Помилка гетьмана Дорошенка

Дмитро “Калинчук” Вовнянко

17 червня 1668 року козацьке товариство було схвильовано новиною – був убитий козацький гетьман Іван Брюховецький. Сталося це під час зустрічі двох козацьких лідерів-антагоністів, Лівобережного – Івана Брюховецького і Правобережного – Петра Дорошенка. В подальшому Дорошенко намагався пояснити убивство випадковістю, він навіть організував Брюховецькому урочисте поховання. Але справу було зроблено – загибель Брюховецького вразила і озлобила козаків, у першу чергу – лівобережних і запорожців.

Нині очевидно – убивство Брюховецького Дорошенком було підготовлене і воно мало під собою серйозні причини. Брюховецький був типовим гетьманом-популістом. Талановитий демагог, гетьманом він став на Чорній раді (описаній Кулішем) завдяки низці гарненьких обіцянок і вдалому іміджу перед козаками як «свого хлопця». Проте. Брюховецький вдався до репресій проти своїх противників. Брюховецький проводив відверто промосковську політику. Брюховецький підписав Московські статті, які неймовірно обмежили владу гетьмана, а взамін отримав титул московського боярина і шлюб з княжною Долгоруковою. Як прибічник Москви Брюховецький виступав проти Правобережного гетьмана Дорошенка і його козаків.

https://tverezo.info/wp-content/uploads/2020/02/dmytro-vovnyanko-tverezo-pomylka-getmana-doroshenka.mp3?_=1

Проте зустріч їхня мала цілком конкретну причину – два гетьмани домовлялися про спільні дії проти Москви. Справа в тому, що після підписання Москвою Андрусівського миру, який закріпив розділ України між Річчю Посполитою і Московією, на Лівобережжі почалися виступи проти московської влади, які перетворилися в повноцінне повстання. Брюховецький опинився перед вибором – очолити виступ чи залишитися на боці Москви? Не наважившись виступити проти козацької старшини, Брюховецький очолив повстання і покликав на допомогу запорожців і Дорошенка. Попередньо було узгоджено, що Дорошенко зречеться булави, а Брюховецький стане гетьманом обох боків Дніпра і вони діятимуть спільно. Смерть Брюховецького зруйнувала ці наміри. Але.

Дорошенко також не отримав жаданого – він не став ватажком всіх козацьких сил. Підступне вбивство Брюховецького, який їхав з Дорошенком домовлятися, козаків вразило і розлютило. Зразу ж від Дорошенка відкололися запорожці – вони виступили проти гетьмана. Владу Дорошенка відмовилася визнавати частина лівобережних полків. Невдовзі все Лівобережжя обрало собі гетьманом Многогрішного і повернулося у підданство до Москви. Убивство Брюховецького справі явно нашкодило. Навіщо ж Дорошенко вдався до цього кроку?

Ну, по-перше, було очевидно, наскільки ненадійним союзником для державника Дорошенка був Брюховецький. Демагог та авантюрист, без якихось твердих переконань, Брюховецький будь-якої миті міг знову домовитися з Москвою і тоді він міг претендувати на Правобережжя України вже як гетьман обох сторін Дніпра, – точніше, Москва претендувала б його руками. По-друге, до такого кроку Дорошенка підбивали родичі противників Брюховецького, покараних ним раніше. Певно, всі ці дивовижні люди переконували Дорошенка, що варто прибрати Брюховецького, як Лівобережжя саме побіжить під булаву Дорошенка. Сталося ущент інакше. В козацькому товаристві стався черговий розкол, який був початком кінця Дорошенка як лідера визвольної боротьби.

Очевидно – прибравши Брюховецького силою, Дорошенко фатально помилився. Популярність популіста Брюховецького була значно більша, ніж він думав. Дорошенку треба було в тих умовах робити щось одне. Або рубанути Брюховецькому в очі правду-матку про те, що він йому не вірить і ставати під його руку не буде. Або домовитися з Брюховецьким і дати йому «обхезатися». Зазнати військової поразки або дискредитувати себе якимись переговорами. Убивати треба було не Брюховецького, а його імідж. Так, це жорстоко – чимало козаків би загинули. Так, в оточенні Дорошенка не бракувало людей, які казали: «якщо чекати – боротися не буде за що, України не стане». Дорошенко дослухався і мав те, що мав.

Історія вчить, коли здається, що ситуація безнадійна, треба не забувати – силове рішення подекуди може неймовірно нашкодити.

 

Ілюстрація на заставці © Юрій Журавель

Поділитися:

Янелох залюбки забанить все, чим має пишатися нація

Віталій Гайдукевич

Агент Янелох, він же Моніка, він же Вова Оманський заявив, що треба героїзувати тих, хто “не викликає конфлікту”. Ну… в їхніх кварталах , скажімо, Путін не викликає конфлікту, в нього тупо пруть як не сценарій “президент говорить із прем’єром”, то чергове дебільне показушне шоу. Так що, може, кремлівського на героїзацію подаємо вже, чи “дайте йому 100 днів”?

Якщо розібрати історію України на кейси нашого героїчного епосу, то виходить, Янелох залюбки забанить все, чим має пишатися нація. Наприклад…

8 вересня 1514 року військо князя Костянтина Острозького надавало підсрачників московитам так, що царята дременули, аж курява шляхом стала. Ну, хто вижив , звісно. Вижило не багато. Треба героїзувати? Авжеж – москалів потрощило союзне європейське військо силою, в тому числі і української зброї під керівництвом українського шляхтича. Але Янелох це героїзувати не буде – Путін образиться.

11 жовтня 1618 року гетьман Сагайдачний, в рамках операції об’єднаних сил, за підтримки наших партнерів по НАТО в особі польського королевича Владислава, почав трішечки палити Москву. Героїчно? Авжеж. Перед тим царята отримали від Сагайдачного прочухана – хто вижив, той вшився. Гідно героїзації? Ще б пак. Зараз на лінії фронту багато б хто був би радий, якби у Сагайдачного вийшло. Але Янелох це героїзувати не буде – малоросам нє вєлєно.

Червень 1659 – під Конотопом гетьман Іван Виговський повторив славні вчинки Острозького і Сагайдачного – московити були биті, трощені, карані на горло. Хто втік, той передав жах від наслідків української зброї. Героїчно? Ще б пак! Але Янелох із посіпаками це героїзувати не буде…

Що ж виходить, десятки історій та імен, які прославили силу української зброї супроти ворогів на усі боки – табу? Виходить так.

І це цілеспрямована політика Банкової. І це в супроводі до абсолютно хохляцької політики в інфопросторі. І це на додачу до планів торпедувати мовний закон і накласти кайдани на свободу слова. І це на тлі різнокаліберного запарєбрікаваго співочого непотребу.

Бубочка – не лох, Бубочка свідомо веде країну до СРСР 2.0. Бубочка любить СРСР, любить Москву, любить, коли його за щічку плескають тамтешні господарі – “гуд Вальдемар, гуд” ©.

До Бубочки питань немає. Питання є до тих, хто досі не бачить, що офіс окупації знаходиться в центрі Києва. До тих, хто досі грається в “технократів” і “гірше не є”. Питання просте – ви завжди рабами були, чи це зараз сталося?

Дивляться на це ганьбисько з небес Острозький, Сагайдачний, Виговський, Гуляницький, Омелянович-Павленко, Горліс-Горський, Безручко і сотні інших… дивляться і зітхають з презирством до холопів…

Поділитися:

Столетия идут – методы москвы не меняются

360 лет назад. Закончилась польско-украинская война (тогдашний Майдан). Хмельницкий умер, Гетьманом избрали Ивана Выговского. Мартин Пушкар и Яков Барабаш остались не у дел.

Продовжувати читання Столетия идут – методы москвы не меняются

Поділитися: