Вона все виконала
МІГи без упізнавальних знаків з ревом полетіли від столиці геть. Звідусіль чувся жалісливий лемент. Бабця, яка не заклеїла вчасно скотчем вікна, ридала над шибками, вибитими вибухами. На обрії палала багатоповерхівка.
Він підняв з холодного асфальту дружину та дітей.
– Швидко в машину. Негайно. Їхати треба зараз же.
Дружина не заперечувала – робила все як заведена. Перебувала в ступорі від страху. Він кинувся до під’їзду – забрати останню сумку з квартири. Ліфт не працював – не було електрики. На сходовому майданчику істерично про щось перегукувалися дві бабці.
– Лихо-то яке? Як же так?! Як же це сталося?!
Він посміхнувся злостиво. «Як сталося?» Він знав, як. Він міг залюбки нагадати сусідкам, що вони говорили перед останніми виборами Президента Країни. «Ви казали, погано вам було? Ви ще не знали тоді, що таке насправді погано!», – продумав він. Але сваритися не став – не мав часу. Та й хіба в бабцях тих справа?
«Ми були надто безтурботні. Всі ми. Ми до кінця не вірили, що ВОНА виконає те, що обіцяє. Хоча ми гарно знали, що виконати обіцяне ВОНА має лише один шлях».
ВОНА. Та, приходові якої до влади він опирався з усіх своїх сил. Він знав – ВОНА уже заграє з агресором. Він знав – ВОНА популістка до мозку кісток. Він чудово розумів, ВОНА здатна на будь-що – як кожна людина, яка не має ніяких політичних переконань крім упевненості «владою мушу бути я».
Була тоді тонка надія, що це як дитяча хвороба. Що її треба просто пережити. Що ніхто не помститься її виборцям так, як сама ВОНА. Тоді він утішав сам себе: «І не таке вже було, переживемо й це». В те, що сталося насправді, тоді не хотілося навіть вірити.
Сумку – в багажник. Стрибнув за кермо. Запустив двигун.
– Пристебнися, – сказав він дружині. – Їхати довго.
У західних областях уже били на сполох – потоки біженців заполонили міста. Але він їхав не туди. Ба більше, виходило так, що їхав він практично на зустріч агресорові. Але він знав, треба саме так. Їхати зараз треба було не від наступаючих орд ворогів. Їхати треба було до села. У селі – рідня, яка прийме. У селі – харчі, а значить життя. Міста от-от мусив накрити голод. Одні міста конали через обстріли. Другі вже потерпали від навали біженців. Насувалося найстрашніше – ті, завдяки кому ВОНА стала владою, скоро почнуть битися за шматок хліба. А скільки ж у них було ейфорії!
Спочатку ВОНА справді, як обіцяла, знизила тарифи на ЖКГ. Розумні люди впали в ступор. Вони казали, що за це зменшення населення заплатить тричі, що Країні ніхто не дасть у борг. Тощо й тощо. Але ВОНА не зупинялася – і списала всі борги за комуналку, накопичені раніше. Міжнародні організації припинили давати Країні кредити. Але ВОНА заявила, що лиха нема, гроші будуть – треба лише знищити корупцію.
І антикорупційні органи, набиті активістами-антикорупціонерами, з натхненням взялися за роботу. Керівництво армії. Керівництво спецслужб. Керівництво МВС. Справи заводили на заслужених бойових комбригів і комбатів та відстороняли їх від командування. Кожну справу супроводжував гучний лемент у ЗМІ, і суди просто боялися опиратися антикорупціонерам. Юристи за голову бралися від вироків. Отак тихою сапою на керівні посади армії вийшли люди, про яких ніхто нічого не знав конкретного. «Проте вони чесні!»
Отут ВОНА заходилася завершувати війну. «Нам протистоять лише окремі банди! Війну давно можна було завершити, якби попередня влада не наживалася на ній!». Армійські бригади масово перекинули на схід. Збили в один кулак. Мінські угоди порушили попри шалений лемент Заходу. Обезголовлена армія пішла вперед…
І потрапила під фланговий удар ніяких не банд сепаратистів, а повноцінних штатних частин країни-агресора. Все сталося як у Другу Світову війну – під Харковом і Барвенковим. Оточені бригади були швидко роздушені через значну перевагу ворога в ракетах і авіації. У фронті виник величезний розрив. В розрив хлинули війська агресора. Їхні танки з’явилися на берегах Дніпра…
Країна не мала більше резервів. Країна не мала грошей. Країна не мала більше підтримки союзників. Країна ще якось слабо опиралася як звір, що здобув смертельне поранення. ВОНА виїхала на Захід просити допомоги і тепер жалілася звідти, що говорити з Країною ніхто не хоче. А значить, треба домовлятися з агресором.
Так – іти на поступки. Так – ставати собі на горлянку. Так – обмежувати власні амбіції. Що поробиш? На кону – саме існування країни. Що дорожче?
Він мовчки крутив баранку. Вдивлявся в трасу, ще не понівечену розривами та військовою технікою.
«Все правильно, – думав він. – Все було продумано дуже гарно.
ВОНА боялася прибічників попередньої влади – їм заткнули рот, зменшивши тарифи для люмпена.
ВОНА боялася керівництва армії та спецслужб – їх прибрали з посад звинуваченнями в корупції.
ВОНА боялася тої патріотичної частини суспільства, яка встала на захист країни, – цій частині дали героїчно загинути. І все.
ВОНА зменшила тарифи. ВОНА влаштувала боротьбу з корупцією. Тепер ВОНА завершує війну.
Перемоги нам ВОНА не обіцяла. Тепер ВОНА знайде винних – на цьому ВОНА майстриня».
Все було так ясно й просто. І тому утричі жахливіше.
