Приключения Кремля в Центральноафриканской республике

Віктор Трегубов

Очень весело наблюдать за приключениями Кремля в Центральноафриканской республике.

Предыстория кратко: местный президент Туадера крышует в стране бизнесы и отмывочные российских бонз, РФ в ответ крышует Туадеру. В рамках крышевания РФ предлагает Туадере на президентских выборах просто не допустить основного оппонента к выборам судебным решением. Что тот и делает.

В результате полстраны восстает, объединяются даже ранее враждовавшие группы, даже христиане с мусульманами, и армия повстанцев уже бьется с президентскими войсками и поддерживающими их вагнеровцами на околицах столицы.

Почему весело, спросите вы?

Потому что здесь Кремль в еще более гротескной форме повторяет ошибку, регулярно допущенную им в украинской и не только политике: считает, что если насоветовать местной власти просто всех нагнуть через колено, местное население это съест.

Они не учли того, что за пределами МКАД много краев, в которых местное население скорее съест местную власть.
Это в Москве двадцать лобуряк будет снимать на айфоны, как мусор крутит ребенка, и выражать свое несогласие с политикой власти испражнением в автозаке. Но не в Украине. И даже не в Центральноафриканской республике. Просто в Центральноафриканской республике время Жан-Биделей Бокасс (погуглите) проходит, а в России – расцветает.

Поэтому российские политические советники все чаще оказываются не у дел.
Российские военные советники все еще ценны. Но как знать, как знать. Сейчас даже в Африке все не так однозначно. Возможно, повстанцы пригожинцам все-таки зад поднадерут.
Как-никак, цивилизационная дистанция уже в их пользу.

Поділитися:

Что осталось за кадром разговора Путина с Байденом

Helgi Sharp

Кремль решил не предавать огласке ряд тем, которые выставляют Путина в невыгодном свете. В частности, в пресс-релизе на сайте Белого дома отмечается, что Байден поднял вопрос продления СНВ-III и подчеркнул, что Соединенные Штаты все так же поддерживают суверенитет Украины.

Кроме того, новый президент акцентировал внимание на масштабной и продолжительной (с весны текущего года) кибератаке на правительственные структуры США со стороны российских спецслужб; на сообщениях о том, что Россия платила талибам за убийство американских военных в Афганистане (Трамп эту тему спустил на тормозах); на вмешательстве в американские выборы в 2020 г. и на отравлении Навального.

В Кремле, в свою очередь, заявили, что переговоры Байдена и Путина носили “деловой и откровенный характер”. Тезис о поддержке Америкой Украины назвали “внутриукраинским урегулированием”, а темы хакерской атаки, вмешательства в выборы и отравления Навального вообще потерялись.

У Путина сосредоточились, в первую очередь, на продвижении нарратива о договороспособности нового президента США, чему подтверждением, дескать, служит его готовность продлить СНВ-III.

Таким образом Кремль пытается убедить сограждан в том, что приход Байдена в Белый дом соответствует интересам РФ. Мол, в отличие от Трампа, тот хочет якобы нормализовать отношения с Россией, отказавшись от гонки вооружений.

Отчасти — подчеркну, лишь отчасти — это так. Демократы действительно хотели бы избежать гонки вооружений. Об этом, к примеру, комментируя переговоры Байдена и Путина, заявила сенатор от Демпартии Дайэнн Файнстайн.

Но все же мухи отдельно, котлеты отдельно.

Этот договор, подписанный Медведевым и Обамой, чьим вице-президентом был Байден, закрепляет сокращение количества стратегических наступательных вооружений (ядерных боеголовок — до 1550, межконтинентальных баллистических ракет — до 700).

СНВ-III позволяет Пентагону сократить ассигнования на поддержание боеготовности и модернизацию ядерных сил, перевести финансирование на разработку и модернизацию высокоточного оружия. Следовательно, Байден закладывает основы для дальнейшего наращивания военного и технологического отставания России от Соединенных Штатов.

В то же время продление договора объективно выгодно и России — в частности, комплексы Р-36М “Сатана” без планового обслуживания специалистов “Южмаша” деградируют гораздо быстрее, чем планировалось. Соответственно, их нужно срочно снимать с дежурства и вооружения. Но при этом, разумеется, российские части РВСН перевооружаются “Тополями-2” и “Ярсами”, которых можно развернуть меньше. А это уже плюс для российской экономики.

Так что неудивительно, что Путин оперативно — сразу после разговора с Байденом — внес в Госдуму РФ законопроект о продлении срока действия СНВ-III до 2026 г.

В том факте, что в этом вопросе Байден и Путин нашли общий язык, на самом деле, не стоит искать предательства интересов ни США, ни Украины.

Потому что, во-первых, см. пункт о технологическом отставании; во-вторых, см. список претензий Белого дома к Москве. Байден предельно ясно дал понять, что еще спросит с России и за кибератаку, и за вознаграждения для талибов, и за Украину. Причем российская агрессия против Украины закреплена в списке приоритетных вопросов. Поддержка Киева Штатами лишь усилится. На это указывают и ответы утвержденного Сенатом на пост госсекретаря известного критика Кремля Энтони Блинкена во время слушаний в верхней палате Конгресса: он выступил за предоставление Украине военной помощи.

В общем, у Киева нет причин беспокоиться относительно стремления Вашингтона развить союзнические отношения. Пусть Украина и не внизу внешнеполитической повестки Байдена, но с Зеленским он еще не созванивался и, вероятно, еще нескоро это сделает. Отсутствие коммуникации вынуждает задуматься об уровне сотрудничества США и Украины. И не будет ли администрация Зеленского лишь отыгрывать роль наблюдателя, при случае смотря, как администрация Байдена “дрессирует” Кремль? А назначение нашим послом абсолютно аморфной Маркаровой только усиливает это впечатление.

Ведь пока Банковая, за исключением обещаний разобраться с септетом вмешивавшихся в американские выборы украинцев, среди которых и член президентской партии, ничего не сделала. Даже в случае с “пленками Деркача” гарант снова продемонстрировал свою лидерскую слабость, а Венедиктова (то ли сдуру, то ли с испугу) не придумала ничего лучшего, как возбудить новые уголовные дела в отношении Байдена и Порошенко. Эпического скудоумия создание.

Кстати, о Порошенко. Создаётся впечатление, что на этом направлении пока работает только он, готовя почву не только для смены власти Украины, но и для полноценного присоединения её к Североатлантическим структурам.

Зе собрался на второй срок? Не смешите мои тапки.

Via Dsnews, Hill.


Тарас Чорновіл

Джо Байден, ще як віце-президент США, разом з Президентом Порошенком напрацювали і впровадили в дипломатичну практику принцип “ніколи не домовлятися без України про Україну”. Це не так просто, як виглядає на письмі, бо не передбачено міжнародними конвенціями, світова практика давно узаконила ганебну традицію, коли сильніші розпоряджаються долею слабших, навіть не ставлячи їх до відома про досягнені домовленості. Та згадайте хоча б цинічні Мюнхенську й Ялтинську змови. Склад переговірників інший, а принцип той самий. Відмовитися від нього сильних світу цього ніщо спеціально не спонукало. А голос невдоволених і так ніколи не вислуховували.

Але мав прийти в Україні такий президент, яким був Порошенко, якого в іноземних диппредставництвах одностайно прозвали “Бульдозером”, ще коли він був міністром закордонних справ, щоб для однієї зовсім не потужної та, здавалося б, загнаної в глухий кут країни зробити виняток. Це прийшло не зразу, але в США, Німеччині й Франції визнали: “Без України про Україну ми не домовляємося”. Навіть прихід Трампа до влади не скасував цієї позиції.

З Трампом узагалі цікава історія. Він цінив сильних і напористих лідерів і дуже по своєму вмів їх поважати. Трамп став ганьбою для Америки, але для України аж до відходу з посади Порошенка він був доволі вигідним президентом, кращим ніж Обама. І не просто визнав цей постулат підкресленої суверенності України, але й дотримувався його в деталях, до яких не був готовий його попередник Обама. Він перед кожною розмовою з Путіним, на якій серед тем розмови анонсувалася “українська проблема”, розмовляв телефоном з Петром Порошенком і узгоджував позиції. Це вже з приходом зеленого телепня цей принцип перестав діяти, а Трамп схвалював більшість посягань путлєра на наш суверенітет. І нема чого за це на нього ображатися. Ви б стали поважати людину та щось узгоджувати з нею, якщо вона під час вашого першого дзвінка до неї серед невнятного мукання та мекання десять разів вам дякувала за те, що ви її привітали, ще разів 6 запросила вас у гості (ви таких намірів не мали й не маєте), а потім ще невідомо з чим почала вітати вас… От і Трамп більше не побачив з другого боку рівноцінного партнера, з яким щось потрібно узгоджувати.

Але то Трамп із його рашистськими скелетами в шафі. Але ж Байден! Як же він міг?! – вигукнете ви у відповідь на повідомлення про телефонну розмову Байдена з Путіним, на якій президент США підняв українську тему та предметно її обговорював. Ні попередніх узгоджень із Зеленським, ні навіть інформування його про суть розмови після її завершення взагалі не йшлося. Як же так, Джо?!

Самому образливо. Але… Не той політик Байден, щоб здавати Україну Рашистану. Він своїм завданням бачить узагалі ослаблення російського ведмедя та виривання йому без наркозу кігтів і зубів, щоб не загрожував оточуючим державам, а найперше Україні. А чому раптом “про Україну без України”? Бо, на жаль, на офіційному рівні нема з ким в Україні. Так, після тривалого застосування цього принципу його скасування – це не лише відвертий і демонстративний плювок в одну огидну зелену морду. Це ще й певна неповага до країни, в якій якісь безвідповідальні відсотки цю морду зробили президентом. І скажіть, що не заслужили на таку неповагу…

Але на виправдання Байдена та пом’якшення національної ганьби маємо повне право сказати, що тут тимчасово спрацювала інша формула – не “без України”, а “за Україну, замість її влади”. Ви думаєте, що Байдену не доповіли про нові орієнтири Зеленського на проросійську ОПЗЖ, про реванш, який коїться руками влади, про зрадницьку політику, яку тихенько впроваджує колаборантський режим? Такі деталі могли б не надто зацікавити обох Бушів, але не Байдена. З ким йому консультуватися в Україні на офіційному рівні? Я не про особисті контакти з Порошенком, на жаль, не він зараз очолює країну.

Фактично, Байден у розмові з Путіним у певній мірі говорив якщо й не від імені України, бо на це повноважень не має, то в інтересах України. І з протилежного кінця телефонного спецзв’язку вбачав не лише пуйла, але й зейла. Отака баєчка може іноді відбуватися в міжнародній політиці…

І зовсім на останок. Те, що про цей факт особистої зневаги, як і з якимись виправданнями та представленням події у вигідному світлі виступав не сам зеленосяйний, не його недовчений міністр закордонних справ, не головний канцелярист Єрмак, а якась Подолянка… Чи Подоляк? Весь час випадає з пам’яті прізвище цього не службовця, не урядовця, не політика, а чорт зна що і збоку бантик. Отже, те, що якось відбріхуватися доручили тому, хто у владній ієрархії “ніхто і звуть його ніяк” – це підтвердження, що в Зеленського та по всій вертикалі сигнал зрозуміли дуже добре. Як там писав класик: “Зеленскому стало очень тоскливо. Он понял, что его будут бить, бить долго, больно и наверно ногами…” Ну, може класик сказав трохи інакше, а бити будуть таки нашого недоноска. Шкода, що ця ганьба й на нас усіх поширилася…

Поділитися:

За дужками розслідування Навального про «кощеєве яйце» Путіна

Дмитро Золотухін

Навальний вивалив величезне розслідування, яке нібито повинне захистити його від свавілля російської влади. Я розумію, що вам усім пофіг на Льошу-бутерброда – і це правильно. Але в мене є своя місія, робота і суперсила, яку треба використовувати.

Розслідування Навального розповідає про “кощеєве яйце” Путіна – його палац у Геленджику. Але є цікава деталь, яка у розслідуванні не була відображена.

За словами Навального, «палац Путіна» під Геленджиком за $350 млн офіційно (а насправді за $350 тисяч) придбав Олександр Пономаренко. Пономаренко придбав комплекс у Миколи Шамалова – іншого друга і посіпаки Путіна.

Вам цікаво буде довідатися, що Пономаренко закінчив факультет фізичної культури Сімферопольського державного університету ім. Фрунзе. Там він і став “торпедою” злочинного угрупування “Сейлем”, яке вело нищівну війну з іншою бандою – “Башмаки”.

“Шурка Пономарь”, як його називали серед братви, разом зі своїм корешем Скоробогатько, який працював на авторинку Сімферополя під “Гунєй” (Володимиром Гужевим), чудом врятувалися після різанини, яку влаштували між собою гарячі представники “Сейлему” та “Башмаків”.

Існує легенда, підтверджень якої я не бачив, що вони допомогли вивезти общак банди з Ялти до Москви та, ліквідувавши подільників, відкрили на ці гроші у Москві свій власний банк і стали респектабельними бізнесменами. Їм вдалося примножити свої статки та увійти у спільний бізнес з братами Магомедовими у “Новоросійському морському торгівельному порті”. Коли гарячі кавказці їх стали витискати з бізнесу, вони запросили на міноритарну долю у бізнес – Ротенбергів.

З того часу їхня доля назавжди склалася!

Ротенберги втягнули їх у свій інфраструктурний бізнес і зробили співвласниками аеропорту “Шереметьєво”. Окрім нього Пономаренко і його подільник володіли бізнесом в сфері нерухомості. Зокрема, вони були “закулісними” власниками торгівельного центру Ocean Plaza у Києві.

Саме Ротенберг, який є близьким другом Путіна з того часу, як вони ходили на дзюдо і віджимали гаманці у пітерських підворіттях, напарив Пономаренку задачу провести формальну угоду щодо купівлі “палацу Путіна”.
Пономаренко підтвердив, що йому структура придбала компанії ТОВ «Лазурна ягода» і ТОВ «Ідокопас», які володіють недобудованим готельним комплексом на мисі Ідокопас в Геленджікском районі Краснодарського краю.

«Ідокопас» володіє близько 67 га земель рекреаційного призначення в селі Прасковіївка. На ділянці ведеться будівництво інфраструктури самого пансіонату загальною площею приблизно 26 000 кв. м. «Небесній ягоді» належить ще 60 га земель сільгосппризначення в районі села Дивноморське (в 13 км від Прасковіївки), з яких приблизно 27 га використовуються під виноградники, а 33 га поки не освоєні. Також ТОВ орендує землі рекреаційного призначення загальною площею приблизно 160 га. На них, як очікується, будуть зведені ще кілька туристичних об’єктів (шато, виноробні).

Там ще є багато цікавого. А фільм Навального я вже замість вас подивився. Не переймайтеся.

Колаж © navalny.com

Поділитися:

В добрый путь, 46-й президент США!

Helgi Sharp

Инаугурация Байдена – сегодняшний спонсор алкогольного делирия в России.

А теперь серьёзно о новом президенте США.

Джо Байден, – ветеран американской политики, в следующем году он отметит 50-летие политической карьеры. В течение 36 лет он был сенатором и восемь лет вице-президентом в администрации Барака Обамы.

Политическая карьера Байдена началась с избрания его сенатором от штата Делавэр в 1972 году. К этому успеху он пришел, пройдя сложный путь, поскольку имел трудности с публичными выступлениями из-за заикания, которым страдал с детства и с которым борется по сей день.

Во время обучения в средней школе Archmere Academy будущий глава государства играл в американский футбол, имея неплохие успехи.

Но 18 декабря 1972 года, всего через несколько недель после того, как 29-летний Байден был впервые избран сенатором Делавэра, его мир рухнул. Он был в Вашингтоне, заключая сделку о покупке нового дома для своей семьи, когда раздался тревожный звонок. Политику сообщили, что его жена Неилия, которая поехала покупать рождественскую елку вместе с тремя маленькими детьми, попала в жуткую аварию. Их автомобиль сбил грузовик.
Молодая мать и новорожденная дочь Наоми погибли, а двое сыновей, Бо и Хантер, выжили, но получили серьезные травмы. Позже Байден напишет в своих мемуарах, что не мог вымолвить ни слова, услышав ужасную новость. Тогда он даже хотел оставить сенат и стать священником, а по вечерам бродил по опасным кварталам, чтобы попасть в какую-то передрягу. Сенатор был зол на весь мир и на Бога.

В 1977 году Байден вступил во второй брак. Его избранница Джилл Трейси Джейкобс – педагог. Они познакомились в 1975 году на свидании вслепую. Байден пять раз делал Джилл предложение, прежде чем она согласилась связать с ним жизнь.

Казалось, что в 2016 году Байден обойдет Хиллари Клинтон и станет вместо неё кандидатом на пост президента, но очередная трагедия его подкосила. В мае 2015 года от рака головного мозга скончался его 46-летний сын Бо. Политик тогда взял паузу.

Впрочем, он дважды баллотировался на президентских выборах в США. В 2008 году выдвинулся от Демократической партии, но вскоре передумал, и был избран на новый срок в сенат от Делавэра.

Во время интервью 2008 года Джо Байден рассказал, что его любимый фильм – британский исторически-драматический фильм 1981 года “Огненные колесницы”. Сюжет основан на реальной истории двух британских спортсменов на Олимпийских играх 1924 года – Эрика Лидделла, набожного шотландского христианина, который участвовал в играх во славу Бога, и Гарольда Абрахамса, британского еврея, стремившегося преодолеть предрассудки.

Обожает собак. Сейчас у него их две – овчарки Майор и Чемпион. Любит шоколадное мороженое (“Рошен”?). Это пристрастие он считает своей единственной вредной привычкой. Других у него нет: политик не курит и не употребляет спиртного.

Ирония судьбы, но Байден, который станет самым возрастным президентом, считается самым молодым сенатором, когда-либо избранным в США: в 1972 г на момент избрания ему было 29 лет.

Байден – католик. После Джона Ф. Кеннеди Джо Байден станет вторым президентом-католиком в истории США.

Ах, да – чуть не забыл. Несмотря на изложенное, он наглый, непредсказуемый и опасный тип. Накануне инаугурации, этой ночью, он отключил электричество в Мытищах, а в Химках прямо на главной улице украл две крышки от канализационных люков!

Впрочем, я думаю, это проделки Трампа, который заявил, что хочет видеть Байдена в тюрьме. На что Джо ответил, что не собирается его там навещать.

Это, конечно, шутки… 🙂 А так – в добрый путь!

Источники: CNN, NT, Диалог, Шарп.

Поділитися:

Хоч хтось думає про майбутнє (відео)

Тамара Горіха Зерня

Джон Байден звернувся до нації з двоетапним планом виходу з короно- та економічної кризи. Заздрість – негідне почуття, тому ми не заздримо, ні.

Ми спостерігаємо зі щирим замилуванням, як за різдвяним дивом. А що, так можна було? Глава держави, який не показує мавпочок, не кривляється, не випинає рахітні груди у маєчці, не пускає слину – мамо, де я?

Стриманий, компетентний, підкріплений нормальною професійною командою. Такі призабуті для України слова: системне бачення, комплексні заходи, оперативне реагування, статистична достовірність, довгостроковий прогноз…

Канєєєєшно, – скажуть особливо обдаровані зе-таланти. – Їм легко говорити, вони самі свої долари друкують. От якби у мене був доларовий станок, я б зразу всім надрукував по мільйону. Нє, спочатку собі мільярд. А тоді всім по мільйону, і стали б ми доларовими мільйонерами. Круто, ага?

Ну, ви і так стали доларовими мільйонерами, без станка. Але напрямок думки зрозумілий. «14 січня. Ось тепер вже точно – З НОВИМ РОКОМ!!!»

Тим часом найкрупніша економіка світу заявляє про безпрецедентну кризу: 18 мільйонів американців виживають тільки за рахунок допомоги з безробіття, закрилося 400 тисяч малих підприємств, 400 тисяч смертей від коронавірусу і так далі.

Метушаться, плани порятунку спішно впроваджують. Там теж буде 100 днів, уявляєте? Сто мільйонів вакцин за перших сто днів президентства, називається.

А знаєте, який пріоритетний напрямок заходів? Куди вони закопають свої гроші. Правильно, у дороги…. Або ні. У освіту, школи, виші, підготовку і перекваліфікацію працівників з метою підвищення конкурентоздатності американців на ринку праці:

«Інвестиції в економіку, а також набуття навичок та знань, необхідних нашим працівникам, щоб конкурувати і завойовувати світову економіку майбутнього».

Хороша новина для українців полягає у тому, що хоч хтось думає про майбутнє. Тобто є шанс, що воно таки настане.
Погана новина для українців полягає у тому, що вони власними руками вигнали компетентну і толкову владу, замінивши її клоуном – раз, і бабушкою клоуна – два. І ні про який розвиток і вихід з кризи не може бути мови, доки вони самі, власними руками, не приберуть це сміття і не зроблять усе як було.

https://youtu.be/Xra1LbTrPLo?t=80

 

Новости из США. 14 января 2021 года

Поділитися:

История Бо Силая (фото)

Антон Швец

Тут многие разочаровываются в демократии и рассказывают про кризисы и расколы, которые приведут к краху демократической модели. Я как всегда побуду оппортунистом и перескажу фразу Черчилля про демократию через притчу о китайском функционере. Может, тогда во многие головы дойдет, что никакого иного проекта все равно нет и ему неоткуда взяться.

Это лонгрид с трупами, интригами и роковым стуком в двери американского консульства. Стуком, породившим самую резкую элитарную трансформацию коммунистического Китая со времен смерти Мао Цзэдуна, вероятную попытку военного переворота и падение «Новой Банды Четырех». Герой нашего рассказа был в паре шагов от получения верховной власти в Китае (а точней группа, которая выбрала его лицом), но пал жертвой конкурирующего клана. Феноменальный разгром Бо Силая и его союзников окончательно расчистил поле для восхождения Си Цзиньпина и во многом определил удобный для Си формат захвата абсолютной власти в Китае.

Поехали.

Бо Силай – бывший китайский партийный функционер, сын известного коммуниста и первого министра финансов коммунистического Китая Бо Ибо.

Некоторым Бо Силай рвал шаблон – как может икона новых левых и неомаоистов быть одним из чемпионов по привлечению инвестиций международного капитала в Китай? Да еще если он одновременно еще и ярый защитник малого и среднего местного бизнеса, тех самых лавочников? Да еще и при этом так защищать лавочников, чтобы при этом быть видным урбанистом? Как?

Также как Бо Силай сочетал свою борьбу с неравенством доходов среди китайцев с тем, что его сын катался на поршаке по Гарварду. При том что сам Бо Силай имел годовую зарплату в 20 000 долларов.

Необходимо немного остановиться на предыстории. Она важна.

Отец Бо Силая Бо Ибо (на фото) прошел всю людоедскую коммунистическую вертикаль снизу доверху не один раз. Убивал гоминдановцев и стрелял несогласных, работая политкомиссаром в военных структурах маоистов. Срался с Мао, дружил с Сяопином, был первым министром финансов у маоистов, дорос до вице-премьера, попал под каток репрессий от жены Мао во время «культурной революции», получил 15 лет в тюрьме строгого режима. Его жену забили до смерти (есть другая версия, что она покончила с собой от пыток). Пока он был в тюрьме, его несовершеннолетних детей сослали в сельские районы вычерпывать выгребные ямы, валить лес и впахивать на вредных производствах. Не всех. Так герой нашего рассказа Бо Силай сам стал хунвейбином и даже, предположительно, участвовал в избиениях своего отца.

Нормальная практика для тех лет, кстати, очень многие китайские семьи через это прошли. Бо Силай к успеху шел, но не подфартило, предательство отца не помогло, и Бо Силай был то ли арестован, то ли просто тоже отправлен в ссылку. Разницы особой не было тогда, арестованные тоже вкалывали примерно там же, где и сосланные.

После смерти Мао и разгрома «Банды Четырех» Бо Ибо был реабилитирован и снова занял пост вице-премьера и уже никогда до самой смерти из высших эшелонов китайской власти не уходил, хотя к концу жизни не занимал уже никаких постов (что и неудивительно, ему было за 90, тут не до операционного управления стремительно трансформирующейся страной).

Бо Ибо входил в «восьмерку бессмертных» и вместе с остальными китайскими иерархами, после смерти Мао, под руководством Дэна Сяопина создал тот «квазирыночный» Китай, который мы знаем. Китай который существовал до 24 октября 2017 года, когда Си Цзиньпин по сути провозгласил себя равным Мао и превзошел по влиянию Дэна Сяопина, нацелившись на отмену принципа сменяемости китайских элит каждые десять лет.

Бо Ибо создавал правила, по которым жил Китай времен нынешнего скачка, и потому, конечно, эти правила никогда не распространялись на Бо Ибо и его родственников, как и не распространялись они и на остальных «семерых» бессмертных.

Вся власть и все богатство, которое создавал в результате рыночных реформ китайский народ, должно было оказаться у партийной элиты и ее семей. И оказалось.

Вот тут началась история Бо Силая.

Бо Силай прошел всю китайскую коммунистическую систему снизу доверху, просто Дэн Сяопин и его папа превратили эту систему из совсем уж людоедской в криминально-партийную. Карьера Бо Силая отражала рост власти его отца, который в числе «восьми бессмертных» перехватил управление Китаем.

Из простого работяги на ремонтном заводе, после возвращения из изгнания, Бо Силай становится журналистом. Далее получает вышку (мировая история), потом переезжает сразу в исследовательский центр Секретариата Центрального Комитета Коммунистической Партии Китая, а в нем в Главное Управление Секретариата ЦК КПК. Это Чжуннаньхай – святая святых китайских коммунистов, выше только звезды. Сейчас это слово вообще выступает у китайцев синонимом слова власть, но Бо там просто бумажки перекладывал. А хотелось большего.

Поняв за два года, как в Пекине делают дела, и договорившись с папой о будущем Китая, Бо Силай тут же уваливает в провинцию – всего лишь заместителем секретаря райкома партии рядом с городом Далянь (бывший поселок Дальний, передан СССРом Китаю в 50х), провинция Ляонин. Даже сам Далянь в это время – жопа мира, рыбацкий городишко, а сельский район Цзинь рядом с ним – еще большая задница. И вот туда вторым секретарем сельского райкома (!!!) отправляется сын китайского чиновника из топ-8.

Но это не понижение, а тщательно сконструированный его отцом трамплин. Как я уже сказал, Бо Ибо решал, каким будет Китай будущего, и потому одновременно с перемещением Бо Силая в порт-артурские чигиря Далянь становится свободной экономической зоной.

Бо Силай с 1984 последовательно собирает коммунистические ачивки. Секретарем комитета Далянской свободной экономической зоны он, впрочем, становится в 85, сразу по приезду почти. В 89 уже он вице-мэр Даляня, вобравшего в себя районы. В 1993 Бо Силай получает титул мэра и прочий полагающийся этой должности партийный китайский иконостас (секретарь того, член комитета этого и так далее, даже лень перечислять и объяснять, что из них что значит).

Далянь за короткий срок из рыбацкого поселка становится настоящим мегаполисом, экономическим воротами Китая. Бо Силаю всегда давали кредиты под любые проекты, у него не было проблем построить ветку ж/д, новый порт или скоростную магистраль куда надо. Экономика перла как на дрожжах, благодаря мощной экспортной ориентированности и заниженному курсу юаня для всего Китая и благодаря безлимитному доступу к капиталу для самого Бо Силая.

Бо Силай будет сидеть в Даляне с 1993 и аж до 2000 года.

Нахватается призов от ООН за самый чистый город и прочую урбанину. Будет заводить бизнес, включая международный, и вести свой город к светлому коммунистическому будущему методом директивного расселения центральных районов на окраины, если очень нужно сыграть в Кернеса и построить очередной парк. Но инвесторам нравилось, и городок получился отличный. Пять миллионов населения и звание «Северного Гонконга».

Кстати, 7 лет (а по сути, больше 10) сидеть на должности мэра – ОЧЕНЬ нетипичная для Китая тех времен ситуация. Просто место было очень рыбное, но в какой-то момент папаня Бо Ибо стал стареть и терять хватку, да и сам Бо Силай уже перерос уровень мэра Даляня. Несмотря на то, что папа Бо стал одним из людей, усадивших на китайский трон в 1989 нового генсека Цзян Цзэминя, и активным сторонником разгона протестов на Тяньаньмэне, к 1995 году Бо Ибо уже не занимал никаких постов, и власть его была целиком кулуарной (хотя и немалой).

На 15 Съезде Компартии Китая (это у них вместо выборов) в 1997 году Бо Силай и Бо Ибо решают, что пришло время Бо Силаю стать членом Центрального Комитета КПК. Фейл попытки будет просто эпическим, Бо Силай займет второе место с конца. Это прям скандал, унижение и позор.

Данный фейл был в немалой степени вызван тем, что все кредиты, региональные субвенции и прочая-прочая, полагающиеся провинции Ляонин, доставались Даляню, а остальная провинция вынуждена была периодически посасывать писос (пояса затягивали все, включая столицу провинции Ляонин город Шеньян). Как результат, выдвигался кандидатом в ЦК Бо Силай даже не от своей провинции Ляонин, потому что местная областная партэлита считала Бо за говно и ненавидела.

В 2000 Бо Силая попытались двинуть на мэра Шэньчжэня, но и тут семью Бо ждал облом. Шэньчжэнь – это то, что находится с китайской стороны Гонконга. Круче Шэньчжэня в Китае только Шанхай, должность Шанхайского горкома партии – это уже автоматически ЦК КПК, так как Шанхай приравнен к провинции. Но и на Шэньчжэнь семьи Бо не хватило.

Однако папаша Бо Ибо был силен в аппаратных интригах и крепко стоял в КПК, и потому семья Бо пошла другим путем.

В 2000 году в Ляонине сверхновой вспыхивает скандал вокруг мощнейщего криминального клана, который держал под контролем столицу Ляонина Шэньян. Причиной скандала являлось антикоррупционное расследование местного журналиста Чжана Вейпиня, который указал на то, что мэр и вице-мэр Шэньяна по фамилиям Му и Ма – отбитые коррупционеры. Ма, например, просадил в Макао почти ПЯТЬ МИЛЛИОНОВ БАКСОВ МУНИЦИПАЛЬНЫХ БАБОК. Натурально гудел в казинохе за госчет. Ничего не боялся.

Работали эти два дебила с местным криминальным авторитетом Лю Юнгом (кстати, член компартии был). Родственники Юнга сидели в местной прокуратуре, в городском суде и куче ключевых департаментов городской управы. Убийства, рэкет, запугивание конкурентов, контрабанда, незаконная торговля оружием, уклонение от уплаты налогов и прочие способы заработка полукриминальной ОПГ, проросшей во власть. Ну и реинвест в недвигу, конечно. Там история реально уровня «Биографии» Кровостока, включая гадалку, которую пырнул ножом в живот Лю Юнг. Так вышло.

Арестовывали по этому делу десятки человек, чиновников и полицейских пачками. Первый арест 45 человек, 8 из них полицейских. Когда арестовывали Ма и Му, с ними арестовали еще 11 человек, включая топовых городских судей и главу городской налоговой. Почти всем впаяли высшую меру (но реально расстреляли единицы), многим дали пожизненное.

Папа и сын Бо подсуетились, и победа ляонинских партийных деятелей, которые сбили Бо Силая на 15 съезде и поставили в 1998 году своего выдвиженца Чжана Гогуана губернатором провинции Ляонин, обернулась их поражением.

В 2001 году, потянув за ниточки коррупционных связей, союзные семье Бо органы сплели ласты губернатору провинции Ляонин тому самому Чжану Гогуану. Ну как сплели. В Китае, как вы знаете, за коррупцию расстреливают, и вообще порядочек, потому с провинции Ляонин Гогуана за коррупцию сняли, зато назначили губернатором провинции Хубей. А вот уже после Хубея наконец-то арестовали. В 2004. 😉

Тем не менее, в 2001 Бо Силай становится и.о. губернатора провинции Ляонин, а в 2003 – губернатором. Мечта сбылась, и между этими событиями на 16 Съезде в 2002 мальчик становится членом ЦК КПК. Кроме того, на 16 съезде происходит процедура, которую сложно пояснить не китайцам, но, короче, Бо Силай вместе с Си Цзиньпинем, Кэ Цзяном и рядом других товарищей попал в число “5 поколения”. Кто-то из них в рамках плановой ротации руководства должен был стать главой Китая в 2012 году. На этом хорошие новости для Бо Силая заканчиваются.

Было две проблемы.

Первая. Губернатор – это исполнительная власть, а есть еще и партийная. И в Китае партийная важней.
У Бо лишь должность второго секретаря ляонинского обкома партии. Должность первого секретаря занимает его враг Жень Шичзень – он был губернатором Ляонина до 98 года и первым секретарем с 97. И по партийной линии Бо Силай не главный. Жень Шичзень, кстати, от коррупционного скандала, потрясшего Ляонин, отскочил, подельника своего из под удара вывел (напоминаю, что на момент описываемых событий подельник – губер провинции Хубей, и сесть ему еще только предстоит).

Вторая проблема была в том, что местный журналист расследователь Чжан Вейпинь, который так удачно вжарил своим расследованием шеньянскую группу, написал про Ма и Му всего одну статью. А про жену Бо Силая три.
Например, Чжан Вейпинь раскопал, что за время, пока Бо Силай был мэром, юрфирма его жены получила сотни клиентов, вот тот самый бизнес, который заводил в Далянь Бо Силай. Вообще, Вейпинь писал про Бо еще с начала 90-х. Но вот эти самые убойные статьи были написаны в 1999 году Вейпинем под псевдонимом для гонконгского журнала про Бо Силая, его жену и брата и про некоторых других чиновников из орбиты Бо Силая, про Ма и Му, и про чувака, который содержал в роскоши за госчет 29 своих любовниц.

Потому семья Бо, с одной стороны, крепила ляонинскую группу за коррупцию по материалам расследований Чжаня и разматывала кишки местному партийному криминалу, а с другой стороны, искала самого Чжаня, чтобы заткнуть ему рот, и давила на гонконгский журнал.

Чжаня нашли. Конспирация не помогла. Чжаня закрыли на 8 лет за разглашение гостайны, лол. В материалах следствия статей про Бо не было. Потому что иди нахрен, вот почему. Чжань будет, кстати, доклепывать Бо до самого конца, Бо будет отвечать преследованиями. Чжань напишет и выпустит книгу про Бо Силая в 2010, Бо при помощи своих союзников, которые будут управлять всем китайским разведсообществом и безопасниками, будет осуществлять кибер спецоперации против Чжаня, чтобы не дать ему написать книгу и помешать ему собирать материал. Но это все будет потом.

В 2000-2001 арест и посадка Чжань Вейпиня вызовут международный скандал. Вейпиню дадут восемь лет. Отсидит он пять, потом выйдет под домашний арест. Как только закончатся ограничения, выедет в Канаду и продолжит войну с Бо Силаем. Журналисты и друзья Вейпиня будут постоянно дергать всех западных политиков и бизнесменом за контакты с Бо Силаем.

Но и это было еще не все.

Видели Фалуньгун – сектантов, которые занимаются йогой в Мариинском парке в Киеве и иногда митингуют под китайским посольством? Ну, вот тех, у которых пять свастик на логотипе? Эта секта обвиняет КПК в похищениях и разборе на органы активистов своей секты. А знаете, кого конкретно они обвиняют? Бо Силая. По их мнению, именно назначение Бо Силая губером Ляонина совпало с превращением Ляонина в центр черной трансплантологии и совпало с репрессиями против Фалуньгун. Бо Силай, как и его папаша, всегда был сторонником крепкой руки и “раскатать танками по площади”, так что я не сомневаюсь, что он гнобил сектантов, деятельность которых запрещена в Китае с 99. Как на самом деле обстояли дела с нелегальной трансплантологией, я не знаю, есть какие-то отчеты по теме, но я недостаточно квалифицирован, чтобы их верифицировать. Могу только сказать, что в наличие у Бо каких-либо моральных ограничений, которые бы помешали Бо подобным заняться, я не верю.

Конечно, сектанты создавали проблемы Бо исключительно на Западе. Так как КПК против Фалуньгун активно борется, то, проводя репрессии против них, Бо поступал как истинный коммунист.

И все это аукнулось, конечно, Бо Силаю, так как быть простым губернатором он не собирался. А собирался двигать дальше. На самый верх.

И потому в 2004 Бо Силай, уставший бодаться с местными партийными бонзами и собирать антирейтинг, становится министром экономики Китая и уваливает в Пекин. Враги Бо Силая из ляонинской группировки закатывают по поводу отъезда задолбавшего их в корягу Бо Силая роскошный пир в лучшем кабаке Шеньяна. 20 лет боролись против парашютиста и побороли таки.

Стать министром Бо Силаю помогает его союзник Чжоу Юнкан. Чжоу Юнкан – человек немалой власти и удивительной судьбы. С 70 до 85 года Чжоу Юнкан работал начальником департамента геологоразведочного бюро в уезде Паньцзинь. Работа у Чжоу Юнкана была собачья – поиск новых мест добычи. Напомню, что в те годы это обозначало необходимость лично отправлять, собирать и контролировать группы геологоразведчиков в жару и холод по китайским жопеням. После пятнадцати лет собачьей работы без выходных и праздников Чжоу Юнкан в 1985 году за самоотверженный труд, коммунистическую твердость, трезвость и прочие заслуги стал вторым секретарем местного горкома партии, мэром городка Паньцзинь и управлял всем месторождением в должности генерального директора. А уже в 86 году Чжоу Юнкан был назначен первым замминистра нефтяной промышленности всего Китая. Это даже не прыжок, это выход в космос.

Кто-то может сказать, что это произошло потому, что Чжоу Юнкан (на фото) – верный маоист и хороший работник. Может, и так, но работников хороших в Китае миллионы, как там с маоистами, я хз, но и их, наверное, хватает. Кто-то скажет, что городок Паньцзинь – это, по сути, несколько сел, усиленных бараками рабочих, которые разрабатывают месторождение Ляохэ. А месторождение это было одним из самых крупных месторождений Китая. Может, и так, но в таком случае Чжоу стал бы работником пекинского Института Нефти, может быть, взял бы там факультет, как и его бывший начальник.

Что же сделало Чжоу первым замом министра всего нефтепрома Китая? То, что городишко Паньцзинь находился в провинции Ляонин. И его самый ближайшим соседом является район Цзинь (в будущем Цзиньджоу). Тот самый район, где в то же время на такой же должности никого, по меркам китайской партсистемы, сидел Бо Силай. Вообще, на самом деле, в ездоватой китайской административной системе нет как такого понятия “населенный пункт”, и, по факту, Бо и Чжоу сидели в том, что у нас называется ОТГ. Там команды Чжоу Юнкана и Бо Силая и познакомились. После того, как папа Бо убедился, что Чжоу Юнкану можно доверять, тому «поперла карта».

Дело в том, что министерство нефти, в котором Чжоу Юнкан оказался первым замом, было позже трансформировано в госкомпанию. Которая после цепи слияний и поглощений стала China National Petroleum Corporation(CNPC). Что такое CNPC? Умножьте кремлевские Газпром на Роснефть и возведите в квадрат – получите компартийную CNPC. После образования CNPC Чжоу Юнкан стал замом и в госкомпании и попутно собрал тоже огромный коммунистический иконостас, включая партийную вертикаль в CNPC. В 1996 году Юнкан возглавляет всю CNPC и полностью подчиняет себе всю огромную госкомпанию. В 1998 Юкан возглавляет созданное под него министерство ВСЕХ природных ресурсов Китая, при этом сохраняет фактический контроль над CNPC через своих людей.

Уже в 99 он становится первым секретарем провинции Сычуань. Зачем так? Дело в том, что в Китае есть (ну или было) мнение, что откуда бы ни был менеджер, для того, чтобы сидеть в ЦК, желательно поуправлять в том или ином виде провинцией, типа чтобы понимать, как вообще управлять страной в целом. Ленинский принцип про кухарок в Китае не приветствуют. Провинцию, кстати, Юнкан за короткий срок захватил полностью и фактически рулил ею в полном объеме, полностью переломав, прекупив и передушив как местные элиты, так и местный криминал и диссидентов.

А дальше у Чжоу произошел еще один скачок. Технократ, нефтяник, плейбой и подпольный миллиардер ВНЕЗАПНО в 2002 году становится министром общественной безопасности (это такое китайское разожравшееся МВД) и замглавы Central Political and Legal Affairs Commission of the Communist Party of China. Это можно перевести как Центральная комиссия Коммунистической партии Китая по политическим и правовым вопросам. Обеспечение политико-правовых решений, если вы понимаете, о чем я. Аналогов этого органа я вам не назову, просто скажу, что эта комиссия курирует в Китае законотворческий процесс, а так же административные и правоприменительные органы, полицию, госбезопасность, спецслужбы, суды, пенитенциарную систему, внутренние войска и имеет отделения от самого верха и до городов и уездов.

Уже в 2007 Чжоу Юнкан станет главой этой комиссии, войдет во все топы китайской власти, а так же возглавит комиссию по общественной безопасности (создана для обеспечения стабильности перед олимпиадой в Пекине и для противодействия всяким там цветным революциям\арабской весне и прочим формам массовых недовольств граждан). В 2007 году Чжоу Юнкан станет третьим или даже вторым человеком в системе китайской власти, 29 в списке Форбс (среди самых влиятельных людей мира), сохранит контроль над CNPC, провинцией Сычуань и частичный контроль над суперминистерством всех ресурсов Китая и достаточный контроль над министерством общественной безопасности.
Арсену Борисовичу и не снилось.

Но мы пока в 2004 году, и министр общественной безопасности Чжоу пока просто помог своему старому другу Бо Силаю стать министром экономики (предыдущий скоропостижно скончался). Бо неплохо справлялся со своей работой, хоть, конечно, сектанты и кейс с журналистами за решеткой не очень помогали его репутации. Это Чжоу Юкан, будучи человеком малопубличным, мог сектантами или диссидентами с оппозиционерами хоть из пушки выстреливать, а Бо Силаю приходилось бегать за иностранными инвесторами и плотно торговать лицом.

В итоге Бо Силай при поддержке Чжоу Юнкана доторговался лицом до того, что в 2007 Бо Силая глава Китая Ху Цзиньтао и премьер решили повысить не до вице-премьера, как хотелось Бо Силаю, а «повысить» до главы партийной ячейки города Чунцин. У такого решения причин было много. Одна из основных – то, что официальными преемниками Ху Цзиньтао в рамках китайского церемониала смены власти все же считались Си Цзиньпин или Ли Кэцян. А не Бо Силай, которого двигал Чжоу Юнкан. И это было проблемой, так как согласно китайскому неофициальному церемониалу в 2008 текущий лидер Китая Ху Цзиньтао должен был презентовать своего сменщика.

Текущий глава Китая Ху Цзиньтао топил за Ли Кэцяна в качестве своего преемника. Премьер-министр Вэнь Цзябао, скорее, относился к сторонникам предыдущего лидера Китая Цзян Цзэминя и поддерживал Си Цзиньпина как компромиссную для всей остальной компартии фигуру. Они понимали, что никак не могут удержать Чжоу Юнкана от личного усиления своих позиций перед Олимпиадой, потому что вопрос безопасности стоял очень остро.

Короче, компартия и лидеры Китая решили, что если Чжоу Юнкан усилится еще и вице-премьером, то они там к 2012 в Политбюро все точно ссать сидя будут, а не обеспечивать сменяемость власти. Потому что в 2008 Бо Силай точно займет место преемника Ху Цзиньтао.

Кроме того, премьер припомнил Бо Силаю сектантов, репрессии против которых привели к тому, что против Бо открыли вполне живые уголовные производства в нескольких странах мира. Аукнулось, короче. Там целая драма про (не)назначение Бо в 2007, которую можно прочитать в соответствующем сливе Викиликс.

Сам Чжоу Юнкан в 2007, как и ожидалось, усилился, но это в тогдашней конфигурации китайской власти не было проблемой, так как главой Китая Чжоу стать не мог, а кандидата равного Бо Силаю не имел.

Ну, короче, Бо Силаю не повезло и его выдавили из госсовета и отправили главой партийной ячейки города Чунцин. Точней «города». Как я уже говорил в китайской административно-партийной системе понятие город или населенный пункт весьма растяжимо. Короче, Чунцин административно – как бы город, но он имеет центральное подчинение (как провинция или как Шанхай), но при этом в этом городе, при 32 миллионах населения, собственно плотной застройки тогда было около 2%, остальное сельские районы. А еще он находится ВНУТРИ Китая, то есть отстает от прибрежных районов по экономическому развитию. А еще его площадь – это 80 тысяч квадратных километров (как вся Сербия по площади и населения в четыре с копейками раза больше). Плюс там экологические проблемы из-за постройки Дамбы Трех ущелий, бонусом чадящие химпром и литейка, к ним жуткая коррупция во всех сферах без исключения, отбитый криминал и вросшие в местность и местную власть Триады, социальное расслоение, ужасное состояние системы здравоохранения и куча других запущенных проблем. Ну в общем, серьезный вызов, если сказать дипломатично.

Бо Силай по началу даже думал отказаться, потому что было ясно, что это все, финиш, и он в том Чунцине должен бороть местную партийную гидру до морковкиного заговения и потом исчезнуть с политической карты Китая.
Но потом Бо Силай передумал, так как ему удалось при помощи своих друзей выбить себе определенные условия.
И Бо Силай родил то, что назвали Чунцинской моделью. Ничего особо нового в этой модели не было. Это был тупо просто беспредел и популизм. Это была предвыборная кампания в стране, в которой выборов нет и не предполагаются.

В Чунцин Бо притащил своего старого друга Ван Лицзюня. Ван Лицзюнь всегда был по полицейской части (и в Даляне, и в Ляонине в целом). Поддержку Бо Силаю оказывал и Чжоу Юнкан, который курировал всю правоохранительную сферу Китая, с одной стороны, а с другой, уже и партаппарат, опять же на уровне всей страны.

Для начала на весь Чунцин повесили тотальную систему прослушки. Тотальную, значит, в том числе и на партаппарат. Причем не только низовой, но и вообще весь, что по меркам Китая было ОЧЕНЬ за пределами красных линий (традицонно в коммунистических странах милиция вообще не работает по топ-партийцам, да и спецслужбам не очень разрешается без санкции). Например, в результате этой кампании прослушки удалось перехватить переговоры лидера Китая Ху Цзиньтао с Министром Контроля Китая (это что-то типа китайской партийной полиции). Это был залет, за который людям попроще отрывали головы сразу. Мониторили люди Вана и Бо Силая все каналы коммуникаций, включая интернет-активность. Ну то есть вот прям полный колпак.

Параллельно кроме кнута готовился и пряник. Чунцин был выбран КПК (не без помощи Чжоу Юнкана) одним из двух городов Китая для реализации новой программы по сокращению разрыва между богатыми и бедными китайцами, а так же сельскими районами и городскими (в Китае селяне, как и в совке, ущемлены чисто из-за прописки, потому вопрос стоит остро). Вылилось это в то, что с 2008 до 2012 Чунцин получил на программы по строительству жилья 15 миллиардов долларов. 15 МИЛЛИАРДОВ ДОЛЛАРОВ. Бо Силай мог позволить себе строить жилье на свои и потом сдавать их бедноте по льготным ценам ГОДАМИ.

Компания по озеленению Чунцина обошлась в более чем один миллиард долларов. Ну жаловались же на экологию. Вот вам деревья и парки. Парки Бо Силай кстати очень любил, потому что очень попильная тема. Общий объем субвенций из центрального бюджета в городской бюджет Чунцина составил десятки миллиардов долларов КАЖДЫЙ ГОД – тут, правда, было все от поддержки местного бизнеса до оплаты той самой инфраструктуры прослушки. Активно строили и инфраструктуру. Всю вообще. Понятно, что всю эту бабосовую систему тут начал облепливать местный криминал, сросшийся с партаппаратом и чиновниками. Бо Силай смотрел на это сквозь пальцы в 2007-2009 годах, потому что такие деньжищи невозможно было приземлить только на свой и союзный бизнес.

Одновременно в Чунцине, пользуясь тем, что субвенции лились рекой, снизили корпоративный налог с 25% до 15%. Под такую песню Бо по старой памяти и под свой личный авторитет завел Hewlett-Packard, Foxconn, Ford motors, BASF и некоторых других, которые открыли или расширили производства в регионе. Вошли и ряд других игроков поменьше, кроме того, Бо Силай завел часть коррупционных бабок своего клана на реинвест в страну типа от иностранцев.

Денег в бюджете «города» с таким размахом не хватало все равно, и Бо Силай ввел практику выплаты чиновникам долговых расписок вместо зарплат. Бо вообще был очень гибок. Во время масштабных протестов таксистов против новых пошлин в 2008 Бо вместо того, чтобы всех разогнать, устроил настоящее реалити-шоу из переговоров с представителями «трудового народа». В итоге он на пятерку все заровнял, мир-дружба-жвачка, все довольные разошлись, а лидеру протестов ПОТОМ впаяли двадцать лет строгача.

Но глобально картинка получалась очень хорошая.

Фактически в один день на Чунцин пролился дождь из бабла. Внутренние провинции, традиционно занедбанные и нахрен не нужные партийному руководству Китая, из-за длинного логистического плеча до портов восточного побережья никогда не видели такого изобилия.

В 2009 году наступил второй акт постановки. Ван Лицзюнь к тому времени, благодаря компании по слежке и прослушке, знал все про всех и отследил, как первые большие деньги поехали по коррупционным схемам города, начал кампанию активных мероприятий.

Это был трешак в лучших традициях маоистов. А в некотором смысле Бо Силай маоистов (которые в 1949 столкнулись в Чунцине с теми же самыми Триадами) и превзошел. Во всяком случае кампания, проведенная Бо Силаем, считается одной из самых масштабных кампаний за всю историю Китая. Включая террор маоистов.
Десятки арестов в день. Пытки, выбивание признаний, аресты по цепочке, групповые аресты – день за днем, неделя за неделей. Начали с Триад, дернули местную крестную мать. Ее прямой родственник был большой шишкой в местной полиции. За нее начали вступаться ее родственники из полиции, партийного аппарата и судов. Полиция попыталась саботировать приказы, Триады подключили адвокатов, дело грозило застопориться.

НО ВСЕ ОНИ БЫЛ ПОД КОЛПАКОМ. И каждое действие чиновников и партаппарата по защите своих криминальных кентуль стало уголовкой. Кроме того, Бо Силай и Ван Лицзюнь не собирались особо заморачиваться с законностью. Даже по китайским меркам. Первая партия триадовцев улетела со смертными приговорами и пожизненными всего через месяц. Даже по меркам Китая это беспредел, тем более там были и уважаемые люди, с которыми так поступать было не принято.

Однако судьи, которые отказались участвовать в этом празднике народного гнева, сами попали под следствие, некоторые по сфальсифицированным обвинениям. Аналогично попали под преследование и адвокаты подозреваемых. Если выбивать признания, то какая разница на кого, ведь так, да?

Всего через месяц было арестовано 800 человек. Из них 350 человек за тот же месяц уже получили сроки и поехали по этапу. Чунцинские криминальные кланы фактически потеряли управляемость, их структура была разрушена и дезориентирована, но Бо Силай не остановился. Потому что Бо не хотел победить, он хотел покороить и не Чунцин, а Китай.

Ван Лицзюнь (на фото) продолжил аресты и шел по цепочкам. Бизнес, который участвовал в схемах триад и партийцев (ну на кого-то надо было подряды распределять), попал под удар во вторую волну. Естественно, бизнесмены получили не сроки, а предложение переписать свои активы на правильных людей. Те, кто переписывали, садились. Те, кто не переписывали, тоже садились, а бизнес отбирали. Но жаловаться всем эти людям было некому – если вдруг что, на них давали показания задержанные первой волны. Те готовы были дать показания уже на любого. Кроме того, в Пекине все это прикрывал Чжоу Юнкан, так что попытки задействовать высокую партийную крышу не имели особого успеха.

От движений Бо Силая и Ван Лицзюня зашевелились даже в Пекине. Так как Чунцином до Бо Силая управлял ставленник тогдашнего главы Китая Ху Цзиньтао. Ну и понятно, никому не нравилось, когда рыли так плотно и так глубоко. Да и вообще, по плану Бо Силай там погибать должен был и бороть местную гидру лет двадцать как в Ляонине.

К весне 2010 Ван Лицзюнь вычистил насквозь все руководящие кадры полиции. Планы по набору новых людей в полицию составили больше пяти тысяч человек. Не все из полицейских сели, многие просто бежали из органов и города как от чумы. Число арестованных перевалило за две тысячи человек. Так как местная полиция была, по сути, просто отделением Триад, которые содержали местных партийцев, чиновников и судей, то вся эта кагала жила в Чунцине и никого не боялась. И ничего особо про себя не скрывала. Потому вся верхушка садилась на нары в ворохе дополнительных статьей. И Бо Силай вытягивал самые отвратные истории. От изнасилований, которые сами же полицейские с судьями документировали, снимая свои развлекухи на телефоны, до просто безумного по меркам нищего города обогащения.

Так как Бо Силай уехал в Чунцин в рамках государственной программы по уменьшению разрыва в доходах и сшивания Запада Китая с Востоком (отсюда и субвенции) и в рамках борьбы с криминалом, то все это снималось прессой и разносилось на весь Китай. Что опять-таки уничтожало даже для пекинских уважаемых людей возможность прикрыть чунцинских уважаемых людей, так как Ван всех щедро мазал черным компроматом.

Кроме того, под все это Бо Силай подвел соответствующую идеологическую базу. Будь красным, бей черных, говорил Бо Силай, намекая, что в славные времена Мао все, конечно, были бедными, но равными, в смысле бедными одинаково. Потому что пирог нарезался правильно. И любого можно было заставить отвечать за базар на потеху толпы перед этой самой толпой. Золотое, короче, было время. Правильное. Не то что сейчас.

Задроченной провинциальной бедноте, равно как и сгорающим в клоаках китайских мегаполисов вчерашним селянам, вся эта борода была очень по душе, потому что давала им ответ на вопрос – почему все так? Страна-то, вроде, социалистическая, все, вроде, народное, но при этом одни лингам без соли облизывают, а другие содержат по сто любовниц за народный кошт.

Потому очень региональная кампания Бо Силая нашла отклик по всему Китаю. А если какие-то блогиры хотели затравить Бо Силая в китайском чебурнете, то их начинали щемить по указке Чжоу, а плохие новости про Бо банить (программа-то государственная). В Китае не выйдет написать пост, если там есть слова, которые цензоры считают нежелательными. Аналогично происходило с журналистами, которым хотелось осветить неоднозначность фигуры Бо Силая или опасность возвращения ко временам маоизма. Конечно, всех недовольных заткнуть не удавалось, но отношение к Бо Силаю было ОЧЕНЬ положительным, а неомаоисты и прочие новые левые его просто обожали. Поддержка Бо Силая стремительно росла и в компартии, которая тоже не очень понимала, как так вышло, что на пути к коммунизму было ПРОЕКТНО создано такое имущественное расслоение, которого и самый дикий капитализм не видел.

Помните, как у нас пели песни советские в переходах и танцевали бабушки и дедушки? Типа мирно люди же занимаются досугом, песни старые, тронуть нельзя – это же просто песни. Гибридная советизация. Эту срань изобрел тоже Бо Силай и применил в Китае для ползучей гибидной пропаганды коммунистических зверств. Огромная часть его кампании этого пения маоистких песен и гимнов как эпидемия расползлась по всему Китаю. Эту методику назвали крипто-маоизацией. Мао в Китае не принято открыто ругать, но и его эпоху в Китае не принято совсем уж романтизировать и безусловно хвалить. Было даже несколько случаев самоубийств среди тех, кто застал зверства маоистов и кого попросили организовать исполнение песен на производствах в рамках кампании Бо Силая. Люди подумали, что опять началось, и ну его нахер, ПРОЩЕ СРАЗУ В ПЕТЛЮ.

Тем временем Ван Лицзюнь закончил к 2011 кампанию по загибанию Чунцина под колено Бо Силая. Число арестованных перевалило за пять тысяч, из них больше тысячи полицейских. Успели сесть десятки полицейских чинов и сотни простых полицейских, судьи, чиновники, сотни членов Триад, 19 криминальных боссов, сотни фирмачей, схемщиков и простых бизнесменов. Судебная система буксовала, но уже не по причине саботажа, приговоры продолжали подмахивать, не глядя, а из-за аномальной нагрузки, и потому что часть судей сами были осуждены.

Только у полицейских и Триад были официально конфискованы десятки миллионов долларов и немалые активы в виде домов и земель. Все эти переможеньки щедро показывались всему Китаю и вызывали очень положительное отношение, потому что такая ситуация с коррупцией, Триадами и компартией в Китае много где, если не везде.
Бо Силай прямо стал китайской иконой, и, конечно, это вызывало серьезное недовольство в Пекине, и потому антикоррупционные партийные министры высаживались в Чунцине и пытались как-то там палки вставлять Бо Силаю в колеса.

Естественно, Бо Силай не боролся с преступностью, а просто перехватывал криминальные потоки и отжимал бизнес у всех, до кого смог дотянуться, и у правых, и у виноватых. Совокупные активы, которые сменили в Чунцине владельцев с 2007 по 2011, составили порядка 11 миллиардов долларов, и лишь часть из них уехала в бюджет. Впрочем, с бюджетом Бо обращался как со своим карманом. На эти активы тут же наливали подряды, которые щедро сыпались на Чунцин. Часть из подрядов разворовывались, и новые стрелочники садились. Для примера, бизнесмен Ли Юн, которому повезло сбежать и который на Западе дал показания, почти сразу открыто сказал о том, что в результате кампании Бо Силая у него лично отжали строительный бизнес с капитализацией в 700 миллионов баксов. Показания дал с именами, названиями юрфирм, и куда все приземляли. Поводом, кстати, послужило предложение Ли Юну безвозмездно передать свою землю городу для постройки парка (и немного жилого комплекса сбоку).

Ху Цзиньтао и Си Цзиньпин (который официально был представлен как преемник Ху в 2008) надеялись, что Бо Силай увязнет в Чунцине, но все вышло совсем наоборот, да? Бо начали обсуждать в Компартии как возможного преемника Ху Цзиньтао, несмотря на то, что Си Цзиньпин уже принимал власть.

Мощная кампания, проведенная Бо Силаем, впрочем, вызывала проблемы и в его теневой империи. Надо понимать, что до этого Бо Силай занимался совсем другими делами. Золотой мальчик, который обилечивал бизнес на входе в свою территории, мог получать комиссию на оффшоры и номерные счета, а часть на жизнь, и операционку брать налом. Строительные подряды раньше мылись в пусть и в значительном, но спокойном режиме. Цепочка коммерческих китайских фирм, которая через подставных лиц смотрела на Запад и там кому-то платила за консалт, юрсопровождение или роялти. Ничего необычного. Теперь все стало не так. Потоковый отжим, перераспределение криминальных и черных денег, сомнительные права собственности и сомнительные сделки – все это проблема, когда речь идет о таких объемах таких денег.

У Бо Силая был специальный человек для таких дел. Его звали Нил Хейвуд (на фото), и, как вы могли догадаться, он был не этническим китайцем и не был гражданином Китая. Был он британцем. Вот такой вот маоизм, ага, вот такие вот коммунистические идеалы. Хейвуд складировал для Бо (и не только) немного денег на Западе и занимался опекой детишек китайской партэлиты.

Нил Хейвуд пытался донести свое обоснованное беспокойство до четы Бо и объяснить им, что мыть суммы, которые поступают в виде взяток от коммерческой деятельности, – это одно. А мыть и выводить бабки криминальной империи, бабки, на которые идут потоки с отжатых предприятий одновременно с тем, как их бывшие владельцы уже в США пишут заявы в Минюст, – это совсем другое. Нил Хейвуд говорил, что Ван Лицзюнь и его коррумпированные копы отжимают бизнесы у сотен, если не тысяч бизнесменов.

У каждого из них есть члены семей, все эти люди разбегаются в разные стороны и не всех коррумпированные копы успевают закрыть или убить. Некоторые из них бегут за рубеж с документами и проводками, некоторые со свидетельствами и записями разговоров, и вся эта инфа где-то бродит. Некоторые из этих бизнесменов и партийцев успели купить детям гражданства других стран, и эти дети – наследники отжатых активов. Нил пытался объяснить, что если перехватывать бизнес Триад и их цепочки, то никогда не знаешь, что за говно тебе достается в наследство, и кто там где наследил раньше. Ну и самое главное, одно дело – мыть бабки прогрессивного мэра, а другое дело – мыть бабки такого большого человека с такими врагами. Тут и разведки США, и их налоговые органы, и Британии, и Евросоюза, и китайские органы, и все, что хочешь.

Короче, Нил Хейвуд тонко намекал, что такая задача по объему – это как мыть бабки небольшого наркокартеля, да и по степени загрязненности денег не так далеко от того наркокартеля ушло. И потому это дороже чисто по операционным затратам, это раз, а два, это дороже по рискам в первую очередь для самого Нила. Который, кстати, жил в Китае. Наверное, Нил был очень красноречив, описывая угрозы, которые ожидают чету Бо, если не начать тратить больше бабла на отмыв.

Потому жена Бо Силая Гу Кайлай (на фото) просто убила Нила, просто отравила его, предположительно цианидом. Потому что посчитала, что он шантажирует их. Причем сделала это самостоятельно, ЛИЧНО, не особо привлекая специальных людей, кроме своего телохранителя. Причем убила она Нила, пока он жил в принадлежащем семье Бо отеле (не напрямую). Причина смерти была указана как отравление алкоголем.

Вскрытия не было, труп кремировали. Ван Лицзюнь по линии китайской полиции прикрыл дело и, по-видимому, сфальсифицировал экспертизы. Тоже, в принципе, неплохо, и всем бы дальше жить, но Гу задергалась.

Дергалась Гу, наверное, не зря, поскольку после того, как все всплыло, министр иностранных дел Британии официально заявил, что Нил Хейвуд не был агентом Ми-6. Смешно, что обычно Британия вообще ничего не комментирует. Потом Ми-6 еще раз слило, что Нил не был их агентом, но вынуждено было признать, что информацию он им передавал.

Точно неизвестно, был ли Ван Лицзюнь заранее уведомлен об убийстве Нила Хейвуда или вынужден был его прикрывать постфактум. Однако он точно отследил, что Гу пытается неумело заметать следы своего преступления. Она полностью сменила весь персонал отеля и начала прятать сотрудников. Возможно, она планировала кого-то из персонала тоже ликвидировать.

Вань Лицзюнь сначала пытался убедить Гу не дергаться, говоря, что такие действия возбуждают подозрения, а у их семьи хватает врагов. Гу не слушала, и, вообще, у нее с кукухой были проблемы, судя по всему. И потому Ван Лицзюнь пошел к самому Бо Силаю с пояснением. Что там было между ними, никто не знает, но 16 января их встреча закончилась дракой. Предположительно Ван писал разговоры с Гу об убийстве и дал их послушать Бо, который офигел от такой подставы. Или Ван следил за Гу и обладал слишком большим объемом инфы. Или еще что-то.

Кроме того, сами Ван и Бо, как уже говорилось, были под встречным расследованием из Пекина и за старые дела в Ляонине и уже за движ-париж в Чунцине и, возможно, за прослушку Ху Цзиньтао. Особых перспектив все это, наверное, не имело, просто компартия пыталась хоть как-то защищаться от настырного функционера, но сама мысль, что Ван накапливал компромат, была для Бо неприемлема. Стороны, вроде как, помирились, но потом стало происходить странное.

2 февраля Бо Силай отстранил Ван Лицзюня и нескольких его людей (из числа тех, что были связаны с расследованием смерти Нила Хейвуда), а самого Вана перевел рулить каким-то невнятным департаментом в мэрии (до этого он уже успел дорасти до вице-мэра). Люди Вана попали под расследование.

Ван все понял. Как человек, который только что за два года прогнал через эту мясорубку несколько тысяч человек, он уже знал, что будет. И знал, что бежать-то, на самом деле, некуда. Потому что внизу биороботы, которые только рады его сожрать, а вверху в далеком поднебесном Пекине сидит Чжоу Юнкан с вагонными нормами компромата на всех, и на Вана в том числе.

Это Китай, и Вану некуда было пойти. Он не мог пойти к журналистам, потому что, даже если он выпустит материал, материал снимут и забанят, все упоминания потрут, а его самого арестуют, и через два дня он в соплях признается, что соврал. Нет никаких органов, где бы его не смог перехватить Чжоу и не смог бы его дискредитировать. Некуда идти в этой системе. Пока он доберется до верха, его три раза перехватят.

И тогда Ван принял единственно верное решение. Такое же, кстати, как приняли некоторые его жертвы ранее.
И на этом вся история про нео-маоистов и красивых мальчиков, заводящих западные инвестиции закончилась.
6 февраля 2012 года Ван Лицзюнь, сбежав от наблюдения и отправив по разным адресам части компромата, которые у него были, прыгнул в самолет до соседнего города Ченду и там постучался в двери американского консульства.

Бо Силай отправил за Ванем погоню, но не успел. И тогда 80 полицейских машин из Чунцина окружили и взяли в блокаду американское консульство в Ченду (200 км не крюк), что вызвало просто дичайшее изумление китайской контрразведки. И сотрудников консульства, наверное. Дело в том, что консульство в Ченду под плотным колпаком из-за наличия рядом с ним объектов важной китайской ядерной инфраструктуры. Вообще, это консульство всегда муляло китайцам, и потому при первом же удобном случае они его закрыли. Короче, вряд ли МГБ проспали бы даже визит Ван Лицзюня сам по себе, но уж кавалькаду полицейских автомобилей они точно не могли пропустить.
Мы не знаем, что рассказал Ван в американском консульстве, но, видимо, что-то такое убойное, или там было так много всего, что в США решили, что в такие замесы лучше не лезть, и это чисто китайское дело. А, может, британцы что-то знали и посоветовали не вписываться (известно, что Ван пытался связаться с британскими представителями, но они отморозились). В итоге США отказались дать политическое убежище Вану Лицзюню, но было уже пофиг.

Когда Ван вышел из американского консульства спустя 30 часов после того, как он туда зашел, его под дверями ждал спецназ и лично заместитель министра Государственной Безопасности Китая (внешнеполитическая разведка и контрразведка Китая), который прибыл по особому поручению Политбюро с целью арестовать и сопроводить Ван Лицзиня в Пекин. А никаких полицейских из Чунциня уже не было.

Чжоу Юнкан, конечно, курировал все органы, включая контрразведку, но контролировал более-менее он только Министерство Общественной Безопасности. А там, где посольства, всегда безопасность государственная, а не общественная. В тот момент, когда Ван перешагнул порог американского консульства, вопрос сразу поднялся с уровня обычной китайской коррупции, где Ван сгинул бы без следа, до уровня международного скандала, потому что хрен его знает, что Ван знал и что он американцам рассказал.

Замять дело стало невозможно, хотя Чжоу и пытался. Например, он пытался гасить волну в СМИ и заблокировал возможность написать имя Бо для микроблогеров. Потому что падение Бо Силая означало и обязательное падение самого Чжоу, место которого в Политбюро должен был занять Бо Силай. И вообще неизвестно, что они готовили.
7 марта 2012 года на заседании постоянного комитета Политбюро Китая, после доклада по показаниям Вана Лицзяня, было принято решение исключить Бо Силая из партии и слить. Чжоу Юнкан дал единственный голос против.

15 марта 2012 года Бо Силай был снят со всех постов. Компартию Китая неслабо всколыхнуло, потому что Бо Силай действительно успел стать популярным, и у него была огромная поддержка. И всем стало понятно, что Си Цзиньпин таки точно станет главой Китая, как и то, что Чжоу Юнкану теперь точно вилы. Начались странные брожения на всех уровнях компартии, потому что многие восприняли случившееся с Бо Силаем как подставу от Си Цзиньпина.

19 марта произошли какие-то события в Пекине, которые многие назвали попытками военного переворота. Что там произошло, сказать трудно, так как тут же началась операция информационного прикрытия, и китайский чебурнет забросали дезой, которую сами же и опровергли. По слухам, кто-то из подчиненных Чжоу попытался дернуть внутренние войска, но 38-я армия, размещенная в Пекине (именно ее танки вы видели на тех знаменитых фото с Теньэньменя), прогрела танковые движки и все быстро затихло.

Есть версия, что была попытка ареста кого-то из людей Чжоу, и пришлось привлекать армейцев, так как с наскоку не вышло. Что там было, понять сложно, но шесть человек за «распускание слухов о перевороте» посадили, и в то, что это была попытка переворота, поверили многие даже в Китае, и КПК задолбалась опровергать.

Вряд ли это был сам Чжоу, или, как минимум, вряд ли он это делал лично. Дело в том, что у Чжоу после 19 марта хоть и отобрали все рычаги, фактически выщелкнув его из любой операционной деятельности и оставив только представительскую, но он не пропал. В смысле, не исчез. Его периодически показывали на разных мероприятиях протокольных, котоыре были положены ему по статусу.

В ноябре 2012 Си Цзиньпин (на фото) стал главой Китая.

Чжоу сняли со всех постов.

Гу Кайлай, жена Бо Силая, приговорена к смертной казни, которая было заменена пожизненным. Сам Бо Силай получил пожизненное. От апелляций оба отказались.

Ван Лицзянь получил 15 лет строгого режима.

Чжоу Юнкан тоже был осужден, но очень не сразу, а спустя почти два года – уже когда Си Цзиньпин вошел в полную силу. Это было первое осуждение члена Постоянного Комитета Китайского Политбюро со времен разгрома Банды Четырех, после смерти Мао.

Кстати, группу Бо Силая и Чжоу Юнкана и назовут «Новой Бандой Четырех». Кроме Бо Силая и Чжоу Юнкана туда включили еще и Лин Цзихуа (известен тем, что его сын погиб, разбившись в Феррари с двумя подружками, подружки были без одежды) и Сюй Цайхоу (стояковый в китайской армейке был дядя настолько, что его судили, пока он в больнице умирал от рака и умер он раньше, чем успели осудить) (на фото). Смешная ирония, так как разгром старой Банды Четырех и позволил Бо Силаю вернутся из изгнания.

В будущем Си Цзиньпин уничтожит весь клан Бо Силая и весь клан Чжоу Юнкана, они станут первыми целями его антикоррупционной кампании. Уничтожение этих двух кланов необычайно усилило Си Цзиньпина и позволило ему катком прокатиться по политической системе Китая.

Вы же уже поняли, я думаю, по каким правилам проходит борьба с коррупцией или преступностью в Китае, да?

В результате, в 2017 году на очередном съезде Си появился на сцене БЕЗ очевидного преемника (хотя 10 лет назад Ху Цзиньтао в качестве такого преемника вывел на сцену самого Си). По видимому, подобное усиление позволяет Си думать, что он сможет сломать систему созданную Дэном Сяопином.

Весь процесс как по Бо, так и по Чжоу был целиком постановочным (по Бо в меньшей степени). Адвокаты, которые их защищали, были из специальной партийной конторы, и весь мир увидел театральную постановку вместо суда и расследования. Сценарий спустили из Политбюро. Потому ничего особо страшного там в обвинениях не было, а суммы фигурируют вполне терапевтические – совокупно жалкие десятки миллионов долларов.

Активы клана Чжоу были оценены в сумму порядка 15 миллиардов долларов. Сын Чжоу, который сбежал в США, вынужден был вернуться и получил срок. Все родственники Чжоу, которые участвовали в его делах, сели.

Активы клана Бо были оценены в сумму более 6 миллиардов долларов. Китай до сих пор добивается конфискации виллы Бо в Каннах, которая стоила семь лямов евро. Сын Бо Силая до сих пор живет на Западе, и у него все хорошо. Старший брат Бо Силая в опалу не попал.

Как вы понимаете, все, что было украдено вышеуказанными господами, после их падения было распределено в пользу тех, кому нужней. Если бы победил Бо Силай, ситуация была бы, конечно, обратной, но точно такой же. Просто мы бы узнали про другие преступления других людей.

Но произошло так, как произошло.

Китайский проект покатился дальше, китайская компартия сделала покерфейс и сказала, что это были перегибы на местах. А так мы тут вообще против коррупции, смотрите, как мы всех сажаем.

Всякие популисты любят рассказать, что теперь-то Америкашке кранты. Я, вроде, молодой, но уже задолбался это слушать при каждом кризисе. Любят красно-коричневые и коричнево-красные рассказывать про то, что могут перепоказать славные времена дидов. Любят передернуть, воображая себя комиссарами, стреляющими из нагана врагов народа по подвалам. Или воображая, как разрезают танковыми клиньями беззащитных соседей. Любят попеть песни про славные времена палачей и ночи длинных ножей. Любят рассказать про борьбу с бездуховным западом и про свою инаковость, духовность или моральность.

Но все это морок.

Все эти люди просто хотят воровать и обсираются, когда мясорубка начинает затягивать их самих. И тогда они начинают бегать, царапаться в двери американского посольства и говорить, что это была страшная ошибка, и что они вообще не то имели ввиду.
А потом их сжирают такие же, как они.

* * *

Два важных факта касательно моего лонгрида про Бо Силая и КПК.

Первый. История Бо Силая, изложенная в фильме Соденберга Ландромат (Прачечная) от Нетфликса абсолютно неправдива. Бо Силай никогда не пользовался услугами Ландромата и не звенел ни в Панама пейперз, ни в последующих и предыдущих офшорных сливах. Нил Хейвуд, вроде как, тоже.

Второй. Главная Китайская кинопремия называется Jīnjī Jiǎng, то есть Золотой Петух (Golden Rooster Awards).
На фоточке она.

Поділитися:

Трамп – не один у полі воїн, або Спецоперація «Наши в Белом доме»

Михайло Гончар

Події в США 6 січня – не просто фінальний акорд трампізму. Трампізм – явище багатофакторне. Але це той випадок, коли внутрішньо-американські проблеми, тенденції та вади розвитку були використані ворогом для удару по США зсередини США. Цей удар готувався довго. І справа тут не в тому, що за кадром при штурмі Капітолію звучала російська мова. Це, звісно, характерна ознака – наявність польового інструктора, але не в ній суть.

Ключова річ тут, яка дедалі більше проявляється, – омріяна радянськими/російськими спецслужбами спецоперація з посадки у найвищі владні кабінети західних держав своєї людини.

Згадайте «17 мгновений весны» – радянський книжковий і кінопропагандистський міф, який сьогодні можна трактувати як прояв прихованих намірів і планів Кремля, уловлений Юліаном Семеновим. Те, що лише частково вдавалось у випадку тоталітарного режиму в Німеччині, те може вдатися в демократичній Європі чи США. І це було небезуспішно. Ось показове свідчення ветеранів російської зовнішньої розвідки:

«Еще до войны Артур Христианович Артузов, когда он стал шефом разведки, ориентировал разведку на работу на перспективу, то есть на поиск людей перспективных с точки зрения их развития. В то время как раз была приобретена так называемая Кембриджская пятерка (ядро сети советских агентов в Великобритании, завербованных в 30-х годах XX века в Кембриджском университете»).

І тут напрошується паралель – довгостроковий проект «Наши в Белом доме», розпочатий ще в пізньорадянські часи, дав результат у 2016 році.

Показово, що Trump в перекладі з англійської – це «козир». Ну чим Трамп не перспективний? Перспективний. І такий «Козир» не міг не зацікавити ПГУ КГБ у 1987 році, коли він з’явився в СРСР. Арманд Хаммер був десятиліттями агентом впливу Москви у коридорах влади у Вашингтоні через бізнесові відносини, проте, завжди намагався «пройти між крапельками», щоб не стати жертвою з того чи іншого боку.

Поведінка Трампа в період виборчої кампанії-2016, президенства і, особливо, після виборів 2020 року зовсім інакша. Це не поведінка Хаммера. І тут на пам’ять приходять матеріали «Радіо «Свобода» 2018 року, де цитувались методики роботи з іноземцями у період горбачовської перебудови:

«Обновление и демократизацию советского общества при Горбачеве разведка воспринимала исключительно как благоприятный фактор для вербовки иностранцев».

Хоча це не означає, що Трамп був завербованим агентом. Просто «парня заприметили…» Його могли вести згідно методички:

«В любом месте, где бы ни появился объект разработки, разведка в состоянии подставить ему своего человека, который в беседах с ним будет проводить нужную разведке линию…».

Потрібна путінській Росії лінія у відносинах зі США – це не зміна політичного курсу Вашингтону з опонуючого на лояльний до Москви, нове перезавантаження чи щось подібне.

Кремлівська мета незмінна з часів холодної війни – знищити США як геополітичного супротивника.

Це не вдалось СРСР зусиллями ззовні, апогеєм якої була «Кузькіна мать» часів Хрущова та Карибська ракетна криза. Тож в Москві пішли іншим шляхом. Новація – знищити США зсередини через активізацію та накачування потенціалу внутрішньої конфліктогенності, через створення критичної маси агентури впливу, через корупцієгенні зв’язки російської пропутінської олігархії на Заході. В епоху глобалізації, соціальних мереж, кібер-проникнень та штучного інтелекту це зробити значно легше та ще й стверджувати, що «ихтамнет».

Це пояснює те, чому Трамп веде себе і в США, і у світі як слон у посудній лавці. Він – не один у полі воїн… Він – уособлення того, що стали згодом називати трампізмом. Фактично, це різновид путінізму з американською специфікою.

Трамп лише активізував внутрішній конфліктогенний потенціал в США в ході виборів-2016-го. Це створило легіони прибічників за допомогою соціальних мереж, що дозволило Кремлю сформувати угруповання різнорідних сил.

У роботі Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» 2017 року ми акцентували увагу на особливостях гібридної агресії:

«Глибинною сутністю гібридної війни є багатовимірна спрямована полідеструкція, тобто руйнування однією державою іншої комплексним комбінованим застосуванням сил і засобів військового і невійськового характеру в різних вимірах (політичному, економічному, воєнному, гуманітарному та ін.), але концентрованих на меті знищення противника не стільки на театрах воєнних дій, скільки шляхом підриву його життєвих потенціалів зсередини при певних діях ззовні через ініціювання процесу його автодеструкції. По суті, це своєрідна технологія «крекінгу» (розтріскування, розламування) країни, коли «тріщиноутворення» запускається та здійснюється як зсередини, так і ззовні з метою отримання ефекту резонансної руйнації. Гібридна війна починається не з акту відкритого збройного вторгнення, а діями агресора зсередини країни-жертви, спрямованими на його внутрішню саморуйнацію».

Сучасна гібридна війна – це війна, передусім, у мізках людей, особливо мізках істеблішменту.

Причому мова йде не стільки про те, щоб зробити їх спільниками агресора, скільки про те, щоб вони стали дисфункціональними на займаних державних посадах. Просто щоб в Час «Ч» не виконали свої функції, перейнявшись стратегічними сумнівами.

І ось для сприяння гібридній агресії проти США зсередини США путінська Росія запустила на американський Олімп влади на додаток до звабливих чапман і бутіних загони російського олігархату з тим, щоб з допомогою їхніх грошей сформувати сили трансформації мізків американського істеблішменту. Ці гроші напрацювали численні комунікації, створили відповідні фонди, які сприяли появі гібридної аналітики, що стала працювати у світі постправди.

І тут варто згадати роботу Katja Smagliy та Ilya Zaslavskiy “Hybrid Analytica: Pro-Kremlin Expert Propaganda in Moscow, Europe and the U.S.” 2018 року. Гібридна аналітика визначається нею як

«процес конструювання, розробки та просування різних псевдоакадемічних наративів підкупленими або зманіпульованими інтелектуалами, науковцями та експертами аналітичних центрів або ж замаскованими політичними лобістами, чиї організації залучаються через глобальну мережу агентів Кремля до роботи, спрямованої на формування підтримки та примирливого ставлення до міжнародного або внутрішнього порядку денного режиму Путіна, що підриває роль фактів у аналітичному дискурсі, підважує довіру до експертів, поширює дезінформацію та створює зайвий інформаційний «шум» в аналітичному середовищі та сфері публічних дебатів».

У Європі часів Шредера, Берлусконі, Саркозі, Орбана це було зробити набагато легше. США традиційно міцний горішок. Проте, 2016 рік дав Кремлю надію на успішність експерименту «Наш человек в Белом доме».

Росії вдалось спорудити на виду у американських спецслужб гігантську піраміду впливу через хибно-цільове перепрограмування американського суспільства всередині США, зробивши це за допомогою частини американської наукової та експертної еліти.

Достатньо поглянути на цю схему Roman Sohn
в роботі Катерини Смаглій, щоб зрозуміти, які мережі були створені Росією у світі, зокрема, у США. Плюс Russia Today в допомогу.

Ідеї «перезавантаження відносин з Росією» зразка другого терміну Обами чи «нового переосмислення» незадовго до минулих президентських виборів – це верхівка айсберга. Як тільки стало зрозуміло, що вибори-2020 завершились для «Козиря» Кремля невдало, через нього була запущена програма завдання максимальної шкоди американській системі влади через делегітимізацію результатів виборів. Користуючись хаосом перехідного періоду, росіяни відважились і на безпрецедентний кібер-напад на США, кульмінацією якого стали події 6 грудня 2020 року. Ну а тітушки американського зразка в Капітолії 6 січня тільки доповнили картинку хаотизації Трампом внутрішнього становища США та дискредитації їх міжнародного іміджу.

Що ж, Росії це вдалося. Звісно, що відповідь Москви буде традиційною «ихтамнет». Відповідь Вашингтону, думаю, не затримається надовго після інавгурації.

Що для нас в Україні важливо в контексті подій в США?

У нас був Янукович, якого росіяни вивели на ключову позицію в державі, зараз «бойкіє медведчекісти» – це такий же загін агентури разом з впливами (про)російських каналів. Недаремно вони кричать про «зовнішнє управління» Україною з боку США, МВФ, «соросят» і Сороса згадуть повсякчасно. Це тому що вони і є кремлівським «зовнішнім блоком керування», який той хоче вставити в державну систему управління в Україні, яка ослаблена різнокаліберною зе-єрмачнею. А стрілки, звісно, переводять на опонентів. Урок, що робити з зовнішнім ворогом, ми отримали з 2014 року. А ось урок, що робити з зовнішнім ворогом, який замаскувався під «свого» і діє зсередини, ми не вивчили.

Проте, події в США вчора показали, що тільки інституційна спроможність здатна стати на заваді антидержавним діям.

США витримали удар зсередини (хоча історія ще не закінчена). Нам належить зробити висновки. Розумні вчаться на чужих помилках…


Politico: «All of Trump’s Russia Ties, in 7 Charts» By MICHAEL CROWLEY. March/April 2017

Яка реальна історія Дональда Трампа та Росії? Відповідь досі незрозуміла, і демократи в Конгресі хочуть розібратися в цьому із розслідуванням. Але безсумнівно, що між Трампом, його соратниками та президентом Росії Володимиром Путіним існує павутинна мережа зв’язків – десь публічна, десь приватна, десь ясна, десь каламутна.
Ці схеми ілюструють десятки таких зв’язків, включаючи зустрічі між російськими чиновниками та членами кампанії та адміністрації Трампа; зв’язки його дочки з друзями Путіна; візит Трампа до Москви у 2013 році на конкурс “Міс Всесвіт”. Суцільними лініями позначені встановлені факти, а пунктирними – спекулятивні або не підтверджені зв’язки.

 

 

 

Ілюстрація © Golden Cosmos The New Yorker

Поділитися:

США: Хроніка однієї агонії (фото)

Helgi Sharp

Штурм здания Конгресса США стал первым вторжением в Капитолий с момента нападения на него британцев в 1814 году. В результате того события были сожжены многие правительственные здания, в том числе Белый дом.

На эту минуту произошла жёсткая зачистка. В ходе протестов погибли четыре человека, арестовано более 55.

Представители правоохранительных органов заявили, что обнаружили две самодельные бомбы: одну в Национальном республиканском комитете, а другую – в Национальном комитете Демократической партии. Недалеко от Капитолия также был найден коктейль Молотова.

Члены правительства США обсуждают возможность досрочного отстранение Трампа и передачу полномочий вице-президенту Пенсу. Отстранение Трампа от власти может произойти на основании 25-й поправки к конституции США. Она предусматривает возможность этого в случае недееспособности главы государства.

Барак Обама, Билл Клинтон, Джордж Буш-младший и Джимми Картер в письменных заявлениях осудили беспорядки. Обама и Клинтон, которые являются демократами, возложили ответственность за произошедшее на Трампа.

Facebook, Twitter и YouTube удалили видеообращение Трампа.

Конгресс возобновил заседание по итогам выборов.

Возражения по выборам в штатах Мичиган и Джорджия отозваны.

Я разочарован. Не думал, что такое возможно в США. Сравните, как передавал власть Порошенко, и как пытается цепляться за неё Трамп. Впрочем, так всегда бывает, когда к власти приходят авантюристы, популисты и диктаторы – вне зависимости от страны. А псевдопатриоты семенченки и парасюки имеют международную прописку.

Что дальше? Пик напряжения пройден, многоступенчатая система дала несистемный сбой, Байден вступит в должность, всё пойдёт по накатанной. Время Трампа, как и время Зе, должно стать уроком как для американцев, так и для украинцев. Мало в это верю, но всё же…

UPD. Конгресс утвердил победу Джо Байдена на выборах президента США. Всё, 20 января инаугурация.

UPD-2. Трамп сегодня, 7 января, пообещал мирно передать власть Джо Байдену после того, как Конгресс утвердил итоги выборов.


Igor Aizenberg

Новости из США. Среда, 6 февраля.
UPD 22:10 EST

Сенат отклонил возражения по утверждению результатов голосования выборщиков в Аризоне. 6 республиканских сенаторов голосовали за принятие возражений. 93 сенатора проголосовали против их принятия. Палата Представителей закончит обсуждение возражений по Аризоне в 23:00. Для принятия возражений их должны одобрить обе палаты. Таким образом, возражения по Аризоне уже в любом случае отклонены.

Палаты возобновят совместное заседание после голосования в Палате Представителей по возражениям в Аризоне.
Ходят слухи, что, возможно, Митч Макконнелл убедил все 13 республиканских сенаторов, выдвигавших возражения против утверждения результатов выборов, не выдвигать больше возражения ни по одному штату. Трое и них уже отказались от возражений публично, выступая в Сенате. Сенатор Хаули продолжал настаивать на своих абсурдных возражениях по Пенсильвании во время дебатов в Сенате по Аризоне. 6 из 13 «оспаривателей» голосовали в Сенате за принятие возражений по Аризоне.

Если, однако, слухи верны, то весь процесс утверждения закончится сегодня ночью. Для того, чтобы возражения обсуждались, необходимо, чтобы их выдвигали представители обеих палат.

UPD 23:15 EST Палата Представителей вслед за Сенатом отклонила возражения по утверждению голосования выборщиков в Аризоне. 121 республиканец, большинство республиканских членов Палаты, проголосовали за принятие возражений, то есть, будем прямо говорить, за осуществление государственного переворота. 303 члена Палаты Представителей проголосовали против принятия возражений.

UPD 0:15 EST Сенат и Палата Представителей снова прервали совместное заседание, поскольку сенатор Хаули не отказался от своей поддержки возражений по результатам выборов в Пенсильвании и выступил с возражением вместе с группой членов Палаты Представителей. Обе палаты теперь снова будут проводить раздельные заседания, которые могут продлиться до двух часов. Поскольку республиканские сенаторы отказались от поддержки возражений по результатам выборов в Джорджии, Мичигане и Неваде, результаты в этих штатах, как и во всех следующих по алфавиту до Пенсильвании были утверждены. Палаты соберутся снова на совместное заседание после обсуждения возражения по Пенсильвании и гооосования по нему.

UPD 01:10 EST Сенат отклонил возражения по утверждению результатов голосования выборщиков в Пенсильвании. 7 республиканских сенаторов (Хаули (Миссури), Круз (Техас), Ламмис (Вайоминг), Скотт (Флорида), Тубервилл (Алабама), Хайд-Смит (Миссиссипи), Маршалл (Канзас) голосовали за принятие возражений. 92 сенатора проголосовали против. В Палате Представителей продолжаются дебаты, но возражения уже отклонены, поскольку для их принятия обе палаты должны их одобрить.

UPD 03:16 EST Вслед за Сенатом Палата Представителей отвергла возражения против итогов выборов в Пенсильвании. За принятие возражений голосовали 138 из 210 республиканских членов Палаты. Против – 282 члена Палаты. Сейчас Конгресс возобновит совместное заседание и продолжит утверждение итогово выборов.


Валерій Прозапас

Свобода слова, вільне волевиявлення, права особистості тощо навіть в такому бастіоні демократії як США були використані як інструмент для влаштування ганебного цирку на користь політиків-популістів.

Це криве дзеркало, яке знецінює демократичні принципи, підмінюючи їх технологією “прямого народовладдя”.

Американські інституції впораються, але уявіть наскільки гірша ситуація у нас. Як глибоко проникла ця бацила деградації в слабкі державні органи України, і як важко її буде викорінити, бо у нас традиція саморуйнації закладена ще з часів “чорних рад”, а тепер зацементована офіційною клоунократією.

Тільки заради бога, не називайте той вашингтонський бунт “майданом”, бо тоді у нас і Боцман з Зіміним та Грішиним “майданівці”.


Володимир Омелян

Колись один відомий американець зверхньо сказав: «Високопоставлені росіяни погрожують США? Але вся російська еліта тримає власні кошти на Заході, їх діти вчаться в наших університетах, вони відпочивають і живуть в наших містах. Це давно вже не російська, а наша еліта».

Він помилявся.
І помилився двічі.
Вперше, коли вирішив, що достатньо дозволити корумпованим російським посадовцям і олігархам легалізувати вкрадені гроші на Заході, щоб тримати їх під контролем спецслужб.
Вдруге, коли вирішив, що дії Москви завжди лінійно-раціональні та щонайменше матимуть інстинкт самозбереження.

Росія набагато слабша за країни Заходу, особливо, якщо вони разом. Росія слабша вже за країни Азії. Їй нікуди відступати в ХХІ сторіччі. Єдиний шанс вижити і нав’язати власні правила гри – це хаос, після якого спробувати сформувати новий порядок денний.

Старі підходи радянських спецслужб незмінні: спершу ми інкорпоруємо своїх агентів в тіло Заходу. В кожного з них власна функція, вони можуть не виявляти себе десятиліттями (в Лондоні можна перебувати як під легендою мільярдера, так і безхатьком під мостом, – обидва в час Х однаково пустять вибухом поїзд з рейок). Далі ми змінюємо реальність і сіємо хаос. Після цього ми стабілізуємо ситуацію і допомагаємо встановити порядок, але вже на наших правилах і з врахуванням наших інтересів.

В Росії декілька людей вирішують все. Ці люди заради власних інтересів і цілей не вагаючись спалять Москву, здадуть своїх одноплемінників, приречуть їх на муки. На відміну від країн Заходу, де для будь-якого політика першочерговою є цінність кожної людини, бо в підсумку це його виборець.

Те, що відбувається сьогодні в Вашингтоні, – це не просто прихильники Трампа не згодні з результатами виборів. І причина безладу та захоплення Сенату – не провал ключового найвисокопоставленішого російського агента. Це чергова російська спроба поглибити хаос в надії на те, що результат буде відповідати очікуванням Москви.

Росіяни вже давно в Вашингтоні. Останні масові депортації коммі додому відбувалися півстоліття тому. Після цього вони повернулися знову.

Я переконаний, що американська демократія вистоїть. Але висновки мають бути жорсткі: з Росією та її союзниками може бути єдина мова – мова сили. Демократично обраний на 1-2 терміни президент не має про що домовлятися з Кощієм-Безсмертним. Бо тоді наступному президенту доведеться капітулювати перед тиранією.

Ніколи не забувайте, що після блискучого Риму, з розвинутими акведуками, Аппієвими дорогами, фаст-фудами, прогресом і демократією прийшли «темні віки» тік-токерів вконтактє, які вмить відкинули розвиток цивілізації на декілька століть назад.


Тарас Чорновіл

Минулої доби російські окупаційні війська скоїли п’ять атак на позиції українських захисників на Донбасі та одну на Конгрес США в Вашинґтоні (округ Колумбія). Десь так психологічно сприймається все те, що відбулося.

Я розумію, що один-два рашистські прапори в учасників штурму центру американської демократії та якась групка присутніх серед терористів московських агентів не мала суттєвого впливу на драматичний перебіг подій. Я все це розумію й не збираюся тут розкручувати якусь конспірологічну теорію. Там, де є Трамп, пряма участь путлєра не обов’язкова. Дональд сам є безпрецедентним викликом будь-яким принципам демократії та усталеного світового порядку. Такий собі Мадуро в значно більших масштабах. Ця істота, якби не інституційна стійкість США, самостійно була готова вкинути свою країну в нову громадянську війну. Для таких стоп-кранів не існує.

Але це США 21 століття. І там нині чогось подібного повторити вже не вдасться. Я дуже сподіваюся, що вже 21 січня Трамп буде негайно заарештований, і щодо нього не спрацює в черговий раз класичний принцип демократії, коли переможених не судять. Зверніть увагу, в нас автоматично виникає заперечення, бо приповідка ж: “Переможців не судять”. На жаль, це поки в нас – ми в своїй більшості досі неймовірно далекі за менталітетом від цивілізованого світу й критично близькі до менталітету русскага міра. Тому в нас досі якась нікчемна зелена тля може безкарно верещати, що “всі очікують на засудження Порошенка”, й навіть отримувати якісь ріденькі аплодисментики, бо саме так має відбуватися в світі рашистських “демократизаторів”.

Але Трамп перейшов межу, за якою деякі психологічні стопори демократичного світу треба відключати, – він піддав загрозі внутрішній мир у своїй країні й уже призвів до загибелі людей. Щоб не було прецедентів, має заговорити закон, а не гуманізм.

А тепер про РФію, Путіна, імовірні рашистські впливи… З одного боку, я думаю, що прямого втручання там не було, хоча… Зрештою, нехай прозвучать висновки слідства. Але, з другого боку, праві й ті, хто впевнено заявляють, що в світі не відбувається жодної значної деструктивної, загрозливої чи кривавої події, до якої хоча б опосередковано не був причетний кремлівський режим. Ще раз повторюся, тут навряд чи йдеться про якісь прямі впливи кремлівської агентури, згадайте дуже широкий зміст слова “опосередковано”. От тільки цих опосередкованих фактів при Трампі стало критично багато. Почалося все значно давніше, коли, за твердженнями ряду журналістів-розслідувачів, Трамп став дуже бажаним гостем у Москві та, засвітившись там у ряді скандалів, імовірно був завербований. Про вплив Рашистану та його агентури й ботоферм на вибори 2016 року навіть говорити зайве. Сперечатися можна лише з приводу того, чи саме ці впливи стали вирішальними в дуже хиткій і непереконливій перемозі Трампа над Хілларі Клінтон.

Не слід забувати й про те, що історія з імпічментом Трампу від самого початку йшла лише за московським слідом. Чи ж ми забули? Аж до появи іншого, розкрученого доморощеними олігархами та за активної участі Москви фігуранта скандалу Зеленського, Трампа добивали й виводили на невідворотність відповідальності саме за незаконну співпрацю з РФ. До середини 2019 року там узагалі не було жодної української карти. Я досі знімаю капелюха перед вправністю московських спецслужб, які зуміли вкинути в той вир пристрастей якусь дрібну шестірку й розвернути увесь правовий процес імпічменту в українське русло. Насправді, тоді вони не лише вивели себе із епіцентру скандалу, але й Трампу реально підсобили. Бо український корупційний пакет, на відміну від кремлівського, юридично на імпічмент не тягнув. Ну, реально, там не було підстав для імпічменту Трампа, були підстави для імпічменту Зеленського. Але той фактаж був дуже образливим для Байдена, чиї впливи в Демпартії тоді вже домінували. За рашистським пакетом навіть частина республіканців проголосували б за імпічмент, а за дріб’язковим українським це стало вже тільки внутрішньою справою честі для демократів, якими так уміло зманіпулювали.

Ще багато разів випливали різні російські вуха й хвости в оточенні Трампа. Той же Манафорт має не українські, а саме російські корені. Це в нас він залетів, бо на Революцію Гідності, яка зробить явним усе таємне, ніхто не сподівався. А розгорталася його кар’єра в Московії. Та й у Києві він працював не стільки на Януковича (йому, насправді, більше зашкодив), а на потреби путінського режиму. Але головне – це такий собі виховний, психологічний ефект.

Трамп – особа абсолютно аморальна. Це не секрет навіть для його прихильників. Але його найбільша аморальність полягає якраз у засвоєнні ісконно-скрєпоносной системи політичного мислення. Якщо дуже простою мовою, то це принцип: “Если нельзя, но очень хочется, то можно”. Це якраз той принцип, за яким живе й діє ще один московський виплодок – Зеленський. От тільки в РФ ця норма діє завжди й у всьому. В Україні, на жаль, також поки спрацьовує безвідмовно, але лише до чергового Майдану. А в США не діє в принципі. Я не знаю, якими методами росіяни формували цю віру Трампа, що ісконно-русская метода спрацює в США, але тут на бізнес-історію Трампа чи його психологію це все списати не вдасться. Його нестійку психіку вміло й цілеспрямовано вели до саме такого результату. І більшість персонажів, які до цього спричинялися в його ближньому оточенні, чомусь (ах, яка несподіванка!) мали чимало російських штампиків у паспортах…

Окрема історія з різними радикальними рухами в США, на які покладається Трамп. Я взагалі противник будь-яких крайнощів. І для мене стала викликом здоровому глузду вся ота кампанія суспільного приниження перед загиблим злочинцем лише через те, що він афро-американець, а його вбивця – білий поліцейський. За цим апофеозом абсурдного самоприниження білих американців ми якось забули про іншу крайність “одноповерхової” Америки – всіляких близьких до неонацизму чи крайнього расизму груп та крайніх релігійних фанатичних течій на базі маргінальних методистських відламів і тоталітарних сект (дуже близьких до Трампа). У загалом стабільній Америці їхні “подвиги” зазвичай тонули в загальному масиві новин. Але вони десь і далі існували на суспільному маргінесі. Те, що ми після ку-клукс-клану не спроможні згадати назву бодай одної такої організації, не означає, що їх не існує. А тепер згадаймо, чи на ближчих просторах Європи та Азії є хоч одна радикальна чи й терористична організація, сліди від якої не тягнулися б до ФСБ або ГРУ РФ? Запевняю, що нема. Навіть якщо вони виникли без участі московських спецслужб, то незабаром там уже кишіло рашистською агентурою та працювали гроші з Кремляндії. На відміну від усіляких Червоних Бригад чи Ісламської Держави, я сам ніколи не вивчав американські фундаменталістські рухи, але чомусь мені здається, що впливи рашен-спецслужб там не менші, а й значно більші, ніж у якійсь радикальній німецькій Альтернативі чи французькій Лепенщині…

І ще велике питання, чи РФ цю гру проти США програла? Так, вони програли американські вибори, але не війну за ослаблення Америки та сповнення свого головного ворога внутрішніми протиріччями й громадянськими протистояннями. На 20 січня готується ще один старт з амбіціями на заколот національного масштабу в Флориді. Не сумніваюся, що в ряду агресивних досі маргінальних організацій раптом появляться гроші й уміла організаційна підтримка. Не здивуюся, якщо раптом у США з дружнім візитом зберуться путінські байкери “ночные волки”, чи як там цих виродків звати.

Але Америка переможе. Рашистан – занадто маргінальна й примітивна держава, щоб прищепити свої принципи й методи найбільшій світовій демократії. Та й не слід применшувати роль Байдена і дуже сильно змінених демократів, яких усе це рашистське бидло американського розливу реально вкурвило.

Проблема не в Америці. Проблема в нас. От ми зараз спостерігаємо, затамувавши подих, за драматичними подіями в США й не задумуємося, що все те, що в Америці московітам або вже не вдалося, або провалиться з часом, уже реалізовано в нас. Не назавжди, не до глибини кісткового мозку, як у них самих у скрєпоносній, але ж зроблено… І ми зараз живемо в цьому напів реалізованому (принаймні у владі та частині суспільства) осколку жахливих експериментів над живими людьми…

Отакі несвяткові роздуми під цьогорічне Різдво промайнули після перегляду американських новин…


Володимир Ховхун

Про Америку, яку створив Господь

Поміж іншого, Господь створив Америку.
Спочатку він населив її бізонами, потім туди прийшли Перші Нації, згодом з’явились WASP’и, BLM, індекси Доу Джонса і NASDAQ.
Між 1792 р. і 1828 р. в Америці постає Демократична партія (Томас Джефферсон, Ендрю Джексон, Томас Вільсон, Франклін Рузвельт, Джон Кеннеді, Ліндон Джонсон, Джиммі Картер, Білл Клінтон, Барак Обама, Джо Байден).
У 1854 р. було засновано Республіканську партію (Авраам Лінкольн, Вільям Мак-Кінлі, Теодор Рузвельт, Дуайт Ейзенхауер, Річард Ніксон, Рональд Рейган, клан Бушів).
Були ще: віги, федералісти, комуністи, різні прогресивні партії.
Сьогодні існують також: лібертаріанська партія, «зелені», конституційна партія, піратська партія і навіть партія незалежності Аляски…

Назва партії та певний ідеологічний вектор не дуже пов’язані між собою, особливо якщо розглядати цей зв’язок в історичній перспективі.
Республіканці починали як виразні противники рабства і класичні ліберали – сьогодні багато хто з «республіканців» таврує своїх противників образливим словом «ліберал».
За наших часів афроамериканець, який голосує не за демократів, трохи «не такий», хоча ще півстоліття тому діксікрати (консервативна фракція в демпартії з базою в південних штатах) підтримували расову сегрегацію. До слова, значна частина їх згодом перейшла до табору республіканців. Сьогодні Демократична партія є універсальною, з переважанням лівоцентристської, ліберальної ідеології.

Ідеологія республіканців – неоконсерватизм, головний політичний орієнтир – правий центр.

Для носія пострадянського менталітету, можливо, важко зрозуміти, як американці сприймають свою належність (чи неналежність) до якоїсь партії. Для багатьох з нас партія – це «орден меченосців», з однаковим непорушним кодексом честі та колективною відповідальністю.

Боюсь, що американці ставляться до своїх партій не так пафосно, можливо, десь так, як українські футбольні фани ставляться до своїх улюблених клубів. За потреби республіканці голосують за демократичного кандидата (саме Republican Voters Against Trump забезпечили сьогодні перемогу Байдена в критичних «червоних» штатах), а демократи – за кандидата від республіканців, якщо той більш гідний посади POTUS’а. У 1980 р. за Рейгана проголосувало 44 штатів, у 1984 р. – 49 з 50!

Американський виборець – насамперед американець, а не симпатик якоїсь політичної організації.

Якби мене запитали, яким одним словом я означив би дві головні сили США, то моя відповідь була б такою: деми – «прогрес», репи – «традиція». Так, сьогодні за демів (переважно) великі міста, університетська молодь, наука, освіта та сучасний бізнес (останнє є визначальним), насамперед бізнес високих технологій. За репів (переважно) містечка та сільські райони, традиційний бізнес, схильний до монополізму, бізнес, пов’язаний з сировиною (включно з добуванням вуглеводнів).

У діалектичному поєднанні «прогрес – традиція» провідною ланкою є прогрес, рух уперед, адаптація до нового. «Змінись, або помри!». Корисною функцією традиції є забезпечення стабілізації, забезпечення меншого розриву між крайніми елементами системи: з одного боку, схильними до статики, з іншого, такими, що вже розвинули другу космічну швидкість. Якщо систему не стабілізувати, вона може загинути.

Сьогодні (останні тридцять років) демократи – кращі «економісти», за їхнього керівництва економіка і бізнес у цілому почуваються краще. Звинувачення їх у соціалізмі виглядають трохи смішними. У загальноприйнятому значенні соціалізм – це державна власність на засоби виробництва. Інтуїтивно відчуваю, що для американців соціалізм – це лише посилення соціального захисту нужденних.

Соціальний захист – цікава штука. Його надмірність може стати деструктивним чинником десь у Франції, але розумний (і водночас напрочуд високий) рівень його у скандинавських країнах може стати ефективним стабілізатором економіки (в період піднесення економіка не перегрівається надто швидко, а в період спаду значні бюджетні трансферти забезпечують достатньо високий платоспроможний попит, і економіка легше проходить через кризу).

Утім, моя позитивна оцінка демів не є позитивною оцінкою їхньої власне партійної діяльності. Я не знаю, якою мірою курс демів є результатом стратегічного аналізу та планування уповноважених партійних структур, а якою – результатом руху за течією. Для мене визначальним є те, що якась суспільна сила забезпечує функцію прогресу. Якщо завтра нею стануть лібертаріанці, то чому б ні.

Особливістю діалектичного поєднання «прогрес – традиція» є також те, що сьогоднішній «прогрес» завтра стає «традицією», і традиціоналісти з часом змушені переходити на більш ліберальні позиції. Тому, наприклад, республіканці сьогодні неоконсерватори погоджуються на те, щоб жінки мали право на окремі від своїх чоловіків банківські рахунки (чи ще ні?), але досі заперечують проти того, щоб вони на власний розсуд розпоряджались своїм тілом. Позиція репів щодо вазектомії у чоловіків мені не відома.

Хай там як, Америка видається мені певним прообразом майбутнього людства, коли в одному місці зустрічаються всі раси, етноси, релігійні та світські світогляди, відмінні політичні ідеології, і починає плестись мереживо з великих можливостей – і великих випробувань.

Боже / Всесвітній Розуме / Летючий Локшинний Монстре, бережи Америку!


Петро Порошенко

Глибоко шокований подіями у Капітолії. Справжній виклик для американської демократії! Чітке підтвердження жахливих наслідків політичної безвідповідальності, насильницької і егоїстичної риторики.

Вірю, що американський народ стане на захист демократії, свободи та правопорядку. Україна солідарна з Вами!

___________

Deeply shocked by the events in the Capitol Hill. A real challenge to the American democracy! It is a clear evidence of the grave consequences of political irresponsibility, violent and egoistic rhetoric.

I believe that the American people will stand for democracy, freedom and order. Ukraine is in solidarity with You!

* * *

Вітаю обраного Президента США Joe Biden з утвердженням перемоги на рівні Конгресу!

Здається, ні в кого серед справжніх друзів США не було сумнівів саме у такому результаті. Завжди згадую його слова, ще на посаді віце-президента США, про те, що у разі необхідності він завжди відкритий для України.

Бажаю успіхів демократичній адміністрації Білого Дому на непростому шляху протидії численним викликам сьогодення, яких лише побільшало.

Слова своєї глибокої вдячності адресую і республіканській адміністрації США, у співпраці з якою ми продовжували нарощувати нашу стійкість. В Україні щиро цінують стратегічне партнерство і союзництво Сполучених Штатів Америки на засадах твердої двопартійної підтримки України. Виборчі змагання позаду, попереду зміцнення трансатлантичної єдності та солідарності!

___________

My congratulations to the US President-elect Joe Biden on the certification of his win by the Congress!

It is apparent that among true friends of the United States no one had any doubts about this outcome. I always recall the words he said as Vice President of the United States that, if necessary, he is always open to Ukraine.

I wish every success to the Democrats administration of the White House on the difficult path of countering numerous challenges of today that went more in number.

My words of deep gratitude also go to the Republicans administration, in cooperation with which we kept increasing our resilience. Ukraine greatly values the strategic partnership and alliance with the United States of America on the basis of strong bipartisan support of Ukraine. Electoral competing is now behind, ahead is the strengthening of transatlantic unity and solidarity!

 

Карикатура © Morten Morland / The Times

 

Новости из США. 6 января 2021 года

Поділитися:

Куди не глянь – самі «сивочолі»!

Дмитро “Калинчук” Вовнянко

От і скажіть мені, чим керується той Байден, збираючи собі команду? Ну тільки помисліть! Жодного нового обличчя! Жодного “молодого і гарного”! Самому молодшому – 60 років. Куди не глянь – самі “сивочолі”!

А біографії їхні читати – то взагалі нудота! Кар’єра в партії, кар’єра в політиці, кар’єра в армії, кар’єра в держдепартаменті, кар’єра в конгресі! Жодного обличчя “НЕ з системи!” Жодного “НЕ вміє красти”! Жодного представника ГО! А де журналісти на чолі держкорпорацій?! Де, чорт, забирай, продюсери гумористичних шоу в Держдепартаменті? Де всі інші “вони научаться”?

Про коміків я взагалі мовчу – зневага повна!

Як таке їхні борці з корупцією пропустили, для мене взагалі загадка. Я лише пару імен запустив на пошуковці у “Блумберг” та в “Нью-Йорк таймс” – і як на підбір! Скандали через зв’язки з “Локхид Мартін”, “Дженерал Моторс”, “Майкрософт”… Звісно, жодного доказаного, – прямо як у нас зі “свинарчуками”. Але ж диму без вогню не бува – кожен Гнап вам скаже! Про що там взагалі думають їхні активісти? Куди їх заведе такий уряд?

Не знаю куди заведе, але з усіма попередніми командами президентів США, набраними так само, Штати лишаються в світі “державою №1”. І їхні Бігуси та Бабінець живуть у їхніх судах, доказуючи правоту своїх передач. І пересічні американці це зазіханням на свободу слова чомусь не вважають. Правда, дивно?

Поділитися:

Погляньте на Білорусь і побачте різницю

Джон Сміт

Народ, а повідомте мені, як там білоруси? Скинули вже свого Януковича без такої трійки опозиції, яка ото у нас лише “жувала соплі”? Як у них там? Народ наче соплі не жував. І сотнями тисяч виходили.

А картопляний фюрер все сидить.

А причина в тому, що у диктатора є організація, а у протестувальників нема. Немає у білорусів Сотень Самооборони. Не знайшлося того, хто закликав їх створювати і створив. Якби були Сотні Самооборони з дерев’яними щитами, то з мусорами було б кому битися. Пес режиму одразу отримував би у зуби черенок від лопати, якби спробував хапати на вулиці людей. І якби стали у центрі Мінська під будівлею уряду напіввійськовим табором з барикадами, створили б для влади умови, коли влада змушена діяти, а ми зобов’язані лише тримати оборону. В якийсь момент у влади ресурсу не вистачає розігнати табір, і влада програє.

Фантастика? Ні. Саме так Майдан переміг в Україні. Опозиція закликала будувати барикади, Парубій організовував Сотні Самооборони, за що зараз отримав справу від зелені, Порошенко і інші фінансували господарські потреби, а політичні лідери ходили до Яника і вели з ним переговори, аби свита пахана постійно бачила, що пахан вимушений йти на поступки. І в якийсь момент свита пахана пахана злила.

Україні щастить на сильних політиків, здатних брати на себе відповідальність. Але українці не цінять цього. Українці повторюють тупі цитатки, підкинуті їм ворогами.

Погляньте на Білорусь, побачте різницю.

Поділитися:

Нагадування деяким істотам із диктаторськими замашками

Тарас Чорновіл

Деяким істотам із диктаторськими замашками варто переглянути перебіг однієї історичної події, остання стадія якої розпочалася 22 грудня 31 рік тому. Ідеться про Ніколає та Єлєну (ах, яке співпадіння…) Чаушеску. Саме цього дня самовпевнений диктатор раптово втратив контроль за своєю країною.

Соціальні, економічні, національні проблеми в Румунії наростали вже давно, але до цього часу жорстокий лідер впевнено їх придушував. У цей період вибухнуло повстання в Тімішоарі. Далеке від Бухареста місто не передбачало великих проблем для клану. Армія блокувала весь регіон, а спецназ уже починав зачистку осередків бунту. Усі румунські медіа про повстання й численні жертви мовчали, а глушилки перешкоджали надходженню повідомлень від “ворожих голосів”.

Диктатор повернувся з закордонної поїздки й був засмучений, що його Лєнка сама вперше не справилася з координацією дій силовиків. Провів нараду й отримав звіт. Його Аваков повідомив, що поліція не дасть перекинутися осередкам протестів на столицю, а його Таран і Хомчак дружньо відрапортували, що хоча армія й не повинна виконувати бойові операції в середині країни, але наказ верховного буде виконано, й ці кляті заколотники будуть знищені. Його тодішній Баканов трошки потуплював очка, знав більше за інших, але також доповів, що спецслужба виловлює усіляких тодішніх “прото-порохоботів, наглих ветеранів, соросят і обнаглілих патріотів”, які , будучи проплаченими агентами зарубіжних розвідок та кримінальними елементами, підлягають негайному знищенню.

Розімлілий від переконаності у своїй силі й непереможності диктатор вийшов на балкон головного партійного офісу, щоб звернутися до народу, якого зібралося чимало на площі. Там шумів натовп із тих 73% (хоча тоді це були всі 99%), які весь час активно підтримували диктатора. Чаушеску й думки не припускав, що там уже давно нема ніяких 99%, а якомусь своєму чиновнику-розумнику власному Рябошапці, чи ще кому, за погані прогнози ще рік тому велів вирвати язика, щоб не вторив цій порохоботській пропаганді. Тому Чаушеску був здивований, що натовп не привітав його бурхливими оваціями. Але все ж почав оприлюднювати текст свого нового відосика про всіляких засранців дальнобойщиків на перевантажених машинах, що руйнують найкращі в світі його дороги із великого будівництва. Тоді перейшов до ворогів – усіляких своїх місцевих Порошенків і їхніх порохоботів-підспівувачів. На що натовп уперше чомусь не почав вимагати посадок і швидких розправ, а вичікуючи та зловіщо мовчав.

І тут Чаушеску вперше публічно згадав про “інспіроване імперіалістами” повстання в Тімішоарі. Натовп уже здогадувався, що солощаві новини від місцевого мега-каналу “Ге+Ге” не є правдою, але чекав підтверджень. І отримав їх від першої особи – десь за пару сотень кілометрів за щільною інформаційною завісою вже йде революція, яку топлять у крові. Але головне – революція проти вічного “найвеличнішого лідера сучасності”, як його називала тодішня румунська Мендель, можлива!!!

І натовп загув і рвонув до стін партійного палацу. Армія спершу відкрила вогонь проти мітингарів. Але скоро повсталі почали захоплювати танки, які виїхали на площу, а потім і самі солдати зі зброєю й технікою перейшли на бік народу. Усі старання їхніх Тарана й Хомчака нічого не дали – резерви не рушили проти мітингарів. Керівник спецслужби (їхній Баканов) чомусь виявився мертвим. А місцевий Аваков узагалі не зміг знайти свою виплекану й відгодовану на бюджетних мільярдах нацполіцію. На площі вже йшли бої народу й армійців проти спецслужби Сікурітати. Натовп ринув до воріт головної партійної резиденцій, яка була значно міцніша й захищеніша, ніж партофіс у вертодромі Януковича в Парковому чи на Банковій…

Диктатор із своєю Лєнкою, покинувши своїх Слуг Народу (ага! там також сталінський лозунг про “Слуг народу” прижився), заскочив у вертоліт, який чекав на даху, – значить, варіант БЦ “Парковий” краще вписується в аналогію, хоча й на Банковій може бути площадка). Але далеко втекти не вдалося. Добрався до своєї першої резиденції, яку колись так обіцяв передати дітям, і продовжив утечу на автомобілі. Чомусь дорогою раптом розгубився кортеж, – може, вірні бійці тамтешнього УДО раптом згадали обіцянку відмовитися від кортежів. І врешті був спійманий солдатами ще вчора вірної армії.

Історія цей факт замовчує, але є припущення, що за мить до розстрілу диктатор вигукував прізвище лідера опозиції – свого тамтешнього Порошенка, розуміючи, що лише він зможе врятувати йому життя й гарантувати нормальний і гуманний суд. Але тамтешні ДБР добре попрацювали по опозиції та позбавили всіх засобів і можливостей для оперативних дій – її лідер не зміг вчасно прибути й порятувати Володимира Олександровича… тьху! Ніколає Чаушеску від розправи його вчорашніх вірних виборців, які так приємно кричали: тільки б не Порох… Рятівні тамтешні порохоботи, які вимагали справедливого суду для диктатора, просто не пробилися через натовп розлючених ФОПів, учителів, лікарів та іншої опори диктатора. Вчорашньої опори…

Далі була стара порепана стіна казарми й одна на двох черга з автомата. І зйомка всього процесу розстрілу. Найобразливіше для диктатора те, що кількість переглядів цього відосіка в рази перевершила популярність усіх його попередніх телетрансляцій із промовами та повчаннями для вірного народу… Але розстріл пройшов уже 25 грудня. А 22-го була втеча, арешт і млосне передчуття близької розв’язки. А ще – жодних запасних памперсів…

Отака в мене ремінісценція на історичну тему вийшла. Я цієї ночі трохи не доспав, тому міг щось трошки наплутати з недосипу – румунські ж прізвища, вони такі складні…

Поділитися:

Порошенко привітав ухвалення Сенатом США оборонного бюджету, що передбачає військову допомогу Україні

Петро Порошенко

Прекрасна новина з Вашингтону, де погоджено надання Україні чергової щорічної безпекової допомоги, включно із збільшенням підтримки летальною зброєю!

Це саме той шлях, яким і треба йти з тим, щоб відбивати апетити російського агресора щодо України. Для української влади зараз ключовим є продемонструвати і забезпечити справжній прогрес України на шляху реформ у секторі безпеки і оборони.

Щиро вдячний сенатору Rob Portman за проактивну позицію на підтримку нашої держави на засадах багаторічної стратегії зміцнення Збройних сил України та консолідації трансатлантичного фронту єдності та солідарності з Україною!

* * *

Great news from Washington, in where agreed was to provide Ukraine with an annual security assistance, including an increased support in lethal weapons!

This is exactly the way to proceed in countering the Russian aggressor’s appetites for Ukraine. It is now crucial for the Ukrainian authorities to display and ensure real progress in security and defense reforms of Ukraine.

I am sincerely grateful to Senator Rob Portman for his proactive position in support of our state basing on a long-term strategy of strengthening Ukraine’s Armed Forces and consolidating the transatlantic unity and solidarity with Ukraine!

Поділитися:

Турция и НАТО пришли в Азербайджан надолго, если не навсегда (видео)


Helgi Sharp

Вчера в Баку прошёл военный парад в честь окончания боевых действий в Нагорном Карабахе. На параде присутствовали президенты Азербайджана и Турции – Ильхам Алиев и Реджеп Эрдоган.

В параде приняли участие более трех тысяч военнослужащих Азербайджана, а также 2783 турецких военных. Численность военнослужащих Турции соответствовало официальным военным потерям Баку за время последнего противостояния. В дальнейшем они усилят азербайджанскую армию.

Также на параде представили захваченную во время боевых действий российскую технику.

Турция – а значит и НАТО – пришли в Азербайджан надолго, если не навсегда . Так в чём там Путин всех переиграл? 😉


Елена Кудренко

Вчера в Баку прошел парад победы. И Турция на этом параде присутствует как явный лидер в регионе.

Мы все привыкли к тому, что это у России такой бздык – кого-то контролировать, где-то лидировать. Но одной только величины территории мало. Нужно, как минимум, выполнять взятые на себя обязательства. То, как россияне кинули армян, можно сравнить с тем, как россияне кинули украинцев (хотя нам досталось несоизмеримо больше). Тут еще Лукашенко со своим “отдай территории, возьми деньги” (кто не в курсе, посмотрите ролик от Алексея Гончаренко). Россияне же отдали Сибирь, и деньги взяли 🙂 .

Ну да ладно. Вот пример, когда тот, кто в понимании россиян был всего лишь обслуживающим российских туристов персоналом, оказался сильнее и последовательнее самих несостоявшихся “лидеров”.

Россия также не контролирует территории в сторону Запада. Они все кричат о внешнем управлении, но оно явно не российское.

При Порошенко лидерами в регионе могли бы стать мы. Но теперь это скорее будет Польша, ибо именно там сейчас размещаются части Пятого армейского корпуса Соединенных Штатов.

Куда ни плюнь – одни “враги”. На востоке – Турция, на Западе – Америка. Да и в Украине не очень-то и получается.
А возвращаясь к парадам, они всегда показывают, кто в доме хозяин. И если на твои парады приезжают представители Абхазии, Южной Осетии, Таджикистана… Молдова теперь, думаю, приезжать уже не будет… Непризнанный Лукашенко, торгующий человеческими жизнями, Узбекистан еще…
Ну, в общем, вот вам и мечты о лидерстве. Реалии такие же убогие, как и репутация.

Поділитися:

Москва проиграла не только Украину – она проиграла все влияние в мировом православии

Синод Кіпрської Православної Церкви підтримав рішення Архієпископа Хризостома визнати ПЦУ

Синод Кіпрської Православної Церкви 25 листопада 2020 року оприлюднив комюніке щодо підтримки рішення Блаженнійшого Архієпископа Нової Юстиніани і всього Кіпру Хризостома ІІ про визнання Православної Церкви України.

«Священний Синод Церкви Кіпру на засіданнях 23 і 25 листопада 2020 року детально обговорив українське церковне питання і проблемну ситуацію, що виникла з поминанням Блаженнійшим Архієпископом Кіпрським Хризостомом Епіфанія як Предстоятеля Церкви України, і вирішив не виступати проти цього рішення Його Блаженства. У той же час, Священний Синод очікує широкого обговорення із загальною участю для подолання нинішньої кризи, яка загрожує розколом Церкви Христової», – йдеться у повідомленні.

Джерело


Віктор Трегубов

Синод Кипрской церкви подтвердил право предстоятеля поминать Православную церковь Украины.

Этому предшествовала традиционная частушка “этого не будет!” со стороны РПЦ и ее лоялистов в Украине. Как в рамках общей войны с реальностью, так и в качестве мантры. Предварительно Москва, пользуясь влиянием на Кипре, зарядила четверых местных епископов на бунт в попытке откатать признание со стороны предстоятеля. Судя по новостям с Синода, бунт был вежливо и в духе братской любви подавлен.

Это, кстати, показывает слабость российской тактики. Пишу это смело потому, что тактику Россия не меняет и менять не собирается, на другую психологически не способна.

Россия очень долго набирала мягкую силу в православных странах, улещивая тех или иных епископов условными соболиными шкурками. Это неплохо проходило в славянском мире и на постсоветском пространстве, а вот в греческом натолкнулось на коронное греческое чувство национальной исключительности и немного забуксовало. Однако Кремль прилагал большие усилия. В итоге в православии вообще и во многих церквях в отдельности сформировались промосковские партии.

И тут вот какая оказия. Эти партии и внешнее влияние вызывали беспокойство у других епископов, в том числе предстоятелей церквей. И “украинский кризис” внезапно стал для них возможностью эти партии подавить.

Представьте, что противник под видом союзника скрытно накапливает влияние и вербует предателей среди ваших войск. Правильная тактика здесь – пока он еще не накопил решающее множество, вызвать ситуацию, в которой он вынужден будет дать своим лоялистам команду “в атаку” и поднять бунт до того, как он будет подготовлен.

Именно это и сделал Вселенский патриарх Варфоломей. Он создал ситуацию, в которой все московские консервы просто обязаны были вскрыться и рвануть вперед. Но их было объективно недостаточно – много меньше, чем московские агенты на местах рапортовали в центр, из которого пришла команда “вперед!”. И поэтому московская партия с треском проиграла. Но она проиграла не только Украину – она проиграла все влияние в мировом православии. Все должны были дать ответ на вопрос “С кем вы, деятели церкви, с Константинополем или с Москвой?” – и за Москву оказалось исчезающе мало. А, значит, все ее претензии на глобальное православное лидерство – лишь бахвальство дикаря, надутого деньгами от вождя в обмен на верную тому вождю службу.
Сейчас ситуация повторилась локально, на Кипре (а до этого – в Греции). Кипр – очень сложный регион. Там велико влияние российского бизнеса, а многие местные считают, что лучше поддерживать хорошие отношения с РФ в противовес Турции (возможно, случай Армении открыл им глаза на бессмысленность такого подхода).

Тем не менее, даже на Кипре российская партия проиграла, а предстоятель, архиепископ Хризостом, сумел использовать ситуацию для утверждения своего авторитета. Большинство его поддержало, а епископы пророссийской партии оказались в щекотливой ситуации. Их пример – другим наука. Для других предстоятелей православных церквей, озабоченных влиянием Москвы у себя, это – привлекательная возможность от него избавиться. К объективным аргументам – богословским и церковным – добавляется субъективный, касающийся внутреннего устройства. Это много.

Отдельно следует поблагодарить уже Русскую православную церковь за то, что к организации “бунта” привлекла личностей, чьих интеллектуальных компетенций вряд ли было бы достаточно для уверенной уборки в клетке у попугайчика.

Впрочем, нам ли в Украине этому удивляться?


РПЦ прекращает поминовение Архиепископа Кипрского Хризостома II

Фото © СПЖ

Поділитися:

Що було не так із західною підтримкою реформ в Україні. Лекція колишнього посла Канади Романа Ващука

Топ-10 помилок західних партнерів щодо України у 2014–2019 роках.ТЕКСТИ.org.ua виклали конспект лекції колишнього посла Канади в Україні Романа Ващука, організованої Науковим товариством Шевченка у Канаді, в якій він детально і відверто виклав свій погляд на українські реформи: перебіг, підтримку, комунікації, реакції суспільства. Це дуже довгий текст, який вартий вашого часу, бо пояснює, що й чому відбувалося в Україні з 2014 року і до сьогодні. Лекція відбулася за три дні до українських місцевих виборів, 22 жовтня. Але зверніть увагу, наскільки точно здійснився його прогноз (у самому кінці). Далі пряма мова.

Часто західні люди вважають, що вони все розуміють про Україну. Мовляв, вона наробила вже стільки помилок, було стільки травм в історії, що як щось в України не виходить, треба просто закотити очі і сказати: «Знаєте, то просто Україна. It’s just Ukraine» – і всі розуміють, чому ваш проєкт не вдався. Але, може, західні країни щось недоговорюють про свої спроби допомогти. Я не виключаю, що левова частка помилок і проблем України – це «заслуга» самих українців, які, як ми знаємо — талановитий народ і, зокрема, талановито вміють одне одного обдурювати і потім жалітися на свою лиху долю. Але ми всі трохи доклалися до помилок 2014–19 років, і про це я хочу розповісти.

Отже, в кінці листопада 2016 року, у «золоту», як тепер зрозуміло, добу українських реформ, я був на імпрезі в Українському домі в Києві (колишній музей Леніна), де виступали різні люди, які або ще були в уряді, або саме йшли з нього. Це була перша хвиля післямайданних реформаторів, і вони виступали з короткими промовами про те, що їм не вдалося і чому. Над ними було таке лого в дусі Silicon Valley (Кремнієва долина), де йшлося про реформи і факапи (невдачі). І я подумав: «Ну якщо вони можуть майже на вершині своїх досягнень вже про таке думати, то може ми, як партнери, маємо також бути трохи самокритичними».

Я пропонував це своїм колегам-послам кілька місяців і навіть років, і щось ніхто мене не підтримав. Тож це моя друга спроба самокритичного огляду того, як Захід старався підтримувати Україну, але не в усьому це вдалося.

Україна – дуже складна країна, яка ледве сама себе розуміє. Звинувачувати якихось консультантів чи керівників програм з інших країн, що вони її до кінця не зрозуміли – трохи несправедливо, бо це така морська глибина, в яку можна поринати й поринати і не до кінця все збагнути. Навіть близькі сусіди України, як такий собі Володимир Путін, аналітично прорахувалися і, влаштувавши війну 2014-го року, отримали не той результат, на який сподівалися.

Навіть найближчі вороги не повністю розуміють Україну, а віддалені приятелі – і поготів. Так само, як і не розуміють київські еліти громадянського суспільства, що було в самій гущі Майдану, бачило свою перемогу та вирішило, що ця перемога стосувалась усіх громадян з усієї України. А виявляється, що це не так.

Стосується і діаспори, яка вирішила: «Ага, нарешті ті повністю сприйняли нашу модель ідентичності. Ура, все це вже «залізобетонно». Виявляється, що і це не зовсім так.

Україна протягом трьох десятиліть мала три революції, якщо рахувати «Революцію на граніті», 30-річчя якої ми відзначали. Ця, плюс «Помаранчева революція», плюс «Євромайдан», чи «Революція гідності» у 2013–2014 році. Отже, щось тут трохи не так із самопочуттям всієї країни. Якби хтось був психіатром чи психологом України, то сказав би: «Ви маєте якісь глибші проблеми, лягайте на канапу, розкажіть мені, в чому вони полягають».

А Україна не дуже хоче лягати на канапу, тому кожен пробує вгадувати. Коли я приїхав до Києва, мій новий колега, посол Іспанії, великий українофіл, пробував пояснити мені це так: «Знаєте, колего, от українці – дуже освічений народ, серед найбільш освічених». 73% молоді в 2014 році були охоплені університетською чи парауніверситетською освітою. Це дуже високий відсоток у світовому вимірі, але водночас люди офіційно низькооплачувані і з дуже високим коефіцієнтом сприйняття корупції. Україна була тоді 142-ю країною у світі за корупцією у списку з 198 країн. Тобто надто освічений народ, недооплачуваний, з глибокою недовірою до держави, як до чужорідного тіла, що сидить на шиї.

Усе це створювало механізм для цих постійних революцій, коли освіченість України, невдоволеність України, і корумпованість України створювали цю динаміку – так вважав мій колега. Але весь цей людський потенціал України також створював великі можливості реформування.

Непопулярні рішення сприймалися як катастрофічні

У будь-якому разі позитивних змін було дуже багато – про це є всеохопне дослідження «Reforms in Ukraine after the Revolution of dignity» за редакцією Івана Міклоша, колишнього віцепрем’єра Словаччини, який був роками головним радником спочатку президента, потім прем’єр-міністра з питань реформ, а також Павла Кухти, українського економіста і за часів «раннього Зеленського» заступника міністра економіки.

Там дуже добре викладені всі ті виклики: як почалася війна, з нею економічна криза, валюта підстрибнула до 30 з лишнім грн за долар і стабілізувалась десь на рівні 23–26 грн за долар (за часів Януковича курс штучно підтримувався на рівні 8 грн за долар, поки проїдалися всі валютні резерви). З тим була пов’язана економічна рецесія, зменшення ВВП на 9–15%.

Тепер ми в умовах пандемії і бачимо, що це знову може статися, але ми, західні люди, не врахували, а українці, може, забули (але не на підсвідомому рівні), що у 2007–2008 роках, коли була глобальна фінансова криза, ВВП України просів ще більше, на 13–14% в річному вимірі. Уявіть, яка це травма. Якщо вас ударили раз, ви ледве оклигали, а вас ще раз влупили по голові, навіть якщо ви призабули той перший раз, ефект залишився.

Так що українці були вже биті до 2019 року, і це вплинуло на те, як вони сприймали всі зміни. Українці перераховують свою платню і статки в доларах, хоча їхні щоденні витрати – не в цій валюті. Це якби канадці вираховували свій добробут у тому, скільки коштує канадський долар відповідно до американського. Воно, звісно, важливо для нас, коли ми їздимо у Флориду, але ми живемо в принципі в канадських доларах всередині своєї країни. Отже, в підсумку реформ, в еквіваленті купівельної спроможності ВВП України на 2019 рік вже був трохи вищим, ніж в 2014-му.

Тобто минула хвиля рецесії, пройшов занепад, а потім відновилася економіка з певними змінами.

Зокрема ті сектори, що не були олігархічними, а це ІТ і до певної міри сільське господарство, стали головними джерелами відновлення економіки.

І було ліквідовано половину банків України. З погляду вкладників – не дуже радісна подія, але з точки зору прозорості фінансової системи України – дуже позитивні та потрібні рішення. Дуже багато з тих потрібних рішень були болючими.

Свого часу, здається, Жан-Клод Юнкер, колишній прем’єр Люксембургу, потім голова Єврокомісії сказав: «Всі наші керівники Євросоюзу, його країн, знають, що треба зробити, вони просто не знають, як після того їх мають знову обрати».

І перші уряди після Майданів в Україні до 2019 року робили непопулярні речі серед звичайних людей. Вони були популярними у Вашингтоні, у Міністерстві фінансів у Оттаві, але не в Христинівці чи Мелітополі. Те, що оздоровило з нашої західної точки зору українську економіку, часто сприймалося в Україні як одна катастрофа за другою, а невдоволення ними підігріто тими, хто програвав – олігархами, що володіють основними телеканалами.

«Ми стали складовою «канапки» українських реформ»

До чого тут міжнародна спільнота, до якої я належав як посол Канади? З одного боку посли знають, що є представниками іншої держави і не мають втручатися у внутрішні справи.

З іншого боку, від громадянського суспільства і перших урядів після Майдану було запрошення: «Втручайтесь, радьте, натискайте, щоб ми могли зробити ті реформи, які хочемо, незважаючи на спротив наших внутрішніх ворогів”. Тому питання, як і коли переступати межу невтручання, стало трохи делікатним. Щоб це якось врегулювати, у 2015 році на саміті «Великої сімки» (вже не вісімки, бо Росію вже були викинули) канцлерка Меркель створила групу послів у Києві, які мали координувати спілкування з владою України щодо реформ.

Я тоді думав: «Господи, це потрібно буде ще раз зустрічатися? Ще якась запланована зустріч щотиждень-два додатково до іншої програми? Скільки можна балаканини? тощо» Але, як виявилося, системні німці мали рацію, ми почали зустрічатися і працювати як певна міжнародна команда, що мала вплив на рішення влади України у фінансовому та інших секторах.

2018 року ми ще створили спільний акаунт в Твіттері, де люди чекали наших заяв та реагували на них. Ми стали складовою «канапки» українських реформ. Ідея була в тому, що є зовнішній світ, західний світ, є українське громадянське суспільство, активісти і посередині десь є українська влада.

І одні, і другі змушують робити позитивні та корисні реформи. І це спрацьовувало до пори до часу, але вже до 2019 року чи то хліб зачерствів, чи то шинка в канапці трошки запахла, але модель вже не спрацьовувала. І як громадянські активісти, яких почали називати «соросятами», так і зовнішні партнери, яким закидали зовнішнє управління Україною, почали вже всім трохи набридати. Ну, найбільше ми набридли саме олігархам, але вони переконали багатьох людей, що і їм також.

Отже, топ-10 наших помилок
№1 – РЕФОРМ-БІЛЬШОВИЗМ. Якщо не досягнуто все на 105% – то зрада

«Зрада» – це майже мем українського життя, як і перемога, ганьба та інші подібні емоції. Я не був у Києві під час Революції, стежив за нею з Белграда через соцмережі, але був тиждень у березні 2014 року, а тоді вже приїхав на тривалий час у жовтні. І я побачив таку екзальтовану віру, що все можна змінити, перевернути, перетворити і, як виявилося, західні країни підписалися під цією програмою максимум.

Логіка така, що українці самі цього хочуть, ну як їм відмовити, ми також маємо погодитися, що все це реально і все треба виконати. І якщо коли-небудь дійсність не відповідала цим завищеним очікуванням, всюди повідомлялося про зраду. Це був 2015–2016 рік, ми мали радницю з Канади, яка працювала з судовою системою, і вона мене спитала: «Романе, чому українці не можуть бути щасливими, досягнувши 80% успіху?»

Люди вважали, що потрібно вимагати максимум, щоб досягти хоча б чогось. Але небезпека ховалася в тому, щоб досягнувши 80%, говорили тільки про 20% того, що не вдалося.

Це демотивує людей і створює враження, що немає жодних досягнень. Порівняйте, що пишуть тепер деякі публіцисти. Наприклад, Сергій Фурса був великим критиком Порошенка – і в журналі «Новое время», і в соцмережах, тепер він говорить про старі добрі часи, «золоту добу», коли ще були реформи. Ну то, Сергію, де ти був, чи тебе хтось підмінив у ті роки, коли тобі не вистачало всього досконалого?

Досконалість справді мотивує, але може також демотивувати, якщо тобі втовкмачують у голову, що не досягнувши максимуму, ти не досягнув нічого.

№2. – ДВІ РІВНОЗНАЧНІ ВІЙНИ. Росія ≠ Корупція

Ідею, що є дві рівнозначні війни в Україні, озвучували деякі посли: «Україна має дві війни: війну проти Росії та війну проти корупції, і вони обидві однаково важливі». Інші також це підтримували.

Досвід моїх родичів, які брали участь в українських різних визвольних рухах і потім сиділи по таборах – полонених чи переміщених осіб – у різних сусідніх з Україною державах, підказував мені, що це не так. Бо всілякі внутрішні негаразди держави можна з часом вирівняти, але якщо ти програєш війну із зовнішнім ворогом, то всі інші дискусії стають теоретичними, і ви їх проводите або в концтаборі, або в еміграції на форумах Наукового товариства імені Шевченка.

Отже, я це повторював тим людям, які хотіли мене слухати (а їх було небагато), що найважливіша війна для України – зовнішня і що не можна зсередини палити хату й одночасно її обороняти. Говорячи це, може, стаю де-факто союзником якихось не надто прогресивних сил, але все-таки державність для мене пріоритетна. До певної міри це відповідає канадському гаслу внутрішної політики, але застосоване щодо України: «Peace, order and maybe good government» (Мир, порядок, і тоді, можливо, гарний уряд – ред.).

Наголошування на рівнозначності цих двох загроз означало, що на Заході раптом склалося враження, що коли Україна не стане блискучим зразком усього найкращого в людському житті, то не заслуговує на те, щоб її обороняти. Скажімо, перший ліпший Бангладеш, чи перша ліпша там Бельгія, чи перша ліпша Ефіопія мають право на існування безвідносно до їхнього рейтингу «Transparency International», а Україна мусить собі заслужити право, щоб хтось її підтримував і обороняв. Мені здається, що це трохи логіка догори дриґом.

№3 – АНТИКОРУПЦІЯ ПОНАД УСЕ! Радше, ніж верховенство права

Із попередньою проблемою пов’язаний підхід «антикорупція понад усе» – замість ширшого поняття верховенства права. Звісно, це реакція на сподівання самих українців, які, поваливши ненависну багатьом із них владу, хотіли справедливості і в деяких випадках – помсти. Щоб після успішної революції переглянути всю 25-літню тоді історію незалежної України і виправити всі неправди за цей час.

Одночасно міжнародна спільнота, урядові, неурядові і міжнародні організації створили цілий антикорупційний апарат, який вирішив, що настав його «зоряний час» і потрібно розбудувати в Україні антикорупційні системи.

Але в Україні при відносно слабких інституціях особисті горизонтальні і вертикальні особисті зв’язки майже для всіх є звичним шляхом для вирішення питань. Отже, якщо ви взялися за велику антикорупційну безкомпромісну кампанію, то майже кожен в Україні підпадає під її дію.

Корупція в Україні – це не секторальна проблема, яку можна успішно вирішити, як, скажімо, проблему торгівлі наркотиками у Новій Південній Валіїї в Австралії, де створили незалежну комісію, вона перевірила порт і поліцію, знайшла тих, хто цим займався, і викорчувала більшість корупції у тій сфері.

В Україні, як казав тодішній секретар Ради нацбезпеки про перший етап мобілізації в українській оборонній індустрії, «не було корупції в системі, система була корупцією, і ми нею користувалися, щоб оборонку запустити в роботу”.

Проголошуючи хрестовий похід проти корупції, ви йдете майже проти всього політичного класу цієї країни. Я зразу мав певні застереження, бо мав досвід, пов’язаний з фінансуванням Міжнародної комісії проти безкарності у Гватемалі (CICIG). Це така прокуратура, де головний прокурор був не з Гватемали, і яка об’єктивно розглядала проблеми гватемальского суспільства. Їм багато чого формально вдалося. Ними керували іспанські і колумбійські прокурори, і вони розпочали кримінальні справи проти майже всіх секторів гватемальского політичного життя.

І ось що цікаве сталося. Розпочавши боротьбу із корупцією, вони посприяли обранню в 2015 році президентом Гватемали комедіянта без жодного політичного досвіду, якого звали Джиммі Моралес. На антикорупційній платформі.

Після обрання президентом він раптом знайшов спільну мову з різними гравцями гватемальского економічного, олігархічного й іншого життя. І от у вересні 2019 року, після десяти років фінансування цієї комісії не тільки Канадою, а й Америкою та ЄС, президент Моралес викинув її з Гватемали за згодою обох кандидатів, які вийшли у другий тур під час президентських виборів.

Тобто всі погодилися, що їм цей CICIG не потрібен. Це свідчення того, що такий фронтальний наступ на всіх і вся скорше чи пізніше захлинеться, і більш врівноважений та селективний підхід, мабуть, був би більш успішним.

Ширші реформи щодо верховенства права – не настільки видовищні, як заарештувати когось і розкласти банкноти перед камерою, але могли б дати кращі результати у довготривалій перспективі. Чогось у цьому напрямку все-таки було досягнуто.

Але наведу приклад, що демонструє проблему максималізму і надмірного фокусування на антикорупціі: справа нового Верховного Суду України. Старий Верховний Суд ліквідували, щоб створити новий, при тому ліквідували ще один рівень суддів, створений за часів Януковича під управлінням його юриста, пана Андрій Портнова.

Тепер він розповідає, що Порошенко та його реформатори ліквідували його роботу і набрали з допомогою Сполучених Штатів, ЄС, Канади нових суддів. Їх врешті набрали майже 200 – в Україні Верховний Суд має вислухати кожну судову справу, в якій буде подана апеляція. Це не так, як у Америці чи Канаді, де Верховний Суд сам вирішує, чи слухати якусь справу, що має системне значення, важливе для судової практики.
Зрештою у Верховному Суді на момент створення нового суду залягло 50 тис. справ.

На хлопський розум, добре було б обрати суддів, які були б новими, прекрасними, високоморальними – і це були б політичні рішення. Але Україна є членом міжнародних організацій, наприклад Ради Європи, яка законодавчо встановлює правила гри в межах Європи. І західні партнери сказали: «Ні-ні, жодної політики»: щоб суди були незалежними, суддів мають обирати інші судді, ну і, може, ще кілька інших людей, справді незалежних від політики.

В Україні суддівська спільнота включає елементи трохи злочинної зграї.

Може звучить не надто делікатно, але вони мають великі корпоративні інтереси. І наївний європейський підхід із застосуванням загальних правил в Україні в результаті обмежив можливість оновлення суддівського корпусу.

Все-таки безпрецедентний відкритий процес відбору до Верховного Суду був, усі співбесіди були на Youtube, можна було дивитися пряму трансляцію. І Вища кваліфікаційна комісія суддів мусила вислухати поради Громадської ради доброчесності щодо кожного судді. Це журналісти й активісти, які мали право давати свої зауваження до процесу відбору.

У жодній іншій країні світу цього, наскільки я знаю, не було. Однак іноді Вища кваліфікаційна комісія не погоджувалася з висновками громадських активістів і казала: «Те, що ви пропонуєте не є засадничим, ми не могли б відстояти таке рішення в суді, а для ваших застережень немає абсолютно залізобетонної підстави». Тому Громадська рада доброчесності і ці всі дуже активні люди почали війну проти Вищої кваліфікаційної комісії і сказали, що новий Верховний Суд – корумпований, страшний, бо прийняли не всі наші поради, більш ніж половину, але не всі.

І цей Верховний Суд, очолюваний пані Данилевською, висококваліфікованою досвідченою особою, було у громадській свідомості відкинуто, бо там було 75–80%, а не 105% абсолютно нових і позитивних людей. От змінюється президент, і з усіх судів України чомусь треба перезапустити саме Верховний Суд. Як людина, що роками працювала з цим проєктом, я сказав: “Чекайте, в Україні є сотні й тисячі інших судів, чому ви знову беретесь за щойно створений Верховний Суд?”

А тут виявляється, що теперішній заступник голови Верховної Ради і генпрокурор України були кандидатами, що не пройшли відбір до Верховного Суду. Очевидно, тому вони вважали, що цей процес сфальшований. І вони об’єдналися зі “105-процентними” людьми з громадянського суспільства для спроби демонтажу цього нового суду. В силу різних обставин це поки що не вдалося.

Була одна зустріч, де Євросоюз, Німеччина, Канада питали: “Чому ви це робите?”. І були власне ці люди з Верховної Ради і з президентської Адміністрації, які відповідали: “Ось тут за столом сидять представники громадських організацій, які ви самі фінансуєте, і вони абсолютно підтримують цю ідею, то чому ж у вас, всяких послів, виникають питання?”

Я потім пробував пояснити активістам, що їх та їхні амбіції використовують. Через рік вони розчарувались, і пишуть: “О, нас обдурили, ми не знали”.

Ну хто мав очі, той міг бачити, що засліпленість максималізмом іноді шкодить.

№4 – МАНІВЦІ НА МАРҐІНЕСАХ. Забуті середньостатистичні українці

Всі «правильні» західні уряди хочуть рятувати маргіналізованих людей. В Україні справді були кричущі проблеми: війна на Сході, внутрішньо переміщені особи, проблеми ЛГБТ, проблеми жіночого руху, проблеми ромського населення, проблеми людей з інвалідністю.

І для них всіх ми мали програми, проєкти, ми працювали і ставили галочки у своїх звітах, що обслуговували всі “наші” маргіналізовані групи. Однак при цьому якось забули про більшість населення Україні. Яке на даний момент менш багатокультурне, ніж ви собі уявляєте. Судячи з опитувань, це приблизно 92% українців, десь 6% росіян, решта – поляки, євреї, роми та інші.

Тож українці – абсолютна більшість України. Жителі сіл, менших містечок і райцентрів, що довго потерпають від економічного занепаду, почувалися забутими у період з 2014 до 2019 року. Вони були серед тих, хто зголосився йти на війну, але вони відчували, що Київ, а тим більше закордон, ними не переймався.

І річ не лише в дорогах. У травні минулого року ми їздили у подорож на Черкащину, були в Чигирині. І спитали в людей: «Чим тут люди в Чигирині займаються?» Люди сказали, що займаються тим, що виїжджають до Польщі на роботу. Ця криза райцентрів була для мене щораз очевиднішою, тому що я старався вириватися із київської бульбашки, в якій ми тусувалися з різними активістами і тими, хто вмів писати проєкти.

Мушу тут згадати канадку Руслану Вжесневську та її групу відважних жінок і чоловіків, які робили «Ходотон» із Києва до Ворохти і те, що вони розповіли: наскільки люди по селах і малих містечках почувалися забутими і наскільки вони реально злі на життя, на Київ, на людей, на політиків, оскільки, скажімо, великі сільськогосподарські підприємства багато експортують, це все прекрасно виглядає, але вони вже людей не потребують. Один великий John Deere (сільськогосподарська машина – ред.), один тракторист, а решта села – не потрібна.

Програм немає, а ті люди, скажімо, колишні механізатори Черкаської області, не підпадали під жодну з наших категорій людей, про яких ми мали дуже піклуватися.

І поки МВФ дбав про макрофінанси, поки ми дбали про інші маргіналізовані групи, цих 50% або більше українців, якими ніхто не переймався, якраз стали тим електоратом, що торік втер носа всім цим реформаторам і їхнім західним партнерам.

№5 – ІНФОГРАФІКА БЕЗ ЖИВОЇ ДУШІ. Комунікація без серця, але з жовчю

У чому проблема з комунікацією. Урядові організації, а також «професійні» частини громадянського суспільства дуже полюбляють інфографіку. Видавалося мільйони інфографік різної складності, але їм бракувало душі, емоції, не було позитивного реформаторського наративу, що ми робимо, чому і що ви з того будете мати.

Але було дуже багато зображень всіх технічних кроків, складних процесів – нормальні люди відключаються, коли таке бачать, і тим не переймаються, але слухають емоційний наратив. А він йшов переважно від противників і реформ, і України, які грали саме на емоціях, а не на технократичних схемах. Це ми бачимо не тільки в Україні.

Україна була такою, можливо, передвісницею інших процесів. Я недавно читав інтерв’ю кореспондентки Time Magazine Шарлотти Альтер про її розмови з нормальними американськими виборцями.

Вона сказала, що люди, які працюють в аналітичних центрах, вважають, що виборці думають так: «Якщо А, тоді B, тоді C, тоді D». Ну, така логічна річ. Люди, які працюють в управлінських галузях, де все є «logic framework» (логічна рамка), мають професійну деформацію думати саме такими категоріями. А ця Шарлотта Альтер каже: «Ordinary voter logic is more like А, therefore purple, therefore banana, therefore 18». («Логіка звичайного виборця радше – А, отже фіолетові, отже банани, отже 18» – ред.).

Тобто люди чують різні речі, з різних джерел – вони змішуються у них в голові, особливо, якщо хтось дав емоційне пояснення – за того й голосують. Ми колективно не зуміли допомогти урядові України такий наратив створити, а тодішній президент дуже зациклився на собі, на вибори вирішив піти з питаннями виключно ідентичності «Армія, мова, віра», але не зумів пояснити людям решту речей, що були для них важливі.

№6 – ЛАВИНА ІНОЗЕМНИХ ВИМОГ І ВІЗИТІВ. Перевантаження підзвітністю

У дипломатії всі тішаться, коли є візит, але його підготовка вимагає тижнів праці. Якщо взяти до уваги обмежений людський ресурс уряду України, всі кажуть «low capacity – замало потужності, замало людей, замало реформаторів, замало всього».

Якщо ви половину їхнього часу відтягуєте на заповнення ваших звітів і підготовку прийомів ваших делегацій, то коли вони мають ті реформи робити?

З одного боку, ви вважаєте, що постійним контактом сприяєте розвитку, але ви також відтягуєте енергію. Якщо мер міста два тижні товчеться по Канаді і набирається досвіду деінде, то в той час він не керує містом, не проводить наради і реформи.

Знову ж таки, тут треба знайти баланс, але я думаю, що стільки ресурсів було вкладено в Україну за тих 5 років, що ми, можливо, передали куті меду щодо різних активностей.

Завжди кажуть про координацію донорів, але зрештою кожна держава, кожна система вимагає, щоб отримувачі допомоги щось виконали. Канадські вимоги відрізняються від американських, японських, італійських, європейських. Так що їм доводиться наймати спеціальні штаби, щоб заповнювати всі ті звіти, щоб і далі отримувати допомогу. Ця дилема є всюди, але в Україні вона стала дуже очевидною за тих 5 років.

№7 – «ОБЕРЕЖНО, АЛЕ НЕ ШВИДКО». Хто вчасно дає, дає удвічі більше

Були такі ситуації, коли українська сторона казала: «Нам потрібно рухатись і робити щось уже». Але Захід казав: «Воу-воу-воу, чекайте-чекайте. У нас є процедура, у нас є річний бюджет. Давайте може за два-три роки».

А Київ: «Ні, люди від нас вимагають вже зараз, вони сподіваються». Серед перших зустрічей, на яких я був у Києві у жовтні 2014 року, була зустріч із Дмитром Шимківим, який тоді був заступником голови Адміністрації Президента, відповідальним за реформи. Він казав: «Нам найважливіше зараз – доплати для урядовців, щоб ми могли втримати ключових людей в системі, не тільки міністрів, а й заступників, керівників відділів, щоб вони мали мотивацію і впроваджували зміни, про які ми говоримо. Бо хтось мусить це виконувати».

Тут я можу погладити по голівці Канаду і нас всіх колективно, бо ми якраз мали програму, що називалась «EDGE», тепер називається «SURGE», яка була не найбільшою, але вона була найшвидшою.

Приведу конкретний приклад. Коли Наталю Яресько призначили міністром фінансів (це був листопада-початок грудня 2014 року) вона мені дзвонить на другий день і каже: «Ромaнe, я тут в міністерстві, тут ніхто не знає, як формується політика, вони просто всі вміють рахувати, а стратегічно думати ніхто тут не хоче. Що я маю з цим робити?» Я тоді звернувся до Скота Кларка, який був колишнім заступником міністра фінасів Канади і тоді нашим представником у Міжнародному валютному фонді, і до Павла Міґуса, який перебудував не одну канадську чи австралійську управлінську систему.

Через шість днів вони прилетіли до Києва, сіли з Наталією Яресько та її тодішньою шефом апарату Оксаною Маркаровою і за два тижні намалювали, як має працювати принаймні найвищий рівень Міністерства фінансів.

Щодо допомоги інших країн, то мені Наталя казала, що вони ще пів року-рік чекали, щоб ті домовились, як саме надати консультанта. Тож справді, хто вчасно дає, дає двічі в таких ситуаціях, і вікна можливостей, що надаються радикальними політичними змінами, не залишаються відкритими вічно, вони закриваються.

Врешті-решт найбільші гравці, а це ЄС, Європейський банк, сказали: «Знаєте, ми не можемо просто доплачувати людям, бо це змінить відносини всередині бюрократії, можуть бути проблемні побічні наслідки».

Через три роки вони запустили свою велику програму «Ukraine Reform Architecture», яка ніби всі ці проблеми врахувала, але коли ці люди почали з’являтися у стратегічних міністерствах і директоратах, у цей час багато можливостей почали зникати – всі вже думали про вибори 2019 року. Хоча всі ці люди були найняті об’єктивно як професійні чиновники, а не якісь політичні радники, нові міністри часів Зеленського, зокрема другої хвилі Зеленського, їх позбуваються, бо вважають представниками старого режиму. У цьому небезпека чекати надто довго.

№8 – НАДСКЛАДНІ УПРАВЛІНСЬКІ ЕКСПЕРИМЕНТИ. Країна – лабораторний кролик

Якщо ви спеціаліст із державного управління, але у вашій країні вам не дозволили чогось зробити, ви такі «Оу, є Україна, ану повеземо цю супернову неймовірну модель туди, вони не можуть відмовитися, є якесь фінансування, і ми то впровадимо, it’s gonna be great» (це буде неймовірно).

А не завжди. Україна – це саме країна, де варто обирати належну управлінську технологію, що відповідатиме завданням, а не пробувати щось нове й ускладнене.

Приклад: система електронних декларацій. Якось я спитав представників Світового банку за робочим сніданком: «Як сталося, що стільки людей в Україні мають їх подавати? Скільки їх планувалося на початку?». А вони сказали: «Ну, ми думали, може 300 системно найважливіших людей мали б їх заповнювати». Я сказав: «То чому ми маємо тепер 1,2 млн?» «Ну, знаєте, думали, може треба трохи масштабніше».

Тобто громадянське суспільство почало вимагати, щоб “що більше, то краще”, а якісь бюрократи навіть думали, що коли декларацій багато, то їх ніхто не перевірятиме і таким чином планували саботувати. І так ми дійшли до 1,2 млн. У результаті маємо складну електронну систему, що час від часу зависає.

А щоб заповнити приблизно 60 сторінок даних, потрібно кілька днів. Описати все, включно з тим, які у вас є малюнки вдома, скільки ваша дружина має біжутерії, скільки ваш чоловік має там годинників, і якої фірми. Очевидно, більшість людей, які це заповнювали, зненавиділи цю систему і людей, які цього вимагали – активістів громадянського суспільства.

Тоді, як помсту, запровадили декларації для антикорупційних активістів громадянського суспільства. Вони закричали, що це несправедливо, мовляв, це не про нас, ми не державні чиновники. Але парламентарі відповіли: «Ага, якщо ми мучимся, то і ви мучтеся». Словом, дотепер ніхто справді ефективно працювати з деклараціями не може, але вони є суперпрозорими.

Будь-хто, маючи інтернет, може переглянути декларації майже кожного українського чиновника, крім, може СБУ. Це можна використовувати у своїй передвиборчій кампанії, казати, що от його теща має гараж, а він неправильно його вписав, і ви з того тещиного гаражу можете зробити справу, важливішу за 5,5 мільярдів Коломойського, які він витягнув з Приватбанку. Про гараж кожен розуміє, а мільярди – то таке. Особливо, якщо ви є Коломойським і можете замовити телерепортаж про тещин гараж. Навіть пан Стародубцев, який був «душею» системи ProZorro, сказав мені, що у прозорості може бути темна сторона, що нею можна маніпулювати.

№9 – МІРАЖІ ДЕЛІВЕРОЛОГІЇ. Проєкти не доходять до політичного адресата

«Міражі Деліверології» – це ідея, якою наш уряд у Канаді трохи бавився у 2016–2017 році. Уряд Гройсмана – теж. Володимир Гройсман – це людина дуже системна, прагматична. Все думав, якщо ми побудуємо людям Х кілометрів дороги, організуємо постачання Х кількості безплатних ліків для старших, всі це оцінять, і відповідно буде результат на виборах.

Але не зумів пов’язати це з національним наративом, що полягав у політиці децентралізації. Раптом виявилося, що всі дуже люблять свого мера, який їм робить дорогу і відновив садочок. А Київ – то якісь люди, що всіх обдирають і роблять невідомо що, хоча це саме Київ передав усі ці гроші на місця.

А сиромудрі активісти нападали на Гройсмана чи на президента Порошенка, коли вони приїжджали до якогось міста та відкрили якийсь садок, мовляв, це взагалі не їхня відповідальність і вони пхаються не до своєї справи. Хоча очевидно, що все це стало можливим завдяки тому, що саме вони передали повноваження з Києва на місця.

Отже, як виявили опитування, люди на місцях переважно були задоволені тим, як вони живуть, але переконані, що Україна як держава летить у прірву і все страшно. Це як колись було в Канаді, коли питаєте людей: «Як вам подобається медичне обслуговування в провінції Онтаріо?», вони скажуть «Непогано». Але якщо спитати: «Як ви бачите стан системи охорони здоров’я взагалі?». Скажуть: «Страшна». Тому що про систему говорять тільки тоді, коли є якась криза, коли кажуть: шпиталі не мають досить грошей, медсестри невдоволені, центральна влада свариться з місцевою. Так що в Україні так само було дуже багато конкретних позитивних змін на місцях, але люди їх не асоціювали із загальнодержавною політикою.

№10 – ЗАЦИКЛЕНІСТЬ НА ДРУГОРЯДНИХ РИЗИКАХ. МВФ, мораль, і як ціна на газ спалила уряд

У пакеті з усім вищесказаним йде moral hazard (моральний ризик) – зацикленість на другорядних ризиках. Наведу свіжий приклад. Усі ми пам’ятаємо, як навесні багато західних лікарів з англосаксонського світу застерігали, що маски – небезпечні, бо хтось може їх не так надіти чи не туди доторкнутись. Люди більше переймалися цією маленькою небезпекою, ніж користю, яку маска може принести суспільству.

Так само МВФ, який стільки разів, вибачте за слові, обпікся на Україні, став настільки чутливим і прискіпливим, що зациклився на питанні ціни на газ в Україні і вирішив, що уряд мусить її підняти. Уряд попереджав, що це поставить на них політичний хрест.

МВФ і економісти казали: «Ні, дивіться, ми ж видаємо людям субсидію, ніхто не постраждає, ми просто хочемо, щоб була абсолютна прозорість у всьому». Але в українських умовах люди бачать ціну на газ і вже ображені, вони забувають, забувають, що мають субсидії. А коли подаються на субсидію, то опозиційні політики їм кажуть: «Це ознака того, що ви зубожіли, навіть не можете за газ заплатити, держава мусить подачки якісь вам давати».

Те, що виглядало логічним у розрахунках, було вбивчим в українських політичних реаліях.

Наша міністерка Христя Фріланд на своєму рівні, я на своєму рівні – ми пробували казати і МВФ, і іншим, що, наполягаючи на цьому, ви можете угробити цілу програму реформ. На що мені один місцевий представник МВФ сказав: “Ну якщо цей уряд не може цього зробити, то прийде інший уряд і зробить те, що ми хочемо”. Але воно не зовсім так вийшло.

Так що оце мої топ-10 – в основному недоліки в тому, як спрямовувалися і комунікувалися корисні та добрі реформаторські рішення.

Питання від слухачів:

Якби у вас була машина часу, що б ви зробили по-іншому?

Я би не віддавав питання комунікації британським чи іншим західним спеціалістам. Тобто британці взяли це у свої руки, вони давали поради щодо комунікації урядові, МЗС. Людина може прекрасно знати, як комунікувати в Лондоні чи в Дубліні, але потрібні люди, які розуміють Україну, наскільки взагалі можливо зрозуміти українську психіку чи менталітет, про який безкінечно всі говорять.

Важливо розповідати історії через людей. Або через відомі приклади з української історії, які знайомі людям, або через живих людей, яких можна наводити як приклад. Але це теж небезпечно, бо може виявитися, що вони не ідеальні. Але я б сказав, що ми багато чого робили. Тоді я старався неформально комунікувати – через соцмережі, поїздки та інтерв’ю. Зараз розумію, що варто було б грати більш формальну роль у виробленні загальної інформаційної стратегії того, що відбувалося в Україні.

Ви маєте на увазі радників уряду України і посади у різних міністерствах?

Ми в основному залучали людей для вирішення технічних питань: система електронного здоров’я, автоматична система повернення податку на додаткову вартість тощо. Це все дуже добре, але я б частину цих ресурсів перекинув на роз’яснення. Андрій Садовий, який зараз бореться за мерство в місті Львові, колись сказав: “Я після однієї, двох каденцій зрозумів: якщо 95% часу я щось роблю, а 5% – говорю, то люди вважають, що я нічого не роблю”. Так що треба іншим людям віддавати роботу, а самому більше говорити. Щось подібне варто застосувати і до міжнародної підтримки в Україні.

Які ваші прогнози на місцеві вибори, які ось-ось мають відбутися?

Думаю, що багато теперішніх мерів будуть переобрані, бо фінансово для них це була “золота доба”. Візьміть приклад Геннадія Кернеса в Харкові, він має не найкращу репутацію щодо чистоти рук чи проукраїнства, але він – прагматична людина і надзвичайно добре вміє налагоджувати міські послуги, які важливі для пересічних громадян: парки, дороги тощо.

Влітку 2017 року ми проїжджали через Харків під час одного з візитів і бачили, як гарно виглядало місто. Голова делегації з Канади мене запитала: “Чому ми допомагаємо цій країні, якщо тут на дорогах висаджено більше квітів, ніж у Канаді?”

Коли я був у Харкові, запитував там у молодих інженерів, в інших нормальних прогресивних людей, що вони думають про керівництво міста. Відповідали щось на зразок: «Моя дружина дуже задоволена парком, дитячі майданчики, лавочки, ми задоволені». Це перше.

Друге – варто очікувати певного реваншу “Опозиційної платформи” на південному сході, бо Медведчук і його “співтовариші” вже набрали достатньо інформаційної ваги (йдеться про букет телеканалів, які повязуються з ОПЗЖ – ред.), щоб це перетворилося на голоси.

Думаю, буде певне відновлення впливу “Європейської солідарності” Порошенка, він знову стане ключовою фігурою, що уособлюватиме альтернативу Зеленському. Я не певен, що це добре, тому що йому створили репутацію корупціонера. Він дуже самовпевнений, чим відштовхує багатьох виборців, тому не знаю, чи вдасться йому знову здобути їхню симпатію.

Нові політичні сили – досить розгублені. Є, наприклад, “Платформа громад” – своєрідна “мерська” партія, що може вийти на національний рівень на наступних виборах.

Так що, я думаю, ми побачимо, як відносно високий рівень задоволення людей своїм найближчим середовищем перетворюється у переобрання більшості мерів України.

Ваші південні сусіди (США – ред.) ось-ось матимуть вибори, які зачіпають і Україну. За час, що ви були у Києві, чи бачили, чи чули, про що йшлося в контексті виборів?

З одного боку, Америка була головним спонсором боротьби проти корупції в Україні – у тандемі з Великою Британією. Це виглядає іронією долі у світлі теперішніх подій. Я бачив, як на тлі паралельної дипломатії Білого дому відбувалося цькування моєї американської колеги Маші Йованович із боку Білого дому. Ми традиційно радилися про все з нашими найближчими союзниками, але виникали такі ситуації, в яких ми бачили, що не могли їм у силу їхньої системної кризи в усьому довіряти і починали діяти окремо від американців.

Україна була свого роду таким тестовим майданчиком для російської гібридної війни, кібервійни проти України. І ці технології перекинулись і на саму Америку, яка не зрозуміла, наскільки вразлива.

Тому не варто закочувати очі й казати “well, it’s Ukraine”, бо ми бачимо, що будь-яка система є вразлива до великих зловживань. І це не якась унікально східнослов’янська проблема, це може бути проблема США також. Президент Трамп і його середовище тісно пов’язане з пострадянським бізнес-середовищем і почувається в ньому дуже комфортно. Вони “свої люди” зі схожою діловою мораллю, і цим пояснюється багато чого з того, що відбувалося останніми роками в Америці.

Що буде з війною на Сході, з “ДНР”, із “ЛНР”?

Мені здається, що помилкою за часів Порошенка була блокада Донбасу. Це просували ветерани-активісти, заблокувавши залізниці, і тоді держава, щоб не виглядати слабкою, приєдналася до блокади. Але на мою думку, Україна має серйозно відстоювати свої права військовими методами, але залишитися відкритою для населення Донбасу – щоб мати м’яку силу. Тобто, для тих, хто хоче вчитися, хто хоче отримати медичні послуги.

Це пробував змінити Зеленський, який прийшов, пообіцявши закінчення війни. Порошенко також обіцяв закінчення війни за кілька тижнів, коли був кандидатом у президенти. Але й один, і другий зауважили, що Росія не хоче так просто перестати воювати, Росія хоче виграти – а це означає капітуляцію України і входження у російську сферу впливу.

Зеленський не отримав того, що хотів, і тепер пробує обрати якусь нову тактику. Мені здається, що його підхід був – більше промовляти до самого населення Донбасу, але бракувало чіткого стратегічного бачення, національної стратегії, без якої Україна тут не може виграти.

Україна сама собі створює обмеження і ставить себе під тиск. Замість внутрішніх дискусій потрібно створювати сильну спільну позицію для переговорів із Росією.

Я був на одній нараді з ключовими американцями, серед яких були представники команди Байдена. Всі ці американці казали українцям: «Почекайте ще кілька місяців, не робіть жодних засадничих поступок тепер, бо політична ситуація загальна глобально може змінитися на вашу користь, і тоді ви можете вже по-новому калібрувати свій підхід». Від цих глобальних факторів великою мірою залежить, які переговорні позиції може собі дозволити Україна у наступні кілька місяців, кілька років.

Оригінал слухайте тут:

Джерело

Поділитися:

Карабаський конфлікт. Висновки та уроки для України

Михайло Забродський

Продовжимо розмову про результати швидкоплинної війни у Нагорному Карабаху у вересні-листопаді цього року. Сьогодні поговоримо про висновки і уроки, які варто винести Україні з цього конфлікту.

По-перше, уроком для України має стати необхідність подальшої модернізації систем озброєння, які застосовуються Збройними Силами. Загальновідомо, що лише технологічно спроможна військова організація держави має технічну можливість протистояти агресії та захищати її недоторканість і національні інтереси.

З початку 90-х років минулого сторіччя ЗС Азербайджану поступово і планомірно оснащувались сучасними зразками озброєнь і техніки в основному виробництва РФ, Ізраїлю і Туреччини. Серед зразків лише важкого озброєння сухопутних військ – танки Т90С, бойові машини БМП-3 і БТР-82А, артилерійські установки 2С31 і SOLTAM “Atmos”, РСЗО Kasirga і LAR-160, ракетні комплекси LORA. Причому рахунок зазначених озброєнь йде на сотні одиниць! ПС ЗС Азербайджану оснащені транспортно-бойовими вертольотами Мі-17В і насправді вражаючим переліком майже десятка зразків розвідувальних і ударних БПЛА ізраїльського виробництва.

Не варто й говорити, що не дивлячись на значні зміни в попередні роки, ЗС України можуть лише мріяти про такий якісний і кількісний рівень технічного оснащення. Так, наприклад, після підписання в 2019 році домовленостей про постачання турецьких ударних БПЛА Bayraktar діючою владою жодних значущих кроків щодо продовження співпраці в цьому напрямку не вживається. А закупівля хоча б одного дивізіону вітчизняних ПКРК “Нептун” ще й досі залишається на рівні голослівних заяв керівництва Міністерства оборони.

По-друге, вже суто в зовнішньополітичному плані, черговим уроком для України має стати примарність сподівань будь то на договір ОДКБ, будь то на Будапештський меморандум або інші угоди, одним з підписантом яких є Росія. В який вже за рахунком раз за останні сто років Росія фактично кинула напризволяще свого регіонального союзника, на цей раз – Вірменію. А в той же час за більш ніж 70 років існування блоку НАТО жодна держава, включно з амбітними світовими лідерами всіх часів, не ризикнула на практиці перевірити дієвість статті 5 Північноатлантичного договору 1949 року, згідно з якою “напад на одну або декілька країн-членів Альянсу вважається нападом на всіх”!

По-третє, Азербайджан успішно використав політичну підтримку і військову допомогу потужного партнера – Туреччини. Керівництво РФ, незважаючи на катастрофічний для Вірменської сторони перебіг подій, не наважилось на пряме втручання в збройний конфлікт всупереч гучним заявам і погано прихованому бажанню. І формальне НЕвходження Азербайджану в Північноатлантичний Альянс аж ніяк цьому не завадило.

Ось, наразі і все. Sapienti sat – цей крилатий латинський вираз давньоримського комедіографа Тита Макція Плавта означає буквально: “для того, хто розуміє, достатньо”. Залишається лише сподіватися, що нація і ті, кому вона шляхом волевиявлення на виборах довіряє вирішувати свою долю, будуть гідні цієї мудрості наших предків.

 

Карабаський конфлікт. Три найбільш значущі результати

Поділитися: