Рок-кухарка
Я не знаю, хто буде переможцем президентських виборів, – на щастя, я живу в країні, де цього не дано знати нікому. Зате я знаю, хто уже став найбільшим моїм розчаруванням на цих виборах, – це музикант і вокаліст групи «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук. Були часи, коли Вакарчука я сильно поважав. Мене плющило, коли я чув, як із захопленням крутили пісні «ОЕ» в барах та клубах Москви. Мене сильно радувало, коли виступ «ОЕ» в Кремлівському палаці зібрав аншлаг, це було як ударна перемога української культури в столиці імперії. Але…
А зараз я ніяк не можу збагнути, він настільки захоплений дурник чи настільки закінчений цинік?
Те, що Вакарчук іде в Президенти, – вже ніяких сумнівів. Просто так, за гарні очі, рейтинги не публікують і на Саміті YES не виступають. Те, що частина наших громадян готові проголосувати «за просто хорошого хлопця», – це факт і тема для численних дисертацій соціологів, психологів і психіатрів. Це зрозуміло. Питання не до громадян – питання до Вакарчука. Як виборець, я, трясця, маю право ставити йому питання.
Він розповів: «Ви можете вийти на вулицю і запитати людей, чи бачать вони справедливість?.. Ми бачимо справедливість тільки через затоновані вікна Мерседесів». А на вулиці Франкфурта або Нью-Йорку він не пробував провести той самий експеримент? Не цікавився він тим, що справедливість з погляду Білла Гейтса, справедливість з погляду програміста «Майкрософт» і справедливість з погляду водія з «Майкрософт» – речі принципово різні? Що спільної справедливості для всіх бути не може, як і не може бути оспіваної більшовизмом всесвітньої рівності?
Хай буде відомо пану Вакарчуку, що до справедливості всю людську історію апелювали тоді, коли не хотіли апелювати до закону, з тої простої причини, що закон для всіх один і прописаний, а справедливість кожен розуміє по своєму, не деталізуючи. Саме тому під прапорами справедливості до влади доривалися якобінці, більшовики та червоні кхмери. І саме тому, коли вони перемагали, починалася кров, бо не можуть людські спільноти жити за набором абстрактних справедливостей – тільки за законом.
Але те все лірика. В історії України вже була політсила, яка заявляла, що кожна кухарка мусить уміти керувати державою. У нас тепер, схоже, є кандидат, який стверджує, що керувати Україною для музиканта, як чхнути. У зв’язку з цим…
Чи відомо пану Вакарчуку, що головні обов’язки Президента країни – зовнішня політика і оборона? Я хочу дізнатися, з ким і коли пан Вакарчук вів серйозні переговори? На посаді Президента УКРАЇНИ йому доведеться вести переговори з Путіним, для якого саме існування України – помилка історії, і з Європою, яка спить і бачить, як би відмінити санкції з Росії і повернутися на ринки РФ. І в Москві, і в Брюсселі сидять вовки переговорного процесу, в активі яких вигризання мільярдів доларів користі для своїх країни. Вам не здається, що хорошого хлопця Славіка Вакарчука в перший же день переговорів ці приємні дядьки випустять без штанів, але з глибоким переконанням, що він «все порішав», як досвідчені аферисти лоха?
Чи відомо пану Вакарчуку, що Україна – парламентсько-президентська держава? Що за певних умов законодавча влада, тобто Верховна Рада, може залюбки поставити Президента в позу «зю» і ранок починати з видачі йому копняків, аби не розслаблявся? Я мушу нагадати пану Вакарчуку гірку долю Президента Ющенка, який здобував блідий вигляд щоразу, як парламентська Партія Регіонів об’єднувала зусилля з БЮТ, бо тоді вони разом залюбки долали президентське вето? Взагалі в історії України лише два Президента примудрялися давати парламентові раду – Кучма і Порошенко. Ющенко вплив на парламент втратив зразу з виборами 2006 р., а Янукович намагався весь час ламати парламент через коліно, за що й поплатився. Те, що нині парламент до Президента прислуховується і худо-гірко за його закони голосує, – це не тому, що помінялися правила гри, це тому що Президент Порошенко – досвідчений політичний гравець, і він зумів зробити цей парламент до себе відносно білим і пухнастим. Через що парламент йому регулярно влаштовує бунти – від редутів до міхомайданчиків. Бо облом сидіти й виконувати свої прямі обов’язки, – кортить за булаву потриматися.
Що робитиме пан Вакарчук, коли завтра парламент пошле його в дупу і поставить йому свого прем’єра, свій кабмін і на біс, через чергові Майдани-3, примусить призначити своїх керівників силовиків? Що він робитиме? Заспіває?
І це я не занурююся в інші питання – керівництво армією, стосунки з олігархами, навіть не реформування, а доведення до повного штату суддівського корпусу (у нас наразі некомплект 20%), реформування силовиків, спілкування з пресою (яка Президентам недорогенька), тощо й тощо.
Що-що? Рейган? Шварценеггер? А ви в курсі, що обоє вони були свого часу губернаторами штатів, – і Рейган (до президентства), і Шварценеггер (без президентства). Скажіть, де та область, якою успішно керував кандидат Вакарчук? Де та хоча б сільрада? Ба більше. У рідному для Вакарчука Львові, в разі вибору між Вакарчуком і Садовим, кого оберуть своїм мером львів’яни, які на попередніх виборах прокатили Кошулинського?
Чи бодай витримає Вакарчук таку роботу? Відповідь – 16 грудня 2008 р., коли Вакарчук був відправлений у відставку з нардепів, не досидівши навіть одної каденції. Депутатом бути не зміг, а Президентом – залюбки?
Мене до сказу цікавить, чи розуміє все це сам Святослав Вакарчук? Чи не розуміє? Хто він – закінчений цинік, готовий працювати Президентом у команді правильних пацанів, які совають його на вибори? Чи просто захоплений дурник, який просто не розуміє КУДИ він лізе?
Падає в моїх очах Вакарчук в обох випадках.
Фото YES © 2018. Фотографи: Сергій Іллін, Олександр Індичий та Олександр Пілюгін
