Петро Порошенко: Президентство Байдена відкриває для України нові шанси (відео)

Петро Порошенко

Президентство Байдена відкриває для України нові і дуже широкі можливості для відновлення територіальної цілісності та зміцнення нашого суверенітету. Не маю жодних сумнівів, що новий лідер США буде надійним союзником України на цьому шляху. І маю обґрунтовану надію на те, що Вашингтон знайде можливість для залучення до тієї роботи, яка вже ведеться на різних майданчиках і форматах, включно з нормандським.

У нас є шанс на зміцнення твердої трансатлантичної єдності та солідарності з Україною на засадах принципу «нічого про Україну без України». Шанс на повернення теми України у перелік пріоритетів світового порядку денного. Шанс на підтримку амбіцій України щодо європейської та євроатлантичної інтеграції. Об’єктивно ключовим етапом на цьому шляху має стати отримання Плану дій щодо членства в НАТО, який, як не крути, є необхідним кроком на шляху членства в Альянсі. І ми вимагаємо від української влади ставити це питання на порядок денний, бо за нас це питання ніхто не порушуватиме.

Крім уваги до проблематики колективної безпеки в рамках Північноатлантичного альянсу, слід зміцнювати двосторонній безпековий альянс між Україною та США. Не втратити можливості отримати оборонне летальне озброєння, конче необхідне для стримування російського агресора на землі, в повітрі та на морі. Спільно з Вашингтоном Київ має добиватися посилення різнопланових санкцій проти Москви як інструменту, який засвідчив свою здатність тримати агресора за столом переговорів та стримувати його від нових військових авантюр проти України.

Із свого досвіду знаю, наскільки важливими є персональні контакти і довіра між лідерами. Тому переконаний у необхідності здійснення візиту Президента України до Вашингтону і зустрічі у Білому домі вже найближчим часом. Звичайно, що всі ми будемо раді бачити Джо Байдена у Києві, як це бувало раніше. Президент України мав би одним із перших переговорити з Байденом по телефону. Нагадаю, що в 2016 році розмову з тодішнім новообраним президентом Трампом ми організували буквально за кілька днів після виборів. Коли за справу беруться професіонали, вирішуються і надзвичайно складні завдання. Своїми каналами я сприяю, щоби і тепер розмова між президентами України та США відбулася якнайшвидше.

Все ще сподіваюся, що влада не втратить той шанс, який відкрився перед Україною буквально вчора. Ще раз наголошую: чим можу, тим допоможу, бо йдеться про національні інтереси України. Відновлення і зміцнення стратегічного партнерства з США — головне зовнішньополітичне завдання для України в цьому році. Але треба розуміти, що нова американська адміністрація готова допомагати Україні настільки, наскільки українська влада готова продовжувати реформи, а не імітувати їх.

Наша ж амбіція як політичної сили — принциповою позицією, конкретними ініціативами та справами довести всім і кожному: Європейська Солідарність — не просто опозиція, а єдина проєвропейська альтернатива, професійна команда, яка не дасть владі дилетантів зламати досягнення останніх років та зруйнувати країну.

Поділитися:

Що треба зробити у 2021?

Юрій Гудименко

У нинішньому, 2021 році, задля покращення ситуації в Україні можна і треба зробити наступне:

  • Прийняти закон про скасування податку на прибуток і заміну його на податок на виведений капітал (ПнВК) з 2022 або 2023 років.
  • Прийняти закон про колабораціонізм.
  • Прийняти закон про зброю.
  • Прийняти закон про територіальну оборону.
  • Обрати незалежного голову Нацбанку через відкритий та прозорий конкурс.
  • Почати формування стратегії тотальної судової реформи і реформи поліції, СБУ та прокуратури. Реформи такого рівня складності, що зустрінуть шалений опір системи, – це довгий процес, він не може пройти за місяць або навіть рік. Але його потрібно розпочати і зафіксувати разом із міжнародними партнерами, щоб будь-яка українська влада знала: немає зрушення у цих реформах – немає кредитів.
  • Продовжити і максимально розширити процеси приватизації та роздержавлення всіх держпідприємств, окрім стратегічно важливих.
  • Звільнити Кабінет міністрів у повному складі. Так, з Аваковим. Я знаю, що цей пункт найскладніший.
    А, ні, оцей найскладніший. Міністра внутрішніх справ Авакова, міністра охорони здоров’я Степанова, міністра юстиції Малюську, генерального прокурора Венедіктову і всіх Єрмаків середнього віку – під суд.
  • Негайно випустити з-за грат Андрія Антоненка «Ріффмастера», зняти з нього і з усіх затриманих по «справі Шеремета» обвинувачення, розпочати слідство проти всіх фальсифікаторів цієї справи і спробувати, нарешті, знайти справжніх винуватців, зважаючи на нові обставини.
  • Законодавчо викинути з кримінального і адміністративного кодексів всі «злочини без потерпілих», тобто негайно легалізувати і обкласти податками медичний канабіс, секс-роботу і гральний бізнес. Все це і так продається і купується. Гроші від цього має отримувати багатостраждальний бюджет України і місцеві бюджети, а не корумповані поліцейські, прокурори та судді.
  • Розпочати збір фактів і даних щодо масових фальсифікацій рядових працівників і керівництва МОЗ під час формування статистики захворілих та померлих від COVID-19.
  • Провести нормальну вакцинацію громадян України від коронавірусу. Це питання державної безпеки.
  • Позбавити всі релігійні організації всіх пільг та преференцій. З точки зору логіки, клуб віруючих і клуб рольовиків-толкієністів нічим не відрізняються один від одного, але релігійний клуб пільги має, а толкієністи з ельфами та гномами – ні. А ще з точки зору держави, карантин лише для ресторанів, але не для церков. Це неправильно.
  • Продовжити занедбані реформи у Збройних силах України. За рахунок збільшення бюджету від зазначених вище економічних пунктів продовжити призупинений процес переозброєння, підвищити грошові винагороди і зарплати військовослужбовцям.
  • Спільно з профільними громадськими організаціями створити і затвердити концепцію реалізації державної політики щодо ветеранів російсько-української війни.
  • Максимально розширити співпрацю з Євросоюзом, Великобританією, Канадою, країнами Балтії та Сполученими Штатами Америки. Україна має бути в ЄС, НАТО та в ще не створеному Інтермаріумі. Це – робота на роки, але вона має бути виконана.
  • Розпочати процес змін у Конституційному суді. Конституційна криза має бути вирішена спокійно, але жорстко.
  • Ліквідувати ОАСК як явище. Суддю Вовка – за грати.
  • Розпочати процес деолігархізації. Перші кроки – зміна законодавства щодо олігархічних ЗМІ і повна заміна складу Антимонопольного комітету, створення громадської ради контролю при ньому, набір і в раду, і в комітет за прозорим конкурсом.
  • Позбавити СБУ всіх економічних повноважень. Нарешті.
  • Ввести принцип формування коаліції у місцевих та обласних радах. Коаліції і так складаються неофіційно, але суспільство має право знати і бачити, як такі коаліції створюються і фіксуються документально, в тому числі між умовно проукраїнськими та відверто проросійськими силами.
  • Змінити Конституцію, викинувши звідти опис Великого герба і прибравши слово «Малий» з опису тризуба. Ідея була непогана, але нинішнє виконання веде до естетичної катастрофи. Нехай єдиним гербом України залишається стильний тризуб князя Володимира. Символи – це важливо.
  • Продовжувати «лагідну українізацію», доповнивши її «лагідною англієзацією». Громадяни України мають право знати англійську мову, а чиновники та держслужбовці – просто зобов‘язані. В Україні має бути дві мови з офіційним статусом – державна українська і мова офіційного спілкування англійська.
  • Початок (лише початок!) процесу створення єдиного електронного реєстру отримувачів соціальних виплат і пільг. Фінальний етап – монетизація всіх пільг.

Це лише короткий нарис того, що могли б зрушити з місця прогресивні політики. На жаль, цього не станеться. Хоча навіть виконання десятої частини цих пунктів суттєво посилило би державу і зробило би кращим життя громадян.

Так не буде сьогодні. Ви самі знаєте чому.
Але так буде завтра. Бо завтра – це ми.

Поділитися:

Що було не так із західною підтримкою реформ в Україні. Лекція колишнього посла Канади Романа Ващука

Топ-10 помилок західних партнерів щодо України у 2014–2019 роках.ТЕКСТИ.org.ua виклали конспект лекції колишнього посла Канади в Україні Романа Ващука, організованої Науковим товариством Шевченка у Канаді, в якій він детально і відверто виклав свій погляд на українські реформи: перебіг, підтримку, комунікації, реакції суспільства. Це дуже довгий текст, який вартий вашого часу, бо пояснює, що й чому відбувалося в Україні з 2014 року і до сьогодні. Лекція відбулася за три дні до українських місцевих виборів, 22 жовтня. Але зверніть увагу, наскільки точно здійснився його прогноз (у самому кінці). Далі пряма мова.

Часто західні люди вважають, що вони все розуміють про Україну. Мовляв, вона наробила вже стільки помилок, було стільки травм в історії, що як щось в України не виходить, треба просто закотити очі і сказати: «Знаєте, то просто Україна. It’s just Ukraine» – і всі розуміють, чому ваш проєкт не вдався. Але, може, західні країни щось недоговорюють про свої спроби допомогти. Я не виключаю, що левова частка помилок і проблем України – це «заслуга» самих українців, які, як ми знаємо — талановитий народ і, зокрема, талановито вміють одне одного обдурювати і потім жалітися на свою лиху долю. Але ми всі трохи доклалися до помилок 2014–19 років, і про це я хочу розповісти.

Отже, в кінці листопада 2016 року, у «золоту», як тепер зрозуміло, добу українських реформ, я був на імпрезі в Українському домі в Києві (колишній музей Леніна), де виступали різні люди, які або ще були в уряді, або саме йшли з нього. Це була перша хвиля післямайданних реформаторів, і вони виступали з короткими промовами про те, що їм не вдалося і чому. Над ними було таке лого в дусі Silicon Valley (Кремнієва долина), де йшлося про реформи і факапи (невдачі). І я подумав: «Ну якщо вони можуть майже на вершині своїх досягнень вже про таке думати, то може ми, як партнери, маємо також бути трохи самокритичними».

Я пропонував це своїм колегам-послам кілька місяців і навіть років, і щось ніхто мене не підтримав. Тож це моя друга спроба самокритичного огляду того, як Захід старався підтримувати Україну, але не в усьому це вдалося.

Україна – дуже складна країна, яка ледве сама себе розуміє. Звинувачувати якихось консультантів чи керівників програм з інших країн, що вони її до кінця не зрозуміли – трохи несправедливо, бо це така морська глибина, в яку можна поринати й поринати і не до кінця все збагнути. Навіть близькі сусіди України, як такий собі Володимир Путін, аналітично прорахувалися і, влаштувавши війну 2014-го року, отримали не той результат, на який сподівалися.

Навіть найближчі вороги не повністю розуміють Україну, а віддалені приятелі – і поготів. Так само, як і не розуміють київські еліти громадянського суспільства, що було в самій гущі Майдану, бачило свою перемогу та вирішило, що ця перемога стосувалась усіх громадян з усієї України. А виявляється, що це не так.

Стосується і діаспори, яка вирішила: «Ага, нарешті ті повністю сприйняли нашу модель ідентичності. Ура, все це вже «залізобетонно». Виявляється, що і це не зовсім так.

Україна протягом трьох десятиліть мала три революції, якщо рахувати «Революцію на граніті», 30-річчя якої ми відзначали. Ця, плюс «Помаранчева революція», плюс «Євромайдан», чи «Революція гідності» у 2013–2014 році. Отже, щось тут трохи не так із самопочуттям всієї країни. Якби хтось був психіатром чи психологом України, то сказав би: «Ви маєте якісь глибші проблеми, лягайте на канапу, розкажіть мені, в чому вони полягають».

А Україна не дуже хоче лягати на канапу, тому кожен пробує вгадувати. Коли я приїхав до Києва, мій новий колега, посол Іспанії, великий українофіл, пробував пояснити мені це так: «Знаєте, колего, от українці – дуже освічений народ, серед найбільш освічених». 73% молоді в 2014 році були охоплені університетською чи парауніверситетською освітою. Це дуже високий відсоток у світовому вимірі, але водночас люди офіційно низькооплачувані і з дуже високим коефіцієнтом сприйняття корупції. Україна була тоді 142-ю країною у світі за корупцією у списку з 198 країн. Тобто надто освічений народ, недооплачуваний, з глибокою недовірою до держави, як до чужорідного тіла, що сидить на шиї.

Усе це створювало механізм для цих постійних революцій, коли освіченість України, невдоволеність України, і корумпованість України створювали цю динаміку – так вважав мій колега. Але весь цей людський потенціал України також створював великі можливості реформування.

Непопулярні рішення сприймалися як катастрофічні

У будь-якому разі позитивних змін було дуже багато – про це є всеохопне дослідження «Reforms in Ukraine after the Revolution of dignity» за редакцією Івана Міклоша, колишнього віцепрем’єра Словаччини, який був роками головним радником спочатку президента, потім прем’єр-міністра з питань реформ, а також Павла Кухти, українського економіста і за часів «раннього Зеленського» заступника міністра економіки.

Там дуже добре викладені всі ті виклики: як почалася війна, з нею економічна криза, валюта підстрибнула до 30 з лишнім грн за долар і стабілізувалась десь на рівні 23–26 грн за долар (за часів Януковича курс штучно підтримувався на рівні 8 грн за долар, поки проїдалися всі валютні резерви). З тим була пов’язана економічна рецесія, зменшення ВВП на 9–15%.

Тепер ми в умовах пандемії і бачимо, що це знову може статися, але ми, західні люди, не врахували, а українці, може, забули (але не на підсвідомому рівні), що у 2007–2008 роках, коли була глобальна фінансова криза, ВВП України просів ще більше, на 13–14% в річному вимірі. Уявіть, яка це травма. Якщо вас ударили раз, ви ледве оклигали, а вас ще раз влупили по голові, навіть якщо ви призабули той перший раз, ефект залишився.

Так що українці були вже биті до 2019 року, і це вплинуло на те, як вони сприймали всі зміни. Українці перераховують свою платню і статки в доларах, хоча їхні щоденні витрати – не в цій валюті. Це якби канадці вираховували свій добробут у тому, скільки коштує канадський долар відповідно до американського. Воно, звісно, важливо для нас, коли ми їздимо у Флориду, але ми живемо в принципі в канадських доларах всередині своєї країни. Отже, в підсумку реформ, в еквіваленті купівельної спроможності ВВП України на 2019 рік вже був трохи вищим, ніж в 2014-му.

Тобто минула хвиля рецесії, пройшов занепад, а потім відновилася економіка з певними змінами.

Зокрема ті сектори, що не були олігархічними, а це ІТ і до певної міри сільське господарство, стали головними джерелами відновлення економіки.

І було ліквідовано половину банків України. З погляду вкладників – не дуже радісна подія, але з точки зору прозорості фінансової системи України – дуже позитивні та потрібні рішення. Дуже багато з тих потрібних рішень були болючими.

Свого часу, здається, Жан-Клод Юнкер, колишній прем’єр Люксембургу, потім голова Єврокомісії сказав: «Всі наші керівники Євросоюзу, його країн, знають, що треба зробити, вони просто не знають, як після того їх мають знову обрати».

І перші уряди після Майданів в Україні до 2019 року робили непопулярні речі серед звичайних людей. Вони були популярними у Вашингтоні, у Міністерстві фінансів у Оттаві, але не в Христинівці чи Мелітополі. Те, що оздоровило з нашої західної точки зору українську економіку, часто сприймалося в Україні як одна катастрофа за другою, а невдоволення ними підігріто тими, хто програвав – олігархами, що володіють основними телеканалами.

«Ми стали складовою «канапки» українських реформ»

До чого тут міжнародна спільнота, до якої я належав як посол Канади? З одного боку посли знають, що є представниками іншої держави і не мають втручатися у внутрішні справи.

З іншого боку, від громадянського суспільства і перших урядів після Майдану було запрошення: «Втручайтесь, радьте, натискайте, щоб ми могли зробити ті реформи, які хочемо, незважаючи на спротив наших внутрішніх ворогів”. Тому питання, як і коли переступати межу невтручання, стало трохи делікатним. Щоб це якось врегулювати, у 2015 році на саміті «Великої сімки» (вже не вісімки, бо Росію вже були викинули) канцлерка Меркель створила групу послів у Києві, які мали координувати спілкування з владою України щодо реформ.

Я тоді думав: «Господи, це потрібно буде ще раз зустрічатися? Ще якась запланована зустріч щотиждень-два додатково до іншої програми? Скільки можна балаканини? тощо» Але, як виявилося, системні німці мали рацію, ми почали зустрічатися і працювати як певна міжнародна команда, що мала вплив на рішення влади України у фінансовому та інших секторах.

2018 року ми ще створили спільний акаунт в Твіттері, де люди чекали наших заяв та реагували на них. Ми стали складовою «канапки» українських реформ. Ідея була в тому, що є зовнішній світ, західний світ, є українське громадянське суспільство, активісти і посередині десь є українська влада.

І одні, і другі змушують робити позитивні та корисні реформи. І це спрацьовувало до пори до часу, але вже до 2019 року чи то хліб зачерствів, чи то шинка в канапці трошки запахла, але модель вже не спрацьовувала. І як громадянські активісти, яких почали називати «соросятами», так і зовнішні партнери, яким закидали зовнішнє управління Україною, почали вже всім трохи набридати. Ну, найбільше ми набридли саме олігархам, але вони переконали багатьох людей, що і їм також.

Отже, топ-10 наших помилок
№1 – РЕФОРМ-БІЛЬШОВИЗМ. Якщо не досягнуто все на 105% – то зрада

«Зрада» – це майже мем українського життя, як і перемога, ганьба та інші подібні емоції. Я не був у Києві під час Революції, стежив за нею з Белграда через соцмережі, але був тиждень у березні 2014 року, а тоді вже приїхав на тривалий час у жовтні. І я побачив таку екзальтовану віру, що все можна змінити, перевернути, перетворити і, як виявилося, західні країни підписалися під цією програмою максимум.

Логіка така, що українці самі цього хочуть, ну як їм відмовити, ми також маємо погодитися, що все це реально і все треба виконати. І якщо коли-небудь дійсність не відповідала цим завищеним очікуванням, всюди повідомлялося про зраду. Це був 2015–2016 рік, ми мали радницю з Канади, яка працювала з судовою системою, і вона мене спитала: «Романе, чому українці не можуть бути щасливими, досягнувши 80% успіху?»

Люди вважали, що потрібно вимагати максимум, щоб досягти хоча б чогось. Але небезпека ховалася в тому, щоб досягнувши 80%, говорили тільки про 20% того, що не вдалося.

Це демотивує людей і створює враження, що немає жодних досягнень. Порівняйте, що пишуть тепер деякі публіцисти. Наприклад, Сергій Фурса був великим критиком Порошенка – і в журналі «Новое время», і в соцмережах, тепер він говорить про старі добрі часи, «золоту добу», коли ще були реформи. Ну то, Сергію, де ти був, чи тебе хтось підмінив у ті роки, коли тобі не вистачало всього досконалого?

Досконалість справді мотивує, але може також демотивувати, якщо тобі втовкмачують у голову, що не досягнувши максимуму, ти не досягнув нічого.

№2. – ДВІ РІВНОЗНАЧНІ ВІЙНИ. Росія ≠ Корупція

Ідею, що є дві рівнозначні війни в Україні, озвучували деякі посли: «Україна має дві війни: війну проти Росії та війну проти корупції, і вони обидві однаково важливі». Інші також це підтримували.

Досвід моїх родичів, які брали участь в українських різних визвольних рухах і потім сиділи по таборах – полонених чи переміщених осіб – у різних сусідніх з Україною державах, підказував мені, що це не так. Бо всілякі внутрішні негаразди держави можна з часом вирівняти, але якщо ти програєш війну із зовнішнім ворогом, то всі інші дискусії стають теоретичними, і ви їх проводите або в концтаборі, або в еміграції на форумах Наукового товариства імені Шевченка.

Отже, я це повторював тим людям, які хотіли мене слухати (а їх було небагато), що найважливіша війна для України – зовнішня і що не можна зсередини палити хату й одночасно її обороняти. Говорячи це, може, стаю де-факто союзником якихось не надто прогресивних сил, але все-таки державність для мене пріоритетна. До певної міри це відповідає канадському гаслу внутрішної політики, але застосоване щодо України: «Peace, order and maybe good government» (Мир, порядок, і тоді, можливо, гарний уряд – ред.).

Наголошування на рівнозначності цих двох загроз означало, що на Заході раптом склалося враження, що коли Україна не стане блискучим зразком усього найкращого в людському житті, то не заслуговує на те, щоб її обороняти. Скажімо, перший ліпший Бангладеш, чи перша ліпша там Бельгія, чи перша ліпша Ефіопія мають право на існування безвідносно до їхнього рейтингу «Transparency International», а Україна мусить собі заслужити право, щоб хтось її підтримував і обороняв. Мені здається, що це трохи логіка догори дриґом.

№3 – АНТИКОРУПЦІЯ ПОНАД УСЕ! Радше, ніж верховенство права

Із попередньою проблемою пов’язаний підхід «антикорупція понад усе» – замість ширшого поняття верховенства права. Звісно, це реакція на сподівання самих українців, які, поваливши ненависну багатьом із них владу, хотіли справедливості і в деяких випадках – помсти. Щоб після успішної революції переглянути всю 25-літню тоді історію незалежної України і виправити всі неправди за цей час.

Одночасно міжнародна спільнота, урядові, неурядові і міжнародні організації створили цілий антикорупційний апарат, який вирішив, що настав його «зоряний час» і потрібно розбудувати в Україні антикорупційні системи.

Але в Україні при відносно слабких інституціях особисті горизонтальні і вертикальні особисті зв’язки майже для всіх є звичним шляхом для вирішення питань. Отже, якщо ви взялися за велику антикорупційну безкомпромісну кампанію, то майже кожен в Україні підпадає під її дію.

Корупція в Україні – це не секторальна проблема, яку можна успішно вирішити, як, скажімо, проблему торгівлі наркотиками у Новій Південній Валіїї в Австралії, де створили незалежну комісію, вона перевірила порт і поліцію, знайшла тих, хто цим займався, і викорчувала більшість корупції у тій сфері.

В Україні, як казав тодішній секретар Ради нацбезпеки про перший етап мобілізації в українській оборонній індустрії, «не було корупції в системі, система була корупцією, і ми нею користувалися, щоб оборонку запустити в роботу”.

Проголошуючи хрестовий похід проти корупції, ви йдете майже проти всього політичного класу цієї країни. Я зразу мав певні застереження, бо мав досвід, пов’язаний з фінансуванням Міжнародної комісії проти безкарності у Гватемалі (CICIG). Це така прокуратура, де головний прокурор був не з Гватемали, і яка об’єктивно розглядала проблеми гватемальского суспільства. Їм багато чого формально вдалося. Ними керували іспанські і колумбійські прокурори, і вони розпочали кримінальні справи проти майже всіх секторів гватемальского політичного життя.

І ось що цікаве сталося. Розпочавши боротьбу із корупцією, вони посприяли обранню в 2015 році президентом Гватемали комедіянта без жодного політичного досвіду, якого звали Джиммі Моралес. На антикорупційній платформі.

Після обрання президентом він раптом знайшов спільну мову з різними гравцями гватемальского економічного, олігархічного й іншого життя. І от у вересні 2019 року, після десяти років фінансування цієї комісії не тільки Канадою, а й Америкою та ЄС, президент Моралес викинув її з Гватемали за згодою обох кандидатів, які вийшли у другий тур під час президентських виборів.

Тобто всі погодилися, що їм цей CICIG не потрібен. Це свідчення того, що такий фронтальний наступ на всіх і вся скорше чи пізніше захлинеться, і більш врівноважений та селективний підхід, мабуть, був би більш успішним.

Ширші реформи щодо верховенства права – не настільки видовищні, як заарештувати когось і розкласти банкноти перед камерою, але могли б дати кращі результати у довготривалій перспективі. Чогось у цьому напрямку все-таки було досягнуто.

Але наведу приклад, що демонструє проблему максималізму і надмірного фокусування на антикорупціі: справа нового Верховного Суду України. Старий Верховний Суд ліквідували, щоб створити новий, при тому ліквідували ще один рівень суддів, створений за часів Януковича під управлінням його юриста, пана Андрій Портнова.

Тепер він розповідає, що Порошенко та його реформатори ліквідували його роботу і набрали з допомогою Сполучених Штатів, ЄС, Канади нових суддів. Їх врешті набрали майже 200 – в Україні Верховний Суд має вислухати кожну судову справу, в якій буде подана апеляція. Це не так, як у Америці чи Канаді, де Верховний Суд сам вирішує, чи слухати якусь справу, що має системне значення, важливе для судової практики.
Зрештою у Верховному Суді на момент створення нового суду залягло 50 тис. справ.

На хлопський розум, добре було б обрати суддів, які були б новими, прекрасними, високоморальними – і це були б політичні рішення. Але Україна є членом міжнародних організацій, наприклад Ради Європи, яка законодавчо встановлює правила гри в межах Європи. І західні партнери сказали: «Ні-ні, жодної політики»: щоб суди були незалежними, суддів мають обирати інші судді, ну і, може, ще кілька інших людей, справді незалежних від політики.

В Україні суддівська спільнота включає елементи трохи злочинної зграї.

Може звучить не надто делікатно, але вони мають великі корпоративні інтереси. І наївний європейський підхід із застосуванням загальних правил в Україні в результаті обмежив можливість оновлення суддівського корпусу.

Все-таки безпрецедентний відкритий процес відбору до Верховного Суду був, усі співбесіди були на Youtube, можна було дивитися пряму трансляцію. І Вища кваліфікаційна комісія суддів мусила вислухати поради Громадської ради доброчесності щодо кожного судді. Це журналісти й активісти, які мали право давати свої зауваження до процесу відбору.

У жодній іншій країні світу цього, наскільки я знаю, не було. Однак іноді Вища кваліфікаційна комісія не погоджувалася з висновками громадських активістів і казала: «Те, що ви пропонуєте не є засадничим, ми не могли б відстояти таке рішення в суді, а для ваших застережень немає абсолютно залізобетонної підстави». Тому Громадська рада доброчесності і ці всі дуже активні люди почали війну проти Вищої кваліфікаційної комісії і сказали, що новий Верховний Суд – корумпований, страшний, бо прийняли не всі наші поради, більш ніж половину, але не всі.

І цей Верховний Суд, очолюваний пані Данилевською, висококваліфікованою досвідченою особою, було у громадській свідомості відкинуто, бо там було 75–80%, а не 105% абсолютно нових і позитивних людей. От змінюється президент, і з усіх судів України чомусь треба перезапустити саме Верховний Суд. Як людина, що роками працювала з цим проєктом, я сказав: “Чекайте, в Україні є сотні й тисячі інших судів, чому ви знову беретесь за щойно створений Верховний Суд?”

А тут виявляється, що теперішній заступник голови Верховної Ради і генпрокурор України були кандидатами, що не пройшли відбір до Верховного Суду. Очевидно, тому вони вважали, що цей процес сфальшований. І вони об’єдналися зі “105-процентними” людьми з громадянського суспільства для спроби демонтажу цього нового суду. В силу різних обставин це поки що не вдалося.

Була одна зустріч, де Євросоюз, Німеччина, Канада питали: “Чому ви це робите?”. І були власне ці люди з Верховної Ради і з президентської Адміністрації, які відповідали: “Ось тут за столом сидять представники громадських організацій, які ви самі фінансуєте, і вони абсолютно підтримують цю ідею, то чому ж у вас, всяких послів, виникають питання?”

Я потім пробував пояснити активістам, що їх та їхні амбіції використовують. Через рік вони розчарувались, і пишуть: “О, нас обдурили, ми не знали”.

Ну хто мав очі, той міг бачити, що засліпленість максималізмом іноді шкодить.

№4 – МАНІВЦІ НА МАРҐІНЕСАХ. Забуті середньостатистичні українці

Всі «правильні» західні уряди хочуть рятувати маргіналізованих людей. В Україні справді були кричущі проблеми: війна на Сході, внутрішньо переміщені особи, проблеми ЛГБТ, проблеми жіночого руху, проблеми ромського населення, проблеми людей з інвалідністю.

І для них всіх ми мали програми, проєкти, ми працювали і ставили галочки у своїх звітах, що обслуговували всі “наші” маргіналізовані групи. Однак при цьому якось забули про більшість населення Україні. Яке на даний момент менш багатокультурне, ніж ви собі уявляєте. Судячи з опитувань, це приблизно 92% українців, десь 6% росіян, решта – поляки, євреї, роми та інші.

Тож українці – абсолютна більшість України. Жителі сіл, менших містечок і райцентрів, що довго потерпають від економічного занепаду, почувалися забутими у період з 2014 до 2019 року. Вони були серед тих, хто зголосився йти на війну, але вони відчували, що Київ, а тим більше закордон, ними не переймався.

І річ не лише в дорогах. У травні минулого року ми їздили у подорож на Черкащину, були в Чигирині. І спитали в людей: «Чим тут люди в Чигирині займаються?» Люди сказали, що займаються тим, що виїжджають до Польщі на роботу. Ця криза райцентрів була для мене щораз очевиднішою, тому що я старався вириватися із київської бульбашки, в якій ми тусувалися з різними активістами і тими, хто вмів писати проєкти.

Мушу тут згадати канадку Руслану Вжесневську та її групу відважних жінок і чоловіків, які робили «Ходотон» із Києва до Ворохти і те, що вони розповіли: наскільки люди по селах і малих містечках почувалися забутими і наскільки вони реально злі на життя, на Київ, на людей, на політиків, оскільки, скажімо, великі сільськогосподарські підприємства багато експортують, це все прекрасно виглядає, але вони вже людей не потребують. Один великий John Deere (сільськогосподарська машина – ред.), один тракторист, а решта села – не потрібна.

Програм немає, а ті люди, скажімо, колишні механізатори Черкаської області, не підпадали під жодну з наших категорій людей, про яких ми мали дуже піклуватися.

І поки МВФ дбав про макрофінанси, поки ми дбали про інші маргіналізовані групи, цих 50% або більше українців, якими ніхто не переймався, якраз стали тим електоратом, що торік втер носа всім цим реформаторам і їхнім західним партнерам.

№5 – ІНФОГРАФІКА БЕЗ ЖИВОЇ ДУШІ. Комунікація без серця, але з жовчю

У чому проблема з комунікацією. Урядові організації, а також «професійні» частини громадянського суспільства дуже полюбляють інфографіку. Видавалося мільйони інфографік різної складності, але їм бракувало душі, емоції, не було позитивного реформаторського наративу, що ми робимо, чому і що ви з того будете мати.

Але було дуже багато зображень всіх технічних кроків, складних процесів – нормальні люди відключаються, коли таке бачать, і тим не переймаються, але слухають емоційний наратив. А він йшов переважно від противників і реформ, і України, які грали саме на емоціях, а не на технократичних схемах. Це ми бачимо не тільки в Україні.

Україна була такою, можливо, передвісницею інших процесів. Я недавно читав інтерв’ю кореспондентки Time Magazine Шарлотти Альтер про її розмови з нормальними американськими виборцями.

Вона сказала, що люди, які працюють в аналітичних центрах, вважають, що виборці думають так: «Якщо А, тоді B, тоді C, тоді D». Ну, така логічна річ. Люди, які працюють в управлінських галузях, де все є «logic framework» (логічна рамка), мають професійну деформацію думати саме такими категоріями. А ця Шарлотта Альтер каже: «Ordinary voter logic is more like А, therefore purple, therefore banana, therefore 18». («Логіка звичайного виборця радше – А, отже фіолетові, отже банани, отже 18» – ред.).

Тобто люди чують різні речі, з різних джерел – вони змішуються у них в голові, особливо, якщо хтось дав емоційне пояснення – за того й голосують. Ми колективно не зуміли допомогти урядові України такий наратив створити, а тодішній президент дуже зациклився на собі, на вибори вирішив піти з питаннями виключно ідентичності «Армія, мова, віра», але не зумів пояснити людям решту речей, що були для них важливі.

№6 – ЛАВИНА ІНОЗЕМНИХ ВИМОГ І ВІЗИТІВ. Перевантаження підзвітністю

У дипломатії всі тішаться, коли є візит, але його підготовка вимагає тижнів праці. Якщо взяти до уваги обмежений людський ресурс уряду України, всі кажуть «low capacity – замало потужності, замало людей, замало реформаторів, замало всього».

Якщо ви половину їхнього часу відтягуєте на заповнення ваших звітів і підготовку прийомів ваших делегацій, то коли вони мають ті реформи робити?

З одного боку, ви вважаєте, що постійним контактом сприяєте розвитку, але ви також відтягуєте енергію. Якщо мер міста два тижні товчеться по Канаді і набирається досвіду деінде, то в той час він не керує містом, не проводить наради і реформи.

Знову ж таки, тут треба знайти баланс, але я думаю, що стільки ресурсів було вкладено в Україну за тих 5 років, що ми, можливо, передали куті меду щодо різних активностей.

Завжди кажуть про координацію донорів, але зрештою кожна держава, кожна система вимагає, щоб отримувачі допомоги щось виконали. Канадські вимоги відрізняються від американських, японських, італійських, європейських. Так що їм доводиться наймати спеціальні штаби, щоб заповнювати всі ті звіти, щоб і далі отримувати допомогу. Ця дилема є всюди, але в Україні вона стала дуже очевидною за тих 5 років.

№7 – «ОБЕРЕЖНО, АЛЕ НЕ ШВИДКО». Хто вчасно дає, дає удвічі більше

Були такі ситуації, коли українська сторона казала: «Нам потрібно рухатись і робити щось уже». Але Захід казав: «Воу-воу-воу, чекайте-чекайте. У нас є процедура, у нас є річний бюджет. Давайте може за два-три роки».

А Київ: «Ні, люди від нас вимагають вже зараз, вони сподіваються». Серед перших зустрічей, на яких я був у Києві у жовтні 2014 року, була зустріч із Дмитром Шимківим, який тоді був заступником голови Адміністрації Президента, відповідальним за реформи. Він казав: «Нам найважливіше зараз – доплати для урядовців, щоб ми могли втримати ключових людей в системі, не тільки міністрів, а й заступників, керівників відділів, щоб вони мали мотивацію і впроваджували зміни, про які ми говоримо. Бо хтось мусить це виконувати».

Тут я можу погладити по голівці Канаду і нас всіх колективно, бо ми якраз мали програму, що називалась «EDGE», тепер називається «SURGE», яка була не найбільшою, але вона була найшвидшою.

Приведу конкретний приклад. Коли Наталю Яресько призначили міністром фінансів (це був листопада-початок грудня 2014 року) вона мені дзвонить на другий день і каже: «Ромaнe, я тут в міністерстві, тут ніхто не знає, як формується політика, вони просто всі вміють рахувати, а стратегічно думати ніхто тут не хоче. Що я маю з цим робити?» Я тоді звернувся до Скота Кларка, який був колишнім заступником міністра фінасів Канади і тоді нашим представником у Міжнародному валютному фонді, і до Павла Міґуса, який перебудував не одну канадську чи австралійську управлінську систему.

Через шість днів вони прилетіли до Києва, сіли з Наталією Яресько та її тодішньою шефом апарату Оксаною Маркаровою і за два тижні намалювали, як має працювати принаймні найвищий рівень Міністерства фінансів.

Щодо допомоги інших країн, то мені Наталя казала, що вони ще пів року-рік чекали, щоб ті домовились, як саме надати консультанта. Тож справді, хто вчасно дає, дає двічі в таких ситуаціях, і вікна можливостей, що надаються радикальними політичними змінами, не залишаються відкритими вічно, вони закриваються.

Врешті-решт найбільші гравці, а це ЄС, Європейський банк, сказали: «Знаєте, ми не можемо просто доплачувати людям, бо це змінить відносини всередині бюрократії, можуть бути проблемні побічні наслідки».

Через три роки вони запустили свою велику програму «Ukraine Reform Architecture», яка ніби всі ці проблеми врахувала, але коли ці люди почали з’являтися у стратегічних міністерствах і директоратах, у цей час багато можливостей почали зникати – всі вже думали про вибори 2019 року. Хоча всі ці люди були найняті об’єктивно як професійні чиновники, а не якісь політичні радники, нові міністри часів Зеленського, зокрема другої хвилі Зеленського, їх позбуваються, бо вважають представниками старого режиму. У цьому небезпека чекати надто довго.

№8 – НАДСКЛАДНІ УПРАВЛІНСЬКІ ЕКСПЕРИМЕНТИ. Країна – лабораторний кролик

Якщо ви спеціаліст із державного управління, але у вашій країні вам не дозволили чогось зробити, ви такі «Оу, є Україна, ану повеземо цю супернову неймовірну модель туди, вони не можуть відмовитися, є якесь фінансування, і ми то впровадимо, it’s gonna be great» (це буде неймовірно).

А не завжди. Україна – це саме країна, де варто обирати належну управлінську технологію, що відповідатиме завданням, а не пробувати щось нове й ускладнене.

Приклад: система електронних декларацій. Якось я спитав представників Світового банку за робочим сніданком: «Як сталося, що стільки людей в Україні мають їх подавати? Скільки їх планувалося на початку?». А вони сказали: «Ну, ми думали, може 300 системно найважливіших людей мали б їх заповнювати». Я сказав: «То чому ми маємо тепер 1,2 млн?» «Ну, знаєте, думали, може треба трохи масштабніше».

Тобто громадянське суспільство почало вимагати, щоб “що більше, то краще”, а якісь бюрократи навіть думали, що коли декларацій багато, то їх ніхто не перевірятиме і таким чином планували саботувати. І так ми дійшли до 1,2 млн. У результаті маємо складну електронну систему, що час від часу зависає.

А щоб заповнити приблизно 60 сторінок даних, потрібно кілька днів. Описати все, включно з тим, які у вас є малюнки вдома, скільки ваша дружина має біжутерії, скільки ваш чоловік має там годинників, і якої фірми. Очевидно, більшість людей, які це заповнювали, зненавиділи цю систему і людей, які цього вимагали – активістів громадянського суспільства.

Тоді, як помсту, запровадили декларації для антикорупційних активістів громадянського суспільства. Вони закричали, що це несправедливо, мовляв, це не про нас, ми не державні чиновники. Але парламентарі відповіли: «Ага, якщо ми мучимся, то і ви мучтеся». Словом, дотепер ніхто справді ефективно працювати з деклараціями не може, але вони є суперпрозорими.

Будь-хто, маючи інтернет, може переглянути декларації майже кожного українського чиновника, крім, може СБУ. Це можна використовувати у своїй передвиборчій кампанії, казати, що от його теща має гараж, а він неправильно його вписав, і ви з того тещиного гаражу можете зробити справу, важливішу за 5,5 мільярдів Коломойського, які він витягнув з Приватбанку. Про гараж кожен розуміє, а мільярди – то таке. Особливо, якщо ви є Коломойським і можете замовити телерепортаж про тещин гараж. Навіть пан Стародубцев, який був «душею» системи ProZorro, сказав мені, що у прозорості може бути темна сторона, що нею можна маніпулювати.

№9 – МІРАЖІ ДЕЛІВЕРОЛОГІЇ. Проєкти не доходять до політичного адресата

«Міражі Деліверології» – це ідея, якою наш уряд у Канаді трохи бавився у 2016–2017 році. Уряд Гройсмана – теж. Володимир Гройсман – це людина дуже системна, прагматична. Все думав, якщо ми побудуємо людям Х кілометрів дороги, організуємо постачання Х кількості безплатних ліків для старших, всі це оцінять, і відповідно буде результат на виборах.

Але не зумів пов’язати це з національним наративом, що полягав у політиці децентралізації. Раптом виявилося, що всі дуже люблять свого мера, який їм робить дорогу і відновив садочок. А Київ – то якісь люди, що всіх обдирають і роблять невідомо що, хоча це саме Київ передав усі ці гроші на місця.

А сиромудрі активісти нападали на Гройсмана чи на президента Порошенка, коли вони приїжджали до якогось міста та відкрили якийсь садок, мовляв, це взагалі не їхня відповідальність і вони пхаються не до своєї справи. Хоча очевидно, що все це стало можливим завдяки тому, що саме вони передали повноваження з Києва на місця.

Отже, як виявили опитування, люди на місцях переважно були задоволені тим, як вони живуть, але переконані, що Україна як держава летить у прірву і все страшно. Це як колись було в Канаді, коли питаєте людей: «Як вам подобається медичне обслуговування в провінції Онтаріо?», вони скажуть «Непогано». Але якщо спитати: «Як ви бачите стан системи охорони здоров’я взагалі?». Скажуть: «Страшна». Тому що про систему говорять тільки тоді, коли є якась криза, коли кажуть: шпиталі не мають досить грошей, медсестри невдоволені, центральна влада свариться з місцевою. Так що в Україні так само було дуже багато конкретних позитивних змін на місцях, але люди їх не асоціювали із загальнодержавною політикою.

№10 – ЗАЦИКЛЕНІСТЬ НА ДРУГОРЯДНИХ РИЗИКАХ. МВФ, мораль, і як ціна на газ спалила уряд

У пакеті з усім вищесказаним йде moral hazard (моральний ризик) – зацикленість на другорядних ризиках. Наведу свіжий приклад. Усі ми пам’ятаємо, як навесні багато західних лікарів з англосаксонського світу застерігали, що маски – небезпечні, бо хтось може їх не так надіти чи не туди доторкнутись. Люди більше переймалися цією маленькою небезпекою, ніж користю, яку маска може принести суспільству.

Так само МВФ, який стільки разів, вибачте за слові, обпікся на Україні, став настільки чутливим і прискіпливим, що зациклився на питанні ціни на газ в Україні і вирішив, що уряд мусить її підняти. Уряд попереджав, що це поставить на них політичний хрест.

МВФ і економісти казали: «Ні, дивіться, ми ж видаємо людям субсидію, ніхто не постраждає, ми просто хочемо, щоб була абсолютна прозорість у всьому». Але в українських умовах люди бачать ціну на газ і вже ображені, вони забувають, забувають, що мають субсидії. А коли подаються на субсидію, то опозиційні політики їм кажуть: «Це ознака того, що ви зубожіли, навіть не можете за газ заплатити, держава мусить подачки якісь вам давати».

Те, що виглядало логічним у розрахунках, було вбивчим в українських політичних реаліях.

Наша міністерка Христя Фріланд на своєму рівні, я на своєму рівні – ми пробували казати і МВФ, і іншим, що, наполягаючи на цьому, ви можете угробити цілу програму реформ. На що мені один місцевий представник МВФ сказав: “Ну якщо цей уряд не може цього зробити, то прийде інший уряд і зробить те, що ми хочемо”. Але воно не зовсім так вийшло.

Так що оце мої топ-10 – в основному недоліки в тому, як спрямовувалися і комунікувалися корисні та добрі реформаторські рішення.

Питання від слухачів:

Якби у вас була машина часу, що б ви зробили по-іншому?

Я би не віддавав питання комунікації британським чи іншим західним спеціалістам. Тобто британці взяли це у свої руки, вони давали поради щодо комунікації урядові, МЗС. Людина може прекрасно знати, як комунікувати в Лондоні чи в Дубліні, але потрібні люди, які розуміють Україну, наскільки взагалі можливо зрозуміти українську психіку чи менталітет, про який безкінечно всі говорять.

Важливо розповідати історії через людей. Або через відомі приклади з української історії, які знайомі людям, або через живих людей, яких можна наводити як приклад. Але це теж небезпечно, бо може виявитися, що вони не ідеальні. Але я б сказав, що ми багато чого робили. Тоді я старався неформально комунікувати – через соцмережі, поїздки та інтерв’ю. Зараз розумію, що варто було б грати більш формальну роль у виробленні загальної інформаційної стратегії того, що відбувалося в Україні.

Ви маєте на увазі радників уряду України і посади у різних міністерствах?

Ми в основному залучали людей для вирішення технічних питань: система електронного здоров’я, автоматична система повернення податку на додаткову вартість тощо. Це все дуже добре, але я б частину цих ресурсів перекинув на роз’яснення. Андрій Садовий, який зараз бореться за мерство в місті Львові, колись сказав: “Я після однієї, двох каденцій зрозумів: якщо 95% часу я щось роблю, а 5% – говорю, то люди вважають, що я нічого не роблю”. Так що треба іншим людям віддавати роботу, а самому більше говорити. Щось подібне варто застосувати і до міжнародної підтримки в Україні.

Які ваші прогнози на місцеві вибори, які ось-ось мають відбутися?

Думаю, що багато теперішніх мерів будуть переобрані, бо фінансово для них це була “золота доба”. Візьміть приклад Геннадія Кернеса в Харкові, він має не найкращу репутацію щодо чистоти рук чи проукраїнства, але він – прагматична людина і надзвичайно добре вміє налагоджувати міські послуги, які важливі для пересічних громадян: парки, дороги тощо.

Влітку 2017 року ми проїжджали через Харків під час одного з візитів і бачили, як гарно виглядало місто. Голова делегації з Канади мене запитала: “Чому ми допомагаємо цій країні, якщо тут на дорогах висаджено більше квітів, ніж у Канаді?”

Коли я був у Харкові, запитував там у молодих інженерів, в інших нормальних прогресивних людей, що вони думають про керівництво міста. Відповідали щось на зразок: «Моя дружина дуже задоволена парком, дитячі майданчики, лавочки, ми задоволені». Це перше.

Друге – варто очікувати певного реваншу “Опозиційної платформи” на південному сході, бо Медведчук і його “співтовариші” вже набрали достатньо інформаційної ваги (йдеться про букет телеканалів, які повязуються з ОПЗЖ – ред.), щоб це перетворилося на голоси.

Думаю, буде певне відновлення впливу “Європейської солідарності” Порошенка, він знову стане ключовою фігурою, що уособлюватиме альтернативу Зеленському. Я не певен, що це добре, тому що йому створили репутацію корупціонера. Він дуже самовпевнений, чим відштовхує багатьох виборців, тому не знаю, чи вдасться йому знову здобути їхню симпатію.

Нові політичні сили – досить розгублені. Є, наприклад, “Платформа громад” – своєрідна “мерська” партія, що може вийти на національний рівень на наступних виборах.

Так що, я думаю, ми побачимо, як відносно високий рівень задоволення людей своїм найближчим середовищем перетворюється у переобрання більшості мерів України.

Ваші південні сусіди (США – ред.) ось-ось матимуть вибори, які зачіпають і Україну. За час, що ви були у Києві, чи бачили, чи чули, про що йшлося в контексті виборів?

З одного боку, Америка була головним спонсором боротьби проти корупції в Україні – у тандемі з Великою Британією. Це виглядає іронією долі у світлі теперішніх подій. Я бачив, як на тлі паралельної дипломатії Білого дому відбувалося цькування моєї американської колеги Маші Йованович із боку Білого дому. Ми традиційно радилися про все з нашими найближчими союзниками, але виникали такі ситуації, в яких ми бачили, що не могли їм у силу їхньої системної кризи в усьому довіряти і починали діяти окремо від американців.

Україна була свого роду таким тестовим майданчиком для російської гібридної війни, кібервійни проти України. І ці технології перекинулись і на саму Америку, яка не зрозуміла, наскільки вразлива.

Тому не варто закочувати очі й казати “well, it’s Ukraine”, бо ми бачимо, що будь-яка система є вразлива до великих зловживань. І це не якась унікально східнослов’янська проблема, це може бути проблема США також. Президент Трамп і його середовище тісно пов’язане з пострадянським бізнес-середовищем і почувається в ньому дуже комфортно. Вони “свої люди” зі схожою діловою мораллю, і цим пояснюється багато чого з того, що відбувалося останніми роками в Америці.

Що буде з війною на Сході, з “ДНР”, із “ЛНР”?

Мені здається, що помилкою за часів Порошенка була блокада Донбасу. Це просували ветерани-активісти, заблокувавши залізниці, і тоді держава, щоб не виглядати слабкою, приєдналася до блокади. Але на мою думку, Україна має серйозно відстоювати свої права військовими методами, але залишитися відкритою для населення Донбасу – щоб мати м’яку силу. Тобто, для тих, хто хоче вчитися, хто хоче отримати медичні послуги.

Це пробував змінити Зеленський, який прийшов, пообіцявши закінчення війни. Порошенко також обіцяв закінчення війни за кілька тижнів, коли був кандидатом у президенти. Але й один, і другий зауважили, що Росія не хоче так просто перестати воювати, Росія хоче виграти – а це означає капітуляцію України і входження у російську сферу впливу.

Зеленський не отримав того, що хотів, і тепер пробує обрати якусь нову тактику. Мені здається, що його підхід був – більше промовляти до самого населення Донбасу, але бракувало чіткого стратегічного бачення, національної стратегії, без якої Україна тут не може виграти.

Україна сама собі створює обмеження і ставить себе під тиск. Замість внутрішніх дискусій потрібно створювати сильну спільну позицію для переговорів із Росією.

Я був на одній нараді з ключовими американцями, серед яких були представники команди Байдена. Всі ці американці казали українцям: «Почекайте ще кілька місяців, не робіть жодних засадничих поступок тепер, бо політична ситуація загальна глобально може змінитися на вашу користь, і тоді ви можете вже по-новому калібрувати свій підхід». Від цих глобальних факторів великою мірою залежить, які переговорні позиції може собі дозволити Україна у наступні кілька місяців, кілька років.

Оригінал слухайте тут:

Джерело

Поділитися:

«Євросоюз дійсно не банкомат, а принципи» – Порошенко дав Зеленському поради перед самітом Україна-ЄС

Перед українською командою, яка вирушає до Брюсселя на саміт «Україна-ЄС», стоять дуже непрості завдання, бо окрім світової пандемії та економічних негараздів виникла криза довіри до українського керівництва з боку міжнародних партнерів. Про це пише п’ятий Президент України, лідер партії «Європейська Солідарність» у статті «Інерція руху до Європи вичерпується: думки Петра Порошенка до саміту Україна-ЄС» на сайті «Європейська правда».

«Ця криза виникла через гальмування і навіть задній хід, який за півтора роки дала нова влада в проведенні проєвропейських реформ. Із органів влади методично вичищаються прозахідні управлінці. Зруйновано конкурсні засади в державній службі. Натомість активно призначаються свої «кварталівці», шоумени або рекрутуються відверті чи латентні проросійські кадри з команди Януковича. Такого масштабу антизахідної риторики, як тепер, в українських медіа не було з 2013 року. Зростає тиск на суди, правоохоронні органи, вільні ЗМІ. Офіс Президента буквально розтрощив антикорупційну структуру, яку ми з великим трудом сформували протягом кількох років у співпраці з нашими партнерами.  Дійшло до перших м’яких попереджень про можливі проблеми з безвізом», – констатує Порошенко.

П’ятий Президент зауважує, що інерція руху України до Європейського Союзу, започаткованого його командою, вичерпується. «А в нашій ситуації зупинитися і тупцювати на місці – значить, наражатися на ризик відкочування назад у сферу російського впливу», – переконаний Порошенко.

«Запалення легенів, спричинене повідом – не привід байдуже спостерігати за важливим самітом і не тримати руку на пульсі життя країни. Тому напередодні саміту вважаю за доцільне окреслити очікування, які з цією подією пов’язує проєвропейська опозиція. Наш наказ, наша порада, наші рекомендації», – зауважує лідер «Європейської Солідарності».

Він радить Зеленському пам’ятати, де справжні друзі України, а де вороги. «Конче важливим є у Брюсселі зробити все для зміцнення довіри з лідерами ЄС. ЄС не «зовнішній управляючий», а наш майбутній дім. ЄС це дійсно не банкомат, а принципи», – наголошує Порошенко.

«В Брюсселі з вами говоритимуть справжні союзники України, які вболівають за нашу незалежність, суверенітет, територіальну цілісність та економічне процвітання. Тому перше і основне завдання делегації – придати нове дихання проукраїнській європейській коаліції, відновити проукраїнський драйв в Євросоюзі. Під час саміту має голосно пролунати ідеологія європейської єдності та солідарності з Україною. Солідарності у боротьбі з агресором та у впровадженні складних та комплексних реформ», – пише Порошенко.

Він вважає, що українська делегація має представити союзникам свою стратегію щодо встановлення миру на Донбасі та деокупації Криму і скоординувати шляхи посилення політичного та санкційного тиску на Росію.

«Треба більше санкцій, більше залучення ЄС до відбудови Донбасу, більше спільної протидії повзучій анексії Азовського моря і Керченської протоки, та російській пропаганді!  Нема іншого варіанту, крім як повертатися до дорожньої карти Мінських угод і до питання про блакитні шоломи ООН на окупованій частині Донбасу», – переконаний п’ятий Президент.

Порошенко також наголошує на необхідності втілення в життя ідеї галузевих союзів з ЄС. «Передусім у таких секторах як єдиний цифровий ринок, енергетична інтеграція, торгівля і митне співробітництво, а також, безперечно, асоціація з Шенгенською зоною. Всіляко підтримую ідею приєднання України до «Європейської зеленої угоди». На власному досвіді реалізації безвізу знаю, що наявність великої мети окриляє і мобілізує і політичний клас, і все суспільство. Щоб рухатися вперед до членства в ЄС, нам потрібні постійні проекти з чіткими планами, зрозумілими проміжним цілями і взаємними зобов’язаннями», – переконаний лідер «Європейської Солідарності».

«Саміт – добра  нагода запевнити наших європейських партнерів у незмінності політики влади щодо демократичних перетворень, зміцнення інститутів та державної служби, поваги до прав людини та незалежності судової влади, антикорупційних органів, забезпечення свободи ЗМІ, незалежності НБУ, стабільності банківського сектору, ефективного корпоративного управління та секторальних реформ загалом», – наголошує Порошенко.

Він також зауважив, що слід скоординувати позиції щодо врегулювання політичної кризи в Білорусі та ситуації в Нагірному Карабаху. Порошенко запропонував включити в делегацію голову парламентського комітету з питань інтеграції України до ЄС. На його думку, це б продемонструвало єдність і консолідовану позицію влади та проукраїнської опозиції на шляху до Європейського Союзу.

«В дипломатії вміють цінувати жести. І такий крок сприятиме позитивним результатам саміту, на якому я щиро бажаю успіху Україні. Час зробити роботу над помилками і виправити ситуацію ще є», – переконаний Петро Порошенко.

Джерело

Поділитися:

Ментальні орієнтири населення збиті всерйоз та надовго

Валерій Прозапас

Нас вже настільки привчили до маразму, що вказівка президента Службі Безпеки перевіряти вагу фур замість розбиратися з чортами не викликає ані здивування, ані помітного обурення в суспільстві.

Ментальні орієнтири населення збиті всерйоз та надовго – і треба розуміти, що над цим працювали свідомо, і це тепер невід’ємна частина державної політики.

В результаті через міністрів “дибілів” © та прем’єрів “профанів” © країна пограбована на користь купки володарів інформаційного (а відповідно економічного) ресурсу, значно знижено соціальний захист, а податки навпаки збільшуються.

Силові структури займаються неприхованими, хоча і недолугими переслідуваннями представників активної частини суспільства, військових, державників та іноді розважаються постановкам “терактів” настільки низької якості, що забуваються на третій день.

Реванш промосковських сил виразився вже не тільки фактичною амністією відвертих зрадників та призначенням люстрованих чиновників на високі посади? але кульмінувався призначенням до ТКГ людини, яка заявляла, що “надо понять Росію” ©.

Відповідно, навіть армію відтиснено на периферію суспільної уваги, нікого не хвилює деградація її розвитку, ганебне відношення військово-політичного керівництва до бойових епізодів та його загальна капітулянтська позиція тощо.

На цьому печальному фоні – хто зараз згадає передвиборчі обіцянки головного “слуґі”?

Що РЕАЛЬНО з обіцяного “кінця епохі” виконано?

Які реформи проведено, і головне – де їхні результати, крім негативних, про що свідчать абсолютно всі показники?

І головне питання, можливо, навіть життя або смерті – пройшовши іспит “новимі ліцамі”, чи зможе народ не дати себе “зробити знову”?

Поділитися:

Моя паранойя расцвела буйным цветом

Роман Доник

Наверное, нужно пояснить.

Понимаете, все, что сейчас происходит, я воспринимаю не просто критически, а ооочень критически. Даже, можно сказать, отрицательно. Заведомо ожидая от власти какого-то подвоха и нае*алова. Моя паранойя расцвела буйным цветом.

Я не доверяю Зеленскому как президенту. Как актеру-лицедею тоже, но на лицедея Зеленского мне решительно похрен. А вот на президента моей воюющей страны – нет. Я должен доверять власти. Потому что она – гарантия выполнения моих прав. И мы ее содержим на свои налоги. И она определяет внешнеполитический курс страны.

И вот здесь начинаются проблемы.

Во всем, что делает Зеленский, я вижу какую-то х*йню или скрытый подвох. Я очень хочу и очень стараюсь быть позитивным. Но не получается. Я еду по дорогам “великого будівництва”, которые запускал Зеленский, и помню, что их начинали делать еще до него. Я много ездил. У меня хорошая память. Я слушаю его и запоминаю, когда он говорит о том, что он хочет сделать и что он сделает. И я жду. Жду, когда он реализует слова в действия и результаты. Но этого не происходит.

Я пытаюсь “разогнать” свой оптимизм и найти хоть какие-то достижения и улучшения. Ну типа – вот же начало улучшаться, и нужно только немного подождать… Но мой реализм, въе*авшись в бетонную стену реальности, размазывает оптимизм в мокрое пятно. Не получается.

Я стал больше обращать внимание на внутренние проблемы в стране. Я стал замечать, что воровать стали еще больше. Вот на тех же масках и госзакупках там не просто не воруют. Там маски даже не закупают. По бумагам закупают, передают в больницы, а те за денежку малую списывают. Понимаете, такого 3,14деца не было никогда. Даже при Януковиче. Люди, которые пришли к власти, ЗНАЮТ, что это власть временщиков, и не сегодня завтра все нае*нется с громким треском. И они рвут как в последний день.

Я стараюсь заставить себя понять, что, возможно, дело не Зеленском. Что он весь такой наивный, молодой, неопытный с офшорами, выводом денег из воюющей страны и недвижимостью незадекларированной. Я стараюсь внушить себе, что его обманывают “плохие бояре”. Что Шефиры делали это все за его спиной. Что Ермак его обманывает. Что вот сейчас он войдет в курс дела, и все изменится. К лучшему. Но после того, как он входит в курс дела, все меняется на еще хуже. Кадры еще уе*анистей, выползают из нафталина ворюги. Налоговая начинает работать в духе Саши-стоматолога и Клименко.

Очень хотелось бы обойтись без упоминания фамилии Порошенко, потому что это красная тряпка для сторонников Зеленского. Но не получится, потому что приходится сравнивать.

После первого года осторожного невосприятия Порошенко (барыга, Рошен, Богдан, Кузня, ПР, министр при Януковиче) начали появляться действия, которые свидетельствовали о том, что Порошенко ведет страну тем курсом, на котором я хотел бы ее видеть. Еще через год это переросло в уверенность. И в дальнейшем находило только подтверждение. Именно поэтому, если даже мне что-то было не понятно или не хватало какой-то информации, у меня была уверенность, что в перспективе получится нормально. Я просто знал, что меня не предадут и не подставят.

Что страну будут вести в Европу. Что я не вернусь в совок и кучмовско-кравчучью разруху. Что все будет сделано для победы в войне с российским агрессором. Да, я практически не обращал внимания на то, что происходит внутри страны. Да, для меня так же было неприятно назначение Луценко генпрокуром и дальнейшие отмазки в важных законах типа – не хватает голосов в парламенте. Хватало, когда надо было. Но я имею отношение к бизнес-процессам и понимаю, что чудес не бывает. Что при глобальном 3,14деце во всем нужно дробить задачу и правильно расставлять приоритеты. Я понимал, что внутри страны можно и нужно мобилизоваться и потерпеть для того, чтобы сделать качественный рывок.

А вот сейчас у меня этого понимания нет. У меня нет уверенности. У меня нет доверия. Я от каждого действия Зеленского и его команды ожидаю какой-то х*йни. Чего-то такого, что в перспективе сделает еще хуже. Что отбрасывает меня на 10 лет назад. Но я там уже был. И я уже там занимался бизнесом. И я без иллюзий знаю, что там х*ево. Что мне туда не надо. Никому туда не надо. Кроме горстки работорговцев-олигархов. Но меня туда опять тянут.

Вот и получается, что я очень хочу хотя бы каких-то подтверждений, что курс страны правильный. Я очень хочу какой-то подпитки для своего оптимизма. Но не нахожу. Такого давления сверху не было уже очень давно. Таких предпосылок развития полицейского государства не было, кажется, вообще никогда за 28 лет.

Именно потому я просто не могу слепо доверять тому, что говорят государственные чиновники и служащие. Потому что большинство из них приспособленцы и флюгеры. Но если полтора года назад я понимал, куда дует ветер, поворачивающий им головы, то сейчас не понимаю. Точнее, понимаю. И это пугает. Это не то направление, куда нам всем надо. Это дорога к рабству. И если кто-то надеется отпетлять и найти утешение в сытом тихом рабстве, то этого тоже не будет. Сытости не будет. Будет телевизор, который расскажет, что жрать вредно.

Вот именно поэтому я не могу заставит себя воспринимать действия власти позитивно. Я, правда, очень хочу оптимизма. Я очень хочу ошибаться. Я очень хочу реформ, и чтобы Украина совершила прорыв и экономическое чудо. Но пока не наблюдаю даже малейших намеков на предпосылки к этому. Глобальный, всепоглощающий 3,14дец надвигается неотвратимо. И там, наверху, этого даже никто не скрывает, ни депутаты от слуг народа, ни министры. И поэтому я против своей воли и своего естества воспринимаю все с негативными эмоциями. Просто нет объективно оснований для оптимизм и доверия.

 

Шарж © Дмитрий Гапчинский

Поділитися:

Міхо шукає таланти

Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Як і варто було очікувати, діяльність великого реХВорматора Міхо Саакашвілі почалася з зашкварів. Для початку заступник голови Виконавчого комітету реформ (тобто – Саакашвілі) Олександр Ольшанський заявив, що він противник ідеї підтримки бізнесу під час карантину. Мовляв, така підтримка плодить корупцію, а допомагати підприємцям треба зменшенням податків. Дивовижне відкриття! Тобто якщо у вас через нульовий прибуток нема грошей оплачувати оренду, зарплатні працівникам та охорону виробництва (без охорони у нас виробництва миттю перетворюють на родовище чорного і кольорового металобрухту), вам допомагати не треба. Радійте, що вам податки зменшили…

Другий зашквар видав сам Міхо. Він заявив, що Україна «потенційно досить сильна», щоб відмовитись від співробітництва з МВФ у той час, коли президент Зеленський б’ється як раз за співробітництво. Вже наступного дня той самий Саакашвілі повідомив, що будь-які спроби зараз вийти з програми МВФ відповідатимуть лише ворогам України. А про «потенційно досить сильна» – це, мовляв, буде в перспективі, в далекому світлому майбутньому. Ще одного з контексту виривають.

Але мене найбільше вразило не це. Кількома днями раніше на сторінці Саакашвілі на ФБ було вивішене запрошення на роботу до Національної ради реформ. Взагалі-то, Національна рада реформ – це орган, який практично повністю дублює РНБО, – до його складу входять майже ті самі особи крім керівників силовиків, замість них там присутні голова Виконавчого комітету реформ і його заступник. Тобто Саакашвілі з Ольшанським.

Характерно, що саме цими двома особами цей самий Виконавчий комітет реформ і обмежується – більше там за законом нікого нема. Куди ж вони набирають людей? Справа в тому, що голова комітету має право утворювати робочі групи для «розроблення, детального опрацювання окремих напрямів реформ, моніторингу впровадження та ефективності реалізації в Україні реформ». Очевидно, людей набирають саме у ці робочі групи. Характерно, про піар та медіа-маркетинг – жодного слова. Чому я на цьому зауважую?

А тому що запрошує Саакашвілі представників таких спеціальностей: юристів та інвестиційних аналітиків (що зрозуміло), менеджерів з організації подій (що зрозуміло менше), ПР-спеціалістів і SMM-спеціалістів та копірайтерів (що незрозуміло взагалі). Позаяк жодної інформації про склад і штатний розклад нема, виникає два питання – кого власне набирає Саакашвілі та за чий кошт? Послуги хорошого інвестиційного аналітика або SMM-щика коштують ой як недешево. Вибити фонди на таких фахівців за бюджетний кошт – квест ще той.

Мене як сумлінного платника податків всерйоз цікавить питання – скільки коштуватимуть моїй державі реХВорматорські прожекти Саакашвілі за умови, що в нас зірвана виплата 300% надбавки лікарям, 42 тисячі сиріт повернули в їхні неблагополучні родини, а захисних костюмів для лікарів один фонд Порошенка накупив більше ніж весь уряд? Або може ці робочі групи фінансуватиме НЕ український бюджет? Тоді які організації? Часом не ті, в засновниках яких можна знайти фірми, пов’язані з ФСБ Росії?

Я опускаю ту деталь, що в країні, де по інтернету набрана «неймовірно ефективна і професійна» президентська фракція, будь-який набір кадрів по інтернету викликає сміх. Насправді це практика достатньо поширена, для… бізнес-проектів. І саме це наводить на думки. Висловлю припущення: Саакашвілі намагається реалізувати те саме, що зробив у Грузії, коли Бендукідзе реалізовував реформи, а «великий реХВорматор» запекло піарився. Аж до дифірамбів від Латиніної та Буракової. Зараз те саме – власне реформи Міхо хоче скинути на Ольшанського (успішного ІТ-бізнесмена), а сам…

Просто нагадаю, ненависть Міхо до Порошенка склалася тому, що п’ятий президент НЕ призначив Саакашвілі прем’єром. Навіть не сумнівайтеся, Саакашвілі мріє про це. Пристебніть ремені – буде не сумно.

Насмілюся нагадати, до Грузії наразі Саакашвілі їхати не ризикує – там його надто гарно пам’ятають. НареХВормував.


Валерій Прозапас

Молодий перспективний реформатор Саакашвілі не підкачав, одразу після призначення відповідальним за економічно-інвестиційний прорив… розпочав набирати колектив у фейсбуці.

Випробуваний спосіб отримати кухарок для управляння державою, старий, як дєдушка Лєнін, і надійний, як радянський герб.

Мабуть, слід очікувати відомих реформаторів та спеціалістів по прориву кордону типу Єгора Зіміна-Соболєва та Семена Грішина-Семенченка.

Ну і щоб не було сумнівів, як буде проходити реформаторська робота, серед заявлених вакансій на “ломатєлєй сістєми” чомусь копірайтери, спічрайтери, спеціалісти по медіа та просуванню в інтернеті.

Фахівці та в хорошому сенсі професіонали вже давно не в тренді.

Науковці, управлінці, військові, технічні спеціалісти тощо поступово і надійно змиті хвилею професійних активістів, ручних “антикорупціонерів” та “расслєдоватєлєй” рівня Шарія/Біґуса. Бо шоу має тривати. За кошти населення, звичайно, яке так любить зрєліща і отримає їх по повній.

І головне.
Отой симпатичний дядька на фото з висоти своєї красівой посади одразу чесно попередив, що вся та “рада реформ” не має ніяких важелів впливу, а просто надає консультації і тому ні за що не відповідатиме.

Так що за реформи можна бути спокійними, їх навряд чи можна буде намазати на хліб, вони проводитимуться виключно медійно – “для психологічного ефекту, щоби викликати у населення відчуття тривоги”.

Поділитися:

Кілька питань Леоніду Макаровичу

Володимир Ар’єв

Коли старий комуніст Леонід Кравчук критикує за недостатні реформи будь-яку владу, хочеться в очі спитати:

– А що ж ти не почав зміни у 1991? Чому не пішов шляхом Балтійських країн тоді, а натомість, разом з Кучмою, дав старт олігархічній системі?
– Чому плазував перед Москвою, калькував все, що робили в Росії та боявся реальних реформ?
– Чому почав здачу ядерної зброї на найгірших умовах, страшні наслідки чого Україна розгрібає з 2014?
– Чому в перші роки Незалежності наплодив в судах і державному управлінні перефарбованих корупціонерів, які дали нове політичне потомство і вкорінилися так, що й за десятки років не видереш?
– Чому весь час підтримував антиукраїнських медведчуків-суркісів і не просто був з ними в одній партії, а й зберіг міцні зв’язки дотепер?
– Чому при тобі почали красти за безцінь державне майно замість того, щоб закласти основу цивілізованої приватизації, яку пройшли східноєвропейські країни-члени ЄС?
– Чому ти в часи свого президентства відмовився від європейського шляху і кинув Україну в таку бідність, якої вона потім не знала (купони, паперові роздруківки замість зарплат, невиплата пенсій, гіперінфляція)? Тачку-кравчучку забув?

Можна продовжити питати й питати. Але замість відповідей ми почуємо лише моралізаторство цього нікчеми на каналі 1+1, що належить олігарху, який почав свій шлях до «успішного» пограбування України саме за часів Леоніда Кравчука.

Поділитися:

Саакашвили – это капитуляция Зеленского

Тамара Горіха Зерня

Ви розумієте, ми з тих, хто побудував у своєму житті собачу будку. І при потребі можемо її пред’явити, якби хтось запитав. Ось чесно куплена ділянка і побудований дім. Ось паркан довкола цієї ділянки, хай не мурований і без позолоти, але цілком собі нормальний і функціональний паркан.

Ось діти, вчаться і працюють. Ось батьки, роблять свої пенсіонерські справи у своєму неспішному ритмі, в оточенні внуків. Ось сад, ось плоди цього саду. Звичайно, у кожного по різному, але принцип загалом такий. Ось є я, ось моя праця, ось результати моєї праці, з того і живемо.

І в цьому полягає основна і непереборна причина нашого несприйняття зеленої влади. Тому що ні на одне з цих питань Зеленський не відповість. Він не покаже свій маєток і не відкриє свої джерела прибутків. (Вам же не треба нагадувати, що фінансова звітність «кварталу» збиткова? Що пов’язані з ними компанії не платять і не платили податки у бюджет України?).

І не пояснить, яким чином і за які заслуги він опинився на чолі 40-мільйонної країни. Хайп? Чудесне іномовне слово, але мої заслужені літні батьки не розуміють, що воно означає. Я пояснюю так, що це удача, щасливий випадок, завдяки якому чоловік злетів на коня і поганяє з усіх сил. Тільки замість фігурального коня тут реальні всі ми, він скаче по головах і пришпорює у живе тіло.

Те саме стосується і Саакашвілі. Чоловіче добрий, де твій дім і де твоя країна? Чому ти знову гастролюєш у моїй державі? Як ти взагалі смієш говорити про корупцію і про реформи, якщо сам сидиш по вуха у криміналі і корупційних скандалах?

До речі, про житло. Пам’ятаєте минулорічне «новосілля» Саакашвілі у одеському пентхаузі? Ну новобудова, яку звели у центрі міста, дозвіл на будівництво якої давав сам Саакашвілі? І потім виявився щасливим власником квартири у цьому будинку? Ви мусите пам’ятати, там Сенцов був необачно виставив фотки з вечірки, і Міхеілу довелося публічно визнати зв’язок з цими квадратними метрами.

Так от, це має такий же стосунок до чесно заробленого майна, як «Квартал» – до мистецтва, а Зеленський – до здорового способу життя.

Я не знаю. Хочеться вірить, що вся нечисть і ницість збирається до купи і гуртується довкола Зе не просто так. Що ця липучка, обсиджена мухами, має свій смисл і своє призначення.

Що це такий великий історичний задум, який дозволить їх потім прихлопнути в одному місці. (Я мух маю на увазі, звичайно, а не те, що ви подумали). Бо інакше навіщо?


Владимир Завгородний

Если честно, я не знаю, кто посоветовал Зеленскому усилить команду реформаторов Михеилом Саакашвили. Но этот человек не любит Зеленского, и я бы на месте президента всерьёз задумался, зачем он советует такие гадости.
Потому что есть три причины, почему Саакашвили в кабинете министров — это совет недоброго, злонамеренного человека.

ПРИЧИНА ПЕРВАЯ.
Саакашвили неэффективен.

Последние случаи, когда Саакашвили показывал какие-то результаты, были в последний раз, когда он был президентом Грузии. С тех пор никаких успехов мне вспомнить не удаётся. В Одесской области Михеил показал уверенный, чёткий, хорошо выполненный ноль результатов. Если, конечно, не считать многочисленных объяснений, как ему все мешают, и как не хватает полномочий.
Из чего логически вытекает причина номер два.

ПРИЧИНА ВТОРАЯ.
Саакашвили — это бомба замедленного действия.

Саакашвили деструктивен и конфликтен. Это только вопрос времени, когда Саакашвили объявит войну Авакову. Или премьеру Шмыгалю. Или Ермаку. Или всем одновременно. И вместо проведения реформ начнёт ходить по телеканалам и там рассказывать про барыг, про свинарчуков, про ермаков, про соросят, про поросят, про что угодно — главное про то, как ему все мешают, а то бы он конечно. И что вокруг все предатели, а он один реформатор.
Я честно не понимаю, зачем в какую-никакую команду брать человека, о котором точно известно, что он не умеет работать в команде и учиться не хочет, и не будет, и можно сразу заключать пари, когда он начнёт других членов команды поливать грязью.

ПРИЧИНА ТРЕТЬЯ И ГЛАВНАЯ.
Саакашвили — это капитуляция Зеленского.

Понимаете, вот как это выглядит. Зеленский шёл на выборы под эгидой реформатора, нового человека в политике, с новой командой… не важно, как получилось, но давайте просто вспомним, как это подавалось.
И вот теперь внезапно Михеил Саакашвили. Не так чтобы новое лицо. Всё ещё живущий за счёт двенадцатилетней давности имиджа реформатора Грузии.
Что это означает? Что Зеленский пришёл к выводу, что самому ему реформатором таки не быть, и решил пригласить старшего товарища? Ну, выглядит именно так.
Появление Саакашвили в кабмине означает: ребята, мы не справились. У нас ничего не получилось. Велика страна, а реформаторов нету. Вот все, кого мы привели во власть и в парламент, — все бездари и ничего не умеют. Вот теперь мы приглашаем человека, который нас всех спасёт, хотя это и не точно.

Я не знаю, мне кажется это унизительным. Президент страны расписывается в собственной беспомощности и зовёт на помощь бывшего президента Грузии? Серьёзно? Зачем? Что, совсем не осталось надежд никаких справиться самому?

И мне очень странно, что мне это кажется очевидным, а на Банковой так, видимо, не считают (ну или надеются), что — а вдруг в этот раз всё будет по-другому?! Вот двенадцать лет Саакашвили умел только тянуть на себя одеяло и обвинять в неудачах всех вокруг, а тут вдруг раз — и случится чудо, и всё будет совсем иначе.

Всё это очень странно выглядит. Я не знаю, кто это всё посоветовал Зеленскому. Но мне кажется, этот человек не хочет Зеленскому добра, а хочет сделать пакость.


Елена Подгорная

Я сегодня увидела пост в ленте о том, что при всех недостатках гастролирующего грузинского клоуна Михи Саакашвили у него таки есть достоинства. И реформатор он, и полиция при нём красивая была, и война короткая, и Батуми…

Кстати, а вы были в Батуми? Так вот там набережная реформирована. А чуть дальше – разруха и нищета.
На Троещинском овощном рынке большинство продавцов – грузины. Нет, это не бизнес, не ритейл – это выживание в хостелах. Вот такая она реформированная Грузия, к сожалению. Бедная, но гордая страна.

Но вернёмся к Саакашвили.

Говорили, что его не любит Путин. И что проигрыш на выборах Саакашвили – это реванш пророссийских сил. Но что мы видим сейчас? В отношениях с Евросоюзом у Грузии всё прекрасно. Безвиз и все дела.

Говорили, что Михо создал самую справедливую правоохранительную систему в мире. Самую правовую и хранительную. Странно, что сегодня он от этой справедливой системы прячется. Почему бы гордому сыну гор не смыть позор и клевету в самом справедливом и реформированном суде? Загадка.

Кстати, все знают, что по приговору Тбилисского горсуда Саакашвили заочно осуждён и приговорён к 3-м годам тюремного заключения? Это было в 2018 году. Суд был по делу об убийстве в 2006 году банковского служащего Сандро Гиргвлиани. Саакашвили вменили превышение служебных полномочий. То есть этот деятель нынче прячется у нас в стране от правосудия.

Но это не единственная его судимость.
В июне того же 2018-го года Саакашвили был заочно осуждён по делу об избиении бывшего депутата Валерия Гелашвили. 6 лет дали.

“Это всё политические репрессии!” – кричит Миха, брызгая слюнями на три метра вокруг себя. И так убедительно у него это всё получается… Но тогда возникает вопрос – так а где ж реформы и справедливость? Значит, не такой уж и успешный реформатор пан Миха.

Да и в общем, если посмотреть внимательно на события в Грузии тех времён, будет понятно, что реформатор Саакашвили – это миф.

Прошло восемь лет после его побега из Грузии. Но на родине его помнят. Партия Саакашвили регулярно проигрывает выборы. Простые грузины Миху не поддерживают. И всё, что имеет отношение к Михе, тоже не поддерживают. Странно, да? А ещё страннее, что очень много людей Миху ненавидят. И непонятно, чего Миха боится больше – суда или вот этой ненависти. Поэтому прячется и в Грузию ни ногой.

У нас беглый президент тоже успел отличиться. До сих пор СБУ расследует дело Саакашвили по подозрению в государственной измене. Клоун-клоуном, но финансирование от Курченко, соратника Януковича, он получил. Деньги взял за действия, направленные на дестабилизацию и свержение власти в Украине. Разговор об этом записан, там всё однозначно, лежит в материалах дела.

Уже после выборов государственная экспертиза по заявлению СБУ под руководством уже Баканова подтвердила подлинность голосов Курченко и Саакашвили. Северион Дангадзе подтвердил, что был посредником в передаче денег и признал свою вину. Номера купюр, изъятых в палаточном городке, куда просили свитера, трусы, левомицетин и чайник, совпали с номерами купюр, полученных Донгадзе.

Это такие себе штрихи к портрету “реформатора” и “революционера” Михи Саакашвили. Человека беспринципного, нечистого на руку, уголовника, избегающего наказания за преступления. У нас уже был один, президент, дважды легитимный, крепкий хозяйственник. Но у него хоть судимости были погашены. А вот вице-премьера уголовника ещё не было… А надо нам?

* * *

Прояснив для себя некоторые моменты с уголовным прошлым и настоящим претендента на должность вице-премьера по реформам, я теперь хочу прояснить ещё и такой вопрос: а насколько вообще законно прятать у себя беглого уголовника, да ещё и назначать его на высокие должности в государстве?

Тут вопрос принципиальный. У нас преЗедент когда-то клятвенно пообещал уйти в отставку, как только нарушит закон. И за метлу его никто не тянул.

Смотрим.

Статья 7 Закона о Кабинете министров прямо запрещает назначение в правительство лиц, у которых есть приговоры суда по делам о совершении уголовных преступлений и судимости которых не погашены. А по-хорошему, есть ещё политическая репутация. Даже если судимость погашена, я что-то слабо представляю вице-премьера в каких нибудь Европах с такими-то статьями…

Так вот, если фракция преЗедента голосует за назначение в правительство уголовного преступника, то преЗедент в тот же день до заката солнца должен написать заявление о своей отставке. Я так вижу.

Но вообще, конечно, сама идея о назначении настолько одиозной фигуры, как Миха, демонстрирует всю глубину глубин кризиса в кадровой политике этих новоизбранных “слуг”… Года не прошло после избрания главклоуна Украины, а неадекватность и некомпетентность в управлении страной стали уже привычными.

Сразу отмечу, что внешняя поддержка Михи – это такой же миф, как и о его реформаторском даре. Единственная его ярая поддержательница – это Лизавета Бобёр Богуцкая. И то хлеб…

Депортацию шумного товарища в своё время цивилизованный мир воспринял с пониманием, и никто из официальных лиц Запада не высказал своё фе.

Одессу стоит вспомнить ещё. Тоже показательный кейс громкого управленца. Мы ж помним, что Саакашвили побывал главой администрации Одесской области. И обосрался там по полной программе. Хотя условия у него были шикарные по тем временам, и поддержка примерно такая же. Саакашвили дали тогда возможность практически самому формировать вертикаль власти. Больше ни одному главе ОГА такого позволено не было. Именно по представлению Саакашвили были назначены 24 из 27 глав районных администраций, прокурор области, начальник полиции и таможни. И вот с такими шикарными полномочиями из достижений на должности полный ноль. Хм. Не. Даже в минуса ушёл. В рейтинге социально-экономического развития регионов в 2016 году Одесская область оказалась на 15 месте.

Дорогу Одесса – Рени помните? Сколько было шума и гама. И что? И где? Стоп. Рифма довольно жёсткая выходит… Дорогу достроили, конечно. Правда, после того, как убрали шумного Миху и его палатку из жарких степей области.

И вот судя по этому всему преЗедент решил таки громко реформы похоронить совсем. Чтобы больше вопросов про них и не возникало. Похороны будут громкие, помпезные. Миха это умеет.

Поділитися:

Хороші парні в лайно не вступають

Валерій Прозапас

Цікава хвиля захисту Гончарука, мовляв, хто ким тільки не працював по молодості.

Це дуже правильне зауваження, і я працював вишибалою, робочим та десь там на підхваті.

А потім в полях власної справи, заступником і директором фірми 10 років, з перервами на війноньку та всім, що до цього додається типу “опыта, сына ошибок трудных”.

Але знаєте що?
Якби мені запропонували прем’єрство, я б точно відмовився через брак досвіду та усвідомлення відсутності необхідних компетенцій.

Це як з сержанта стати одразу Начгенштаба – результат буде очевидний.

Гончарук півроку демонструє некомпетентність, та ще й постійно бреше, – от в чому проблема, а не те, що він працював на низькокваліфікованих роботах; у нас як завжди зміщені акценти.

Його хворобливою амбіційністю та недосвідченістю явно користуються ляльководи, а розпочав він свою діяльність фото поряд з Коломойським в кабінеті президента, – тому падіння економіки, дира в бюджеті, купа боргів та скандали.

І ще імітація реформ.
Перерозподіляти потоки, віддавати в концесії та готувати на продаж підприємства і землю – це не реформи, тут би хто завгодно впорався, може для того профанів і набрали.

А ліпити з нього жертву лише через те, що він хороший парєнь, – все одно що голосувати за Зє.
Хороші парні в лайно не вступають.

Поділитися:

Таджики обошлись бы дешевле

Владимир Завгородний

Мне кажется, я ошибался, а все вокруг были правы.

Когда обсуждали судебную реформу, реформу полиции там, прокуратуры, я всегда говорил “Нельзя всех просто уволить. Где компетентных специалистов-то брать? Негде! Нельзя же таджиков из Москвы переманить с должности дворников!”

МОЖНО.

Потому что компетентных специалистов у нас нет в принципе. Ни в полиции, ни в судах, ни в прокуратуре, ни особенно в этих ваших ГБР, НАБУ и чтотамещё у нас есть, от чего никакого толку.

Понимаете, они путают пожарную сигнализацию с прослушкой. И телевизоры с мониторами. И свято уверены, что в мониторе есть винчестер с информацией.

И я понял почему.
ДА ОНИ ЖЕ СРАНЫЕ ХИПСТЕРЫ.
Они же выросли на сраных макинтошах с моноблоками, где винчестер действительно в монитор вмонтирован!
Вот они и считают, что в каждом мониторе или телевизоре тоже есть винчестер с информацией.

И ЧЕМ СЛОЖНЕЕ ЕГО НАЙТИ, ТЕМ СЕКРЕТНЕЕ ИНФОРМАЦИЯ!

Всё сошлось наконец-то.
Наконец-то появился смысл в происходящем.

Но надо было всё-таки таджиков, конечно.
Меня немного смущает, что они могут придерживаться законов шариата, могут быть побочные эффекты.
А так никакой разницы, мне кажется, но обходились бы дешевле.

А своим читателям, и особенно читателю Никите из города Харькова, я хочу снова подчеркнуть, как опасна тропа яблокопользователя.

Сегодня ты айфон купил, а завтра в ГБР вступил!


Сергей Петренко

Вот Завгородний ругается, что в судах и полиции одни кретины остались, которые не могут светодиод от камеры отличить и считают, что в утюгах и анальных пробках есть винчестеры с очень секретной информацией.

Но это ведь не ново под нашей украинской луной.
Ещё в 2000-х годах я общался со знакомым ментом (регулярная переустановка винды из-за вирусов), который искренне был вот таким вот болванчиком:

– Саша, опять вирусов на порнухе нахватал?
– Нет, ко мне приходил сосед со своей мышкой, подключал ее, это оттуда поналезло.
– Саш, мышка не так работает.
– Много ты знаешь, нам на лекции рассказывали, что пиндосы и китайцы за всеми следят, знаешь, какие у них технологии!

Саша ставил кактус перед экраном. Саша лепил чудо-наклейку на телефон. Саша считал, что микроволновка изменяет информацию в молекулах, чтобы славяне вымирали.
Саша рассказывал, как спецслужбы следят за всеми через стационарные телефоны, потому телефон заворачивался в фольгированный кулёк.

Я делал скидку на то, что у Саши родители из глубинки, и мама работала продавщицей на базаре.

Потом я ушел работать в айтишную компанию.
И внезапно услышал от сотрудников что:

– Микроволновки изменяют информацию в молекулах, потому еда становится вредной.
– Спецслужбы могут подслушивать вас дома через стационарный телефон, анализируя изменение нанотоков в телефонном кабеле (шумы от хреновой проводки не мешают, потому что у них знаешь какие технологии…).
– Клеили иконки и чудесные наклейки на технику, чтобы исправить энергетическое поле.

Это просто ох*енная селекция долбое*ов в стране! С одной стороны, они е*анутые, а с другой, инициативные перед начальством. Взращены на просмотре шоу экстрасенсов. На идеях, что средняя школа абсолютно не нужна, потому что все можно найти в интернете, а ищут они через Яндекс с почтой на мейлрушечке запросы “как рептилоиды следят за нами”.

Я не знаю, что там про таджиков, но 99% ментов можно спокойно заменить на членов африканского племени (имеется в виду достаточно близкое к первобытному состоянию племя) и получить значительное увеличение качества сотрудников.

Поділитися:

Итоги года, или Что Слуги успели сделать для народа

Алексей Петров

Ну что ж, друзья, подходит к своему завершению ещё один год истории нашей страны. И, наверное, стоит сейчас подвести итоги правления новых литц во власти! Вспомнить всё, что Слуги сделали для народа! Обсудить то одно, но очень большое НИЧЕГО… Красивое такое, замечательное пустое место.

Пост Президента. Занимает главный Слуга Обещалкин – уровень Бог. Обязанности – международная политика и безопасность государства.
Итог: всё просрано вчистую. Под круглый такой, абсолютненький ноль. Война не закончена. Встреча в Париже, про которую свистели месяцами напролёт, и ради которой на трёх участках фронта украинская армия сделала шаг назад, закончилась ничем. Ан нет. Отставить… Фоточка есть с путиным. На память, так сказать. Капитулятивные заявления (не напрямую, конечно, а косвенные) очень сильно снизили боевой дух армии. А должно быть наоборот. Но увы… На выходе никаких побед на дипломатическом фронте, но с путиным начали сюсюкаться. Территориальные претензии последнего, озвученные в открытую, так и остались без ответа. Трусливо проглотил оплеуху!
Всё остальное, тобто роль директора колхоза в исполнении Зеленского, мы не обсуждаем. И не потому, что это не его ипостась, а потому, что громкие заявления так и остались сотрясением воздуха.

Верховна Рада. Законодательная ветвь власти.
Слуги рангом поменьше, но щёки так же надували знатно. Набраны на скорую руку. Можно сказать, по объявлениям. В подавляющем большинстве это шоумены, фотографы, водители, тамада и один Юзик… Еду сейчас в вагоне метро, пытаюсь вспомнить яркие победы нового парламента, в стенах которого одна политическая сила впервые получила монобольшинство и… Ничего кроме скандалов и бестолковой суеты, именуемой турборежим, вспомнить не могу. Все полезные государству законопроекты если и принимались, то под давлением оппозиции, в частности «ЄС».

Кабмин. Сборная солянка из Слуг народа и старых лиц, которые смогли договориться. Итог: много слов (видеороликов, самокатов и закатанных рукавов), но мало толку. Впервые за военные годы под конец бюджетного года в казне оказалась не хилая такая себе дырка. Поезд проедет. Так просто получилось. Деньги были, но они самоликвидировались. Убойные позиции на газовых переговорах слиты в унитаз. Кремлю простили миллиарды долларов. Одним словом П – профессионалы.

Конечно, сейчас главный, можно сказать, Верховный Слуга все, в том числе и свои, неудачи свалит на Кабмин. Ведь рейтинг летит в тартарары. Но мы же помним, кто привёл во власть эту цифровую команду «профессионалов», которые умудрились за считанные месяцы просрать всё, что строилось пять лет!


Erokhin Ivan

Ну штош, не дождавшись сочной аналитики от маститых лидеров общественного мнения, взвалю эту непосильную ношу… Кратенько, тезисно подведем итоги феерии ЗЕкАманды, за период с 21 апреля по 21 декабря.

Итак, погнали по пунктам:

1. Окончание войны – сколько не становился ВаЗЕленский посредине и на колени перед х*йлом, война на месте, потери растут, армия планово отступает, квадратные километры отвоеванной территории сдают противнику за просто так…

2. Дипломатические перемоги – от слова нет совсем, если не считать появления новых мемов “Моника Зеленски” и “дрыстайкина капитуляция”, ну и вряд ли можно считать успехом постоянное упоминание нашего Гидранта в каждом выступлении американских стендаперов…

3.Курс на ЕС и НАТО держится только на титанических усилиях настоящего Президента с большой буквы, все усилия Сцыкла направлены диаметрально противоположно…

4.Монетарная политика/ Cегодняшний курс гривни – сжатая до скрипа пружина, которая сработает вместе с запуском печатного станка, да так, шо мало не покажется никому, увы. Набраться долгов под 17-18 % годовых за столь короткое время – сомнительное достижение, которое вылезет боком всем плательщикам налогов, а особенно учитывая тот факт, что все эти взятые в долг деньги бесследно исчезают в никуда.

5. Экономика. Закопать в неизвестном никому месте 130 миллиардов талантов, оставленных Кабинетом Гройсмана – подвиг, который будет воспет в отдельном уголовном производстве! С нетерпением ждем!

6. Инвестиции – это когда в страну приходят всякие фуджикуры. У нас наоборот, фуджикуры уходят, гуськом и не оглядываясь… Если кто не знает, то еще весной JT выпускал в Украине сигареты для Южной Кореи и Японии, сейчас уже нет…

7.Образование – реформ нет. Вместо 4000 баксов наивным работникам избирательных участков и по совместительству учителям – полная сосюра в кожаном переплете за обе щеки, да еще и с перспективой сокращения… Впрочем, поделом им! Впереди еще много интересного, типа закрытие ВУЗов, например, Одесского медуниверситета, где мой сын теперь вряд ли успеет закончить 5 курс…

8. Реформы. Смерть реформы децентрализации – только начало…

9. Медицина – тут можно только посочувствовать и дать совет: хотите жить? заготавливайте подорожник самостоятельно! Или ищите концы в Польше, где пока еще принимают в аптеках наши рецепты…

10. Сельское хозяйство – ЗЕКаманду интересует только земля, прямой доступ к обладанию нею, в остальном оно неинтересно им от слова совсем.

11. Армия – с уходом Кровавого Пастора о многом, практически обо всем, можно уже забыть. Сейчас армия для ЗЕ – скорее обуза, и только для Апаршина она еще актив, который можно выгодно превратить в зеленые шуршунчики…

12. Автобляхи. Волюнтаристкое решение продлить сроки не есть решением проблемы! Да и нельзя решить так то, что уже предопределено документацией о налоговой политике ЕС, где мы ассоциированный член, между прочим. И в Таможенном Союзе, спешу уверить вас, шары тоже НЕ БУДЕТ! Твердо и четко!

13. Бизнес. Крупные украинские псевдокапиталисты уже соснули сполна с наездами СБУ и невозвратом ПДВ, например, все остальные ФОПы еще только в предчувствии неотвратимо надвигающейся жопы… С чем их и поздравляем!

14. Бородьба с коррупцией, если исходить из новостей по последним зарплатам Внаема и Серлещенко, то она у нас на высоком уровне, если же вникнуть в реалии, то коррупция в стране сегодня уже заколосилась молочным колосом…

15. Таможня. Бесплодное колдовство в том направлении “Курчатова”, судя по тому как воспрял от предсмертной летаргии 7 км в Одессе, времена Саши-стоматолога вернулись!

Мля… совсем перехотелось далее продолжать, депрессия обостряется…

В общем, даже исходя из тезисов, вы вполне способны сделать вывод. Но если все же есть сомнения, попробуйте самостоятельно ответить для себя – доверили бы вы лично такой “успешной камАнде новых лиц” управлять своим личным, взлелеянным и выстраданным бизнесом?

Поділитися:

Всегда ли нужно придерживаться правил и процедур?

Йож Туманный

Нефьодов, в общем-то, верно все сказал. Если все и всех менять по конкурсам и процедурам, то лет через 5 мы получим результаты, а там и выборы уже опять.

При всей моей большой любви в ЗЕкоманде, я хочу отметить, что в системе, где чудовищно и неоправданно раздута бюрократия, законы состоят из дырок и лазеек для своих пацанов, а журналистика мертва, проведение любого конкурса заканчивается Гизо Углавой.

Это не оправдывает подход “своим – все, чужим – закон”, но если б я был султан, я б тоже на детородном органе вращал эти ваши нормы и процедуры, если бы хотел что-то реально поменять. Ну то есть, взять тот же Высший Совет Юстиции. Уж как блюли его чистоту и непорочность, а судью Вовка никто увольнять и не думает. С другой стороны, если в тот же совет поставить нужное количество посторонних, но подконтрольных власти людей, можно Вовка не то что уволить – посадить.

Так что у меня действительно нет претензий к методам ЗЕкоманды. Серьезно, не наврав с три короба, власти в Украине ты не получишь. Специфика региона, так сказать.

У меня есть претензии исключительно к персоналиям ЗЕкоманды, которые не вызывают у меня никакого доверия, а только сплошные сомнения в их мотивации, профпригодности и уровню интеллекта.

* * *

“Процедура или смерть!” – примерно так я вижу реакцию огромного числа френдов на заявление Нефьодова, что, мол, некогда нам ваши конкурсы проходить – у нас тут реформ непочатый край! Хуже того, даже когда речь заходит про абстрактную необходимость игнорировать какие-то формальности, люди начинают рьяно защищать эти самые формальности. Штош. Поговорим о правилах.

Для начала, я предлагаю всем сторонникам процедуры найти процедуру Майдана. Не надо только рассказывать о “праве на восстание” и “воле народа”, мы все с вами прекрасно понимаем, что революция – это успешный бунт, а бунт – это провалившаяся революция. Разница определяется исключительно успехом предприятия. И если бы зимой 14-го дрогнули люди, а не власть, мы бы жили в совсем другой информационной повестке, где доблестный Овощ удержал страну от краха и переворота.

Но победил Майдан, и потому теперь он – Революция Достоинства, а Антимайдан – колорады и сепары. Историю пишут победители, и делают это прямо на наших с вами глазах.

Но вернемся к правилам и процедурам.

Безотносительно Зе и его команды, надо понимать, что правила игры – это хорошая штука, когда в нее играют уважаемые и хорошо вооруженные джентльмены, которых от соблазна нарушить предписания удерживает не только страх наказания, но также уважение к другим игрокам и понимание того, что пока все играют согласно регламенту, шансы на успех у всех игроков более-менее равны, и игра является игрой с ненулевой суммой. Классический пример – США. Да, они могут и будут жульничать, и продавливать свои интересы, но строго в рамках правил. Перед тем, как бомбить того же Саддама, были соблюдены все ритуальные пляски в ООН, и Ираку даже была предложена возможность решить вопрос по-хорошему. В общем-то, игнорировать правила решил именно последний, за что и был выпорот.

Совсем другой коленкор – это игра с суммой нулевой, к тому же когда один или более игроков – отбитые отморозки, которые используют правила только до тех пор, пока они им удобны, и нарушают их, едва это сулит малейшую выгоду. Типичный пример – путинская Россия. Там, где надо, пацаны прячутся в складках юридической местности и серой правовой зоне. Настамнет, этабылинемы, шпили-вили. Там, где удобно, они безукоризненно блюдут букву закона – пользуются правом вето в ООН и неприкосновенностью дипломатов для перевозки кокса. Там, где это выгодно, кладут х*р на все правила и договоренности и аннексируют Крым, подтираются Меморандумом, игнорируют международное морское право.

Так вот. Исторически сложилось так, что наша страна живет по правилам игры с нулевой суммой, к тому же часть игроков – отбитые отморозки. Это выражается и в воровстве с убытков, и в повальном кумовстве, и в слепой вере нарида в то, что иметь деньги и не быть при этом бандитом невозможно.

Победить (то есть достичь каких-либо своих целей) в этой системе можно только одним способом: навязав свою волю остальным игрокам, после чего самый сильный игрок может либо попытаться перевести все в формат игры с ненулевой суммой, когда все получают свой профит, либо просто стать главным беспредельщиком и стричь капусту за счет убытков остальных игроков. Проблема в том, что играя по правилам, победить в такой системе НЕВОЗМОЖНО. Ее принцип работы основан на НАРУШЕНИИ правил, а не на их соблюдении.

Если рассматривать реформы как цель, которую хочет достичь любой реформатор, то в рамках логики игры с нулевой суммой, реформатор должен стать бОльшим беспредельщиком чем остальные, подмять всех под себя и потом ДИКТОВАТЬ новые условия игры. Это совершенно неизбежно и необходимо – логика системы просто не позволяет идти иным путем.

Чтобы совсем уж понятно: Дикий Запад закончился в тот момент, когда самые отбитые и удалые головорезы устали скакать за дилижансами, нацепили шерифские звезды (или звезды института Маршалов) и принялись отстреливать других удалых головорезов помоложе. Фсё. Самым крутым беспредельщиком, в итоге, оказалось государство, и потому оно смогло навязать остальным свои правила игры.

Даже если рассматривать этот фрагмент истории исключительно как “интервенцию” государства в мир Фронтира, то мы видим, что сам по себе Фронтир оказался не способен решить этот вопрос. Когда все живут по правилам “грабь, воруй, е*и гусей”, только ВНЕШНЕЕ по отношению к системе воздействие смогло поменять расклад.

Потому, что игра с нулевой суммой – ЭТО ТОЖЕ УСТОЙЧИВАЯ СИСТЕМА. Она вызывает массу недовольства своим положение у большинства ее участников, но это именно недовольство ПОЛОЖЕНИЕМ В СИСТЕМЕ, а не САМОЙ системой.

Так что когда я говорю, что Нефьодов по-большому счету прав, я говорю о том, что это верный ход в рамках игры с нулевой суммой. Государство Зеленского хочет стать самым главным беспредельщиком, подмяв под себя остальных. Это само по себе НЕ ЯВЛЯЕТСЯ ПРОБЛЕМОЙ.

Через подобный этап прошли многие развитые страны, потому это НОРМАЛЬНО.

А вот что НЕ нормально – это то, что, по всей видимости, ЗЕгосударство – это не головорезы со звездами законников, это просто головорезы. И их цель – не трансформация системы в новую, а просто перераспределение благ в рамках старой. То есть наш украинский Фронтир продолжит свою привычную жизнь в крови, говне и нищете, а лихие парни буду и дальше спокойно грабить дилижансы. Именно по такому сценарию пошло в 90-х развитие в России. Банда самых лихих и отбитых просто подмяла под себя ключевые активы и спокойно принялась грабить доставшуюся им территорию.

Впрочем, тут я уже не скажу ничего нового. Welcome to Malorossia.

Поділитися:

Не зрадьте себе та державу

Mason Lemberg

Спостерігаю за цікавим явищем, як люди намагаються препарувати реальність, як шукають якісь позитиви, як надіються на нового прем’єра (на фото – ред.), бо це “ненайгірший вибір, а могло бути і гірше”. Нікого не звинувачую. Це нормально. Так влаштована людина. Людина намагається пристосуватися до реальності, а пливти проти течії можуть далеко не всі.

Тільки одне маленьке прохання є у мене до вас – не брешіть собі та не зрадьте себе і державу.

Бо, дійсно, новий прем’єр, який хоче співпраці з МВФ, – це таки краще ніж якби прем’єром призначили якогось Ткаченка.

Але йти в таких умовах на цю посаду, на міністерські посади чи ставати “слугою” – це вже само по собі свідчить про відсутність розуму. В цього прем’єра в парламентсько-президентській республіці в рази менше повноважень, інструментів впливу ніж в Азірова в президентсько-парламентській республіці за диктатури Янека. Азіров хоча б мав свою групу впливу в ПР, а цей прем’єр на кого може опертися в лобіюванні своїх “реформ”? Тобто, навіть якби він був найбільшим професіоналом в світі (в чому в мене особисто великі сумніви, хоча б тому, що тільки длбйб прийме таку пропозицію), він абсолютно безправний і повноважень в нього не більше ніж в сільського бібліотекаря.

Тому про які реформи ви зараз розмріялися, якщо рішення прийматимуть відомі вам люди, які показують своє дикунське бачення в численних інтерв’ю? А з прем’єром, міністрами будуть робити те, що й з депутатами від слуг. Тільки замість натискання кнопок вони ставитимуть підписи, відсиджуючи потім багато років в тюрмі.

Власне, далеко ходити не треба, бо те ж саме вони пробували реалізувати з Кличком і, напевне, реалізували з мерами інших міст, просто ті мовчать. Отак і будуть працювати міністерства, так буде працювати економіка, так буде функціонувати держава.

Але не слід в тій ситуації говорити про диктатуру, незважаючи на те, як хвацько слуги тиснуть на кнопки, не знаючи, за що вони тиснуть. Не буде ніякої диктатури, незважаючи на те, що Зеленський перепідпорядкує собі НГУ, НАБУ, САП, НАЗК і все, що тільки зможе. Диктатура може бути реалізована в темних, але економічно розвинутих (переважно сировинних) державах, де є можливість утримувати диктат, де є можливість заручитися підтримкою світових гравців. Це не про Україну. Тим більше не про Україну з такими “професіоналами” в умовах війни і в умовах повного провалу зовні, коли такого “диктатора” відверто зневажають і насміхаються з нього не тільки світові лідери, а й обісцяні орки в Станиці Луганській.

Тому рано чи пізно ефект Безсмертного забезпечений кожному. Думаю, що все ж рано, судячи з темпів, які вони взяли. Тому Зеленський виконає свою історичну місію, показавши, що буває, коли мудрий наріт скочується в гівно і кооперується з грабіжниками і агресором.

А ви не робіть того, щоб потім не було соромно перед дітьми та онуками. Моя вам порада. Не вступайте в колаборацію з колаборантами. Це ні до чого доброго вас не приведе.

 

Фото © Михайло Палінчак

Поділитися:

Щире захоплення темпом реформ

Валерій Прозапас

– Де реформи?
– Асоціація, вільні ринки…
– Де реформи?
– Безвіз, міжнародна коаліція…
– Де реформи?
– Армія, джавеліни, система харчування…
– Де реформи?
– Відмова від російського газу, 12 кварталів росту…
– Де реформи?
– Мовний закон, автокефалія…
– Де реформи?
– Прибуткові держпідприємства, децентралізація…
– Де реформи?

– Люстрований Богдан? Портнов? Виправдання сепаратистів?
– Це реформи.
– Зупинка змін в ЗСУ, росіяни в ПАРЄ?
– Це реформи.
– Бізнес-партнери і друзі на посадах?
– Це реформи.
– Тиск на волонтерів, наїзди на бізнес та інвесторів?
– Це реформи.
– Законопроекти про доноси? Відмова від передвиборчих обіцянок?
– Це реформи.
– Ріст цін? Згортання децентралізації?
– Це реформи.

А якщо комусь щось не подобається, то наступного разу пєтушАрія головнокомандувачем оберемо, порохоботи й*бані.


Serg Marco

Итак.

Не прошло и 100 дней после того как Зеленский стал Президентом, как новая власть заявила что?

1) Быстро войну не закончить, надо играть вдолгую.
2) Альтернативы Минскому формату нет.
3) Моряков освободить не выходит.
4) Чиновники, которые были в деле Свинарчуков, – это профи, надо их оставить дальше работать в Укроборонпроме. И вообще, о расформировании Укроборонпрома уже никто не говорит.
5) СБУ уже не надо лишать отделов К и отделов Е и вообще избавлять от несвойственных им функций, если там сидит Баканов. А крышевание бизнеса сейчас исключительно правильное и патриотичное.
6) Тарифы для народа, на которых наживались олигархи, снизить нельзя, надо повышать. Кроме, конечно, Ахметова и Коломойского, на их производства можно и подешевле продавать, причем в разы.
7) Роттердам+ – это самая выгодная формула закупки угля, решение предложенное сейчас удорожает стоимость угля, да и, вообще, его в стране дефицит, потому будем покупать, почем дают, так как до этой жопы кто-то при Зеленском довел страну за это лето.
8) Поднятий зарплат учителям не будет, там вам Порошенко и так нормально зарплаты поднял.
9) То, что мы набрались долгов за эти месяцы как дворовая собака блох, – это перемога, хотя до этого за подобное наш президент сравнивал свою страну с проституткой.
10) Перемирие работает, а погибшие бойцы – это просто результат инцидентов.

Искренне восхищаюсь темпом реформ.

Поділитися:

Сто дней по Гидранту

Йож Туманный

Технически еще не сто, но я не верю, что неделя-другая кардинально поменяют картину.

Я не хочу сейчас перечислять фейлы новоизбранного Гаранта – это будет однобоко и не будет объективно. Потому постараюсь оценить общие тренды по ряду направлений – реформы, внутренняя политика, внешняя политика, экономика, война. Давать оценку я постараюсь не столько со своей личной точки зрения (потому, что моя точка зрения очень простая: Зе – говно, и надо его смыть), сколько с точки зрения эффективности получения, удержания и использования власти.

Реформы – тут пока не густо, и поводов для того, чтоб тренд сменился, я пока не вижу. До сих пор Зе и его команда твердо придерживались позиции “обещать не значит жениться”, и на вопросы о тарифах и геноцидах вежливо слали холопов на х*й. Барин изволил пошутить, извольте и вы посмеяться. Не смотря на то, что я категорически не доволен этим вопиющим ссаньем в глаза, в целом я рад, что тарифы останутся плюс-минус рыночными для большинства потребителей. Плохо, что они таковыми не будут для г-на Коломойского. Но тут уж реально все на совести 73% – вы хотели низкие тарифы, вы их получили. Правда, немного не для себя 🙂 .

Точно такой же невнятный подход я наблюдаю по части судов и силовых структур. Зе и братва явно не горят желанием менять такую удобную и услужливую судебную систему, равно как не спешат сменить мусоров на полицейских.

В принципе, я уже давно говорю, что не верю в быстрые реформы внутренними силами. Мы слишком привыкли жить в этой среде и самостоятельно менять ее способны либо под угрозой гибели (2014), либо под внешним управлением. Например, пока внешнее управление было в руках Москвы (2010-2014), страна стремительно катилась в 3,14ду. В период угрозы + внешнего управления из Вашингтона/Брюсселя (2014-2019) экономика немного ожила, местами модернизировалась, и были созданы некоторые важные институты. Наполнить последние, правда, не удалось, но тут, скорее, важен сам факт начавшегося процесса.

Но я отвлекся от темы. По реформам – твердая тройка, как и у папередников.

Внутренняя политика. Вот тут у Зе все зае*ись. Вам, конечно, может показаться, что это не так, и он теряет поддержку, но это вполне нормальный отскок – так сказать, эффект высокой базы. В принципе, хотя я, опять же, не доволен происходящими процессами, но если абстрагироваться от моих личных вкусовых предпочтений, то выходит следующее: поддержка высокая, есть монобольшинство в Раде, будет свой Кабмин, с высокой долей вероятности, будет и своя местная власть. Зеленый блицкриг rages on.

Что еще очень интересно: это прозвучавшая на зе тренинге концепция “вы все говно – выборы выиграл Зе”. Это ох*енно напоминает Рашку, конечно, но на месте Зе я бы поступил так же. Парламентарии, обладающие низкой субъектностью, – это отличный инструмент в случае, если ты в целом склонен к авторитарному стилю управления. Возможно, это именно то, чего не хватило Пороху, чтобы действовать чуть эффективнее. Или наоборот – то, что уберегло его от того, чтобы забронзоветь за считанные месяцы, а не годы. К сожалению, те личные качества Вовки Ссаныча, что я могу наблюдать в Сети, говорят о том, что этот, вероятно, превратится в железный истукан уже к этой зиме, и дальше будет полет с полной утратой обратной связи с народом.

Из приятного бонуса: вой журнашлюх, которых внезапно выкинул за борт аки использованный презерватив. Это хорошо, прежде всего, для самой журналистики – пора бы ей учиться зашибать бабки не из папкиного кармана, а с аудитории. Правда, не стоя с протянутой рукой как Бигус, а создавая годный контент, который привлечет меценатов в лице среднего класса (ибо журналисты должны быть рупором именно СК, а не быдла или олигархов).

Внутренняя политика – твердые пять.

Внешняя политика. На столько же, на сколько все хорошо складывается внутри страны для Зе, на столько все х*ево снаружи. В этом плане он – настоящий Антипорошенко, реальная его зеркальная противоположность. Все, к чему прикоснулись корявые ручонки Зе, обратилось в говно. Германия и Франция просто пожали плечами, и послали его на х*й, РФ смотрит как на мальчика для битья (коим он, безусловно, является), Турция так вообще назвала его “комедиантом”, а не Президентом. После прошлого матерого волчары эта красная шапочка выглядит 3,14децки неуместно. Если все же этот калейдоскоп тупняков по глупости, а не по умыслу, то было бы очень неплохо, если бы Зе и команда таки немного одумались и просто отдали внешнюю политику на откуп тем, кто в нее мог. Но, судя по всему, головокружительный политический блицкриг настолько увлек зеленых, что они решили, будто весь мир у их ног. А жаль, избыточный оптимизм при “молниеносной войне” чреват не менее молниеносным поражением.

В общем, по внешней части – полный неуд с занесением в торец.

Экономика. Вот тут все тоже не радужно. Разогнавшись при Порохе, она пока еще не забуксовала в болоте Бениных схем и решалова, но первые тревожные звоночки уже давно не звоночки, а сирена авианалета.

Лоукосты, металлурги, НБУ уже стали целью для атаки ИВК, и это будет драка на смерть. Но по порядку.

МАУ просто не способна конкурировать с нормальными авиаперевозчиками. Это значит, что их будут выдавливать отсюда всеми правдами и неправдами – it can be only one. Потому работы Барышевскому суду хватит еще на пару лет вперед. Из хорошего – там через дорогу клиника “добробута”, так что, когда судей придут 3,14дить счастливые граждане, скорой далеко ехать не придется.

АрселорМиттал – это залет покрупнее. Ну или не залет, а добыча. Судя по всему, руководство компании просто решило, что дешевле отстегнуть братве за крышу, чем воевать с местными долбое*ами в полный рост. Но это продлится только до тех пор, пока это будет приносить прибыль компании. Цены на сталь летят вниз уже полгода подряд, и конца-края этому пока не видно. А значит, сжимается кормовая база, а значит, ИВК будет пытаться отжать себе еще кусок пирога. Так что вопрос новой конфронтации с инвесторами не за горами, если только рынок не будет благосклонен к нашим скудоумным правителям. Но в любом случае это был ох*енных размеров красный флаг для любого человека с бабками: заходите в Украину – тут вас кинут на бабки. Прям вижу, как растет очередь желающих.

Ну и НБУ – это вишенка на тортик. Бене контроль над НБУ очень, очень, очень желателен. Это – возможность не просто невозбранно грабить страну, а возможность делать это в особо крупных масштабах. Дефолт – голубая мечта веселого мудилы. Учитывая, что независимость НБУ – это одно из требований МВФ, то можно надеяться, что Зе и компании хватит мозгов не сдавать этот институт своему спонсору. Но где мозги, и где Зеленский… Так что это, пожалуй, самый опасный момент – если Беня наложит лапу на Нацбанк, мы можем остаться без бабок, без кредитов и с мега пылесосом в руках одного жадного уе*ана.

Из хорошего – есть обещание рынка земли и дерегуляции экономики. Но это пока обещания, и судя по угрозам посадить Супрун, это просто очередная шутка ЗеБонапарте. В общем, тройка с натяжкой глаза на жопу.

Война. Тут тоже не ахти. Хотя по инерции военная машина продолжает катиться, новому главкому война явно не интересна. Ее задвинули куда-то подальше и поглубже, чтоб не мешала и не отсвечивала. В общем-то, неудивительно, весь фокус кампании и риторики Зе – это мир-труд-май, давайте смеяться, а не воевать и вот это вот все. Рискну предположить, что дело тут просто в том, что войну уж больно хорошо купировали – по улицам большинства городов не громыхала техника, народ не сгоняли в военкоматы, города стоят целехоньки, 70% населения войны не ощущают и ею не интересуются. И Гидрант, судя по всему, входит в эти 70%.

Поскольку армия оказалась вне фокуса внимания Главкома (что само по себе бред, конечно, но чо уж там, долбо*б в кресле Президента – тоже бред, но вот поди ж ты), ее уже пытаются оседлать те, кто с этого кормился до недавних пор – поставщики говеной еды, распильщики военного имущества и земли и прочая нечисть.

Мне сейчас трудно прогнозировать, во что это выльется, но если эти дебилы опять разнесут армию в клочья как при Яныке – получим через год-два новый Иловайск и новый ДАП. Только на этот раз это будет не Донецкий, а Днепровский, например, аэропорт.

Оценка по войне – тройка, но слабенькая как мочевик Зе во время общения с х*йлом.

Итого: единственное, что впечатляет – это скорость взятия и закрепления власти. Что не впечатляет или даже угнетает – это абсолютно все остальное.

Поділитися: