#читаємо_вголос – Гліб Бабіч (Глеб Бабич)

“Казочка про веранду, або – Ті, хто тримає дах…”

В одному файному місті було улюблене всіма місце – величезна, зелена, затишна веранда на березі широкої річки. Тут було зручно сидіти і неквапливо пити пиво, ліниво витріщатися в телевізор, і вести тихі розмови «за життя».

Відпочивали тут цілими сім’ями – прямо біля фонтану була дитяча зона з гірками і гойдалками. Навколо було розташовано кілька кафе – ціни були приємні, а меню радувало всілякими смаколиками.
Місто «зависало» тут цілий рік. Веранда була накрита масивним дахом, що тримався на дерев’яних стовпах-колонах. А взимку в отвори вставляли вікна, і запалювали камін.
Городяни пишалися верандою, називали її «наше місце», і сюди обов’язково заглядав кожен, хто приїжджав в містечко.

Одного разу, весняним днем, коли усміхнене сонце обіцяло тільки радощі – пролунав страшний тріск. Дерев’яні колони, на яких тримався важкий дах, почали лопатися і просідати одна за одною.

Просто ніхто не помітив, що вночі хтось спиляв кілька стовпів. І відвіз їх до себе на дачу. А може, і помітили, але не вважали це яскравою подією – адже практично нічого не змінилося.

Гучний тріск налякав усіх, а пил, що сипався зі стелі, забивав очі та дихання. Частина натовпу, кашляючи, вже почала впадати в паніку. Але тут, багато чоловіків згадали, що вони чоловіки, схопилися на перила балюстради, підперли дах плечима, напружилися – і падіння зупинилося.

Пил осів, і в дверному отворі почали з’являтися приголомшені, але зацікавлені мешканці, що вискочили на вулицю.

– Нє, ну ви молодці хлопці, респект!
– Я, головне сиджу, а тут штукатурка поруч – ляп! Я пиво в руки – і на вулицю …
– Дякую, милі – я б діток не встигла вивести …
– Стільки людей могло задавити …
– Ні, ну я не знала, що навколо стільки справжніх чоловіків …
– Пиво героям! ..

Кілька парубків, які вибігли з усіма на вулицю, рвонули до сусіднього кафе за пивом.
Чоловікам, що тримали на плечах дах веранди, було не до пива. Конструкція була важкою, незручною, давила на плечі і загрозливо потріскувала.
Гінці повернулися з пінними келихами, зрозуміли свою помилку, і сіли за столик пити – не пропадати ж напою.

– Треба ж щось робити, кудись телефонувати? – розгублено сказала одна з жінок.
– Зараз рятувальників наберемо, мера і поліцію – сказав хтось з пивної компанії, і почав витирати серветкою жирні від риби пальці, щоб дістати телефон …

Події на веранді розвивалися, як завжди, не поспішаючи. Хтось телефонував, хтось бродив, зацікавлено розглядаючи пошкодження, і людей під дахом. У центрі зав’язалася суперечка, хто винен – злодій, якій вкрав колони, будівельники, які могли б їх поставити густіше, або охорона парку, в якому стояло кафе? Суперечка ставала голоснішою. У запалі, опоненти іноді кричали один одному «Йди – тримай дах!» Але ніхто не йшов, і не тримав.
Група міцних молодих людей сперечалася голосніше за всіх. Воно і зрозуміло – самим дієвим вони вважали набити морду винуватому. Але не могли вирішити до кого йти, тому вирішили бити їх всім передбачуваним винуватцям по черзі, а для початку озирнутися на всі боки. Може почати прямо тут? Рано чи пізно – винуватець попадеться.

Тих, хто тримав дах, все це цікавило мало. Почався дощ – він бив по спинах і тек за комір. А вітер тиснув на конструкцію, і намагався вирвати її з рук. Ставало прохолодно. Затерплі руки і плечі починали костеніти. А очі, не дивлячись на холод – заливав липкий піт.

Дуже скоро з міста прилетіло два запорошених автобуса. З нього вивантажилися якісь діловиті люди. Вони почали будувати тимчасові підпори, акуратно поїти і годувати тих, хто тримав дах, та перев’язувати подряпини і садна.
Час від часу деякі з них підміняли втомлених. Процес потихеньку налагодився. Дах більше не тріщав.
Люди з автобусів потихеньку винесли сміття, і навіть підмели веранду.

Майже одночасно з ними приїхали журналісти. Вони нишпорили всюди з камерами, а клацання фотоапаратів зливалося в кулеметні черги.
Кількість версій потроїлася, і деякі стали зовсім фантастичними. У кутку веранди поставили софіти навколо круглого столу. Там, в прямому ефірі, обговорювали версію, що в конструкцію спеціально закладена помилка. Кількість потенційних змовників росла, і наближалася до кількості мешканців міста. Тому більшість зійшлася на тому, що винен мер. Після чого обговорення, як завжди, перейшло до лайки, тобто до грошей і влади.

Приїхали будівельники. Заміряли все, і щось записали на папірці. Прораб почухав потилицю, і поскаржився, що на складі будматеріалів «хрін ночував». Зателефонували меру. Мер наказав “не бздіти”, і мовляв “впораємося”! Будівельники поїхали.

Приїхали рятувальники. Спробували вивести людей з веранди. Але пиво, і приглушена небезпека зробили свою справу. Рятувальників послали. Рятувальники заперечили. В кутку з круглим столом виникла версія, що винні саме рятувальники. Рятувальники знизали плечима, вийшли, і виставили оточення навколо.

Телевізор давно включили знову, і народ з цікавістю дивився репортажі про те, що відбувається на веранді. Як правило, вони сильно відрізнялися від того, що люди бачили навколо. Але помічало це не дуже багато людей. Більшість охоче вірило. І навіть той, кого замість Петра журналісти назвали Сергієм – попросив його тепер так і називати, тому, що мама з татом помилилися.
Тих, хто тримав дах, журналісти прозвали «атлантами», що охоче підхопили всі.
«Атланти» в бік телевізора намагалися не дивитися. А коли дивилися – придушено матюкалися.

Поступово життя на веранді повернулося на круги своя. І всі потихеньку стали забувати, що дах тримають не дерев’яні колони, а живі люди. Багато хто, просто бистро навчився не дивитися в їхній бік. На столиках знову з’явилася їжа. А пиво з них і так не зникало.
У кутку, де як і раніше сперечалися люди разом з журналістами ( що залишилися біля пульсу подій, і пива) – версії події продовжували множитися. Потихеньку стала забуватися головна причина – злодій, який вкрав колони. Це було нецікаво.

Незабаром, парубки, які сиділи за столом і пили по восьмому келиху, звернули увагу, що хтось стоїть на перилах, і тримає дах.

– О, хлопці – що ви там стоїте? Кидайте всю цю маячню, і гайда до нас – пиво пити.
Хлопці, відпльовуючи пота, спробували пояснити, що якщо вони підуть, то дах впаде, і накриє всіх, як мідним тазом.
– Та схаменіться! Хто вам таке сказав? Вас обманюють! Осьо – подивіться в телевізор – у нас все, як і раніше. Життя йде своєю чергою! Ви ще скажіть, що «хтось стовпи вкрав»!
Хлопці сказали, що вони думають про телевізор.
– Ну, не вірите телевізору – подивіться на нас! Ми сидимо тут уже котру годину, спокійно п’ємо пиво, і з нами нічого не сталося – бачите? Вас не переконує реальність того, що відбувається? Ідіть до нас. Нічого не сталося до цього – нічого не трапитися зараз!
Ті, хто стоїть під стелею сказали, що вони зроблять в першу чергу, коли у них звільняться руки. Сидячі за пивним столом образилися -“Ну, дивіться … Ми вас туди не посилали!”
Вони зблизили лоби, і почали перешіптуватися тихіше. Інакше як «ці ср* ні атланти» – людей з дахом на плечах вони більше не називали.

В процесі, час від часу приїжджали якісь мутні люди. Вони фотографувалися з «атлантами». Підходили до столу в кутку, і розповідали, як би вони швидко все могли вирішити, пригощали всіх пивом (або пили його за чужий рахунок), роздавали яскраві буклети, і їхали геть.
Після таких візитів пожвавлення в рядах тих, хто сперечався – росло. А журналісти приймалися міркувати, «як би було добре, якщо …».

Раніше, тих, хто на час поступався вантажу на плечах і йшов відпочити – всі кликали до себе. Тепер же їх намагалися не помічати, або опускали очі і бурмотіли, що «тут насправді зайнято». Деякі, що спочатку дій пригощали своїх рятівників, почали роздратовано питати «А хто платити буде?. І трясти зім’ятими рахунками.
Тільки люди з запорошених автобусів, та будівельники, що почали підвозити колоди, дошки і цвяхи – продовжували тихий мурашиний рух.
Час від часу, вони намагалися переконати тих, хто сидить за столиками приєднатися до спільної роботи.
Від них мляво відмахувалися. А деякі виходили з себе, і кричали:
-Що це у вас? Рятувальна операція? Будівельна? Спочатку назвіть будівництво – будівництвом, а потім …
– Нехай син мера туди лізе …
Люди, які тримають дах, перестали звертати увагу на цей галас. За багатогодинне стояння вони навчилися правильно розподіляти навантаження на м’язи, і робити заміну втомлених.

Група міцних молодих людей вже встигла набити морду бармену, охоронцеві і торговцю морозивом, що проходив повз. Просто про всяк випадок.
Об’єднавшись з людьми за столом суперечок, вони швидко вловили коло потенційних винуватців, випили пива, загнуздали натовп, і почали приставати до «атлантів».
– Пішли з нами. Ми розповімо хто винен. Дах треба тримати не тут! Кидайте все, і пішли на …
– Пішли на … – коротко огризнулися з під даху, і плавно перенесли навантаження на іншу групу м’язів.
Під’їхала вантажівка з лісом, будівельний кран і екскаватор. Натовп, що скучив по пригодах, весело осатанів.
– Давай сюди вантажівку! Поїдемо в місто бити морду винуватим, і будувати який-небудь новий дах!
(При слові «будувати», велика частина натовпу розчаровано потягнулася назад за столики).
– Екскаватор куплений за міські гроші! На них можна було б побудувати літній кінотеатр і бювет! Ганьба!
– Кран пригнали не просто так! Зараз він нас усіх підніме, і унесе! …

Крики перекрили удари молотка. Зосереджені робітники почали збивати і встановлювати паркан навколо веранди. Крізь почали з’являтися таблички «Не вилазь уб’є!», «Не стій під стрілою!», «Не включати, працюють люди!» І «Прохід закритий. Обійди справа ».

– Що це? Яке «справа»? За яким правом? Ми тут відпочиваємо … Ми …

Прораб мовчки прибив до паркану табличку зі словом «Будівельний об’єкт».
– Нас тут мер прислав. Ви просили назвати будівництво – будівництвом? Прошу. Запис в будівельну бригаду – он в тому вагончику.

Натовп почав стрімко танути. Люди згадували про важливі, незакінчені справи і поспішали додому. Група міцних молодих людей розсипалася на зграйки, і поїхала шукати пригод. Найгучніші і міцні з них, поїхали допивати пиво на дачу, де зі вчора стояли вкрадені колони.
Веранда спорожніла.

Залишилися тільки ті, хто тримав у на плечах дах. І ті, хто їм допомагав. Вони дивилися, як робочі приладнують нові стовпи. Густо. З запасом. Щоб більше не впало.

Веранда продовжувала жити. Вона відроджувалася.
Завтра люди забудуть про сьогоднішній день. І знову повернуться сюди. Життя піде далі.

І коли «атланти» і ті, хто їм допомагав, будуть збиратися тут, на веранді, щоб відпочити і випити пива з усім містом – вони не будуть згадувати поганого.
Вони будуть посміхатися, згадувати смішне, і говорити один одному – «брат».
І іноді просити зробити тихіше телевізор.

Неподалік зупинилася машина. З неї вийшла жінка в дорогому пальто. Примруживши очі, вона подивилася на будівельну метушню, і тихо пробурмотіла:
– Любі мої … це завдяки нашим зусиллям і наполегливості …
Грюкнули двері. На галявині перед верандою залишилося хмара вихлопного газу, і, чомусь, коса.

Прораб підняв косу, помацав лезо, і хмикнув – «Тупа, однак!»
І пішов її точити. Ну а що? Знадобиться після будівництва.