Мы живем среди совка и его последствий

Віктор Трегубов

Цей пост буде російською, і я в ньому буду вживати інвективну лексику, малодушно запікуючи зірочками. Ви нижче зрозумієте, чого я так.

* * *

Давеча в меня с нескольких сторон сразу (под Новый Год обычно обостряется) прилетела логичная предъява. Вот, мол, ты ругаешь совок, ты везде рассказываешь, как ты хочешь его изжить, а совок-то ты толком и не застал.

Логично. Я 85-го года рождения, на момент выхода Украины из совка мне было шесть. Казалось бы, сколько моей жизни прошло в том совке?
ДА, БЛ*Ь, ВСЯ.

Давайте посмотрим на мое поколение. Поколение рожденных в восьмидесятые. А то, кажется, не все понимают, в чем мы росли.

Да, некоторые из нас разминулись с пионерством и даже октябрятством. Да, мы уже жевали жвачку турбо, а по выходным иногда попадали на Утиные Истории, когда вместо них не показывали “Играй *бучая Гармонь”. Да, счастливчики даже читали “Трамвай”. Но это была капля в теплом океане из сизых колготок, мира булыжного цвета и Людмилы Зыкиной.

Я был очень читающим ребенком. И так получилось, что практически все книги, которые удавалось достать читающему ребенку в девяностые, были советского издания. Я сраного Гайдара с *бучим Бонч-Бруевичем до сих пор напамять цитировать могу. К концу девяностых уже стало получше, до библиотек доносили переводную фантастику. Но детство мое начиналось с советской макулитературы и дедушкиных подборок журналов “Перец” и “Крокодил” за конец семидесятых – начало восьмидесятых.

Кстати, про эти журналы. В одном из них я нарвался на стишок:

“Спросили мы у руководства теле,
Что нового на музыкальном фронте?
Он же нам: все то, что вы хотели:
Ротару, Пугачева и Леонтьев.
Мы любим их. Но, может, есть другие?..
(вот эту строчку, каюсь, я забыл)
Но видим: снова наши, дорогие
Ротару, Пугачева и Леонтьев”.

То есть советский журналист был несколько задолбан Ротару, Пугачевой и Леонтьевым. В конце 70-х – начале 80-х считал, что их в телеящике как-то избыточно.

Я не смотрю телевизор с начала нулевых. Но, к сожалению, доносится. Я почти уверен: и в этом году, и в предыдущих, в каком-то из многочисленных голубых говноогоньков был кто-то из этих троих. Возможно, все трое.
Понимаете, да. В журнале, который был издан до моего рождения, уже выражали мысль, что они подза**али. Прошло сорок лет. Они с нами до сих пор.

Они со мной всю жизнь. Как и “Ирония зло**учей судьбы”. Я даже немного завидую вам, дорогие представители старшего поколения. В вашей жизни, возможно, был период без них. В моей – нет.

Так почему вы говорите, что я не застал совок? Я застал его в полной мере. Я живу среди него и его последствий. Мне кажется, только в 2014-м году вонь стала разрежаться, но многие стараются вернуть ее обратно.

И да. Мне противно. Потому что мне есть, с чем сравнивать. Меня одинаково тошнит от героических жанров советского кинематографа, где герои абсолютно картонные, и от его сентиментальных жанров, где герои либо полное ничтожество вроде Лукашина или Кузякина, либо социопаты вроде Гоши или Жеглова. Мне одинаково противна советская культура и советская контркультура, Кобзон и Грушинский фестиваль, Михалков и Рязанов, Райкин и Жванецкий. Потому что они все советские, а я, извините, нормальный. Возвеличивание советской действительности или протест против нее, сколь угодно тонкий, извините, одинаково требуют в нее нырять, а это противно. Я и так с трудом вынырнул.

Что же мешает перестать ее постоянно воспроизводить?
Возможно, кто-то из вас, друзья мои. С вашими “ах, оставьте нам”.
Не имеем права.

Меня-то не так жалко, поймите. Я родился в египетском рабстве. Но у моего поколения уже есть дети. И если за что мне эти голубые огоньки, я еще понимаю – за грехи отцов, то за что они им, я в толк взять не могу. Я так не нагрешил.

Поэтому хотя бы ради них одна из задач нашего поколения, злого такого, – замести всю эту крошку из-под разбитых Лениных куда-то, куда не жалко. Например, в Россию. Там на это дрочат, вот и замечательно. Закопать всех стюардесс и начальников транспортного цеха. Да, включая Рязанова с Гайдаем, хоть они и хорошие люди, и им есть за что сказать спасибо. В идеале – до трижды переваренного Цоя включительно, хотя последнего мне искренне жаль.

Но все это должно остаться сухими страницами истории без эмоциональных привязок. Без “это наша традиция”. Без “каждый новый год с друзьями”. Без ахов, охов и вздохов.
Не, сорри.
После развала совка была куча времени, чтобы вы успели налюбоваться и отрефлексировать по самые небалуйся. Собственно, ради этого мое поколение промучилось среди этих осколков розочки из оргстекла лучшие свои годы.
Следующие уже надо спасать.

* * *

По первому закону Фейсбукодинамики каждый пост после определенного количества комментариев превращается в маленький ад. Не стал исключением и мой пост про совок и желание наконец-то сменить советские киноленты и литературу на что-то поприличнее. В некоторый момент в комментарии на пылающих ранцах прилетели граждане, которые обвинили меня в том, что я-де сам совок.

Ну, понятно, величайший риторический прием “сам дурак”, он же проекция. Но каковы же ваши доказательства?

Довольно обычные для такой беседы. Дескать, вот большевики так же с царским наследием боролись, отменяя прошлую культуру. Следовательно, ты большевик.

С чисто логической точки зрения ошибка очевидна (сходство по одному признаку – не есть тождество, и то, что ты ешь огурцы и Наполеон ел огурцы, еще не делает тебя Наполеоном). Но, на самом деле, звучит достаточно часто, чтобы разобрать предметно. Потому что это очень смешной передерг, только нет.

Например, у некоторых ты – “фашист” просто по факту уважения к армии. Милитарист, значит? Фашист, значит?!
И вроде не поспоришь, что нацизм и фашизм были склонны к милитаризму. Да вот только, во-первых, не только они, а во-вторых, основные претензии к ним были не в этом. Так что недостаточно все-таки носить оливковые штаны. Нужно еще, как минимум, концлагеря построить или вторгнуться в Польшу. И даже с такими уточнениями определение налезет и на СССР.

Так давайте-ка обсудим, делает ли меня советским человеком стремление изжить из нашей жизни совок.
Э.
Нет.
И вот почему.

Стремление сменить культурную и эстетическую пластинку, дорогие, не было свойственно исключительно СССР, боровшемуся с царским наследием. Возможно, вы другого не помните в силу особенностей “самого лучшего в мире образования”. А оно было свойственно вообще всем постколониальным странам и нациям, переосмысливающим себя после важных изменений. От Французской, прости небо, революции, до чехов, пропалывающих культуру от немецкого влияния. Где-то это было сделано тонко, а где-то приобретало некрасивые черты, но это просто неизбежно. В смысле, не бывает так, чтобы евреи из Египта всерьез вышли, а египетские традиции с собой взяли.

Поэтому само стремление спустить, наконец-то, в утиль весь этот “культурный багаж” сомнительной ценности – это как раз вполне неизбежное желание любого человека, который просто не готов жить с головой в… прошлом.

Скажете, это роднит меня с большевиками? Ну, возможно. Вот только помимо большевиков, это роднит меня с очень длинным списком людей, которым повезло жить на сломе эпох. С немцами после денацификации Германии, например. Или с жителями стран Балтии еще недавно.

Окей, а давайте теперь поговорим о том, что меня с большевиками разделяет.

Возьмем, например, ноги оппонентов моей позиции. Если они не сломаны в нескольких местах, значит, наверное, вы сгущаете краски. Короче, кто-то должен хромать – или оппоненты, или сравнение. Потому что попытка вступить в дискуссию с большевиком о необходимости сохранить царское наследие неизбежно бы закончилась именно так – на подвале, в самом лучшем для здоровья случае.

В смысле, меня с моим желанием изжить с телеэкранов говнокино сравнивают с людьми, которые за “не такую” политическую позицию или просто не то происхождение истребили семи-восьмизначное количество человек. При том что я это желание реализую через увещевания, а не через насилие.

Мое желание поскорее отправить в прошлое одновременно Михалковых и Рязановых позволяет некоторым гражданам ставить меня в один ряд с людьми, устроившими красный террор, Голодомор, репрессии тридцатых, депортацию целых народов и оккупацию целых государств.

Я польщен, учитывая, что часть моих оппонентов фанатеет от всего вышеперечисленного, но все же нет. Ребята, аналогия несколько натянута. Истинно говорю вам. Даже больше, чем “от саксофона до ножа”.

Нет, не всякий, кто хочет вымести совок – совок. Нет, не всякий, кто хочет выключить Ротару, готовит построение концлагеря. Цвета штанов для вступления в НСДАП по-прежнему недостаточно.

Я понимаю, что такая аргументация исходит от беспомощности, но и я тут ничем помочь не могу. Думайте еще.


Олена Монова

Гляньте, на яку фублю я натрапила в отетіх ваших інтернетах сотонінських.

Знаєте, якби не рядочок «поздоровлення Зеленського», я би крепко засумнівалась, що це цьогорічна програма передач. Бо це такий лютий совкодрочний треш, шо аж очі порепалися.

Вірніше, Інтер мене аж ніяк не здивував, там по дефолту давно всі бігають в кокошниках і лаптях на голе тіло, але СТБ?! Та ви здуріли нах*р тим лайном обмазуватись, запроданці притрушені, скільки можна вже дрочити на труп есесесера?

Хто хтів поригать після вчорашнього, але стіснявся, то можна зараз.

Спали їм всім телевежі з космосу, Ілон Маск.

Поділитися:

«У меня сестра в Москве, брат в Крыму, тетка в Донецке, с кем мне воевать?!»

Елена Кудренко

Мы такое много раз читали и слышали. От людей с проблемой взаимоотношений в семье. От людей, которые такими возгласами прикрывают собственную слабость. Да, мне “хорошо говорить”, у меня на россии никого нет. Но я также сталкиваюсь с противоположными мнениями там, где я живу.

И искренне не понимаю:

Правда одна. Она ОДНА. Только мнения разные. И кто-то просто считает себя наглее, достойнее, увереннее, для того, чтобы жить не в войне. А вот ты, живущий в Киеве, Виннице или Одессе, живи. Тебе же с 2014 года уже все-равно, у вас там Украина уже давно под внешним управлением, навыбирали черт знает что… Не то, что сестра в Москве. Брат в Крыму… Тетка в Донецке…

И тот, кто сегодня воспитывает детей в Украине, но пересказывает позицию условной сестры из Москвы, не задал себе вопрос: а что же сестра? Почему же ОНА не желает узнать и понять? Но требует это от тебя? Что же брат? Почему ОН не захотел осознать, но “нагибает” именно тебя? И если сама война идет именно на твоей земле, а “прогнуться” под российский мир должен именно ты, а твои родственники лишь понижают твою самооценку, навязывают свое видение ситуации, то в какой момент в вашей семье случились проблемы? Явно задолго до прихода российской армии в Крым и на Донбасс.

В тот момент, когда родня, имея интернет, фото и видео, заявления ООН посчитала менее доказательными, чем вещание пропагандистов на собственных телеканалах – такая родня забыла о твоих детях. Твоих, живущих в Виннице, Одессе или Киеве. Не дай, Бог, во Львове. И мнимое отсутствие выбора в твоей ситуации является именно мнимым.

Потому что правда ОДНА. И пусть у тебя будет собственное мнение. Твое, а не сестры из Москвы, брата из Крыма, тетки из Донецка… Похоже, им на тебя давно наплевать.

Достоинства каждому. Силы воли посмотреть фактам в лицо. И мужества не идти на поводу у того, кто просто больше боится за себя, чем за тебя. Боится, но тем не менее это ЕГО войска на пороге твоего дома.

И добавить здесь нечего.

 

Карикатура © Daryl Cagle

Поділитися:

Гетманцев проти української мови

Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Пам’ятаєте я писав, що ідея Гетманцева по РРО завдає нищівного удару по українській культурі? Тобто по тих письменниках, художниках, народних майстрах та незалежних журналістах, які зареєстровані як ФОП і які продають свої твори й витвори через інтернет. Чому?

По-перше, ця категорія людей і так небагата. Ми – не Росія, гонорарів у $25-30 тис (у Мариніної – за $100 тис) у нас не водиться. В мене, як у письменника, покупець – це Україна і подекуди діаспора. З видавництвом мати справу я зарікся давно – до того дня, коли вони самі не запропонують мені співпрацю. І я їх розумію – вони й самі існують від виручки до виручки.

Спілкування з читачем через інтернет для мене, як для письменника, – справді вихід з ситуації, бо дозволяє мені продавати книжку читачеві напряму. Кожен тираж – це прибуток від 0 до 20 тис грн, розтягнутий (!) на 1-3 роки. При тому що написання роману – це рік, слюсар на сервісі порівняно з таким прибутком – мільйонер. А буває, що кидаєш не дописавши, бо розумієш – не те. А може, ще й не зайти у читача. Всяке буває.

Чому я взагалі цим займаюся? Тому, чому поперся у “АрміюСОС” і в добробат. Бо треба. Якщо не ми, то хто? Але!

Пан Гетманцев вирішили, що ці мої прибутки надто великі, та мене треба поставити під контроль, примусивши завести РРО. Тобто, по-перше, всі мої розрахунки крім готівкових, мусять іти через банк на рахунок ФОП, а це читач мусить переплатити (в Приваті) 3 грн за переведення з картки або 10 грн, якщо поповнює з терміналу. Плюс – я щодня мушу звітувати, продав я щось чи ні? Помилка – я ще й здобуваю штраф.

Творіть дорогі митці, зміцнюйте українську культуру!

Проблема насправді вирішується примітивно просто – позбавленням РРО торгівлі через інтернет категорії товарів, що входить до КВЕД 90.03 – “Індивідуальна мистецька діяльність”. Все!

До речі, коли я підняв це питання, не забракло мудрогелів, які мені почали розписувати перспективи роботи через “Розетку” або інші торгівельні інтернет-мережі. Так, РРО я в цьому разі позбуваюся, але власників мережі мушу збагатити на 15-30 тисяч грн з кожного тиражу. Непогано так? Все для культури!

Зізнаюся, я сподівався, що про нас, митців, просто забули. Не дивно. Митці люди тихі, на акції ми не виходимо, весь час щось пишемо, малюємо тощо. Всяке буває. Але.

“Слуги народу” зареєстрували законопроект №4528, який відміняє штрафи за відмову надавати громадянину послуги українською мовою. Серед авторів законопроекту – все сузіря дивовижних людей: Дубінський, Бужанський, Шевченко, і… Данило Гетманцев.

Існуючий закон насправді – дуже ліберальний. Він не забороняє обслуговування іншими мовами. Він, по-перше, вимагає, аби україномовна інформація як таке була, по-друге, аби клієнта обслуговували українською в разі, коли він того хоче. Штрафують порушника лише якщо протягом року буде доведено, що порушення сталося вдруге!

Але пану Гетьманцеву навіть такий закон не подобається, він хоче, аби мовне законодавство вимагало що завгодно, а карати за порушення не могло. Інакше його авторство в цьому законі не пояснити.

А це чітко доводить – те, що РРО примушують заводити всіх, хто торгує через інтернет, в т. ч. тих, хто працює в індивідуальному мистецтві, – не випадковість. Митцям свідомо перекривають кисень – примушують або піти в тінь, або взагалі відмовитися від будь-якої винагороди за свою діяльність. Навіть символічної.

Справді, навіщо нищити українську мову в лоб, якщо можна просто викрутити руки митцям?
Закон проти української, РРО проти української… Не вірю я у такі збіги.

Поділитися:

Страхи про «капіталістичне пекло»

Віктор Трегубов

Перекладаю одну книжечку про капіталізм та паралельно граю у дві гри, які малюють “капіталістично-лібертаріанське пекло” – The Outer Worlds та Cyberpunk 2077. Ну, класика – світи, де багатенькі капіталісти купаються у розкоші, а нещасні прості люди прозябають.
Це така дуже цікава “чорна легенда”. Чорні легенди завжди цікаві.

От, наприклад, була чорна легенда про те, що інквізиція масово спалювала вчених. Це брехня – себто просто вигадка, але вже сотні років вірити в це мало не суспільна норма, яка впливає на сприйняття цілої інституції. Світоформуюча неправда.

Так і тут – суспільне сприйняття “як працює капіталізм” повністю відрізняється від того, як працює капіталізм. Хоча тут мова не йде про події сивої давнини, а буквально про те, що діється довкола нас. Я не кажу про співставлення достатку країн капіталістичного та довколамарксистських шляхів, навіть не прошу порівняти дві Німеччини, дві Кореї чи нас з Португалією. Я про те, що навіть у внутрішній логіці цієї чорної легенди є критичні хиби.

“Чорна антикапіталістична легенда” (ілюстрації – Кукринікси), в якій капіталісти активно будують суспільство прозябання простого народу та власного домінування, ламається о дві складові реальності.

По-перше, капіталісти завжди зацікавлені в високій платоспроможності покупця. Сюрприз, курча. Отому капіталісту у фраці та циліндрі вигідно, щоб в тебе, Вася, були гроші, на які ти купував би його товари. Якщо в тебе їх не буде, він розориться. І краще б в тебе було достатньо грошей не на капусту, а на айфон, бо у айфона значно вища додана вартість.

По-друге, ніщо так не скорочує історично велетенський розрив у доступі до благ, як вільний ринок. Зараз простий селянин має доступ до благ вищий, ніж ще сто років тому мав князь. В нього сральник опалюється. Його “Нива” їздить швидше за будь-який диліжанс чи Студебекер. Він може мати доступ до кращого лікування, він може обирати з більшого асортименту їжі, в нього є інтернет, а в інтернеті – задоволення духовних потреб на будь-який смак, від найвищого до найнижчого.

Так це ж, ви скажете, не капіталізм, а прогрес!

Але саме капіталізм рухав і сам прогрес і, що важливіше, впровадження його досягнень у реальне, побутове життя. Саме він створив безліч масових ринків того, що без нього було б штучними об’єктами розкоші. Не було б сучасного світу автомобілів без Форда, сучасного світу комп’ютерів без Apple, IBM та Microsoft, сучасного світу музики без Sony… Навіть Мікояну не було б в кого стирити рецепт “найкращого в світі радянського пломбіру” без клятих американських капіталістів. Соціалістичним режимам залишалося епігонити за клятими ворогами із відставанням у покоління.

І тут є велика іронія. Бо прогрес, викликаний ринковою конкуренцією, не тільки зрівнює сучасного “простого хлопа” з минулим князем. Він ще й скорочує дистанцію між сучасним “простим хлопом” та сучасним багатієм. Бо і в того, і в того є смартфон, різниця в моделях. І в того, і в того є авто, різниця в пафосі та можливості розігнатися з порушенням ПДР. І той, і той більшу частину життя їдять приблизно одне й те ж саме. Різниця хіба в можливості придбати нерухомість.

І з огляду на це все всі страхи про “капіталістичне пекло” виглядають все більше анахронічним. Так само анахронічним, як усі оповіді про пригноблений робітничий клас-гегемон у постіндустріальному суспільстві. Але живуть. Через довгу низку психологічних трюків та комплексів.

Але це вже інша історія.

* * *

Критична проблема усіх сучасних довколамарксистів – те, що вони підсвідомо, інтуїтивно розглядають економіку як замкнену систему та гру із замкненою сумою. А це неправда. Простіше кажучи, в їхній свідомості “щоб у когось стало більше благ, потрібно, щоб у когось стало менше благ”. Тож ідеальний варіант – просто розподілити ці блага рівнесенько.
А фіг там.

В реальності ж кількість благ зростає, та доступ до них полегшується. І так, ринкові економічні зносини значно пришвидшують цей процес, а їхні обмеження – сповільнюють. Довколамарксисти сакралізують “рівність”, зауважуючи, що за такої моделі одним дістається більше, ніж іншим. Це філософія заздрості, філософія нікчемності, згідно якої проблемою є не динаміка твого добробуту, а динаміка добробуту сина маминої подруги, з яким ти не можеш припинити себе порівнювати.

Тож довколомарксистська тактика – давайте ми запровадимо якнайширше втручання задля “справедливого розподілу” (окрема тема – чому “рівний” видають за “справедливий”). Так, це уповільнить процес зростання благ та полегшення доступу до них в цілому, але ніхто нікому не буде заздрити.

Тому нормальне, вільне суспільство – це коли сьогодні і в лінивого Васі, і в працьовитого Петі по п’ять свиней, а за рік в Васі десять свиней, а в Петі – двадцять свиней. Ідеальне довколомарксистське суспільство – це коли сьогодні Васі та Петі по п’ять свиней, а за рік в Васі сім свиней та в Петі сім свиней. Сім – це менше, ніж десять. Але Васю гріє душу думка, що Петі не краще.

Звісно, це в ідеальному світі. Якого не існує. Реальне довколамарксистьке суспільство – це коли спочатку в Васі та Петі по п’ять свиней, а за рік в Васі дві свині, в Петі куля в голові. Зате чотири свині у комісара, який забезпечує всім рівність свиноможливостей. Він відібрав всіх у Петі та більшість у Васі, але частина здохла, бо він не вміє доглядати.

Отаке свинство, шановні.

Поділитися:

Абсолютно незаметный подвиг на фронте приватизации

Антон Швец

Увидел у Светланы Панаиотиди, что в результате демонополизации и приватизации спиртовой отрасли государство получило уже миллиард гривен.

Не уверен, что прям вот уже миллиард, так как последний, на момент получения миллиарда, лот был продан за 234 миллиона гривен (десятикратный рост от стартовой цены). Столько эти руины (ну ладно браунфилд) могут стоить, только если под ними нашли нефть, так что есть определенные сомнения, что аукцион состоится.

Миллиард крутая цифра, но надо понимать, что это только начало, так как Фонд Госимущества по сути прокачивает рынок, и сначала идут лоты похуже, а самое дорогое пойдет потом. Цифра поступлений в итоге вырастет.

Но раз уж у меня неделя раскрытия очевидных либеральных истин, то самое главное в приватизации спиртовой отрасли – это не суммы, поступающие от приватизации (хотя они приятны и показывают реальную стоимость рынка), а сама по себе приватизация.

Просто отдать все это в частные руки и регулировать отрасль – это уже огромное благо по сравнению с тем, что было. И само по себе отдельная задача адовой сложности, за которую всей команде реформаторов из ФГИУ поставят памятник когда-нибудь.

К делу.

Госмонополия на производство и реализацию спирта, действовавшая в Украине, – это в чистом виде коррупционная и бандитская схема. Потому что заводы в госсобственности автоматически тянули за собой такой формат (отсутствия) рынка, который помогал этим заводам держаться на плаву. А этот формат автоматически порождал вокруг отрасли такой уровень коррупции, решалова и криминала, какой не снился даже нашей нелегальной добыче.

Первая проблема госмонополии в том, что это монополия управляемая чиновниками в интересах чиновников. По сути, чиновники-ноунеймы имели возможность устанавливать практически ЛЮБУЮ отпускную цену на спирт. В теории они там должны были плясать от какой-то статистики, но по факту цену брали с потолка.

В результате вся производимая легально в Украине частниками водка (хоть даже та, про которую в рекламе рассказывали, что она делается из особого спирта семерной очистки на стружке гинкго билоба) по сути разливалась из одной бочки, которая дотировала бандитский схематоз. Потому что любой частник был обязан купить спирт у государственного Укрспирта по фиксированной цене.

Так формировался банк схематоза и одновременно нелегальный рынок. Дальше вся эта прибыль из спиртов расхищалась. Почему я уверен, что расхищалась?

Весь государственный спирт принес государству 92,2 миллиона гривен прибыли в 2011 году при выручке в 2,8 миллиарда гривен. В 2012 году уже всего 23,5 миллиона гривен при выручке 2,1 миллиарда гривен. Лень искать полную статистику по годам, но ситуация не сильно поменялась и потом – чистая прибыль Укрспирта составила 21,6 миллиона гривен в 2018 и 40,3 миллиона гривен в 2019 году.

При этом производство легального спирта и водки в стране могло существенно меняться в широком диапазоне, хотя реальное потребление оставалось более-менее стабильным. Что как бы уже говорит, что статистика и отчетность рисовалась методом ринопенисуального вариатива от реальности.

Какие механизмы для расхищения существовали?

Основной механизм – производство нелегального спирта для дальнейшего производства нелегальной водки. Как мы помним, отпускная цена на легальный спирт была завышена. Плюс при легальном производстве приходилось платить все виды акцизов, сборов и налогов.

По сути, за счет завышенных цен на спирт, Укрспирт имел задел, чтобы произвести налево целую кучу нелегального спирта и продавать его нелегально (и дешевле) за нал для производства нелегальной водки (никаких акцизов и налогов).

Это черный нал тек в карманы руководства Укрспирта, а также бандитов и мусоров, которые крышевали реализацию нелегальной водовки без акцизов и даже без РРО (лол).

Объемы нелегального спирта в реализации колебались от 20% до 40% в разные годы. Производителям было выгодно покупать нелегальный спирт, потому что он был дешевле, и с ним можно было вообще работать под радарами, не показываясь в легальном поле или показывая только то, что хотелось.

От 2 до 3 миллиардов гривен в год прибыли от действия схемы расползалось по правильным карманам. Основной бенефициар этого схематоза до Майдана – Юра Енакиевский. Внизу постоянно бегали люди поменьше, включая известных «успешных успехов», которые любят вам рассказать, как они умеют делать бабки. Умеют, сомнений нет. Побывать директором Укрспирта успел даже Алексей Савченко, будущий глава Николаевской ОГА. Сразу после увольнения с главы Укрспирта он отправился записывать свой самый известный сингл «Испытание поражением».

После Майдана в спирте начался странный замес всех против всех. Так бывшего директора Лабутина обвиняли в госперевороте и подготовке покушения на Авакова, а сам Лабутин из Румынии обвинял яценюковских в том, что они хотели отжать госпредприятие и в организации политических убийств. Где-то по орбите бегал Шокин с Чеботаревым (тот самый, который похищал Луценко и Вербицкого), но отбегался. Чеботарев, впрочем, все еще в игре. Потом возник Кауфман с Грановским. Уже при Зеленском опять появился Черняк. Короче, это такая адская коррупционная клоака, что даже попытки разобраться, кто там кому доктор, выводят вас на кучи нелегального нала, трупов и коррупционные цепочки длиной с галактику.

Были и другие схемы. Часть даже легально произведенного спирта выводилась из под акциза якобы через передачу его на переботку в биоэтанол (которого у нас производят кот наплакал). На самом деле этот спирт опять-таки использовался для производства паленой водки.

Плюс почти традиционная для коррупционного госпредприятия закупка оборудования и расходников по завышенным ценам. Ну, это на фоне всего остального так – мелочи.

Как вы понимаете, починить все это просто невозможно.

Не дадут, не пустят, всех подкупят, запугают или убьют. Такой бизнес. Госмонополия – это всегда проблемы, госмонополия на психоактивные вещества – это проблемы втройне. Даже выставить все это на продажу – отдельный подвиг, о котором когда-нибудь мы прочитаем в книгах.

Важен результат. Трогательная забота о здоровье употребляющих алкоголь украинцев (шоб було под контролем государства) закончилась тем, что 20-30% украинцев годами пили контрафактную водку из левого спирта, который в лучшем случае воровали, а в худшем гнали в ночную смену, поплевывая на технологию. Водку эту разливали безо всякого контроля и норм в подпольных цехах, разбодяживая спирт в лучшем случае водопроводной водой. Прибыль от этой схемы коррумпировала наши спецслужбы, милицию-политицию и политиков первого эшелона. Ну и понятно, что коррумпировала сам Укрспирт, но он сразу рожден был таким.

Миллиард, полученный за продажу всего этого в частные руки, – это приятный бонус в дополнение к тем миллиардам, которые дополнительно начнут ехать в бюджет каждый год в результате приватизации за счет повышения прозрачности рынка.

Это абсолютно незаметный подвиг, за который мы должны благодарить:
Фонд Госимущества в лице Dmitry Sennychenko, как основного организатора приватизации;
саппорт в лице Svitlana Panaiotidi из МЭРТ;
Олексій Соболев из Прозорро.Продажи, который и проводит все эти аукционы.
Вы крутые, крутые как пздц.

Поділитися:

Осінньо-зимове загострення

Іван Хомяк

У коментарі на Фейсбук-сторінках ЗМІ краще не заходити – це яма із прокаженими. Купа некомпетентних дурбеликів викидають тони агресії щодо будь-якої новини. При цьому вони проявляють відсутність елементарного розуміння, про що в цій новині йдеться, а ще демонструють глибоченні провали в шкільній освіті. Ось два приклади.

Новина про переїзд Ілона Маска в Техас. Думаєте, коментарі про податкову політику окремих штатів США? Не розганяйтесь.

“Якого біса елемент Si називають “крємнієм”, що за росизм? Це силікон. Силіконова Долина, Silicon Valley, ніяких російських КРЄМНІЄВ”, – категорично заявляє один “високосвічений пан”.

Тут одразу видно провали в шкільному курсі хімії. Між силіконом і силіцієм є дві великі різниці. Силікон – це полімер [R2SiO]n, Силіцій – різновид атомів Si, а кремній – це проста речовина із атомів Si. В шкільному курсі мови також провал. Хоч пан є борцем за чистоту української мови, він бореться не з русизмами, а з росизмами.

Другий приклад під новиною про пісок привезений японцями з астероїду Рюгу.

“А-а-а ґвалт! У себе проби візьміть! Засрали землю, тепер на астероїди лізете!”

У мене таким недалекоглядним істеричкам, що вболівають за довкілля є коротка але категорична рекомендація: “То не сріть!”

Це нагадало мені одну історію про двох пані поважного віку, які поверталися з дач через ліс. Я йшов позаду в сотні метрів, але помітив як бабуся, активна поборниця фізичної та моральної чистоти молоді, зайшовши в ліс, викинула пакет зі сміттям. “Вмикаю четверту передачу” і починаю її наздоганяти. Вона в свою чергу наздоганяє подругу, яка йшла за сотню метрів попереду. Коли я наближаюся до цієї парочки, то у мене від їхніх слів аж волосся від злості заворушилося:

“Подивися як ліс позасирали. Геть совісті в людей немає”, – каже та яка кілька хвилин тому викинула пакет зі сміттям.

І ці люди “є єдиним джерелом влади”. “Демократія, думав я, ї*ав я таку демократію“, – як писав Сергій Жадан.

Тож не погана у нас влада. Яке джерело – така влада. Повбивав би…

Піду я краще допишу свою частину статті про причорноморських раків, бо немає ніяких сил стримувати матюки.

Поділитися:

«Інвестиційні няні» – це лобістський інструмент для олігархів, а не для реальних інвесторів

Ніна Южаніна

Сьогодні Верховна Рада прийняла в цілому законопроект №3760 про так званих «інвестиційних нянь».

Він і спочатку, в поданому Президентом варіанті, був забюрократизованим, спрямованим не на реальне залучення інвестицій в Україну та створення нових робочих місць, а на підтримку окремих платників податків — очевидно, бенефіціарів діяльності цієї влади. Будівництво об’єктів інфраструктури для таких окремих інвесторів буде здійснюватися повністю за рахунок бюджетних коштів. Для таких платників будуть встановлені індивідуальні пільгові ставки податків, або їх звільнять від сплати певних податків, що суперечить ключовому принципу податкового законодавства — нейтральності оподаткування.

А сам інвестиційний проект можна буде реалізувати у будь-якому регіоні України, навіть у центрі столиці, що аж ніяк не відповідає проголошеним намірам діючої влади щодо підтримки депресивних територій. При цьому підтримка надаватиметься не тільки в переробній промисловості, де найбільше створюється додана вартість, а ще й у добувній промисловості, хоча це прямо суперечить президентському варіанту законопроекту.

Створення робочих місць із конкурентною заробітною платою проект закону не стимулює — вона лише на 15% повинна перевищувати розмір середньої заробітної плати у відповідній сфері у відповідному регіоні. Я пропонувала зобов’язати інвестора встановити рівень зарплати, що буде не менше 2-х розмірів мінімальної заробітної плати, адже виходить так, що інвесторам буде надано значні податкові пільги, а на оплаті праці людей дозволять економити. Водночас кількість робочих місць чомусь вирішили зменшити: у редакції Президента було не менше 150 нових робочих місць щороку, в остаточній версії законопроекту — не менше 80 нових робочих місць впродовж всього строку реалізації проекту (тобто за 5 років).

Ну, і про те, як нинішня влада на словах бореться з офшорами, а на ділі навпаки — всіляко дбає про їх існування. Проектом передбачено, що заявниками можуть бути юридичні особи, до 50% статутного капіталу яких належить іншим особам, які зареєстровані в країнах з офшорним статусом. Тобто до 50% звільнених від оподаткування в Україні прибутків інвестора будуть виведені в офшорні зони. Чи не цинізм це?!

Отже, що ми маємо з прийняттям законопроекту №3760? А маємо повністю знівельовану редакцію документа, який було подано як президентський, і перетворення його з недолугого на ще гірший, лобістський, який економіці України нічого не дасть.

В результаті податкові пільги отримають гірничо-збагачувальні комбінати залізних, марганцевих та титанових руд, а всі приватні логістичні та митні склади, поштова та кур’єрська діяльність, курорти в країні, зокрема у Буковелі, додатково до податкових пільг отримають державну підтримку у вигляді побудови інфраструктури за рахунок бюджетних коштів.

Усі прізвища таких «інвесторів» відомі на загал. Що ж, для них епоха бідності точно закінчилася, чого, на жаль, не можна сказати про решту громадян.

До речі, Україна впала в індексі інвестиційної привабливості за друге півріччя 2020 року до 2,4 пункта з 5 можливих. Таке падіння зафіксоване вперше з 2013 року!

Поділитися:

Героическая русофобия (фото, видео)

Антон Швец

Прочитал историю сегодня, плакал.

Есть у роисси антарктическая станция «Восток». Находится она в глубине материка. Станция эта старая, но очень для росиянцев престижная – там зафиксирована самая холодная температура на планете (на самом деле нет). Об этом климатическом факте пишется в любом учебнике с кириллицей внутри, потому обладание этой станцией, ввиду отсутствия у Кремля реальных рекордов, очень важно.

В рамках превозмогания “можем перепоказать и дать пасасат Западу” решили россияне эту станцию заменить целиком новой. Ибо престиж, не все ж пробирки с ссаниной в Сочах подменять.

В общем, российскому олигарху Михельсону повесили соцнагрузку, и за много миллиардов фублей он под Питером построил эту станцию (видео). Напоминает она размерами и статью шагающий экскаватор. А для сборки ее необходимо 100 человек. Проект дорогущий, как вы понимаете, но для престижа питуну ничего не жалко. Только перевозка и монтаж этой фигни должна была обойтись российскому бюджету в три с половиной миллиарда фублей. Сри в дырку, Ванька, зато в Антарктиде станция будет.

Однако станция находилась под Питером, а “Восток” где-то в глубине Антарктиды. И потому станцию разобрали, запихали в стандартные морские контейнеры, а контейнеры погрузили на лихтеровоз с реактором на ядерных дровах. Лихтеровоз этот называют «Севморпуть» и предназначен он для плавания среди льдов, для чего оснащен специальным корпусом, винтами, реактором ядерным и всей прочей лабудой. Кроме того для надежности лихтеровоз только-только прошел ремонт. Короче, это транспортный ледокол – самый крупный из ледоколов, построенных во время самого вкусного пломбира.

Здесь началось самое веселое.

Где-то в районе Анголы у только что выплывшего из ремонтного дока лихтеровоза (рассчитанного на самостоятельное плавание в льдах до 1 метра толщиной) отломалась одна из лопастей гребного винта. Просто отвалилась нахрен и утонула, печально сделав бульк. Лихтеровоз встал, потому как дисбаланс и вибрация грозили разрушением самого винта из-за нерасчетного режима работы.

Каким образом корабль, рассчитанный на плавание в сложной ледовой обстановке, находясь в открытом тропическом океане в сотнях километров от ближайшей суши, в двух тысячах метров от морского дна и десятках тысяч километров от ближайшей льдины, умудрился сломать лопасть гребного винта – тайна великая есть. Хваленое советское качество, наверное. Или высокий российский хайтек, я хз.

Так как лихтеровоз на ядерных дровах самый большой и самый лихтеровоз, то те сто строителей, которые нужны, чтобы собрать эту станцию, плыли НА ОТДЕЛЬНОМ ЛЕДОКОЛЕ (с веселым названием “Копетан Драницын”). В этот раз дизельном. Так как скорости у ледоколов не совпадают, то плыли они отдельно. Как результат станция в разобранном виде болтается рядом с Анголой, а строители стоят под Антарктидой и курят бамбук.

Вообще, обилие ледоколов показывает всю медийную суть этой операции. Что мешало прилететь команде самолетом и потом пересесть на Севморпуть отдельным судном? Что мешало их по частям привезти? Невозможность показать, КАК ВАЖНЫ УНИКАЛЬНЫЕ РОССИЙСКИЕ ЛЕДОКОЛЫ. Анало, как говорится, говнет.

Идем далее.

Зайти в территориальные воды Анголы ледоколу нельзя. Так как дрова в нем ядерные. Во-первых, все ядерные дрова в РФ секретные и очень секретные со штатным чекистом на борту. Во-вторых, вера всего мира в надежность российских технологий очень велика, потому ну его нахрен, сказали сами ангольцы. Вдруг из вашего ледокола в довершение к лопасти, обогатившей скудный ландшафт дна Атлантического океана, добавится еще и выпавший реактор? Короче, ремонт надо было проводить в открытом море или искать буксир, который дотянет секретные ядерные дрова до Питера.

Короче, по итогу, в режиме спасательной операции к лихтеровозному ледоколу или ледокольному лихтеровозу прибывает команда водолазов со всем оборудованием для ремонта винта. В рамках ремонта винта, который затягивается на целый месяц (пока долетели, пока доплыли, пока спустились), водолазная команда не придумывает ничего лучше чем ОТПИЛИТЬ ЕЩЕ ОДНУ ЛОПАСТЬ. Смекалочка. Вторая лопасть падает на дно Атлантического океана следом за первой, и тут выясняется, что с такой ахренительной конструкцией винта (две лопасти вместо четырех, ага) лихтеровоз до Антарктиды в разумные сроки не доплывет. Никак.

Потому ядерный лихтеровоз вместе со станцией разворачивается и начинает пыхтеть к доку под Питером, откуда как раз после ремонта выплыл.

Строители, которые уже месяц сидят под Антарктидой на “Капитане Драницыне”, тоже отправляются назад. Естественно, на ледоколе. Через весь мир от одного полюса почти к другому. Через тропики. Нормас скатались. Нахрен те самолеты.

Самое веселое в этой истории, что от места выгрузки контейнеров с разобранной станцией до собственно самой станции “Восток” 1400 километров. ТЫСЯЧА ЧЕТЫРЕСТА КИЛОМЕТРОВ ЛЬДА И СНЕГА, ПО КОТОРЫМ СОБИРАЮТСЯ ТАЩИТЬ КОНТЕЙНЕРЫ со станцией внутри. Мотосанями. По местности, на которой дорог, как вы понимаете нет (с другой стороны, нет дорог – нет и ям). 1400 км – это Украина вдоль, если кто не в курсе. Каким образом люди, у которых лопасти от ледоколов отваливаются, собираются перетащить по льду и снегу с трещинами сотни контейнеров на тысячу километров, я хз. Но чую, будет весело. Как всегда у россиян с трупами, подвигом и превозмоганием.

Тем более сборка станции должна была у них занять три года (условия на Востоке, как вы понимаете, не очень).

На что не пойдешь, чтобы показать миру очередной аналоговнет с триколором.

На фото та самая станция. Можете себе представить, сколько контейнеров она занимает даже в разобранном состоянии.

Лихтеровоз «Севморпуть» на ремонте в Санкт-Петербурге, февраль 2020. Фото © Vadim Tolbatov/Википедия
Ледокол «Капитан Драницын» в порту Мурманск, 2019. Фото © Stef-rmp/Википедия

Визуализация нового зимовочного комплекса станции «Восток». Рисунок ААНИИ

В Гатчине, на площадке Опытного завода строительных конструкций в Ленинградской области собрали новый зимовочный комплекс антарктической станции «Восток», август 2020. Фото © Елена Молчанова/regnum.ru

Поділитися:

Я – зброя

Николай Ильинов

Останнім часом мій старший син є найчастішим джерелом моїх постів. Нещодавно, випиваючи чай, він запитав: «Тату, а ти знаєш, що в 50-роках минулого століття в Таганрозі україномовного населення було більше ніж у Львові?» Я трохи задумався та відповів: «Так, і не тільки у Таганрозі, але й у Бєлгороді теж».

В часи навчання в інституті зі мною в кімнаті жив хлопець, звали його Вадим. Якось, очікуючи на першому поверсі, коли він телефонував з телефона-автомата, я почув, що він з кимось розмовляє українською. Після того, як він закінчив розмову та вийшов, я в нього запитав:
– Ты с кем разговаривал?
– С родителями.
– А что, у тебя родители говорят на украинском?
– Так, и я говорю на украинском, у нас много людей в Новопскове (Луганская область) говорят на украинском.
– А почему ты тогда с нами говоришь на русском?
– Да как-то неудобно перед пацанами.

Ще в середині минулого століття території, які сьогодні розмовляють російською та вважають носіїв української мови фашистами, були україномовні. Виявилося, що достатньо одного покоління, щоб вбити, знищити, втоптати в бруд велику націю, і цими вбивцями була не зброя, а люди, звичайні люди, які однією мовою знищували іншу мову, а разом з мовою і самих людей.

Так мої російськомовні батьки знищували мову своїх батьків. Я пам’ятаю, як бабуся ще говорила на суржику, хоч сама була з україномовного району. Їй, мабуть, теж було «неудобно» жити серед російськомовних. Так і моє покоління повинно було остаточно вбити хоч-якийсь натяк на те, що тут є люди зі своєю культурою, своїми традиціями, тобто я і є та зброя, яку виростила радянська система, та за допомоги якої російська імперія, під приводом захисту російськомовного населення, буде й надалі вбивати українців, при тому вбивати не тільки україномовних, але будь-яких українців.

Як показав досвід, такої зброї у х*йла багато, але саме мені вирішувати, «буду ли я оружием, которое добьет своих же детей, а потом пустит и себе пулю в лоб» або «я буду зброєю, яка захистить своїх нащадків». Отже, кожен вирішує сам, бо Я – ЗБРОЯ, МИ ВСІ – ЗБРОЯ!

P.S. Так, після цієї розмови з сином, мої пости у Фейсбуці зазвучали українською…

 

Постер © Нікіта Тітов

Поділитися:

О Ланосе, мозгах и Мивине…

Helgi Sharp

Зеленский подписал законы о помощи населению и бизнесу.
Красиво звучит, да? Об этом рассказал мне сегодня не интернет, а знакомый, который подрабатывает таксистом: мол, Вова о нас заботится – скоро получу 8 тыс, и всё будет пучком.

Я как-то уже писал, что наблюдается такой горе-оптимизм у люмпена исключительно за рулём. Да-да, руль самого задрипанного таксо-ланоса почему-то превращает человека в какую-то гремучую смесь летописца трудов Адама Смита, участника предвыборной команды Дональда Трампа, главу департамента АПУ по стратегическим коммуникациям и бывшего тренера сборной СССР по футболу.

Это когда вы, единожды поддакнув, провоцируете чела на пространный спич о том, как нужно управлять страной. Что бубочка бы справился, если бы ему не мешал…. ну, фамилию вы знаете, – всё в таком духе. И вот едешь такой: “Ты, сказочник красноносый (вслух: не могли бы вы…), за дорогой следи (вслух: больше обращать внимание на свои прямые обязанности…), а не трахай мне мозги пересказами инфоспама от Г+Г (вслух: пожалуйста…)

Причём, оказавшись вне руля, такой таксист-президент или экспедитор-президент сдувается как резиновая кукла и начинает что-то мычать про старые диски, фуёвые дороги и свой геморрой от пропуканных “Мивиной” сидений.

Блин, ну почему ты такой бедный, если такой умный?

Никогда ты не получишь свои 8 тысяч, а если получишь, то только в виде съеденных инфляцией фантиков.
Никогда ты не будешь богатым. Потому, что думаешь о том, как управлять государством, а не о том, чтобы получить хорошую специальность и зарабатывать хорошие деньги без ожидания шары и подачек.
Никогда ты не станешь умным. Потому что для этого нужно выключить телевизор и включить мозг. Нет такого понятия как невезуха – есть совокупность учиненных тобой глупостей.

Люблю повторять своего любимого Карлина: Настоящее хобби наших зефанов – это нытье и тупая болтовня ни о чем. Неудачные отношения, проблемы с работой, начальник-мудак, Липецкая фабрика – это всё полная фигня. Если у тебя ничего не получается, то есть только один мудак – это ты. И ты сильно удивишься, если узнаешь, как много можно изменить, просто оторвав жопу от дивана. Да, чуть не забыл… И проголосовав в следующий раз за патриотизм, мозги и… солидарность. Европейскую Солидарность. 😉

Поділитися:

Що відбувається з вантажними і пасажирськими перевезеннями «Укрзалізниці»

Володимир Омелян

А давайте поговоримо про Укрзалізницю.

Ні, не про опалення дровами (списаними просоченими шпалами) пасажирських вагонів, а про те, що відбувається з вантажними і пасажирськими залізничними перевезеннями.

Фінансові показники компанії продовжують падіння. Незважаючи на бадьорі рапорти і великі обіцянки, вантажні перевезення скорочуються (майже 5% падіння), вантаж продовжує втікати на автошляхи. Сезонні піки не привід для гордощів.

Укрзалізниця декларує, що в I кварталі дохід від вантажних перевезень склав 16,6 млрд грн, у ІІ – 14,6 млрд грн, в III – 16,3 млрд грн. За підсумками останнього кварталу УЗ планує отримати 17,6 млрд грн доходу від вантажних перевезень. Пасажирський сегмент дав збиток у майже 11 млрд грн, при дохідності в 3,5 млрд.

Незважаючи на екстраординарні заходи, в компанії гострі проблеми з ліквідністю і відчувається брак розуміння, що робити далі.

Системні помилки:

1. Відсутня робота над тарифною політикою. Станом на сьогодні, на пострадянському просторі дорожчі тарифи на перевезення вантажів лише в Росії. Україна випередила вже Білорусь і Казахстан. Зберігається розрив майже у 10 разів з залізничними тарифами країн ЄС, але при їх рівні державного субсидування залізниць, капітальних інвестиціях ми про європейські тарифи можемо лише мріяти. Отже, підвищення тарифів без інвестування в рухомий склад, тягу і інфраструктуру в подальшому неможливе.

2. Не ведеться системна робота щодо розвитку транзитних можливостей, які традиційно генерували значну частку доходів УЗ. Незважаючи на війну з Росією, високий потенціал мають транзитні потяги Китай-Європа, Балтика-Чорне море.

3. Метання керівництва щодо закриття/відкриття малодіяльних (малодіяльних переважно з вини УЗ, а не вантажовідправників) станцій, запуску/незапуску з 2019 року приватних локомотивів, підписання меморандумів з усіма і про все лише поглиблює хаос і нерозуміння.

4. Окрема історія – вагонний парк. Бізнес вже декілька місяців розгойдує ситуація щодо введення граничного терміну експлуатації напіввагонів, зерновозів і тд. Замість того, щоб прозоро обговорити ситуацію на ринку з усім бізнесом, Укрзалізниця спершу намагається встановити обмеження, потім сама від них відмовляється і досі не може визначитися, що робити.

А істина – проста. У нас немає гострої проблеми з вагонним парком, більше того – його наразі вистачає з запасом (але є великі запитання до його технічного стану). У нас гостра проблема з тягою і аварійним станом майже половини інфраструктури, яка хронічно не ремонтується. Навіть фактична зупинка пасажирського сполучення і повернення вантажних локомотивів, які раніше «бадьоро» тягали електрички, до вантажних перевезень – не виправило ситуацію. Низька швидкість, відсутня тяга – і тисячі вагонів стають складами на колесах.
Тому керівництво Міністерства інфраструктури, Укрзалізниці мало сідати за круглий стіл з бізнесом і відкрито домовлятися про наступне: ми припиняємо будь-який імпорт вживаного рухомого складу, ми встановлюємо жорсткий перехідний період і контроль за технічним станом вагонів, ми запускаємо приватні і державні вагонобудівні підприємства, які будують нові вагони за ринковими цінами. Тоді вирішується маса питань: руссобляхи зникають, бізнес спокійно планово інвестує у виробництво і повертає кошти, бо знає, що конкурує в чесних умовах, а не демпінгуючи. УЗ заробляє не лише на тязі, але й на власному вагонному парку, який зараз фактично простоює. Суміжні галузі отримують замовлення на метал, колеса, завантажують власне виробництво і т.д. 😉

5. Пасажирські перевезення. Якщо не буде започаткована окрема державна програма від 10 млрд грн щорічно з закупівлі нового швидкісного рухомого складу, сучасних потягів і електричок з виробництвом їх в Україні, пасажирські залізничні перевезення зникнуть. Наявні вагони вичерпають свій ресурс і більше ремонту не підлягатимуть!
До речі, щодо ремонту: чи можна, нарешті, не просто перефарбовувати вагони, забирати/повертати чай, а змінити дизайн 70-х років ХХ ст на ХХІ? Були відповідні розробки ще в 2018. Не подобаються вони, скопіюйте австрійські чи китайські. Якщо вже вкладаємо гроші у капремонт, коли залишається лише візок, чому не зробити сучасно і зручно?
Мене завжди дивувало, чому замість дешевше і краще ми традиційно обираємо дорожче і гірше.

Це лише деякі з проблем, які на поверхні. Спеціально не підіймаю наразі проблематику корупції, ефективності менеджменту, кадрових призначень.

Просто нагадую, нове керівництво затвердили на Кабміні наприкінці серпня 2020 року. 100 днів вже минуло! Восени 2019 Кабмін виправив непродумане рішення уряду Гройсмана і повернув Укрзалізницю у підпорядкування Міністерства інфраструктури. Тепер дуже хочеться побачити спільний результат, бо відповідальність вже спільна.

Поділитися:

Няні вже нікому не потрібні

Володимир Омелян

Прямі інвестиції в українську економіку стрімко скорочуються.

За попередніми даними, НБУ за період січня-жовтня 2020 року притік іноземних інвестицій оцінює у $221 мільйон. За такий самий період 2019 року чистий притік складав $4.5 мільярди.

За 10 місяців поточного року інвестиції в акціонерний капітал зменшились до $834 мільйонів у порівнянні з $1.1 мільярди у минулому році.

Чистий притік по прямим іноземним інвестиціям у жовтні поточного року оцінений лише у $9 мільйонів. У жовтні минулого року ця цифра становила $256 мільйонів.

Причини недовіри іноземних інвесторів до України намагалися з’ясувати іноземні та українські експерти. Три відомі організації – Європейська Бізнес Асоціація, Dragon Capital та Центр економічної стратегії провели наприкінці жовтня п’яте щорічне опитування іноземних інвесторів і дійшли наступних висновків:

48% інвесторів відзначили погіршення інвестиційного клімату в Україні за останній рік!

Також визначилися і з основними перешкодами для інвестицій. Перші місця посіли:

1️⃣ сумніви у справедливості судової системи,
2️⃣ корупція в багатьох державних організаціях,
3️⃣ монополізація та захоплення ринків олігархами,
4️⃣ обтяжливі та часом непередбачувані зміни у законодавстві.

Найбільшими загрозами для інвестиційного клімату інвестори вважають:

  • можливість дефолту по державним запозиченням,
  • відхід від демократичних цінностей,
  • зміна геополітичного курсу.

Володимире Зеленський, привіт з Оману та Давосу!

Няні вже нікому не потрібні.

Поділитися:

Парадокси традиційної моралі

Віктор Трегубов

Давно хотів написати цей пост, але натхнення не вистачало. Дякую угорському депутату, що через Конституцію закріпив поняття шлюбу як союзу чоловіка та жінки і пішов в розпал карантину до гей-клубу, закидатися екстазі та трахатися з хлопцями.

Він не один такий, ви знаєте. Головний гомофоб РФ, наприклад, шалунішка Мілонов – його щирий колега.

Тут є фрейдистська теорія, що усі гомофоби – насправді латентні геї, і їхня ненависть – результат подавлення. Мені такий підхід ввижається можливим щодо деяких, але навряд чи щодо усіх.

В мене є більш складне пояснення. І не тільки гомофобів, які виявляються латентними геями, а й взагалі цілої низки парадоксів. Як так виходить, що борці за традиційну культуру самі часто опиняються не відповідними цьому гордому званню?

Ми ж це часто спостерігаємо. От бігає хлоп, бідкається на те, що нація вимирає через те, що традиційний шлюб занепав. Питаєш – хлоп, скільки в тебе дітей? Жоооодного…

А треба троє, хлопе. Ну, себто треба більше, ніж 2,3, але доведеться округлювати. Після третього ти можеш бігати, волати та когось звинувачувати. А поки трьох немає, ти співучасник цього вимирання. А якщо жодного, то ти з точки зору репродуктивної демографії все одно, що гей.

І він же це знає. Але все одно бігає та плакає.

Чи інший розклад буває. Наприклад, бачив я нещодавно цікаву лекцію про українські молодицькі сексуальні ігри – притули, притирання на вечорницях етс. А під лекцією були коментарі, і в коментаторів рвало шаблон – як це було, якщо суспільство було дуже консервативне, і, наприклад, покритка мала ганьбу на все життя?

Ось тут дуже важливо зрозуміти, що ПРОТИРІЧЧЯ ТУТ ВЗАГАЛІ НЕМАЄ. Ба навпаки – тут є своя логіка.

Є така штука – традиційна мораль. Вона досить універсальна. До цього словосполучення люблять додавати національні означення, але насправді в більшості націй, окрім зовсім екзотичних, ця традиційна мораль означає приблизно одне й те ж. Хоч кашуба запитай, хоч пакістанця, що то є таке, він тобі скаже – жінки цнотливі та скромні, чоловіки хоробрі та чесні, ніхто в сраку не довбеться, а секс тільки після шлюбу. Тут можливі варіації у культурах, де дозволена полігамія, але загальний принцип той самий.

У традиційної моралі завжди і в усіх культурах є проблема. Вона стосується того, ЩО БАЧАТЬ ЛЮДИ. І не стосується того, що вони не бачать, або домовляються не звертати уваги. Традиційна мораль претендує на те, що є загальним дороговказом в усіх життєвих ситуаціях, але реально завжди є ним тільки в тих, про які стає широко відомо.

Так, “офіційно” цього ніхто не скаже. Але реально в усіх культурах ми це так чи інакше знайдемо.

Себто реально – тільки після шлюбу. Цноту треба берегти. Але якщо на притулах дівчинка потре хлопчикові прутень, то ж наче й не зовсім те, проникнення не було ж. Звісно, це треба потайки, але ВСІ ТАК РОБИЛИ. “Мати не сварила – сама такой була”. І взагалі, рибку з’їсти, відомо куди сісти та цноту зберігти технічно можна, якщо знаєш, як сідати.

І при цьому абсолютно логічно, що все одно траплялися ексцеси, а за результатами притул – вагітності. Бо підлітки не дуже уявляли, як воно взагалі працює. Бо батьки – пристойні люди – їм просто про це не розповідали. Розповідати було наче й непристойно. А відпускати на вечорниці – пристойно. Притулятися там – нормально, бо всі так робили. Але якщо залетіла – капець тобі, бо тебе зневажатимуть навіть ті, хто на сусідній койці притулявся, просто обережніше.

І це стосується не тільки сексу. Сама сутність традиційного підходу на практиці – нікого не хвилює, що ти робиш, поки сусід не бачить.

Саме це породжує такі феномени, як “вдома він дружину в криваве месиво місить, але щонеділі в церкві охайний”, або “знає кожен прутень в селі назубок, але вважається поважною матроною, не те що ота шльондра, що під вінцем з пузом стояла”.

Саме тому ситуація, при якій людина активно виступає проти якихось “аморалів” (ЛГБТ, чи вжитку речовин, відмінних від “традиційного” алкоголю), але сама цим займається системно та активно – це абсолютно логічна та послідовна ситуація, і прекрасно вміщується в голові цієї самої людини. Бо вона ж це робить не публічно!

Не публічно – можна. “Мені пофіг, чим вони там займаються, головне, щоб це не вважалося нормою”.

Бо в цій системі принципово, що саме ВВАЖАЄТЬСЯ за норму, а не що реально нею є.

Тому, наприклад, росіяни постійно теревенять, які аморальні голандці. Бо в них дозволена секс-робота та трава. Насправді з якого боку не підійди – голандці значно моральніша за росіян нація. В них значно менше реальних наркоманів, значно менше дітей в дитбудинках, значно розвинутіша благодійність, та й кожна третя вебкам-модель аж ніяк не голандка.

Але у російській – традиціоналістській – парадигмі важливо не те, що в них є, а те, що в них дозволено офіційно. Не те, яка справді в них мораль, а те, що вони проголосили за стандарт.

Це фарисейство. Але це – закономірний результат ситуації, в якій суспільство боїться поглянути саме на себе, боїться прийняти себе. Люди проголошують за стандарт закон, якому не збираються слідувати – і пишаються вже цим стандартом. Бо це набагато легше, ніж змінити самого себе.

Так само, як набагато легше твердити, що борешся за традиційну сім’ю, ніж ї створити.

 

Ілюстрація © Ірина Сазонова

Поділитися:

Задача – выжить

Елена Подгорная

Я сегодня услышала фразу среди финансистов. Про наш бюджет, который планируют чемпионы по всем делам от зелёной команды на 2021 год. Назвали бюджет – “бюджет вымирания”. Очень в точку, как мне кажется. Потому что выживут в следующем году не все. В буквальном смысле слова и в его фигуральном смысле тоже. Люди, бизнесы…

Почему я такая пессимистка? Сейчас расскажу.

Знаете, сколько у нас запланировано денег на медицину? Половина. Половина от обычной потребности, а у нас вирус, паника, все мечутся и не знают, что делать.
Напомню, что коронавирусного фонда уже нет и не будет.

Для пущей важности запланирована покупка вакцины. Но хватит её только для ОПешечки, “квартала” и, может быть, Кабмина. 2 миллиарда гривен. Если для депутатов хватит, то для самых приближённых к телу Ермака.

Потому что для того, что бы провакцинировать украинцев нужно на вскидку миллиардов 30. Европа денег не даст, ей проще и дешевле границы закрыть.
Оно и понятно. Зачем планировать бабло на вакцинацию, если оттуда откатов разве что Степанов нарубит и с Зеленским поделится. Дороги в этом плане выгоднее. Там попил масштабнее. А концентраторы и прочую лабуду пусть Порошенко покупает. И больницы пусть отремонтирует. У него хорошо выходит.

Пиздё… сорри, слишком оптимистичный прогноз роста ВВП вреден. Он ведёт к ещё большей дыре в бюджете, но уже в следующем году. Поэтому нам недостаточно просто взять и написать вместо циферки 6% циферки 5,45%. Особенно если прогноз роста ВВП остаётся без изменений на уровне 4,6%.

Вы, чемпионы недоделанные, угробили экономику ещё до эпидемии. Как мы ещё выживаем? Чудом.

Знаете, за чей счёт выросли доходы общего фонда будущего госбюджета? Откуда взялись те 13,5 миллиардов гривен?

Наше мудрое правительство планирует взыскать с нас больше налогов. Больше рентных платежей, больше ввозных пошлин. Получить больше налогов с госпредприятий, бгг. Это особенно смешно.
В других странах во время кризиса бизнесу дают льготы. Дают выжить.
У нас корову будут меньше кормить и больше доить.
Цены на импорт вырастут. Цены вообще вырастут. Бизнесы выживут не все. Аминь.

Планы взыскать в Спецфонд госбюджета на 7,4 миллиардов гривен больше так и останутся планами. Потому что это деньги от лицензий на азартные игры. Но правительство эти деньги забыло и подало проект бюджета на первое чтение без их учёта. Сегодня ещё не действует закон “Про державне регулювання діяльності щодо організації та проведення азартних ігор”, отсутствует какая либо деятельность Комиссии по урегулированию азартных игр и лотерей, отсутствуют исходные данные для проведения каких либо расчётов.
Не на часі эта статья. Сорян, ребзики.

Но приватизация у нас запланирована полным ходом. Чёрная пятница длинною в год. Налетай, торопись, покупай…
Ничего не имею против приватизации. Но хороший хозяин проводит её грамотно. Никто не устраивает распродажи своего имущества в кризис. Надеюсь, это понятно? Никто не продаёт своё за бесценок. Только вынужденные продажи на жизнь. Но тут я правильно указала понятие – своё. Для Вавы нашего Украина – не своё. Это чужое. Поэтому под шумок нужно с3,14дить побольше и свалить. Только этих денег нам в бюджет тоже не хватит. Почему? Потому что – читайте выше. Это как поменять золотые серьги с бриллиантами на кусок хлеба.

Про минималку. Коротко. Её повышение действительно было бы очередным ударом по экономике. Но…
Во-первых, наш Зю в своё время собрал аплодисменты, рассказывая про невиданное счастье – минималка выросла на целых 500 гривен! И пофиг, что для этого тоже не было денег. Теперь по-тихому с темы повышения минималки съезжают. А я хочу, чтобы этот факт тоже был на публику, и послушать – будут ли Зю так же аплодировать, как в июле? И ещё один момент. Да, давление на зарплатный фонд уменьшится. В смысле – не увеличится. А вот Пенсионному фонду придётся несладко. Как они будут ужиматься – не знаю.

На Пенсионном фонде остановлюсь чуть подробнее.
Уменьшение трансферта из госбюджета в ПФ на 8,5 миллиардов гривен ставит под угрозу выплаты пенсий. А это удар по самым бедным гражданам сегодня – пенсионерам. Я понимаю, что в этом случае будут накидывать в ПФ деньги с казначейского счёта, забирая их с других планируемых трат. Но это ж не бесконечный процесс, да?

Более чем вдвое уменьшили Государственный фонд регионального развития. Было в нём 9,4 миллиарда гривен. Стало 4,5. Это значит, что про какие-то ни было новые проекты в следующем году можно даже не начинать думать.
Вопрос ещё – а хватит ли на достроить уже начатое? Потому что не факт. У общин забирают 12% акциза, который с топлива и земельный налог Укрзалізниці, без какой либо компенсации. ОТГ теряют миллиарды гривен.

На образовании тоже решили экономить. 4,2 миллиарда гривен в минус с этой статьи расходов. Можно вспомнить про 4 000 евро учителям, ещё раз посмеяться… Не смешно? А почему? Хуже ж не будет. Короче, даже запланированного ещё при Порошенко повышения зарплат тоже не будет. Извините. Зю у нас сам учился весьма формально и ничо – вона какой преЗедент вырос. Хороший мальчик. О папе заботится. Нормально всё, как-то оно будет. Не всем же ботанами расти.

На чём у нас в стране не экономят? На Парламенте, например. Там своё большинство, его кормить нужно. Потому финансирование туда увеличится на 247 миллионов гривен, и всего будет 2,5 миллиарда. Нормальная круглая цифра.
Накинут Секретариату КМУ – 79,3 миллиона.
Расходы на Офис Президента в сравнении с прошлым годом вырастут на 40%. Кокаин подорожал. Импорт всё-таки.

На Офис Генпрокурора планируют потратить больше на целых 2 миллиарда гривен.
Это стратегические расходы преЗедента. Прокуратуру нужно хорошо кормить, и тогда она не будет замечать то, что нужно не замечать. Например, преступления своих. С помощью прокуратуры удобно козлить оппозицию. Это денег стоит, штош. Прокуроры чудненько восстановили старую систему, отложенную на пять лет в кладовку. Взятки, поборы за услуги нужным людям, сотрудничество с судами. Но и официальная зарплата должна быть у прокурора большой. Во-первых это приятно. Во-вторых, декларацию проще заполнять. Хотя… Какую декларацию?

А вот бюджет на оборону стал меньше. Снова меньше.
Война у нас ушла из информационного поля, теперь в нём, в поле, ковид. Поэтому и армия как бы не нужна. Армия непредсказуемая. И кормить её – дело неблагодарное для таких, как Зеленский.

То ли дело силовые структуры Арсена Борисовича. С детства за него. И Ваня Баканов – свой пацан. В беде не бросит. Вероятно. Вот туда нужно инвестировать, да, Володя? На силовиков в общем выделено 125 миллиардов: МВД – 98 миллиардов, СБУ – 15 миллиардов, ОГПУ – 9,5 миллиардов, ДБР – 2,5 миллиардов.

А армия шо? Пусть кормятся на свои 117,5 миллиардов. И спасибо говорят. Отчёт Счётной палаты нам показывает, что в бюджете этого года есть непотраченный остаток выделенных на армию средств. Это примерно 10 миллиардов гривен. Их недодали из министерства финансов и уже не дадут, ясное дело. Сэкономили.
А на Арсене Борисовиче не экономят.

Х*ячечной Министерству культуры и информационной политики тоже уменьшили кусок на 1,2 миллиарда гривен. А потому что хватит “патриотических сериалов”. Студия 95 снимет. Борьба с российской пропагандой? А зачем? У них тоже есть классные сериалы. Зеленский купит. С откатом.

Увеличение отчислений дивидендов госпредприятиями с 30% до 90% приведёт к тому, что производство обновляться не будет. Это изъятие оборотных средств, и ни к чему хорошему оно не приведёт. Голодная корова не даст молока. Она сдохнет. И мяса там особо не будет. Хотя о чём это я? Госы уже давно вернулись к двойной бухгалтерии, фальшивой отчётности и конвертации средств. Они убыточны. ИгорьВалерич постарался. Так что и тут мимо.

Хотела писать вам что-то хорошее, но вот не получается. Какую тему ни возьми – везде жопа. Спасибо Владимиру Александровичу, нашему величайшему лидеру современности. Только почему-то не смешно…

Поділитися:

Оптимістично про неминучий локдаун

Віктор Литовченко

Тут уже не треба ніякого вміння читати між рядками, аби усвідомити, що локдаун буде. Причому скоро.

Статистика росту захворюваності та перші обережні (та не зовсім) заяви про то говорять уже красномовно. І тут не треба сварити владу за те, що вони готують якийсь хитрий план. Ніякого плану у них немає. Вони у тому ж шоці від того, що відбувається, як і ми з вами. І може, і мають бажання щось змінити (отут не берусь стверджувати), але відсутність досвіду, інтелекту, гідного прикладу для наслідування та ресурсів елементарно не дає їм можливості робити якісь правильні та корисні речі.

Час на підготовку був успішно просраний з кінця весни починаючи. Тому зараз мова йде лише про якийсь поштовх, яким може стати чи крутий стрибок у статистиці (який не стається хіба тільки “дякуючи” дезорганізованій системі тестування), чи ряд резонансних смертей, чи раптове запровадження локдауну в авторитетній Європі. Тоді тремтячими руками вони спробують посадити країну в локдаун. Спробують, само собою, малоуспішно.

Для контролю дотримання карантину необхідні три речі: силовий ресурс, який-не-який авторитет влади і висока самодисципліна людей. З усім цим у нас станом на нинішню осінь не склалось. Тому локдаун буде запроваджений в режимі бардака і паніки. Народ активно бунтуватиме, ресурсу гасити бунти не буде. Не буде і ніяких компенсацій. Не тому, що жадні. А тому, що грошей уже на найнеобхідніше у казні не густо. Та ще й насамкінець року, коли з цим традиційно біда.

Що ж до часу запровадження локдауну, то у влади є бажання дотягти як попало це усе до новорічних свят, але то навряд чи їм вдасться. Думаю, мова уже йде про дні. Тому морально треба починати готуватися до цього процесу. Добре те, що ми це все уже проходили, то хоч туалетний папір в гастрономах уже ніхто масово не скуповуватиме. Тому цей пост прошу вважати не песимістичним, а скорше оптимістичним.

Поділитися:

Щодо паніки, яка начебто вбиває

Дмитро Левінський

Вбиває не паніка, а невірна модель поведінки. Як в сфері психічній, так і цілком фізичній. І це цілком ваш особистий вибір.

Геть не розумію, з якого дива треба панікувати до того моменту, як щось сталося. Як статистика і аналітика можуть доводити до істерики. Це всього лише цифри, а цифри не вбивають. Навпроти, дозволяють щось спрогнозувати та підготуватися до МОЖЛИВОГО сценарію.

Повторю тут два золотих, ні, діамантових, прислів’я: “Сподівайся на краще, але готуйся до гіршого” та “Якщо хтось обіцяє тебе вбити, краще повірити йому на слово”. Всього два прислів’я описують найкращу модель поведінки в абсолютно будь-якій незрозумілій ситуації. Стосовно пандемії також.

Багато списів було поламано з весни. І дійсно, багато паніки та істерики в постах та коментах. І що не дивно – найбільше істерію продукують не ті, хто з самого початку повірив в серйозність загрози, а саме “коронаскептики”.

І пояснення дуже просте: когнітивний дисонанс. Коли нездатність тверезо оцінити ризики та/або небажання вірити в гірше розбиваються о сувору реальність.

А реальність така, що вірус цілком реальний, вірус дійсно вбиває, а “я нікому нічого не винен ©”. А ще така, що як і передбачалося, лікувати вже майже нічим та майже ніде, а скоро буде і нема кому.

Бо хтось замість того, щоб пройти зайвих кілька кроків до мосту, вперто переходив річку вбрід біля самої таблички з написом “обережно – крокодили”, мотивуючи тим, що ніяких крокодилів не існує, і все це – світова змова, аби заморити простий нарід. Або порушення прав простого наріду на вільне пересування по річці. Сподіваюсь, що алегорія зрозуміла щодо моделі поведінки. Крокодили реальні. Якщо плавати у річці з крокодилами, тебе можуть з’їсти. Можна зменшити шанс бути з’їденим, якщо пересуватися через річку в човнику. Ще краще – піти в обхід, через міст. Так, можуть зустрітися таки крокодили, що й човен перевернуть або з річки на міст погрітися влізуть, але з меншим та ще меншим шансом.

І ще цілком очевидно, що якщо крокодилам нема чого буде їсти, вони повиздихають з голоду. І навпаки, якщо їх добре годувати, вони будуть плодитися та плодитися. Та розширяти свій ареал.
Се ля ві, мої друзі, педі грі пал.

Профілактичний відстріл крокодилів влада не робила. І травмпунктів для постраждалих не збудувала. Ну а кормили цих крокодилів ви самі, мої істеричні бубочки.
Шкода лише, що страждати тепер доводиться усім.

Поділитися: