Ранок, Банкова, мінус вісім. Похмуре небо не пропускає сонце вже кілька днів, у приймальні президента порожньо і чисто, і навіть неодмінна кавоварка похмуро мовчить, ніби нудьгуючи за гарною погодою. На стіні біля шафи висить малюнок зі стрілочками та написом «План евакуації при пожежі», на якому хтось маркером дописав «… і при вторгненні Росії»…
Читати далі
Дзвінке, прямо-таки наелектризоване повітря в Офісі президента вранці вівторка. Сніг за товстим броньованим склом вікна в кабінеті президента ліниво відблискує, а всередині, у жарко натопленому приміщенні з дизайнерським ремонтом, відбуваються «суцільні нерви».
Володимир: Усіх звільню, всіх. До чортової матері. Два з половиною роки посадити не можуть. Ні, немає у нашій країні професіоналів.
Вєрочка: Насправді є. Але вони зайняті, вирішують по-справжньому важливе завдання.
Володимир: Яке завдання може бути важливішим, ніж посадити цього вашого Порошенка?
Вєрочка: Війна із Росією. Вже вісім років як. Чи не помічали?
Холодний сніговий полудень, Буковель, дорогий готель. Сніг блищить у величезних світлих вікнах, катаються лижники, відпочивають стомлені та працюють працюючі. У довгому коридорі третього поверху, перед світло-коричневими дерев’яними дверима найдорожчого номеру стоїть Вєрочка. Двері відчиняються, і показується голова Володимира. Волосся скуйовджене, п’ятиденна щетина, легка пом’ятість – все це ніби натякає, що голова держави перетрудився і дозволяє собі відпочивати.
Володимир: Ну, передайте там, щоб мені завтрак в номер принесли. На двоїх.
Вєрочка: Ееєє… соромлюся спитати…
Денис (швидко): Володимире Олександровичу, поїхали до Києва. Не бійтеся ви Порошенка, я вас у себе в Кабміні сховаю, він не знайде.
Володимир: Та не боюся я вашого Порошенка, чо ви взялі? Просто… просто тут так хорошо. Їжу приносять, нічого нєпріятного не говорять. Прибиральниця не хамить. На лижах можна кататися.
