«У меня сестра в Москве, брат в Крыму, тетка в Донецке, с кем мне воевать?!»

Елена Кудренко

Мы такое много раз читали и слышали. От людей с проблемой взаимоотношений в семье. От людей, которые такими возгласами прикрывают собственную слабость. Да, мне “хорошо говорить”, у меня на россии никого нет. Но я также сталкиваюсь с противоположными мнениями там, где я живу.

И искренне не понимаю:

Правда одна. Она ОДНА. Только мнения разные. И кто-то просто считает себя наглее, достойнее, увереннее, для того, чтобы жить не в войне. А вот ты, живущий в Киеве, Виннице или Одессе, живи. Тебе же с 2014 года уже все-равно, у вас там Украина уже давно под внешним управлением, навыбирали черт знает что… Не то, что сестра в Москве. Брат в Крыму… Тетка в Донецке…

И тот, кто сегодня воспитывает детей в Украине, но пересказывает позицию условной сестры из Москвы, не задал себе вопрос: а что же сестра? Почему же ОНА не желает узнать и понять? Но требует это от тебя? Что же брат? Почему ОН не захотел осознать, но “нагибает” именно тебя? И если сама война идет именно на твоей земле, а “прогнуться” под российский мир должен именно ты, а твои родственники лишь понижают твою самооценку, навязывают свое видение ситуации, то в какой момент в вашей семье случились проблемы? Явно задолго до прихода российской армии в Крым и на Донбасс.

В тот момент, когда родня, имея интернет, фото и видео, заявления ООН посчитала менее доказательными, чем вещание пропагандистов на собственных телеканалах – такая родня забыла о твоих детях. Твоих, живущих в Виннице, Одессе или Киеве. Не дай, Бог, во Львове. И мнимое отсутствие выбора в твоей ситуации является именно мнимым.

Потому что правда ОДНА. И пусть у тебя будет собственное мнение. Твое, а не сестры из Москвы, брата из Крыма, тетки из Донецка… Похоже, им на тебя давно наплевать.

Достоинства каждому. Силы воли посмотреть фактам в лицо. И мужества не идти на поводу у того, кто просто больше боится за себя, чем за тебя. Боится, но тем не менее это ЕГО войска на пороге твоего дома.

И добавить здесь нечего.

 

Карикатура © Daryl Cagle

Поділитися:

Процес в Гаазі над російськими злочинцями став ближче

Елена Подгорная

На днях в Международном суде Гааги завершили предварительное рассмотрение материалов о российских преступлениях в Крыму и на Донбассе. Теперь Судебная палата МКС должна принять решение о начале полноценного расследования.

Иск Украины к России в Международный суд ООН в Гааге подан 16 января 2017 года. Украина обвинила Россию в терроризме и дискриминации. А так же обратилась в суд с просьбой ввести временные меры, чтобы избежать продолжения преступлений.

В компетенции Международного суда ООН установить, нарушала ли страна-член ООН определённые международные конвенции, ратифицированные обоими странами – истцом и ответчиком. В большинстве случаев страна-ответчик должна давать согласие на то, что бы Суд принял иск. И поэтому было принято решение ограничить иск Украины двумя конвенциями: про борьбу с финансированием терроризма и про ликвидацию всех форм расовой дискриминации. Обе конвенции ратифицированы Украиной и Россией.

Подаче иска предшествовала большая работа военной прокуратуры, которая документировала многочисленные преступления, собирая по крупицам доказательства и свидетельства. Украину в суде представляла заместитель министра МИД Елена Зеркаль. Первые слушания состоялись 6 марта 2017 года.

Во время подготовки материалов для суда украинской стороной были опрошены 1400 потерпевших, 2000 свидетелей, проведено 1800 судебных экспертиз и добыто 100000 единиц вещественных доказательств, в том числе образцы оружия и военной техники производства Российской Федерации, захваченные украинской армией во время боёв.

Иск насчитывает 800 томов материалов, из них 300 томов под грифом “секретно” и “совершенно секретно”.

Я это вам всё написала, чтобы напомнить, что Зеленское недоразумение к этой всей проделанной работе не имеет ни малейшего отношения. Когда страна воевала и работала над сбором доказательств военных преступлений россии, Зеленский развлекал своей голой жопой российскую публику и снимал кинейки за деньги российского бюджета. Зеленское недоразумение любит присваивать себе чужие достижения. А наше дело – помнить и напоминать. Кто есть кто.

Сегодня в структуре власти остались Игор Жовква и Евгений Енин. Они тогда тоже представляли Украину в суде. Мы, конечно же, надеемся, что этот иск и дальше будет поддерживаться Украиной, а не накроется шляпой, как многое из того, что было сделано за последние 5 лет.


Юрій Луценко

Сьогодні (12 грудня 2020 р. – ред.) прокурор Міжнародного кримінального суду Фату Бенсуда заявила про завершення етапу розгляду матеріалів щодо російських злочинів в Криму і на Донбасі.

Тепер Судова палата МКС має прийняти рішення про початок повноцінного розслідування фактів вчинення РФ воєнних злочинів та злочинів проти людяності в умовах збройного конфлікту.

Ми йшли до цього довгих 7 років. На жаль, це типовий темп для цієї міжнародної інституції. І це було непросто.

2016. Генпрокурор Луценко і пані Бенсуда

Було ад-хок звернення Уряду Яценюка в 2014.

Було спеціальне рішення ВР в 2015, де ми голосували за визнання юрисдикції МКС щодо злочинів агресора на окупованих територіях.

Потім був мій візит з цих питань до МКС в 2016. Довго прийшлося доводити, що Україна сама дасть правову оцінку окремим правопорушенням наших військовослужбовців на нашій території. Ми просимо міжнародного суду за злочини, вчинені на тимчасово непідконтрольній нам окупованій частині України за командами з недоступної РФ.

Потім були щоквартальні передачі тисяч і тисяч документів про катування, вбивства, згвалтування, руйнування, зібраних військовими прокурорами в зоні бойових дій.

Добре, що ця гігантська робота зберегла спадковість енергійного відстоювання українських інтересів при зміні керівництва і так званих реформах ГПУ.

І от сьогодні стався прорив.

Хто стукає в двері, тому відчиняють.

Процес в Гаазі над російськими злочинцями став ближче.

2020. Заступник ОГП Мамедов і пані Бенсуда

 

 

«Коли судді Міжнародного суду ООН оголошували своє рішення, ми всі плакали» – Олена Зеркаль

Проведено чергові робочі зустрічі з представниками Офісу Прокурора Міжнародного кримінального суду (фото)

СБУ зібрала доказову базу злочинів окупаційної влади в Криму для Міжнародного кримінального суду

Поділитися:

Як не давати воду в Крим?

Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Новина про те, що у Криму води лишилося на тиждень, сильно обрадувала наших щирих патріотів, які вже задоволено потирають руки: “Пийте камені з неба, зрадники”. У мене ж настрій не такий бравурний, і от чому.

Нас цілком реально можуть примусити дати воду в Крим. І примусити нас може не Москва, а всім нам мила і жадана Європа. Як? Дуже просто. Коли вода в Криму зникне остаточно, і коли там дійде до смертей, Москва заголосить мов різана про гуманітарну катастрофу і через своє лобі на Заході (в пресі, в парламентах, в лівацьких і неофашистських партіях) почне розкручувати тему “Україна мусить дати воду”.

В цій ситуації більш ніж реальна перспектива – Захід почне давити на команду Зеленського, примушуючи дати воду в Крим. Я розумію, що по Північно-Кримському каналу зараз це зробити нереально. Існують інші способи. Проблема – у наявності води.

Так от, з настанням такої перспективи зелені отримають повний карт-бланш поділитися з окупантами в Криму водою. Виправдання буде залізо-бетонне – від нас дати воду вимагає Європа. Ви що, мовляв, нас з Європою розсварити хочете? Чи не з голосу Москви ви співаєте?

У зв’язку з цим хочу нагадати, як з подібної ситуації викрутився Петро Порошенко. Сталося це році у 2016-му (можу помилятися, пишу по пам’яті). Росія тоді втратила надію пробити до Криму суходольний коридор (саме через це вони таранили ДАП і Дебальцеве) і почала тиснути на Україну через Захід. Мовляв, у Криму загроза гуманітарної катастрофи, Україна мусить дати воду. На Заході, звісно, знайшлося чимало корисних ідіотів, які заходилися тиснути на Порошенка як зовні – напряму, так і з середини країни – руками Лещенок і Шабуніних, які захоплено придумували корупційні скандали. Захід був налаштований цілком серйозно.

Що відповіла на це команда Порошенка? Вона відповіла, що так, гуманітарна катастрофа – це жах, що воду людям дати треба, але ж не можна давати воду без відповідних міжнародних угод. І от Україна склала проект угоди про “постачання води до української Автономної республіки Крим, тимчасово окупованої Росією”. Для Москви підписати таке означало визнати, що Крим – український, і що вони – окупанти. Звісно, Москва таке підписувати відмовилася і склала свій проект угоди, де Україна воду мала постачати до “Республіки Крим Російської Федерації”. А це підписати не могла вже Україна, бо належність Криму Україні записана в Конституції України. Порушувати Конституцію дурних нема.

Результат – Крим без води, Москва сама відмовляється отримувати воду, а Україна в особі президента Порошенка говорить Заходу щось типу: “А ми що? Ми їм пропонували – не беруть”.

І от найбільш небезпечним нині є, якщо ЗЕкоманда цими настановами з минулого знехтує і просто дасть воду. Бо після того, як викрутився в тій ситуації Петро Порошенко, це вже буде зрада. Нічого не заважає зеленим так само розписати в угоді належність Криму Україні – хай Москва підписує. Гадаєте підпише?

Поділитися:

«Родная гавань» пересохла

Отто Йорк

“Воды в Крыму осталось на неделю”…

Ну надо же, какая неожиданность, а?! Кто бы мог подумать?! А-я-яй! Полуостров, со всех сторон омываемый водой. И его проблема лишь в том, что последние шесть с половиной лет он почему-то принадлежит людям, которые ворочая триллионами дармовых нефтегазовых долларов, не спромоглись обеспечить всех своих граждан хотя бы газом и сортирами. Такой малостью. (Но лезут, блдь, всех вокруг осчастливливать этим своим сомнительным счастьем).

Так вот, прикол заключается в том, что те шесть десятилетий, когда Крым был под протекторатом Украины, там очень нехреново жилось. Да, там была и основа жизни – пресная вода, и, как результат, очень нехило развитое сельское хозяйство, и какой-никакой туристический сектор, и экология, и инфраструктура, и прочее, и прочее.
Но “крымский народ” (да, в четырнадцатом вдруг обнаружилось такое наднациональное новообразование) вечно чувствовал себя обиженным. Ему вечно было мало, вечно хотелось большего. Только нихрена не хотелось для этого делать. Очевидно, райские крымские пейзажи расхолаживали местных жителей, и потому, нежась в тени пальм и магнолий, они всё время ждали милостей от природы. Тобто от украинского бюджета. Тобто от каждого отдельно взятого за шкирку украинца.

Ну, а так как бюджет соседней северной нигерии по вышеупомянутой мной причине был толще, то они и не преминули в трудную минуту воспользоваться моментом (не клеем, нет. Хотяяя…), чтобы покинуть свою не слишком богатую неньку и переметнуться к соседнему богатому пииии…су.

Теперь пожинают. Ну что ж, это нормально. Лень, подлость, предательство и завышенные ожидания, по задумке создателя, всегда должны заканчиваться плохо. А судя по происходящему сейчас в Крыму, там будет не просто плохо, а ооочень плохо. И это хорошо.

Плохо лишь то, что нам когда-то придётся всё это снова доводить до ума. Но, зная украинцев, не сомневаюсь, что всё будет исправлено и сделано даже лучше, чем было до того, как. Осталось лишь ещё немного подождать. Когда этот плод дозреет окончательно и снова свалится в наши натруженные украинские руки…

UPD: Проблема любого текста на тему Крыма или Донбасса в том, что всякое обобщение обижает приличных людей, находившихся там тогда или остающихся до сих пор. Заранее приношу свои извинения таким людям. Держитесь до возвращения Украины, братья и сёстры…


Крым.Реалии: «Подача камней с неба по графику» – из крымских сетей

Поділитися:

Про Россию без России

Елена Кудренко

Я скромно путаюсь в догадках: зачем?
Этой осенью Владимир Зеленский объявил о создании платформы по деоккупации Крыма, и в мае 2021 года (!) в Киев (!) Украина намерена пригласить Россию (!), наверное, чтобы задать вопрос:
– А не соблаговолите ли вы подвинуться?
Россия скажет:
– Нет.
– Как? Совсем-совсем нет? – выпучат глаза создатели платформы по деоккупации Крыма.
– Совсем нет, – и сплюнет на пол.

Захарова заявила, что “мы двигаться не собираемся”, но пусть нам на этой платформе Украина быстренько воду в Крым подаст, и упростит нам сообщение с полуостровом.

– Так что, не подвинетесь?
– Не подвинемся. Но вот вам список наших российских пожеланий.

Мне не стыдно. Потому что преЗедент Зеленский – это президент постсовкового гибрида, выросшего на костях убитых и заморенных голодом украинцев. Эти мухи от нас отдельно. Когда во главе Украины был президент-государственник, даже россияне понимали, что разговор велся иначе.

Самая правильная платформа по деоккупации Крыма – про Россию БЕЗ России. Потому что договариваться с ней не о чем. И все эти телодвижения Зеленского мне видятся абсолютно бессмысленными и унизительными, а еще проще будет сказано – это имитация выполнения обязанностей президента воюющей страны.

Ракетами, Володя, надо. И санкциями. Научись бить по яйцам врагу. А не подставлять наши.

Поділитися:

КрымскиЕбудни. На балконе пятого этажа висело объявление «продается»…

Mariko

На балконе пятого этажа висело яркое объявление “продается”. Я на него смотрела. Я бы хотела купить. Там однокомнатная квартира. Нас бы сейчас устроило – за нее платить меньше и окон меньше мыть, а еще с пятого этажа видно море.
Море – это хорошо.
Море – это чудесно.
Даже с балкона.
Когда дождь, снег и ветер, когда не очень здоров и не очень хочется куда-нибудь идти – посмотрел в окошко, улыбнулся и ожил.
Но пятый этаж (и даже третий-четвертый) – это сейчас слабый напор воды или полное ее отсутствие, а носить на себе уже тяжеловато, хотя пятый этаж никто не зальет и можно топать сколько хочешь, но вода…

Идем как-то с моря, а впереди нас пара, очень смешная – одеты-обуты смешно (наши так никогда не наряжались), на тетке – черные туфли со стоптанными каблуками, халат, мятая шляпа с кружевами, на дядьке – лысина с жидким хвостиком на трусной резинке, шорты, рубашка, застегнутая на все пуговицы до горла, резиновые башмаки. В руках у них веник, совок, деревянная швабра и цинковое ведро (где такое купили, фихзна). Идем за ними, я тихонько хихикаю, а они заходят в наш подъезд (купили хатку с объявлением на балконе).

Немножко за ними подглядывала-подслушивала. Понаехи, канешна. Тетка громко рассказывала на улице, что купила квартиру брату, что он будет здеся жить. А его наставляла:
– Кахда вада совсем кончицца, одежу замаранную в торбочку складешь, понесешь соседям. Как каким? Кто на первых этажах. Чьтобы постирали. У них-та вада будит, вот и постираиси. Пока тёпло – в море купайси, мыло, чай, полно купила, а зимой к соседям, а можжа, уже будит вада, можжа, постараюцца и будит.

Тетки в шляпе давно не видно, а оно в шортах с резинкой на хвостике ходит. Я, конечно, смеюсь, представляю, как оно с замаранной торбочкой под моей дверью стоять будет, как я буду радостно посылать и стебаться… Но нельзя, мы никому не откроем, никого не пошлем, мы будем молчать, потому что мы в окупендстве.

Со вчерашнего дня отключили газ. Какой-то ремонт, может быть. На два дня. После двух дней планового отключения будут подключать две недели. Пол месяца будем без газа. Дурдом веселка. Вода пока есть, напор слабый, краны уже поскрипывают, там песок и всякая фигня.
Вчера сосед кричит мне, нахально и требовательно:
– Плитку мне надо. Дай плитку! ликтрическую! Мне нада. У тебя есть!

Покачала головой. Это то чучело, которое называло меня в четырнадцатом проклятой бендеровкой (когда я отказалась идти на какой-то окупендский праздник), а в том марте он со своей мамашей шарился по руснявым подвалам (да, были такие, едросы назывались), просили помощь, кричали, что они на митинги ходили, помощь давай!.. А теперь им плитку, им кушаць не на чем сварить.
Бл*ди.

Плитка у нас есть, она на шкафу, мы купили ее в девяностых, когда у нас не было газа, отопления и иногда включали электричество. Но у нас были бензиновые горелки (примусы типа фебус и ювель), много, мы на них готовили, грели воду для купания (в четырнадцатом-пятнадцатом они поехали куданада и газовые тоже). Но себе по одному оставили. Вот сегодня борщ грели, кофе готовили. Без газа не смертельно, все есть и надолго, а вот без воды будет интересно 🙁

Еще у нас перестала работать поликлиника – нет врачей, вирус, страшно, идите все нафиг. Народ вопит. У меня отменились нужные процедуры и стационар. Попали.

Теплое море. Штормит. Южный ветер. Сильный.
Зеленая трава. Цветут розы, церцис, алыча, сирень.
По ночам грохот стручков гледичии в сквере.
Мы бродим в шортах, почти босиком.
Вечером упрямо тянем пледы.
Утром говорим, что пора доставать одеяло,
ночью прохладно,
осень.

Поділитися:

КрымскиЕбудни. Сьома осінь

Mariko

Пару тижнів тому посипалась реклама опзж, слуг, колі-каклети, зеленої парасолі та інших, яких я не знаю та знати не хочу, я їх назвала спамом, поскаржилась, мабуть, тому в мене не було куркуми та сушених тарганів від нежиті.
Взагалі, я не скаржусь на рекламу, вона така, спокійна. Мені пропонують працювати у ФБР, якісь красиві подорожі, а ще ввічливо пропонують купити яхту чи барк. Я чемно роздивляюсь плавзасоби та кажу – дякую, дуже гарні, але зараз ніяк, на жаль.

Коли фісбук запитує – що у вас на думці, починаю згадувати та ділити, про що можна казати, про що ні, про що промовчати.
От, навіщо люди банять один одного? Що би що? Щоб не бачити, щоб не нервувати, коли десь вилізе знайома аватарка? А мене нащо банити? Видали й все. Ні, бан.
Мене за шість з половиною років у фб банили кілька людей – Монтян, Касьянов, Богутская, москалький піп, москальский журналіст, одна кримська людина (мені досі ніяково, бо він сам собі щось надумав, образився та забанив) та дві блогерши за лайк у іншого блогера.
Я ж ніде не коментую, в мене все тільки для френдів, ніт – получіфашистгранату. Сміюсь. А взагалі трохи сумно, люди дуже дивні створіння, скоюють фігню, їх тикають, як кошенят, а вони нічого не розуміють, ображаються, а може, роблять вигляд, що не розуміють і банять.

А у нас тепле море. Таке тепле й ласкаве, що серце зупиняється.
Отдихахі поїхали в свої є*еня, спорожніле місто майже добу заливало дощем, змивало усю нечисть, потім трохи штормило, а потім настав наш час – можна спокійно ходити на море (на міський пляж), сидіти на березі, слухати тишу, далеко запливати, розмовляти з морем…

Восени чотирнадцятого теж було тепле море, ми ходили кожен день, воно ставало з кожним днем прохолоднішим, ми плавали, пирнали, в нас окрім моря нічого тоді не залишилось, ми ні з ким не спілкувались, нікуди не їздили (ані по Криму, ані по своїх старих місцях, тільки у Херсон із пакунками). Одного разу заплила подалі, лягла на спину, дивилась на небо, на хмарки, потім заплющила очі та казала йому (морю) – успокой меня, пожалуйста, успокой меня до весны. Кожен рік так казала. Казала та сподівалась, що то останнє жовтневе прохання, в наступному році буде інакше.
Інакше, але зовсім не так, як сподівалась.
Вже не плачу.
Іноді сміюсь.
Ненавиджу їх так само, як тоді.

Сьома осінь.
pzdc.
Вже сьома 🙁

Фото автора.

Поділитися:

Ви такі передбачувані та ниці, що вже геть смішно… (документ)

Олександр Погребиський

Істеричка говорить про якусь істерику.

Мені вже геть смішно спостерігати за ницістю цих персон.

Факт заяви Сергія Лещенка, направленої проти Турчинова Олександра Валентиновича, нічим іншим аніж заказухою від Зеленського назвати не можу.

Персона, яка мовчить стосовно «Вагнергейту», стосовно скорочення в ЗСУ, пише заяву на Турчинова стосовно подій в Криму в 2014 році, а на передодні про якісь розборки на цю ж тему висловлюється Зеленський.

Ви такі передбачувані та ниці, що вже геть смішно…

Фото © Facebook Karl Volokh


Сергій Марченко

Я дуже за суди. Бо у нас 5 років говорили за корупцію, але це було якось гіпотетично. А я хотів би з цифрами, фактами і вироками – звинувачувальними чи виправдальними.

Я хочу суд по Іловайську. Хай судять Порошенка і встановлять точно і ясно: винен він чи не винен.

Я не проти суду над Турчиновим по Криму. Істина – це круто, і хай буде суд, і хай він розставить всі крапки над і.

І я хотів би суду над Лещенком. Щоб цей правдоруб, який спеціально їздив у Нідерланди переконувати голландців голосувати ПРОТИ асоціації з Україною, розказав, за які гроші купив маленьку хатиночку на 200 м2 у центрі Києва.

Justice for all!


Владимир Завгородний

А помните, я говорил, что он говорящая мохнатка, а не антикоррупционер?
А вы мне что?
А я вам что?
А вы мне что? Правильно, ничего, потому что я кретинов быстро банить начинаю, так что что ж ты мне, дебила кусок, из бана-то скажешь.

И тем не менее, на свете есть ещё очень много людей, для которых Сергей Лещенко, вип-клиент «Сбербанка Россия», человек ездивший в Голландию перед референдумом рассказать о том, что не надо Украине давать безвиз, — он всё равно для людей является образцом честности, журналистских стандартов, непримиримым борцом с барыгами и коррупционерами.
Это можно заметить из того факта, что я не помню новостей «В центре Киева Сергею Лещенко набили рожу и обоссали ОПЯТЬ».

Хотя они должны же быть, по идее, он же довольно приметный, его должны узнавать на улицах, ну это же не сложно, его не перепутаешь.

 

Фото © НВ/Наталия Кравчук

Поділитися:

Чекайте скоро на провідних каналах України

Тамара Горіха Зерня

«Води, води…» виснажений дядько у вишиванці бреде порепаною пустелею; під ногами зі свистом пролітає перекотиполе; над головою ширяють грифони; позаду тигр догризає верблюда.

Або ні, не чоловік, хай буде дитина. Хлопчик, три рочки, у трусиках. І не бреде, а повзе. Повзе, повзе, а потім припиняє повзти. І така музика жалісна, скрипочка.

Чекайте скоро на провідних каналах України.

Тому що дати воду окупантам і воєнним базам у Криму ми не можемо, звичайно, що ж ми, зовсім дурні. Але там же наші люди купаються по графіку. Як можна не пожаліти наших людей, чи ми звірі?

«Там живуть українці, і якщо раптом трапиться якась гуманітарна катастрофа, яка пов’язана з водою, то людям можемо дати воду, але промисловим підприємствам, військовим базам – ми ніколи в житті на це не підемо.» – сказав Кравчук.

Розумієте, так? Питання не в тому, чи давати воду у Крим. Для Зеленського і команди це питання вирішене, разом із війною, яка закінчилася в окремо взятій голові. Проблема в тому, як відрізнити зерно від полови, тобто як зробити так, щоб вона пішла адресно нашим людям.

А це вже зовсім інший рівень технічного пошуку. Зрештою, у вас цілий офіс простих рішень для того є.
Дивіться: навішуєте на всі крани запорний клапан із датчиком голосу. Кран має спрацьовувати на «Слава Україні!». Сказав гасло – вода потекла. Не сказав – дуля з маслом. І тече, поки ти співаєш «Червону руту». Як тільки замовк, починай спочатку.

А тепер на хвилинку заплющіть очі та уявіть, що ви живете з президентом здорової людини.
Із президентом, який не зливає наші розвідувальні операції ворогу.
Із президентом, який може відрізнити день від ночі, праву руку від лівої, свою кишеню від державної, інтерес українців від інтересів путіна.

Ну от могло ж таке бути, правда? Ну було ж не так давно, невже забули, як це?

Уявіть, як Україна на всіх світових майданчиках порушує питання про гуманітарну та екологічну катастрофу у Криму, влаштовану окупантами. Як запрошує спеціально навчених екологів з НАТО моніторити ситуацію на кордоні. Як з кожним днем просувається на Сході, видавлюючи колорадську срань у єдине місце, де вона може принести користь – тобто на перегній, і де пушиліни не те що ультиматуми українській армії не ставлять, а взагалі пікнути бояться і нагадати про своє існування.

Уявили? От добре, прокидайтесь і вйо до роботи. Бо попереду осінь. А осінь у нас що? Осінь у нас час генерального прибирання. Зелена пліснява сама не виведеться, треба дустом допомогти.

Поділитися:

КрымскиЕбудни. Страна воров

Mariko

В магазине дед с пластиковой тележкой – цепляется ею за все, бурчит.
Нарезала круги по магазину, вспоминала, что нужно еще купить и чтобы не тяжело, а если уже тяжело, то отнести назад, обходила деда несколько раз.
Последний раз возле полки с коньяком (ну так на флаконах написано) – он там разглядывал бутылку.
Иду не спеша, думаю, вдруг очень сердитый голос, прямо в ухо. Дед:
– Оторвали родное! Свое приклеили! Написали! р а сси я! Страна воров. Воры! Все украли! Страна воров. Сделано в россии… рассия – страна воров!
(да, на всех бутылках это слово).

Дед со своей спотыкающейся тележкой пошел на одну кассу, я на другую. Опять кричит на понаехов:
– Не ходите в трусах по магазину! Неприлично! Это общественное место. Трусите на людей говном своим! На пляже в трусах ходите!
Публика возмущается:
– Эта шорты!
– Трусы!!!

Берет свою тележку идет на мою кассу, становится за мной, мое уже пробивают.
Публика вопит:
– Чокнутый! Гнать его из магазина!

Дед меня торопит, запихивает в мою корзинку и мое, и чужое, и чек чужой мне в руку.
– Быстрее! Не задерживай!

Конечно, я такое не люблю, но я слышала, что этот дед говорил, когда на крымских бутылках прочитал то слово. Я на него не сержусь, ни капельки.

Отхожу со своей корзинкой, разглядываю деда – он очень старенький, ему больше девяноста, у него бледная серая тонкая кожа, очень живые глаза, правильная речь, без старческих спотыканий, осанка в порядке, не отставник (их видно), брюки заправлены в носки (может он на велике?), чистая рубашка, аккуратная стрижка, выбрит.

Деду все посчитали, называют сумму. Он старательно перекладывает свои покупки на противоположную сторону кассы, что-то говорит (не слышу), долго там возится, что-то опять говорит. Ему очередь кричит (да, их уже набралось):
– Дед! Плати! Не задерживай.
– Зачем кричать? Сейчас возьму деньги и заплачу. Я уже договорился, кассир посторожит, я ей верю.
У очереди круглые глаза.

Дед отходит от кассы, идет к столу, где распихивают покупки по рюкзакам и сумкам, смотрит на меня подозрительно, достает из своего пакета газетный сверток (газеты облезлые, наверное, еще советские), медленно разворачивает, оглядывается, долго что-то там перебирает, достает по одной деньге:
– Пятьсот… воры! (кладет в карман брюк). Сорок… страна воров! (в другой карман).

Поділитися:

«Кум кума напуває, кум кума підмовляє…»

Helgi Sharp

О бедном “Квартале” замолвите слово…

Только ленивый не написал о том, что кумовья путина укатили в Крым “на отдых”. Ежу понятно, что “отдых” – это прикрытие, а основной задачей является встреча с эмиссарами путина и обсуждение стратегии действий Кремля в свете новых украинских реалий. Но у меня есть информация и о сопутствующих целях поездки четы Медведчуков, согласно которой, они ринулась на оккупированный полуостров спасать своё имущество. И не только своё, но и… Зе.

А теперь детали. Медведчуки владеют в Крыму бизнесом, который появился там уже после российской аннексии. Кроме того, Оксана Марченко имеет земельный участок в Оползневом под Ялтой площадью более 5 тыс кв метров, а также дом с хозпостройками. Сам Медведчук владеет землёй и роскошной резиденцией возле Симеиза. На генплане, утвержденном уже российскими властями, этот дом обозначен как «Дворец Медведчука». Квартира же Зе расположена в элитном жилом комплексе по одному адресу с Ливадийский дворцом.

Вроде бы не о чём беспокоиться – лидеры ОПЗЖ и “Квартала” на хорошем счету у Кремля. Но возникла одна юридическая незадача – их имущество попало в перечень объектов, которыми, согласно указу путлера, не могут владеть иностранные граждане. Выход один: оформление земельного имущества на подставных лиц с российскими паспортами. Или же… получение самими российских паспортов. Вот этим, вероятно, и займётся путинский кум для себя и того парня.

Идём дальше. На России, среди прочих, есть 2 популярных телеканала: “Дом кино” и “Комедия”. Так вот, человек из Донецка пишет мне, что каждый день эти каналы 2 раза (утром и вечером) крутят сериал “Сваты”. Данная эпопея началась практически в один день с избранием Зе президентом и длится уже более года. 3 серии утром и 3 серии вечером (программа передач – ред.).

Если верить открытым источникам, прокат 1 серии “Скотов” стоит около $10 тыс – конечную сумму посчитайте сами. Кроме того, по другим аналам начали транслировать “8 первых свиданий”, “8 других свиданий”, “Ржевский против Наполеона” etc. На память приходит книга одного проффесора, за которую он получил сущие копейки в виде 12 млн дол. Возникают резонные вопросы:

1. В бюджет какой страны идут налоги с проката этой фигни?
2. Не является ли выплата роялти с демонстрации упомянутого кинодерьма закамуфлированной взяткой?

Возвращаясь к началу. По моей информации, Мертветчук будет решать в Крыму не только свои имущественные вопросы, но и близких по духу подельников, в том числе, полшестого президента. В благодарность – и как требование Кремля – лоббирование его интересов по донбасскому и крымскому трекам.

Внимание, а теперь не перепутайте!

“Барыга”, который отдал на армию 1,5 млрд грн собственных денег, закрытая Липецкая фабрика, Свинарчуки (которых оправдали), “Роттердам +” (к которому сейчас вернулись зелёные), оффшоры с $3 тыс на счету, рост ВВП 11 кварталов подряд, поднятая из руин армия – это плохо.

Оффшоры на Кипре, взятки от Кремля, замаскированные под роялти, махинации с имуществом в Крыму, назначение на государственные должности юзиков, бакановых и половины 95-го квартала, падение промышленности на 18% и разоружение армии – это хорошо. А полёты на самолётах (которые продал), переезд в резиденцию (которую отдал детям) и километровые кортежи вместо велосипеда – так вообще замечательно!

Він “зробив вас разом” и продолжает стричь баранов. Стокгольмский синдром какой-то. Люди, вы прэлестны и удивительны!


Володимир Омелян

Медведчук викликав Путіна в окупований Крим, щоб виставити ватажку московського угруповання наступні вимоги:

1. Повернення окупованої частини Донбасу, Криму, Кубані, Воронежської області та Хабаровського краю (відомого під назвою Зелений Клин).

2. Виплата 1 трлн доларів репарацій одноразовим платежем і 30 млрд доларів щорічно протягом наступного 400-річного періоду.

3. Демилітаризована зона вздовж українсько-російського кордону вглибину російської території на 100 км.

4. Повернення всіх викрадених в Україні цінностей і встановлення в кожному центрі суб’єкта РФ пам’ятника Бандері, Шухевичу, Петлюрі чи Мазепі на вибір.

5. Перейменування офіційної назви Російська Федерація на Московія.

Умови української сторони обговоренню не підлягають і мають безумовно виконуватися Кремлем.
Для забезпечення контролю в ключових російських регіонах розміщуються гарнізони Правого Сектору, на повному утриманні російської сторони.

Це могли би бути новини з альтернативної реальності…

Фото © Руслана Мальбек/Радіо Свобода
«Copyright © 2020 RFE / RL, Inc. Перепечатывается с разрешения Крым.Реалии (Радио Свободная Европа / Радио Свобода)»

Поділитися:

Я – не чорний пророк, але…

Гліб Бабіч

Я не люблю грати в конспірологію. Я ще більш не люблю роль чорного пророка. Тому, зазвичай, десять разів думаю перед тим, як озвучувати подібні речі. Але останні три дні я провів на фронті, проїхавши його від Маріуполя до Попасної. Я слухав людей, я дивився, що відбувається тут и зараз, і розумів, що багато в чому не помиляюсь. Хоча радий би помилятися. Тому я все ж таки скажу про свої побоювання. Щоб збільшити шанси неможливості такого розвитку подій.

Коли боягузи перетворюються на войовничих легіонерів, а щури – у левів (або хочуть такими здаватися), я напружуюсь.

Перший тривожний дзвіночок пролунав для мене, коли цілий міністр закордонних справ закликав населення «ментально готуватися» до можливої війни. Саме населення, і саме «ментально». Бо мова не про тих, хто воює і бореться за країну сьомий рік. Мова про тих, для кого війни, як і раніше, не існує. Або вона «закінчилася в їх голові», разом з найбільшим миротворцем і найвпливовішим політиком всіх часів і народів.

Другий дзвіночок пролунав, коли той же міністр почав розвивати тему. І навіть згадав про Крим. Правда, чомусь як виключно боротьбу за територію, але не за населення. І навіть спробував впарити нам проросійського Єрмака як головного та невтомного борця за свободу і територіальну цілісність України.

Що ж відбувається насправді, і чого я боюся?
Я, як і раніше, вважаю угрупування, що прийшло до влади в результаті поразки України в інформаційній війні, ворогами державності моєї держави. Всі їх дії, від початку і до кінця, спрямовані на ослаблення військового, політичного та економічного потенціалу країни. Деякі речі просуваються планомірно та послідовно. Наприклад, демотивація та ослаблення армії. А деякі просто відбуваються за принципом «дай управління дурневі, і він знищить керований об’єкт краще, ніж лютий ворог».

Зафіксувати остаточний програш у боротьбі за власну територію, незалежність і вільний спосіб життя можна двома способами.
Перший – це те, що чинна влада робить з самого початку, – повзуча капітуляція. Тобто односторонні поступки, навмисна втрата ініціативи, послаблення та обмеження опору ворогу, і ведення інформаційної війни всередині власної країни за лекалами ворога.
Однак, опір цім діям від найбільш сильної, свідомої та патріотичної частини суспільства продемонстрував, що цей шлях довгий, важкий і небезпечний. Простими словами – ті, хто виніс на собі цю війну, розберуть на дрібні шматочки спроби «повільної капітуляції». І це вони, здається, засвоїли.

Тому не виключено, що буде розіграний другий варіант – швидкий. І найгірший.
Тому що він передбачає величезні втрати і повну втрату суб’єктності та цілісності держави.

Росія щороку грає м’язами і трясе зброєю. Вона стягує максимальні сили до наших кордонів і проводить «маневри» на межі початку повномасштабних бойових дій. Щороку ми цілком реально готуємося до можливої ескалації, і тому вона не відбувається.

Але що ж змусило «миролюбну» владу говорити войовничі речі? Навіщо ці спроби перетворити боязкуватого ухильника-головнокомандувача і проросійського Єрмака в яструбів?
Боюся, що все може бути дуже просто.

Дуже простий сценарій.

Росія готується до навчань і стягує до Донбасу та південних кордонів України ударне угруповання.
Паралельно мусується тема екологічної катастрофи в Криму, в яку його загнала росія. Але винною буде Україна, яка не дає воду. Буде публічне заламування рук, звернення до ООН і керівників провідних держав. Будуть ретельно і професійно підігріватися міжнародна та внутрішньоросійська істерики.

А ось позиція і риторика керівництва України буде напрочуд жорсткою. Правда, скорочення і ослаблення армії, швидше за все, будуть продовжуватися. Правда, швидше за все, запустять друкарський верстат, і економіка, на якій тримається військова міць держави, ляже.

А потім настане час «Ч». І все почнеться з провокації, як завжди.
Варіантів багато. Наприклад, штурм знемагаючими від спраги кримчанами пунктів переходу. Або заворушення на кордоні в районі каналу. І зброя обов’язково вистрілить. І не один раз. І не в одному місці. І «винними» будуть злісні українські військові. Потім буде коротка істерика та підготовчий період. І російська військова машина атакує. З усіх сторін.

І ми дамо опір. Жорсткий, як завжди. Мало того, наш новонароджений «яструб-головнокомандувач» голосно і пафосно віддасть потрібний наказ. І навіть запише відос, головним месиджем якого буде – «Ви ж цього хотіли?».
Правда, відбуватися все буде так, щоб максимально ускладнити виконання завдання військами.

А далі на лінії зіткнення почнеться пекло. З підтримкою авіації та флоту, морськими десантами і танковими кулаками з боку Росії. І з використанням всіх можливих засобів нами. Тобто нормальна повномасштабна війна.
Ні, вона не буде довгою. Росія не збирається розвивати все до такої міри, щоб її нарешті обнесли стіною. Їй потрібна «многоходовочка». І вона спрацює.

Тому що цілком достатньо двох днів гарячої фази, щоб яскраво показати по всіх каналах повномасштабну м’ясорубку. Щоб загинуло кілька сотень (або навіть тисяч) військових і мирних людей.
Після чого «населення», яке ніколи не буде готове до війни ані «ментально», ані буквально, заволає «Досить!» і «Зупиніть!»
І настане зоряний час «яструба-ухильника», який скаже «Я ж казав?» і знову перетворитися в голуба-миротворця. Під багатомільйонний хор «Зупиніть кровопролиття!» і «Врятуйте наших хлопчиків за всяку ціну!» він підпише… Ні, не капітуляцію. Договір.
Договір про припинення вогню. Договір про вічний мир і ненапад з росією. Договір про співробітництво. Договір про спільне відродження Донбасу (данину). Договір про спільний розвиток Криму (відновлення каналу та всіх видів безкоштовного постачання Криму – данину). І ще купу колінно-ліктьових договорів про мир і співпрацю з колишнім ворогом.

Світ спочатку здивується. А потім зітхне з полегшенням. Проблема хоч і погано, але вирішиться. І вже не буде приводу для тиску та санкцій (короткий конфлікт і кілька великих кладовищ не беруться до уваги). Тому що росія і Україна будуть трясти пачкою документів про мир. Тому що «вони все і так владнали». Тому що все буде взаємно і добровільно.

Тому що дуже скоро Україна перестане існувати як проблема. І як незалежна держава. Добровільно.
Те, що не вийшло повільно, вийде швидко. Бліцкриг.
І найголовніше. Офіційно. Для всіх – за власним бажанням народу України.
Потім це можна буде закріпити законним всенародним референдумом. Під добрими поглядами неупереджених російських спостерігачів.

Так, на жаль. Я намалював вкрай сумний варіант розвитку подій. І багато хто буде говорити «Це неможливо, тому що…» І приводити залізобетонні аргументи.

А я бачу, що це один з цілком можливих варіантів розвитку подій. Тому буду, як завжди, стежити за руками влади. І вас про це ж прошу. Стежити за руками, реагувати і бути готовими.
Тільки так цей варіант можна зробити неможливим.

Вибачте за багато букв, але я був зобов’язаний сказати. Я не вірю їм. Вони прийшли на брехні, і вони самі є брехнею. У них є завдання – вирішити «українську проблему» назавжди. Руками українців. І спираючись на найбільш незрілу частину країни.
Щоб історики знову говорили, що ми здатні відстояти, але не здатні зберегти.
Але у них хрін вийде. Я знаю.

 

Карикатура © Polyp.org.uk

Поділитися:

Ми не дамо владі забути про кримчан – Петро Порошенко привітав Сімферополь із Днем міста

Петро Порошенко

Сьогодні, точно знаю, багато людей думками в Сімферополі. Так склалася історія, що останні 236 років цей день вважають днем народження міста. Ясна річ, справжня історія набагато глибша.

Перше античне скіфське поселення на території сучасного Сімферополя виникло ще у ІІІ столітті до н. е. Тож як би того не прагнула царська, радянська, а нині і російська пропаганда, Сімферополь, це більше ніж 236. До 1784 року, до вторгнення Російської імперії місто носило прекрасне кримськотатарське ім’я Акмесджіт. Тоді, як і зараз, російські загарбники хотіли стерти з пам’яті людей славну історію Білої Мечеті. Але я точно знаю – їм це зробити не вдасться!

На цьому архівному відео один день із історії – 26 лютого 2014 року, коли Сімферополь рішуче виступив проти сепаратистських рішень Верховної Ради Криму. Понад 10 тисяч кримських татар і кримчан інших національностей тоді прийшли під будівлю кримського парламенту. Вони заявили, що Крим – це Україна, та не дали Москві показати бажану для них картинку совкової одностайності, ніби Крим добровільно попросився до Росії. Ні, не просився.

28 лютого я прилетів до Сімферополя, щоб зупинити руйнівні процеси, які почалися зі спроби оголошення незаконного референдуму. Я хотів переконати депутатів у Сімферополі, вберегти від фатальних рішень. Верховна Рада Криму уже не працювала. Вона була оточена так званими «зеленими чоловічками» – військовими РФ і ланцюгом осіб в камуфляжі, які називали себе кримською самообороною. Вони координувались офіцерами спецслужб РФ. Я бачив їх на власні очі. Згадуючи цей день, я пишаюся поведінкою кримчан, які в умовах російського вторгнення підходили і чітко висловлювали мені свою підтримку.

Уже понад 6 років Сімферополь, наш славний Акмесджіт, знаходиться під російською окупацією. Попри утиски агресора у місті продовжують жити справжні патріоти, які люблять і борються за Україну і чекають повернення Криму до Батьківщини.

Незважаючи на те, що питання звільнення Криму зникло з порядку денного нинішньої влади, ми не дамо забути про кримчан. Ми вас любимо, ми про вас пам’ятаємо, ми боремося за об’єднання нашої великої української родини. З Днем міста, дорогі сімферопольці!

Поділитися:

События в Украине не дают соскучиться

Елена Подгорная

События в мире вертятся яркой каруселью.
События в Украине не дают соскучиться и забыть, как выглядит первая е*учка страны.

Каждый день у нас скандалы, интриги, расследования. Новые законы один другого краше. Реформы несутся стремительным домкратом, только успевай уворачиваться. Новые назначения бывших в употреблении и уже порядком помятых лиц…

Всё такое интересное.
Один клоун ездит в турне по стране, другой посылает всех в жопу. Третий ведёт расследование в Википедии.
А там – бац. И армию сократили. На 10%. Ведь зачем нам армия? Войны-то уже в информпространстве нет. Есть вирус, карантин, ругань за маски и цены на клубнику. И дождь.
А войны нет.
Так, мелочи. Постреливают.

Где-то за нашими спинами какие-то люди договариваются за Крым. И нам уже пишут, что дети в Крыму страшно страдают. Им вода нужна. Не Титану, не российским военным базам. А детям. Окошко Овертона уже нарисовано.

Рядом второе окошко – Донбасс. И вот уже мы узнаём, что Украина готова к широким компромиссам. Очень широким. Прям так хочет вернуть оккупированные территории, что кушать не может (тут Наталка Мосейчук на 1+1 рассказывает, как подешевел борщевой набор, правда из него куда-то пропало мясо…).
И широкие компромиссы.

А ещё Крым тоже хотим вернуть. Потому компромиссы бьют рекорды по своей ширине. Вот, например, власти уже готовы говорить на тему особого статуса этих территорий в составе Украины. Донбасс – как пилотный проект.
Это не просто слова. Это интервью министра иностранных дел Украины Дмитрия Кулебы DW. Но есть красные линии, вспомнил глава МИД. Которые нельзя пересекать.

Очень правильно, Дмитрий, что Вы об этом вспомнили. Потому что пересекать эти линии можно, конечно, но в какой-то раз вас могут поймать и интегрировать особый статус оккупированных территорий в вашу абсолютно свободную задницу.

“Ми пропонуємо Росії дуже просте рішення: ми ніколи не будемо перетинати наші червоні лінії, якими є суверенітет і контроль нашого кордону. Замість цього ми готові домовитися про особливий статус цих регіонів (Донбасу і Криму) в межах України, котрий не дає їм право накладати вето на будь-які загальнонаціональні рішення”, – сказал Кулеба.

Это очень хитрый план, конечно. Чтобы не пересекать красные линии, войти в состав малороссии вместе с ними. По границе.

Только есть нюанс, Дмитрий. Особый статус оккупированных территорий – это тоже красная линия. Внезапно. И нам бы хотелось, что бы вы это помнили. Потому что ходить с особым статусом в жопе будет очень неудобно. Так же неудобно, как с договором про Таможенный союз. Можете спросить у Януковича. Он до сих пор с ним ходит, выглядит нездорово и кричит – “АСТАНАВИТЕСЬ!”

Берегите себя, Дмитрий. Владимиру привет.

 

Фото: Во время акции «Красные линии для Зе». Киев, 8 декабря 2019 года. © Сергей Нужненко / Радіо Свобода
«Copyright © 2020 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода»

Поділитися:

Все змінилося десь між Інститутською та Севастополем

Віктор Трегубов

У дев’яності та нульові уся спільнота журналістів, політологів та активістів складала кілька сотень осіб, знайомих, максимум, через одне-два рукостискання.

Всі всіх знали. Всі зі всіма бухали, курили траву, працювали в одних медіа, сперечалися, трахалися, подеколи народжували дітей, обмінювалися плітками про спільних знайомих та сперечалися про світоглядні питання. Бо вони ж часто не співпадали!

Але ніхто через це не бився. Ми що, дикуни якісь? Ну от має людина власну думку, в мене інша – ми ж нормальні, це демократія та обмін позиціями.

https://tverezo.info/wp-content/uploads/2020/05/viktor_tregubov_tverezo_vse_zminylosya_des_mizh_instytutskoyu_ta_sevastopolem.mp3?_=1

Просто для розуміння: я навчався в одній групі з Кутєповим та Наталкою Гуменюк, а також із Дімою Фурдаком з плюсів, який своє спільне фото з Зеленським, вже, певне, зацілував до дірок в моніторі. На паралельному вчився Толік Ульянов, котрий Дадакіндер (вже тоді ватнуватий), на курс вище – Свєта Заліщук, а на курс нижче – Ксюша Василенко, зараз більше відома як Соня Кошкіна. Це просто щоб ви розуміли структуру соціальних зв’язків.

Серед усіх були люди з різними поглядами, але це не розділяло – яка війна в межах однієї аудиторії чи гуртожитку?

До 2014-го року це була взагалі нормальна ситуація. Навіть ще під час Майдану – до Інститутської – хтось міг зранку вести досить-таки фамільярну та дружню дискусію з регіоналами, а ввечері виходити на сцену.

Це норм було. Справді норм.

Все змінилося десь між Інститутською та Севастополем.

Так завжди відбувається після першої вбитої дорогої тобі – чи просто шанованої тобою – людини. Ти просто втрачаєш природну здатність до толерантності. Це людське. Воно так працює.

Але окрім суб’єктивного, є і логіка. Ти розумієш, що частина людей, з якими ти був приязний, прямо причетні до цих вбивств. Вони зробили багато, щоб ці вбивства стали можливими. Якщо в тебе розвинута критичність до себе, ти розумієш, що ще тоді міг би їх зупинити. Можливо. Може, й ні, але ти навіть не спробував. Ти був хорошим та ввічливим, і от диви, що вийшло.

Для того, щоб усе повернулося, треба воскресити велику кількість народу. Якщо це не вийде, то вибачте, фарш неможливо провернути назад, навіть якщо дуже захочеться, і всі на це погодяться.

Вже у Серьожі Іванова не дуже вийшло спершу на “Праві на владу” заштовхнути Зе у крісло президента, а потім повернутися до зручної позиції чесного критика влади. Його приклад мав би стати іншим наукою. Кому не став – ну, я не знаю.

І зараз вже не буде, як колись було. Якщо-коли буде новий Майдан чи революція, чи підйом переворотом, чи ще якась така подія, ви не зможете зранку бути на Ньюсвані чи на “Праві на владу” в якості дуже незалежного експерту, а ввечері на його сцені. Ну не вийде однією і тією ж рукою тиснути руку Шарія чи Дубінського, а потім її ж прикладати до серця, співаючи гімн. Ну от вибачте. Я все розумію, я знаю, що раніше виходило, але часи змінилися. Тепер не вийде.

Ну, може, кілька секунд пробути на сцені й зможете. А потім вас просто обережно візьмуть за руки, за ноги та скинуть з цієї сцени, розгойдавши. Не дивлячись на приязні стосунки і старі симпатії. Я точно знаю.

Звідки така впевненість, спитаєте ви?

Бо – не беріть близько до серця – але я ж і скину.

P.S. Звісно, це не стосується сценарію, коли таких, як я, відбитих йолопів, вб’ють або посадять.

Але повірте, цей сценарій вам, зрештою, сподобається ще менше.

Поділитися:

Крим і вода

Андрій Гончар

Два великі хімічні підприємства на півночі Криму – Кримський титан (виробництво діоксиду титану) та Кримський содовий завод (виробництво кальцинованої соди) продовжують працювати всі роки окупації. За попередньою оцінкою з урахуванням поточного випуску ними продукції (він дещо менший, ніж до окупації), річна потреба цих заводів у свіжій воді (тобто взятій десь зі сторони без врахування внутрішніх рециклів) складає десь на рівні 9-12 млн. м3. З урахуванням того, що немає води Північно-Кримського каналу, який був основним джерелом води для цих заводів раніше, використовується артезіанська вода з свердловин, яких у великій кількості було пробурено з 2014 року. Тобто лише ці два заводи використовують на місяць 0.75-1 млн. м3 води.

Це від 326 до 436 літрів води в місяць на кожного мешканця Автономної Республіки Крим та міста Севастополь (якщо рахувати, що їх число 2,3 млн. мешканців). На день виходить 10-14,5 л на кожного мешканця АРК та м. Севастополь. Ну, тобто лише води, яку використовують ці два підприємства, вистачило би для задоволення у питті, приготуванні їжі та поливу домашніх квітів кожному мешканцю АРК (звісно, при відповідній її підготовці). Її також вистачило б на чистку зубів, умивання та ще невеличкі гігієнічні потреби (звісно, якщо не відкривати кран й не лити воду просто так).

Але ця вода витрачається на промислові потреби, що дозволяє Кримському титану щорічно отримувати валовий дохід на рівні 170 млн. доларів США (при ціні на діоксид титану 2100 USD за тону, а об’ємі річного випуску ~80 тис. т на рік – точних даних не маю, оцінка приблизна, десь пару років тому випуск був десь 70-75 тис, а до окупації завод випускав 108 тис т на рік). Дохід Кримського содового заводу може складати в районі 100 млн. доларів США (при виробництві 400 тис т на рік та ціні на соду кальциновану на рівні 250 USD за тону – оцінка теж приблизна, до окупації випуск був, здається, більший).

Тепер йдемо далі: що роблять країни, які мають дефіцит прісної води, такі як Ізраїль, Саудівська Аравія, ОАЕ, інші? Вони створюють програми розумного використання води (вода там, до речі, коштує геть не дешево, що стимулює споживачів використовувати її економно), використовують повторно після відповідної очистки воду з побутових стоків (наприклад, для поливу у сільському господарстві), опріснюють солонуваті артезіанські води, а також навіть морську воду. Так, це коштує грошей, так, на це потрібні інвестиції, для цього потрібні технології, так, така вода буде досить коштовною (опріснена вода зі зворотного осмосу може коштувати в діапазоні 0,6-1 долара за м3). Але люди в цих країнах живуть, споживають воду, навіть розвивають сільське господарство та будують великі хімічні підприємства (Ізраїль) й ніхто не кудахче про “катастрофу” та не віщає апокаліптичні сценарії.

З ереф, що окупувала Крим, правило просте: якщо в тебе немає якогось ресурсу, щоб його отримати, ти витрачаєш гроші. В Криму дефіцитним ресурсом є вода, й це проблема окупанта нести витрати за забезпечення окупованої території цим ресурсом, це ціна окупації, яка має висіти тягарем на бюджеті країни-окупанта.

То ж в мене питання: якого біса з впертістю віслюка вже вкотре представники “зеленої” влади піднімають питання поновлення водопостачання на територію окупованого Криму? Арахамія, ще інші (я не запам’ятовую більшість тих говорячих голов з СН задля економії пам’яті та безсенсовості пам’ятати непотрібну інформацію), тепер ось наново спечений прем’єр (як там його ім’я? Я ще навіть вивчити не встиг, як воно розродилося сентенціями про наміри відновити водопостачання в Крим).

Щоби що?

Щоби забезпечити водою роботу заводів на окупованій території, збільшити їх виробітку та доходи?
Щоби допомогти країні-агресору не витрачати гроші на вирішення проблеми забезпечення АРК водою (а це, так, великі гроші)?
Щоби запустити сільське господарство (яке було досить потужним до моменту окупації, наприклад, північний Крим був великим районом з вирощування рису) та збільшити постачання агресора та його військового угрупування місцевими овочами та фруктами?
Щоби дати місцевому населенню відчути, що за ерефійську окупацію життя покращується, і зміни не потрібні?
Щоб підвищити привабливість Криму для переселення росіян з РФ для розбавлення/витіснення місцевих мешканців?
Щоби дати іншим країнам привід знімати санкції, бо ж постраждала країна надала приклад іншим?
Врешті решт, щоби нівелювати жертви всіх, хто не прийняв окупанта та постраждав та продовжує страждати від окупації?

Я не розумію, як це все наближає нас до деокупації Криму, про що як типу консенсус всіх українців казав нещодавно шостий президент? Навпаки, в моїх очах все це виглядає відвертим зрадництвом. Я не люблю це слово, насправді, але те, що бачу й чую, все більше мене схиляє до думки, що тут ми й справді маємо справу з не фейковою зрадою, якою нас годували у попередні роки з 2014 хвилі мордорського ІПСО з підспівом місцевих корисних та безкорисних, а самою з нею чистесенькою та нефейковою.

Звісно, я хочу помилятися, хочу вважати, що це все плід моєї фантазії, що це або просто від невігластва та глупства тих, що при владі зараз, або навіть така типу стратегічна гра (хоча, насправді, після 10 місячного спостереження є великі сумніви, м’яко кажучи, в здатності “зелених” грати у навіть примітивну стратегію), але я на власні очі бачу та на власні вуха чую, що закидається в інфопростір, що робиться, що заявляється та що врешті решт відбувається навкруги.

Поділитися: