Янголи, мля, охоронці

Мартин Брест

… А они тупо сидят, и лики их печальны, крылья опущены, пальцы едва касаются струн арф. Они тонки, полуулыбчивы, и цвет их кожи… белый? Серьезно? Не, даже какой-то полупрозрачный.

Петр размеренно и величаво шагает по светлому проходу, и все эти полупрозрачные оборачивают головы на прекрасных высоких шеях. Петр высок, внимателен, строг и бессмертен. Петр идет между ангелов-хранителей, между крылатых божественных созданий, что присматривают за родом людским, сидя здесь, на бесчисленных ложах из дорогущего мрамора, внимательно вглядываясь в линии судьбы своих подопечных.

Мерцающие слабые огоньки таких близких здесь, на небесах, звезд играют на полированном камне, и делают это уже которую тысячу лет.

Они смотрят. Вглядываются огромными прекрасными глазами, поводят плечами… нельзя упустить жизнь того, кому повезло иметь ангела-хранителя. Нужно смотреть. Нужно поймать «тот самый момент», нужно вмешаться, позаботиться, возможно даже, чем чё… Бог не шутит – даже спасти.

– Где… эти? – гремит вдруг под высоченными потолками голос Петра, и фрески, кажется, движутся от мощи этого святого тембра.

– Где-где… – роняет развалившийся на ложе рядом ангел. – Как всегда…

– Чер… О Боже, – и Петр с неприличной для апостола скоростью устремляется к далекому огромному выходу.

– Апостол! – говорит ему вслед небесно-прекрасное бессмертное создание, и Петр оборачивается. – А что такое «хуй до копейки»?

Петр, скрипнув зубами, устремляется наружу, прочь из извечного и высокого зала. Здесь, на Небесах, нет расстояний, нет направлений, даже верха и низа, нет ничего материального. Прикинь – здесь нет даже гурий, не говоря уже о том, что эти мраморные ложа – тоже эдакая Божественная условность.

– Вы что здесь делаете? Почему не на рабочем месте? Почему без арфы? Почему не присматриваете? – голос Петра тут же срывается на визг, ну как с ними, ну неуправляемые же совсем, ну все ангелы как ангелы, а эти…

– Все нормально, тарщ полковник. Нам тут нормально видно. Вон, Юра в тепляк зырит, – и с той стороны сбитой из обломков арф скамейки машет рукой и лыбится в темноте молодой пацан, иногда странно дергая головой.

– Так. – Петр старательно дышит, возвращая себе авторитетную уверенность, и даже какую-то величавость. – Вернуться на место! Сосредоточиться! Остальные…

– Остальные нам похую, тарщ полковник, – и худой чернявый дядька с майорским погоном на грязной мтпшке неторопливо поднимается. – Там в этом вашем КСП по одному смотрильцу на человека, а мы тут за двести пятьдесят тыщ отвечаем.

– Двести пятьдесят три шестьсот семь, – подсказывает Юра и снова улыбается.

Остальные, группка совершенно разных людей в одинаково ношенной форме, сидят, равнодушно курят и лениво смотрят на Петра. Дым ротманс-дэми потихоньку обволакивает вселенную, бычки невесомыми искрами Божественной условности падают в прямоугольный железный зелёный ящичек без крышки.

Впервые за две с лишним тысячи лет Петру становится неуютно. Что-то вот не так. Не получается этих заставить работать так, как всех. Не хотят. По-своему делают. Да еще и… где они в Раю – вот это вот… как его… «цинк» нашли? Очень хочется узнать, но спрашивать апостол не будет. Не хочет знать ответ, чтобы сохранить остатки райской уверенности.

– …Так шо мы тут пока, на курилке посидим. Какая разница, откуда смотреть? – и мужик так же неторопливо разворачивается и садится на самодельную лавку. Кто-то кидает бычок в цинк, Петр зачарованно провожает глазами струйку дыма, и Юра, не отвлекаясь от наблюдения, вытаскивает из набедренного кармана яркий пакет с семечками. – Короче. Вышли мы в Краме в магаз, взяли четыре блока ротманса и бутылок… ну я хер его знает – скока той воды. Главное, думали – отэто мы умные. Хуй там, через семь километров всю воду в Зила вылили, закипел, собака такая…

Апостол Петр идет по небесному плацу, ну или как тут у них это называется, и несуществующий божественный ветер треплет полы его одеяний. За углом, на курилке, здоровый высокий прапор во флектарне смотри на часы, встает и подходит к молодому с тепляком.

– Вже чотири, все, давай. Вода є? А, бачу. Все, давай, отдихай. Малого пхнеш, шоб опять наряд не проїбав.

– Ага. Все, пошел. – Юра отходит, и видно, как из небольшого отверстия под подбородком сочится кровь. Стекает на шею, и Юра постоянно пытается нервными пальцами стереть медленный ручеек. Давно уже, лет шесть как пытается. Дергает головой. Крови немного, гораздо меньше, чем на спине прапора, изорванной осколками стодвадцатки.

– Дядь Жень… – останавливается Юра.

– А.

– За моими присмотрите?

– Первий бат?

– Ага.

– Ладно. Де стоять? А ладно, йди вже, я по планшету подивлюсь.

– Дяка, – и Юра зачем-то пожимает плечами, дергает головой и уходит в сторону курилки.

– За моїми, за твоїми… Та вони всі наші. Ото зара як Малий опоздає мене смєніть – буде усім пиздець і свічечка точка гіф, – отворачивается прапор и подносит к глазам тепляк. – Янголи, мля, охоронці. Хєрня ета ваша «Божествєнная условность». Ось тобі і весь хуй до копєйкі.

Поділитися:

Зеленопілля застерігає

Дмитро Вовнянко

Шість років тому сталася подія, з якої ЗЕботва нині має всі шанси розвернути шикарну зраду про те, як «Порошенко ще раз підставив вояків». Шість років тому терористами ДиРи і ракетними підрозділами армії Росії з установок «Град» та «Торнадо» був розстріляний військовий табір біля Зеленопілля. Під обстріл потрапили підрозділи 24-ї і 72-ї механізованих та 79-ї аеромобільної бригад, також – друга мотоманеврова група Держприкордонслужби. Загинули 35 вояків, включаючи полковника Момота.

З трагедії ще тоді була склепана зразкова «зрада», згідно якої командування ЗСУ якщо не свідомо підставило свої частини під бій, то принаймні проявило кричуще службове недбальство, зібравши велику кількість військ у зоні дії ворожої ракетної артилерії. Переконаний, подібну зрадоньку розганятиме і сьогодні ботва зеленого кольору в усіх його відтінках. То якщо побачите таку «зраду», запитайте ботву про таке.

Сектором «Д» на той момент командував командувач 72-ї бригади полковник Грищенко (генерал Литвин був призначений пізніше). До того 72-а здійснила рейд вздовж кордону, відрізавши значні сили терористів ДиРи від Росії. Пізніше 72-а успішно прорвалася з Південного оточення. Протягом літньої кампанії 2014 р. 72-а бригада показала себе одною з найкращих частин ЗСУ, і це заслуга в тому числі її командира. Питання – що за паморочення зійшло на полковника Грищенка напередодні 11 липня?

Питання друге. 72-а і 79-а бригади і прикордонники Момота з боїв не вилазили з квітня 2014 р. На позиціях біля кордону вони знаходилися з початку червня 2014 р. (знамениті висоти «Браво» і «Гранит»). Вони чудово знали, що по них можуть стріляти з російського боку – прецеденти вже були. Вони набагато краще за нас з вами уявляли можливості артилерії, в т. ч. ракетної. І так, вислухувати і не виконувати накази командири на той момент уже уміли гарно. Питання – чому вони з такою готовністю такими масами стали в одному таборі біля Зеленопілля?

Питання третє, нарешті. У мене свого часу був шок, коли я дізнався, що в той самий час, як стався розстріл під Зеленопіллям, частини Сектору С, які доти звільнили Слов’янськ, Краматорськ та Миколаївку, так само зібрали біля щойно звільненого Бахмута.

Якщо ЗЕботва вам зв’язати докупи ці факти не зможе, я вам пропоную власне пояснення. Командування АТО планувало прорив по зустрічних напрямках вздовж дороги Бахмут – Світлодарськ – Дебальцево – Хрустальний – Антрацит – Зеленопілля. Від Бахмуту до Зеленопілля по прямій – 128 км. В разі успіху такого прориву угрупування вздовж кордону здобуло б канал зв’язку з «великою землею», Донецьк був би відрізаний від Луганська і від Росії і був би замкнутий в оточення. Але. Аби операція була успішною, було потрібно для першого удару сконцентрувати БАГАТО сил. А атакуюче угрупування найбільш слабке… перед наступом. Доведено Другою світовою війною. От саме в момент концентрації сил по українському табору було нанесено удар.

Доречне питання – а як же Москва дізналася про місце розташування українського табору? А дуже просто. По-перше, від місцевих. По-друге, здогадайтеся, чому під час прориву з Південного мішка командування 79-ї і 72-ї бригад КАТЕГОРИЧНО заборонило своїм бійцям користуватися мобілками? А тому, що фахівці ще в липні 14-го казали – табір під Зеленопіллям швидше за все був запеленгований через величезну кількість мобілок, що працювали в одному місці. Таке скупчення російські локатори просто не могли не помітити.

Моя версія от така. Так, ми ніколи не воювали раніше. Ми всьому навчалися. Офіцери будували плани за тими зразками, які вивчали в училищах і відпрацьовували на маневрах, але реальність внесла свої безжальні корективи. Задум був непоганий, для його вдалої реалізації забракло банально досвіду. Так завжди буває у країнах, які десятиріччями зневажали питання своєї безпеки.

І зараз це робиться знову. Тому пам’ятаймо, ті, хто не розберуться з Зеленопіллям, здобудуть нові Зеленопілля.

Поділитися:

У «защитников дамбаса от фашизма» весеннее обострение

Роман Доник

На оккупированных территориях вместе с приходом весны пришло и обострение внутренних проблем в подразделениях наемников. Очень большие проблемы с употреблением храброй воды. Бухают в черную голову.

Армейским руководством, состоящим из российских офицеров, принято решение зарплату не платить тем, кто на первой линии, потому что упиваются вусмерть и несколько дней после “получки” все в коматозном состоянии. Поэтому им зарплаты задерживают до выхода в тыл.

Но это не останавливает “защитников дамбаса от фашизма”. И они пьют различный суррогат и дешевую самогонку. Несколько случаев отравлений уже были. В связи с этим приняты меры по ужесточению дисциплины. Вместе с набухавшимся на позициях “ополченцем” на гаупвахту отправляется и его командир. Один командир взвода и один командир роты поехали на месяц. Командир роты – кадровый российский военный, откомандированный защищать дамбас от киевской хунты. Счастлив, наверное.

В Луганской области, на оккупированных территориях, ситуация еще веселее. Там тотальное уныние и паника в войсках. Особенно после неудавшегося “наступления”. Неизвестно, что там доводили до личного состава, но рядовой состав считает, что их умышленно утилизируют для того, чтобы сдать “республику” пиндосам и укропам.

Россияне по-своему начали бороться с деморализацией и включили режим секретности по потерям в Луганской области, которые резко увеличились после захода 93-й бригады. В перехватах они между собой называют бригаду «93-я безумная». Но 93-й Холодноярской все равно, как их называет будущий груз 200 и будущие номера в российских городах на безымянных могилах. Берсерков до сих пор называют безумцами. Что не мешало им делать свое дело эффективно.

Из Стаханова забрали всех раненых, в Кировске из больницы также всех вывезли. Для того, чтобы не нагнетать панику, раненых увозят в госпиталь Алчевска или Луганска, где включен режим секретности. В Стаханове, кстати, местная хирургия сидит без воды. А местные управленцы забили на это болт. Зато на работе носят георгиевские ленточки, которые их заставляют цеплять и носить к 75- летию “победы” одного фашистского режима над другим.

А еще местные власти разворовали средства, которые им прислали россияне для поддержания функционирования квазигосударства. И они внезапно закончились.

У так называемых местных “госслужащих” тотальные задержки по зарплате. Но если и платят, то какие-то копейки. В так называемой службе занятости на руки выдают порядка 8 тысяч РУБЛЕЙ. Оккупанты недавно собирали всех руководителей служб и структур и просили убедить “служащих” не разбегаться и не увольняться. В марте россияне обещают денег дать. Но это не точно.

Точно одно, ВСУ держат внешний периметр и потихоньку утилизируют наемников. И самая главная наша задача – не дать развалить армию. Поддерживайте армию. Только армия сможет гарантировать нам мир. После победы.

Карикатура © Игорь Елистратов

Поділитися:

Российские оккупанты и наемники готовят акции по дискредитации сил ООС

Роман Доник

С этой целью на временно оккупированных территориях Донецкой и Луганской областей оккупанты проводят сбор фото- и видеоматериалов зданий, которые были разрушены в ходе активных боевых действий в 14-16 годах. Все эти факты будут подаваться как свежие, с элементами фальсификаций. Пропагандисты из состава российских СМИ будут представлять эти материалы как “доказательства” обстрелов населенных пунктов с гражданским населением силами ООС в настоящем времени.

Но, кроме пропаганды, основная причина подобных приготовлений в другом. Наемники хотят скрыть массовые хищения командирами оккупационных войск и местной «властью» ресурсов, которые выделяются международными организациями на восстановление населенных пунктов. Есть большая вероятность, что боевики в ближайшее время будут обстреливать населенные пункты находящиеся на оккупированной территории, чтобы списать все на силы ООС и показать “повторные” разрушения.

Российские наемники действуют по обкатанной схеме. Эта схема была успешна реализована в чеченской войне, когда на бумаге некоторые населенные пункты, школы, больницы по 3-4 раза “восстанавливались”, а потом опять разрушались повстанцами. Так в свое время были украдены из российского бюджета миллиарды долларов. Сейчас эту схему хотят запустить на оккупированном Донбассе.

Если религия позволяет, репостните.

Поділитися:

Просто нас убивають…

Дмитро Вовнянко

Втрати в ООС порівняно з минулим роком – зросли. «Треба просто перестати стріляти» – президент Зеленський цю ідею наполегливо втілює в життя. Результати – відомі. Ми розвели сили на трьох ділянках. Ми погодилися з формулою Штайнмайєра. Набрали зобов’язань під час Паризької зустрічі з Путіним.

Але, доречне питання – протилежна сторона готова просто перестати стріляти? Різноманітні Сивохи і Устенки нас регулярно переконують, що треба замирюватися і що задля єдності країни ми мусимо порозумітися з бойовиками «ДНР-ЛНР». Та чи хочуть якогось порозуміння самі бойовики?

Є простий маркер, аби дізнатися це – подивитися на динаміку втрат на фронті, від моменту коли намір «просто перестати стріляти» почав втілюватися, тобто – від початку роботи уряду Гончарука. І порівняти з втратами минулорічними. От що виходить у результаті.

Торік, від вересня 2018 р. по січень 2019 р. (включно) в зоні проведення ООС загинули 84 силовики. Нині, від вересня 2019 р. по 1 лютого 2020 р. втрати українських силовиків склали 78 бійців. Вже одне це свідчить – від намагань «перестати стріляти» толку ніякого. Солдати продовжують гинути, і зменшення втрат на 7% погоди не робить – чисельність втрат не буває стабільною. У жовтні 2018 р. загинув 21 боєць, тоді як у грудні того ж року – 13. Причин тому – маса, від інтенсивності боєзіткнень до банального везіння. Але.

Набагато цікавіше все стає, якщо придивитися до причин загибелі військовослужбовців. Вони в зоні ООС бувають різні. Солдати гинуть від ворожої зброї. Солдати гинуть у ДТП. Солдати гинуть через необережне поводження зі зброєю. Трапляються випадки самогубства. Тощо. Умовно втрати розділяють на бойові і небойові. І от тут на нас чекає сюрприз.

У період вересень 2018 р. – січень 2019 р. втрати українських силовиків від ворожої зброї становили 44 особи – 9 у вересні, 14 у жовтні, 11 у листопаді, 7 у грудні і 3 у січні. Але вже зараз, в період від вересня 2019 р. по січень 2020 р. у бойових умовах загинули 55 військовослужбовців. 14 у вересні, 10 у жовтні, 6 у листопаді, 11 в грудні, 14 у січні. Переважна більшість наших солдат загинули від кулі снайпера або від ворожих мін. Серед 55 загиблих від зброї ворога – полковник Коростельов, командир 128-ї гірсько-штурмової бригади. Другий комбриг протягом війни. Заслуговує на увагу також динаміка загиблих – зменшення до мінімуму в листопаді, після чого – знову збільшення. Очевидно, причина в Паризькій зустрічі Путін-Зеленський, яка сталася 9 грудня.

Зменшення статистики загиблих навіть на 7% сталося не через зменшення активності бойовиків, а через зменшення в зоні ООС небойових втрат. Існує чимало причин такого зменшення. Одна з них – змобілізованість солдат і офіцерів через значне ускладнення обстановки. І це має місце. Розведення сил – з одного боку, і явне пожвавлення терористів – з іншого.

Думаю, нікому не треба доводити, якби Москва хотіла припинення війни – стрільба на Донбасі припинилася б уже зараз. Але вона посилюється. Наших солдат гине не менше – їх гине більше. Ворог відверто дає зрозуміти, що на всі мирні ініціативи Зеленського він чхати хотів. Москва навіть не приховує, що її кінцева мета – посадити Зеленського за стіл переговорів з терористами, аби Зеленського руками терористів примушувати до нових і нових поступок, а Заходу показати, що ніякої російської агресії нема – є лише «громадянська війна» в Україні.

Очевидно, намір Зеленського замиритися з Москвою провалився. Втрати на фронті не стали менші ніж були – проте Росія повернулася в ОБСЄ, а ЗЕкоманда, віддавши Москві терориста Цемаха, зіпсувала стосунки з Нідерландами і розвалила коаліцію союзників України на Заході, яку так важко формував президент Порошенко. Під питанням – санкції проти Кремля. Що на це каже Зеленський? Він каже, що «війна продовжується, і треба з іще більшими зусиллями намагатися її завершити». Знову – просто перестати стріляти.

Тоді як нас – просто убивають.

Поділитися:

Готовясь к возвращению оккупированных территорий

Алла Комарова

Для того, чтобы в гонке вооружений окончательно надорвался Советский Союз, хватило, если мне не изменяет память, чуть меньше 5 лет. И это Союз, который, напомню, был чуток посильнее сегодняшней РФ не только с экономической точки зрения, но и условным внутренним духом “неразвращенных кока-колой и сникерсами” советских людей, которые были готовы проволоку жрать и говорить “ай, вкуснотища”. Собственно, и жрали. Сегодня РФ решила, что может повторитьтм и вступила в новую гонку вооружений ровно с тем же соперником, об который убился, как ап стену, СССР. То есть через пять лет на месте РФ стихийно и местами кроваво образуется несколько (до 5 примерно) взаимно-враждующих государств.

То есть к концу второго президентского срока ПП, к 2024 году, нам можно будет, наконец, свободно выдохнуть и вальяжно выбирать из сразу нескольких приличных кандидатов. Ирина Геращенко, Арсений Яценюк, вполне может быть и Андрей Парубий. Это из позитивного.

Но давайте посмотрим чуть дальше. Под контроль возвращаются украденные у нас территории: первым, конечно, Донбасс. Все имеющее мало-мальскую ценность оттуда к тому времени давно уже утащат, а воевать за начиненную радиацией, химией и минами территорию регулярным российским войскам будет не с руки – у них своих фронтов будет три, не меньше, выбирай любой, какой по духу ближе. Поэтому восточная граница вернет сине-желтые флаги первой.

За Крым придется, конечно, повоевать, до года примерно. Карлито, если будет еще жив, будет сидеть там подкожным клещом до последнего, но тоже падёт, разорвавшись на два фронта – украинский со стороны материка и кавказский со стороны Тамани.

И вот уже тризуб, пусть даже чуть криво, но стоит в Севастополе на здании облрады. В украинское социально-культурное пространство одномоментно возвращаются миллионы травмированных оккупацией граждан. Подросшие поколения детей, постаревшие поколения среднего возраста. Со своей сломленной психикой, со своим искаженным мировоззрением, с промытыми агрессивной пропагандой мозгами. Понятно, что не все окажутся сломанными, но практика длительной оккупации показывает, что таки много, если не сказать, что подавляющее большинство. Скажите, мы будем готовы им всем помочь?

В Южной Корее, например, существуют специальные центры, где беженцев из Северной несколько месяцев банально учат жить в современном мире: пользоваться транспортом, телефоном, делать покупки, учиться совершать покупки в магазинах и заказывать кофе в бистро. Мягко рассказывают и показывают, выпрямляют кривое зеркало, с которым они жили все годы до в КНДР. На каждого беженца уходит от 2-х до 6 месяцев такой социализации. А еще их всех проверяют спецслужбы, потому что прекрасно в курсе о попытках Северной Кореи заслать шпионов да побольше. И при этом даже в Южной Корее, стране с ну очень высоким уровнем жизни, с реальным опасением смотрят на то, чтобы обрушить границы с Северной сразу, чтобы на руки южнокорейских нянек моментально упало больше 20 миллионов неспособных к самостоятельной жизни взрослых, вырванных из цивилизованной жизни.

Понятно, что в Крыму и на Донбассе ситуация не достигнет аж настолько катастрофических масштабов, чтобы освобожденных граждан пришлось заново учить пользоваться туалетной бумагой. Но у них будут свои проблемы. Которые нам придется решать всем вместе, всей страной.

Я к чему это всё? Совершенно не к тому, чтобы оставить всё, как есть и пускать наших граждан через мелкие фильтры. А к тому, что нам уже сейчас нужно начинать готовиться: запасаться терпением, учить психологов, может даже открыть пару центров реабилитации. Ни в коем случае нельзя будет бросить этих выросших в оккупационном аду детей и заставить самих как-то выплывать. Им нужно будет помочь на первых порах и серьезно помочь. А осталось лет 5-6, всего лишь.

Поділитися:

Іловайськ. Частина третя – Оточення

Дмитро Вовнянко

Найбільша загадка Іловайського бойовища звучить так — коли потрапило в оточення угрупування під Іловайськом? В серпні 2014 р. з кожного профілю кожного зрадофіла було зрозуміло – 24 серпня. Але… Перебравши нині купу матеріалів, для себе я зрозумів, що оточення добробатів і частин ЗСУ під Іловайськом сталося 24, 25, 26 і 27 серпня. Кожне джерело подає різні дані. Чому так? Згідно підручника, оточення – це ізоляція частини сил противника від сусідніх і розташованих в його тилу, з метою знищення. Але фокус у тому, що ані 24, ані 25, ані 26 серпня угрупування під Іловайськом ізольоване не було. Докази? Та будь ласка. 25 серпня до штабу Сектору «Б» у Многопілля (він потрапив в оточення разом з Іловайськом) приїхав колишній командувач сектору «Д» генерал Литвин і після розмови з офіцерами штабу виїхав в розпорядження штабу АТО. 26 серпня з Многопілля виїхав з групою штабістів полковник Ігор Палагнюк – і благополучно досяг Стили. Відомо, що разом з офіцерами Палагнюка з району Многопілля – Іловайськ виїхала 2-а ротна група батальйону «Горинь». У проміжному звіті слідчої комісії Верховної Ради також зазначено, що з Іловайська ще 26 і 27 серпня вивозили поранених. То коли ж замкнулося, власне, оточення?

Це – не єдине питання, яке виникає по Іловайському бойовищу. Але пройдемося по подіях і побачимо, як вони розвивалися.

На 20 серпня, коли прес-служба НГУ, а за нею і РНБО, оголосили про повний контроль над Іловайськом (терористи ДиРи того самого дня повідомили про свій повний контроль), з Іловайська стався відтік комбатів-добровольців. Разом зі своїми людьми вийшов з Іловайська комбат «Азову» Андрій Білецький. За ним ыз пораненням поїхав до Дніпра комбат «Донбасу» Семенченко-Гришин. Нарешті в розташування штабу Сектору «Б» віддрейфував комбат «Дніпра-1» Береза. За старшого в Іловайську залишився тодішній начальник штабу бату «Донбас» В’ячеслав Власенко («Філін»). У розпорядженні «Філіна» було дуже мало людей – 192 бійця «Донбасу» і 78 багнетів «Дніпра-1». Ще – бронегрупа з бійців 51-ї бригади, виділена командуванням Сектору «Б». І ще – багато-багато командирів. «Ми керували всіма військами, які знаходилися в секторі, а генерал Хомчак у той час керував безпосередньо угрупуванням, яке блокувало Іловайськ» – генерал (тоді – полковник) Ігор Палагнюк.

Питання перше. Сектор «Б» – це чималий відрізок фронту, від Ясинуватої до Великої Шишівки. В зоні дії сектору були Авдіївка, Піски, Донецький аеропорт тощо. Чому командувач Сектору «Б» особисто сунув керувати боями під Іловайськом? Хіба інших справ не було?

Того ж 20 серпня було прийняте рішення поповнити угрупування в Іловайську. Туди додатково стягнули «батальйони» (по факту жоден із них таким не був) «Миротворець» (83 бійці), «Херсон» (27 багнетів), «Світязь» (23 добровольці), «Івано-Франківськ» (25 бійці). «Миротворець» прибув до Іловайська 24 серпня посеред дня (як раз коли в Києві вже завершився парад – !), «Херсон» – трохи раніше, а «Світязь» та «Івано-Франківськ» – 25 серпня (через добу після параду в Києві). Цікавий нюанс. Після отримання Андрієм Тетеруком (комбатом «Миротворця») наказу висуватися в Іловайськ: «двічі чи тричі телефонував журналіст Юрій Бутусов зі словами: «Андрей, ты где? Ты нам тут очень нужен», маючи на увазі Іловайськ. Я відповів, що готую підрозділ до передислокації, але висловив здивування, що про операцію вже хтось знає».

Питання друге. А ким власне був в Іловайську журналіст Юрій Бутусов? Журналістом, тобто пасивним спостерігачем і висвітлювачем подій, чи офіцером штабу, який координував дії різних підрозділів? Не менше питань і до Тетерука – а з якого доброго дива він взагалі щось пояснював журналісту Бутусову? Чому не порадив брати інфу від прес-служби штабу Сектору? На якій ще ділянці фронту командири підрозділів вступали з журналістом Бутусовим у діалоги на кшталт наведеного? Відтак, нинішні оцінки журналіста Бутусова – об’єктивні та неупереджені, чи?..

Як бачимо, і 24-го, і 25-го до Іловайська заводили нові підрозділи – оточення ніхто не боявся. І цьому існує чимало підтверджень. В доповіді про дії 40-го батальйону, оприлюдненій журналістом Ростиславом Шапошніковим, читаємо таке: «24.08.2014 року після прицільною обстрілу базового табору 40 БТрО командиром батальйону було прийнято рішення щодо виводу особового складу з-під м. Іловайськ, а також базового табору з смт. Старобешево, оскільки існувала можливість взяття сил ЗСУ в кільце військами РФ, які увійшли на територію України за напрямками Успенка Амвросіївка – Колоски – Кутейніково, Комсомольське – Старобешево. Командиром батальйону було віддано наказ на всі опорні пункти бути готовими до виходу зі зброєю та основними речами, але за командою генерал-лейтенанта Р.Б.ХОМЧАКА особовий склад опорних пунктів був зупинений та отримав наказ зайняти кругову оборону». І ще от таке: «Після доповідей від розвідки з опорних пунктів про вхід військ РФ командиром батальйону ще 24.08.2014 року була здійснена доповідь керівнику сектору «Б» генерал-лейтенанту Р.Б.ХОМЧАКУ, на що надійшла відповідь «інформація не перевірена».

Питання третє. Чи не тому штаб АТО ані 24-го, ані 25 серпня не міг визначитися, хто воює проти Сектору «Б» – штатні частини російської армії, чи нові банди «відпускників та добровольців», бо штаб Сектору «Б» йому також казав «інформація не перевірена»? Довелося прочитати свідчення, що й з доповідями з Сектору «Д» не все гаразд – звідти також повідомляли про «колони техніки без знаків розрізнення під прапорами ДНР».

А що взагалі робилося на інших ділянках фронту в той момент? А отут – цікаво. Москва увірвалася в Україну 23 серпня. Що сталося далі? Далі: 23 серпня знявся і уїхав в глибокий тил батальйон «Прикарпаття», покинула позиції і відступила до Старобешево 1-а батальйонна група 28-ї бригади. 24 серпня ротна група 93-ї бригади здобула завдання вирушити на допомогу групі полковника Гордійчука на Савур-Могилі, вступила в бій, відступила, зникла зі зв’язку і знайшлася лише 25 серпня біля Іловайська. 25 серпня батальйонна група 72-ї бригади отримала завдання висунутися на рубіж Старобешево і зупинити просування противника, але не доповзла туди навіть 28 серпня. 26 серпня залишки зведеного загону 51-ї, 28-ї, десанту 25-ї бригад з району Амвросіївка – Кутейникове самовільно відійшли на захід. Ці частини були визнані такими, що неспроможні виконувати завдання. Того ж дня 1-а бригада НГУ, яка мусила зайняти рубіж Гранітне – Комсомольське (тобто позиції бату «Прикарпаття») просаботувала наказ. Що ж таке сталося з відданими синами України?

А сталося те, що приблизно від 23 серпня 2014 р. на соцмережах просто сказилися всепропальщики. Вже 24 серпня повідомляли якісь фантастичні дані – про оточення Іловайська (якого ще не було), про російські танкові колони біля Волновахи, про втрату Маріуполя… «Віддані небайдужі патріоти» слово в слово повторили маячню терориста Захарченка про оточення 4000 українців. До розгону «зради» тут же підключилися ЗМІ, які приблизно до 22 серпня співали практично безперервні дифірамби ЗСУ, НГ і добробатам – в той час як терористи ДиРи і Луганди самі повідомляли і про взяття Маринівки, і про бої біля Лутугіно і Георгіївки тощо й тощо. Ну й звісно повідомлення про «добровольців, які гинуть в Іловайську» лунали з кожної праски. Інформаційний удар по суспільству був жахливий, люди справді не розуміли – кому їм вірити? Звісно, ці настрої врізали по бійцях на фронті. А позаяк про наступ росіян бійці знали не з новин, і це нашарувалося на шалену втому від попередніх боїв – багато хто зневірився у власному командуванні. Паніка охопила цілі підрозділи. А що було насправді?

А насправді росіяни 25 серпня вийшли на рубіж Старобешеве – Кутейникове – Амвросіївка і… зупинилися. Шлях від кордону до Кутейникова (25 км – !) вони повзли майже дві доби. Здавалося, до повного оточення українського угрупування біля Іловайська та Многопілля – один крок. Через Бірюки і Моспіне – пряма дорога на Донецьк, як раз західніше від Многопілля і Іловайська. Але росіяни вперед не потикалися. Чому?

Ну, по-перше, на 23 серпня 2014 р. основним гемороєм для росіян був не Іловайськ, а 1-й батальйон 30-ї бригади, який бився в оточенні біля Міусинська. З Сектору «А» (з півночі) назустріч йому вирушила ротна група 2-го батальйону тої таки 30-ї бригади (вона воювала в Секторі «А») і на 25 серпня 1-й бат 30-ки вийшов з оточення в Сектор «А». 23, 24 і 25 серпня росіяни намагалися перешкодити саме йому.

По-друге, 24 серпня знову таки основною проблемою Москви був не Сектор «Б», а Савур-Могила, де засіла зведена група Сумрака. Росіяни і терористи пішли на штурм, але все ще Сектор «Д» генерала Литвина прикрив висоту артилерією і група втрималася. Вночі Сумрак з підлеглими залишив Савур-Могилу і пішов на прорив до основних сил.

По-третє, по росіянах почали завдавати ударів українська артилерія і авіація. 24 серпня пара вертольотів МІ-24 врізали по росіянах біля села Шевченко. 25 серпня об 11:00 по позиціях росіян у районах Моспіно, Старобешеве та Кутейникове врізала артилерія Сектору «Б» і завдала втрат, а о 16:00 – повторила по району с. Агрономічне. Вдень 24 серпня батарея капітана Коваля з 51-ї бригади накрила вогнем колону російської 98-ї дивізії ВДВ та знищила 2 БМД. Росіяни залягли у посадці. О 17:00 10 десантників Росії були взяти в полон відділенням розвідників сержанта Козака, причому, за словами Козака, росіяни простували полем «мов теля на пасовищі». Виявилося, що вони навіть не відали, що потрапили до України і що тут все всерйоз – були подавлені і шоковані. Явно – не вони одні такі були, чимало росіян не уявляли, куди їх лиха несе. Це – по-четверте.

По-п’яте, зовнішній вигляд росіян (маскхалати часів СРСР, неоковирний зовнішній вигляд) наводить на думку, що висмикували їх, що називається, «з миру по нитці». Тут варто згадати – чому росіяни перейняли тактику батальйонних груп? Почалося все у Чечні, де в батальйонну групу зводили по факту штатну бригаду, яка мала значний некомплект особового складу. На момент війни з Грузією у 58-й армії РФ (найбільш боєздатній) кожен мотострілецький або танковий полк мали у своєму складі батальйонну групу повного штату, склад якої мінявся кожні 6 місяців. Тобто по факту, один батальйон у полку був повністю боєздатний, а решта…

Дослідникам літньої кампанії 2014 року я дарую тему для дослідження – порахувати, скільки росіян брали участь у тих боях в Україні? Навмання. 8 батальйонних груп увійшли до України 23 серпня. Чотири – 17-18 серпня біля Луганська. Ще приблизно дві – в Секторі «Д» між 14 і 20 серпня. До цього докинемо «відпускників», висмикування яких добряче «висушило» російські частини. Здавалося б, чого там Росії перейматися? Армія в неї чимала… А от і ні. Справа в тому, що до немалої армії Росія має ще й немалу територію, яку треба контролювати. В РФ украй нестабільна ситуація у Примор’ї та в Тиві. У Росії далеко не ідилія на Кавказі. У Росії вічний головний біль – кордон із країнами Середньої Азії. Далеко не ідеальна ситуація в Татарстані та Башкирії. А ще – кордон з Китаєм. А ще – щойно окупований Крим, де угрупування російських військ зростає і зростає. Росія фізично не може виділити на війну значну частину своїх військ, вони мусять стерегти територію самої Росії – теза ця відома з часів походу Карла ХІІ.

Ризикну припустити, що у війні на сході України РФ задіяла сили набагато більші, ніж під час війни у Грузії та у Чечні – і всерйоз постала перед потребою, в разі продовження війни, призивати резервістів (в країні, де ще дуже гарно пам’ятають Чечню) – цим і пояснюється її поступливість на переговорах у Мінську. Цим же пояснюється дивна пасивність росіян у тих боях. Генштаб називає загальну кількість російських військ, що зайшли 23-24 серпня, у 6000 осіб. На Донецький напрямок зайшла половина – 3000 бійців. З них одна батальйонна група перебувала на Маріупольському напрямку. Лишається щось так 2250 рил на просторі від Старобешево до Сніжного.

По-шосте, по-сьоме, і по-восьме я вже перелічував у попередніх дописах – офіцери-росіяни вже знали про гірку долю російських частин, що зайшли в Україну до них, вони теж чули жахи про «бригади «Правого сектору», що розпинають хлопчиків», у них практично не було бронежилетів (про це свідчив генерал Палагнюк). Додам ще одне – зайнявши рубіж Старобешеве – Кутейникове – Амвросіївка, росіяни явно чекали відповідної «ввічливості» від терористів ДиРи – аби оточення замкнули вони. Але терористи ДиРи остаточно оточувати українців так саме не поспішали. 25 серпня, під впливом «підбадьорюючих та обнадійливих новин з українських ЗМІ та соцмереж», підрозділи 51-ї бригади та 39-го і 2-го БТрО (загалом біля 1200 багнетів) покинули позиції в районі Оленівки, Березівки та Нового Світу та відступили в тил. Висуваючись за ними, терористи ДиРи також наблизилися до Старобешева. Проте – кільце не замикали, явно пропонуючи зробити це ЗС РФ. Взаємне «алаверди» тривало все 26 і зранку 27 серпня – з Іловайська в цей час вивозили поранених, виїхала група офіцерів штабу та ротна група бату «Горинь». І лише 27 серпня вдень, ротна група 92-ї бригади, що йшла на посилення позицій біля Старобешева, потрапила під артилерійський вогонь, втратила техніку і відступила в тил. Відтоді оточення було повним.

Чому росіяни так довго тягнули? Висловлю власне припущення. Росіян там було біля 2200 осіб. Українських сил – добробатів, підрозділів 39-го, 40-го та 42-го батів, частин 51-ї, 93-ї, 17-ї та 92-ї бригад (які відступили до штабу і Многопіллі з фронту), разом – біля 1300-1400 бійців. Зараз ми знаємо, що сталося в результаті. Тоді ж цього не відав ніхто. Росіяни не надто вірили терористам ДиРи і чудово розуміли, що в разі прориву українців з оточення зустрічний бій вести доведеться саме їм. Так, росіян було більше – але й українців було чимало, а помирати ніхто не хотів. Тому честь замкнути в котлі українців вони перекладали на терористів – а ті відповідали взаємністю. Аж до 27 серпня, коли далі тягнути було просто не можна. В подальшому росіяни явно здобули підкріплення, але про це – далі.

Все висловлене разом наводить на ще одне вельми важливе питання – що тримало генерала Хомчака і «куратора добровольчих батальйонів» комбата Березу біля Іловайська протягом трьох днів – 24, 25 і 26 серпня? Про наступ росіян Хомчак знав ще 24 серпня – від власних же підлеглих з 40-го бату «Кривбас». Але – в Іловайськ зайшов бат «Миротворець». Він знав про них 25 серпня – від генерала Литвина. Але – в Іловайськ зайшли «Світязь» і «Івано-Франковськ». Чому ж він не забрав свої частини в кулак і не повів на прорив, коли коридор ще існував? Згідно проміжного звіту ТСК Верховної Ради дозволу на вихід не давав штаб АТО. Дозволю собі в це не повірити. Не штаб АТО розробляв операцію в Іловайську. Не штаб АТО давав команди 40-му бату захопити Іловайськ самотужки ще 4 серпня. Нарешті – не представники штабу АТО були присутні на нараді у заступника голови Дніпровської ОДА Геннадія Корбана – там були комбати, Бутусов і Хомчак. Очевидно, причина такої пасивності генерала Хомчака – у чомусь іншому.

У чому? Часом не в тих, обіцяних комбатам добровольців за Іловайськ грошах, про які розповів Марко Гресь?

Іловайськ. Частина друга – Добробати

Іловайськ. Частина перша – ЗСУ

Поділитися:

Реквієм приреченому Боїнгу

Дмитро Вовнянко

#памятай14й

Про збиття Боїнга-777 компанії «Malaysia Airlines» написані уже кілометри статей. Очевидно, загибель 298 мирних людей над зоною військового конфлікту – жахлива трагедія. Слідство збирає чимдалі більше доказів того, що Боїнг був збитий зенітно-ракетним комплексом «Бук» 53-ї зенітно-ракетної бригади армії РФ (Курськ), перекинутої до терористів ДиРи всупереч навіть російському законодавству. Але, я не про це.

Я про те, що рівень жаху – набагато глибший, ніж думає собі пересічний громадянин. Я про те, що прибуття «Бука» до терористів було подією закономірною і логічною. Я про те, що 15 членів екіпажу і 283 пасажири Боїнгу, включаючи 193 громадян Нідерландів, 43 громадянина Малайзії, 27 громадян Австралії, 10 громадян Великої Британії тощо, включаючи малайзійську актрису Шубу Джайя, її дитину і чоловіка-голландця, та ще шістьох науковців-учасників боротьби зі СНІДом (вони летіли на конференцію до Австралії) – всі вони були приречені в ту мить, коли піднялися на борт Боїнга. Чому? Тому, що в кремлівського карлика в одному місці заграла імперська велич, а коли чіпають такі ерогенні зони, кількість загиблих стає просто статистикою.

Бо аби збагнути, що сталося в небі над смт Первомайський (район Чистякового/Тореза), треба розуміти, що взагалі діялося тоді в тому районі. І тоді багато чого стає зрозуміле, як ніколи. Отже…

Смт Первомайський – це 9 км від Маринівки, села, через яке у липні 2014-го проходила основна траса забезпечення сектору «Д» – угрупування ЗСУ, яке в червні-липні 2014 р. намагалося закрити україно-російський кордон, аби перекрити шляхи забезпечення терористів ДиРи Москвою. Від початку червня 2014 р. частини сектору «Д» – 25-ї, 79-ї, 72-ї, 24-ї бригад ЗСУ та мотоманеврової групи прикордонників пішли в наступ уздовж державного кордону і закрили відрізок від Амвросіївки до Ізварине (без самого Ізвариного). Південніше Амвросіївки кордон був під повним контролем України. На 17 липня 2014 р. українські війська тримали під контролем всю ділянку кордону по лінії Амвросіївна, Маринівка, Дібровка, Зеленопілля, Бірюково, Черемшине – і підходили до Ізварине. Оборону тримали висоти «Браво» (біля Кожевні), «Гранит» (Дібровка), КП 79-ї бригади (біля Д’яково), укріптабір біля Зеленопілля, і опорні пункти біля сіл Бірюково, Вознесенівка, Провал’я та ще один між Проваллям та Ізварино.

Правда була проста. Коли ЗСУ беруть Ізварине – вони перерубають трасу РФ-Краснодон, беруть під контроль допоміжну трасу через Суходольськ і…

Втеча Гіркіна-Стрєлкова зі Слов’янська відкрила одну цікаву особливість терористів ДиРи – вони панічно бояться оточень. Незважаючи на те, що припасів у Слов’янську було із запасом, всі свої припаси терористи «подарували» ЗСУ. Тримати оборону в оточенні вони виявилися неспроможні. Очевидно стало й таке – якби з оточення не втекла колона Стрєлкова, терористи втекли б без самого Стрєлкова. На дезертирство у себе напередодні втечі вони поскаржилися самі в інтерв’ю РІА «Новості». Іншими словами, терористів було лише треба намагатися замкнути в «мішок» – втечуть вони з нього самі.

А тут накреслювалося оточення глобальне – всіх «ДНР-ЛНР» зразу. Ба більше. ЗСУ були за крок від розсічення територій ДНР і ЛНР. Ривок батальйонних груп від Зеленопілля на Бахмут (Артемівськ) замкнув би «ДНР» в оточенні. Зірвала цей план ракетна атака табору ЗСУ під Зеленопіллям (11 липня). Проте!

13 липня 2014 р. зведений загін сектору «А» – 80-ї аеромобільної, 128-ї гірсько-піхотної і 1-ї танкової бригад прорвався в Луганський аеропорт. Захисникам ЛАП привезли харчі, воду і боєприпаси. Стало очевидно – пробиття сектором «А» коридору на ЛАП – справа пари тижнів (це сталося 20 липня). З появою коридору на порядок денний знову постав первинний план – концентрація сил ЛАП і прорив на Ізварине – назустріч частинам сектору «Д». Якби цей план удався… дивися вище, про поведінку сепарів в оточенні.

І терористи ДиРи мов сказилися.

Слабкою ланкою українського угрупування в секторі «Д» було його забезпечення. Єдиною дорогою біля села Маринівка, яка прострілювалася з Саур-могили та РФ, протягти достатню кількість вантажів було важко. Тому забезпечувати сектор взялася військово-транспортна авіація – «АНушки» та «ІЛи». Крім того, українські частини не мали прикриття своєї артилерії, натомість їх прикривала бойова авіація. Саме українські літаки стали головною проблемою терористів.

14 липня був збитий літак АН-26 456-ї бригади транспортної авіації. Літак вразила ракета «повітря – повітря», тобто випущена вона була з російського винищувача з російської території.

15 липня ЗСУ пішли на штурм Ізвариного, були відбиті, відступили на попередні позиції і стали готуватися до наступного штурму.

У відчаї, 16 липня, скориставшись ослабленням оборони опорного пункту біля села Маринівка (два танки були відправлені на Зеленопілля) терористи ДиРи захопили опорний пункт українців. Загинув командир роти нацгвардії, який прикривав відхід. Сектор «Д» по факту опинився в оточенні. Практично зразу на позиціях ЗСУ постало справжнє пекло. Українців довбали водночас збоку терористів ДиРи і Росії. Обстріли висот «Браво» і «Граніт» тривали по 16 годин.

Обстріли супроводжувалися штурмами висот. Але. По натовпах терористів, які штурмували висоту «Браво», того самого 16 липня був завданий удар бойовою авіацією України. За перехопленням розмови ватажка терористів «Тора», бойовики втратили біля сотні своїх і відмовлялися іти в атаку знову, аж до організації повноцінної протиповітряної оборони. Не надихало бойовиків навіть те, що того дня був збитий (знову таки, винищувачем з російської території) один український СУ-25, а ще один був обстріляний, але зумів улетіти.

Саме тоді на Донбасі з’явився російський «Бук». А далі – все очевидно. За даними Bellingcat, «Бук» на Донбас прибув зранку 17 липня. Того самого дня установка перебувала у Донецьку, але, зразу ж була відправлена в напрямку Чистякового/Тореза. Чому? Про це ще тоді, у липні 2014-го, сказав радник міністра МВС Антон Геращенко – саме в тому районі проходив маршрут українського «ІЛ-76», який регулярно скидав вантажі ЗСУ. Терористи ДиРи мріяли збивати літаки з вантажами для ЗСУ. Вони шандарахнули по першому ж літаку, який сприйняли як схожий на «АН» або «ІЛ». На перший погляд – типова помилка. Але…

Я ще готовий повірити в те, що можливостей «Бука» не знали Гіркін, Безлер та Ходаковський. Їхня межа інтелекту – автомат Калашникова. Для них ППО, справді – темний ліс. Але. Висот досягання «Бука» не могли не знати російські фахівці. А як так – вони розуміли, від миті, коли «Бук» з’явився біля Чистякового/Тореза – пасажирський літак уже був приречений. Питання лише в тому – який саме?

Пасажири малайзійського Боїнга навіть не здогадувалися, що смертний вирок вони здобули в ту мить, коли піднялися на борт Боїнга. Бо «Бук» уже був на Донбасі, і питання «чи зіб’ють?» уже не існувало. Існувало питання: «Кого зіб’ють першим?»

Саме там, де терористи вивели «Бук», проходив маршрут пасажирських міжнародних літаків. Чому про це не згадали росіяни? Та тому, що в Росії від роду віку виконавцю до лампочки обставини, коли поставлена задача «Виконати!» У момент відправки «Бука» про такі деталі ніхто не подумав. Та й хто мав думати? Особи, які вже мали в активі спалення людей в Одесі?

Жах – і поготів. Українські десантники бачили, як падав Боїнг. Вони бачили, як гинули 298 ні в чому не повинних людей. Бачили – і вже нічим не могли їм допомогти…

Ватаг терористів Ігор Стрєлков зразу ж похвалився: «В районе Тореза только что сбили самолет Ан-26, валяется где-то за шахтой Прогресс. Предупреждали же — не летать в «нашем небе»». Того ж дня він заспівав іншої, а згодом взагалі заявив, що в Боїнгу були «трупи несвіжі».

Далі – відомо. Розслідування загибелі пасажирів Боїнга триває досі. Війна – теж.

Поділитися:

Навіщо Юлія збиралася в Донецьк?

Дмитро Вовнянко

В історії першої перемоги кадрових українських військових над російсько-сепаратистськими бандами в Донецькому аеропорту 26 травня 2014 р. існує одна загадкова деталь, яка привертає до себе увагу. За словами спецпризначенців 3-го полку спецназу, які прийняли бій в аеропорту, на 26 травня був запланований приліт у Донецьк кандидата в президенти України Юлії Тимошенко. Обставина дивна – без перебільшення в разі приїзду Юлія Тимошенко ризикувала б своїм життям. Оцінимо.

Байки про те, ніби Донецьк став сепаратистським лише з втечею туди банди Гіркіна-Стрєлкова зі Слов’янська, – не більше, ніж міф. На травень 2014 р. в Донецьку офіційною владою все ще лишалася обрана за України мерія, але по факту владою уже були терористи ДиРи. Вже пройшов псевдо-референдум, вже сталися бій біля Маріупольського УМВС і бійня під Волновахою. Було очевидно – це війна. Під Донецьком базувався «батальйон Восток» колишнього керівника підрозділу «Альфа» донецького СБУ Олександра Ходаковського. Саме на базі «батальйону Восток» тренувалася група «Мангуста», яка здійснила спробу захоплення Маріупольського УМВС 9 травня 2014 р. Крім банди Ходаковського в Донецьку перебували банди Бородая, Здрилюка, Пушиліна, «Оплот».

В задачі запитується, НАВІЩО в це пекло їхати кандидату в президенти України і лідеру одної з найбільших парламентських партій України? Очевидно, така особа для сепаратистів – аж надто ласий приз. Шансів опинитися у полоні і перед камерами російського ТБ у Юлії Тимошенко було більш ніж чимало. І бійці 3-го кіровоградського полку спецназу її б не захистили – аби відстояти аеродром, їм самим довелося перекидати підкріплення.

То навіщо Юлія Тимошенко збиралася до Донецька? Потиснути на камери руки спецпризначенцям і улетіти? Таке припущення руйнує той факт, що після президентських виборів до зони АТО Юлія Тимошенко не їздила жодного разу. Та й взагалі з ветеранами АТО у лідерки «Батьківщини» якось не складається – згадаймо її репліку про «чорних полковників».

Варто нагадати, що в Юлії Тимошенко з Москвою стосунки особливі. У 2005 р. вона до Москви з’їздила менше ніж за місяць після відставки і, за словами Івана Старикова і Станіслава Белковського, була прийнята Путіним особисто. Після здобуття посади прем’єра конфлікт з компанією «Vanco» через видобуток газу на Прикерченському шельфі у Юлії Тимошенко виник після поїздки до Москви – ще тоді його називали платою Москві за підтримку на виборах. Варто згадати також Московську газову угоду, коли прем’єр Тимошенко здійснила службову фальсифікацію – видала власну директиву за директиву кабміну (український суд, до речі, її по цьому факту НЕ виправдав, звільнена пані Тимошенко була через декриміналізацію статті Верховною Радою, тож офіційно – вона відбула законне покарання). Згадаємо також, яка країна перша збурилася через арешт Юлії Тимошенко.

Всі ці підстави дозволяють припустити, що до Донецька Юлія Тимошенко їхала з метою провести переговори з главарями терористів ДиРи, аби підготувати якесь «мирне врегулювання» конфлікту на Донбасі. За себе вона не боялася – мала гарантії з боку Москви. До чого вони там домовилися б – знає один Господь Бог. До автономії Донбасу. До відмови від претензій на Крим. До Гіві та Мотороли у Верховній Раді. Та будь до чого. Всі кроки були б подані під соусом «гіркий мир кращій за солодку війну» – так само як це було з Московською угодою.

Такому крокові в тих умовах аплодували б усі. Москва – бо це було вирішення всіх її проблем. Захід – бо він завжди мріяв про якийсь взаємний компроміс. Громадяни України – бо ніхто не хотів умирати. Перемог за ЗСУ тоді ще не було…

Але. Єдина ситуація, в якій такі переговори були б доречні та ефективні, – в умовах, якщо Юлія Тимошенко лишалася кандидатом в президенти України у другому турі виборів. Але 25 травня 2014 р. вона стала не кандидатом, а просто керівником одної з парламентських партій. Навіть не депутатом. Уже надвечір 25 травня стало очевидно – Петро Порошенко виграє вибори в один тур. Тоді ж терорист Ходаковський почав підготовку штурму Донецького аеропорту. Все пішло не так, як планувала Москва.

Це – лише версія. Та за відсутності інших пояснень така версія цілком має право на існування.

Поділитися:

Кривава майовка в Маріуполі

Дмитро Вовнянко

9 травня для України має ще один, і набагато більш важливіший за розпіарене совком свято, зміст. 9 травня 2014 року в Маріуполі стався один з перших повноцінних боїв між прибічниками України і російськими найманцями. Бій не закінчився перемогою України. Але став одною з подій, завдяки яким Маріуполь ще й досі – український. Не варто забувати про це.

Маріуполь безумовно в історії опору російській агресії 2014 року займає значуще місце – саме там сепаратисти здобули в рило вперше, в повний зріст. Пригадаємо, як це було.

Качати Маріуполь тамтешня вата заходилася зразу ж після перемоги Євромайдану в Києві. Вже 23 лютого 2014 р. озброєні кийками та бійцівськими собаками колоради зігнали з площі Леніна прихильників Євромайдану – кілька євромайданівців були побиті. 15 березня в переддень псевдореферендуму у Криму, Комуністична партія і «Русскій блок» зажадали проведення такого самого референдуму в Маріуполі. Вимогами справа не обмежилася. 13 квітня, через шість днів після проголошення так званої «ДНР», за кричущої бездіяльності правоохоронців, прихильники терористів ДиРи захопили будівлю міської ради і вивісили на ній прапор так званої «ДНР». Того ж дня прихильники ДиРи здійснили напад на прибічників єдиної України, в результаті чого дев’ятеро проукраїнських активістів потрапили в реанімацію. Розігріті кров’ю і безкарністю бойовики ДиРи ввечері 16 квітня вломилися на територію військової частини Національної гвардії… І тут щось пішло не так.

Бойовиків ДиРи зустрів автоматний вогонь. Троє прибічників Русскава міра так і лишилися засмагати на асфальті біля в/ч. Ще 13 здобули поранення різної міри важкості, 77 сепарів були затримані. Це був ледь не ПЕРШИЙ випадок, коли нахабство проросійських бойовиків було припинене українськими силовиками за допомогою зброї – Нацгвардією. Моральний ефект від події був в рази сильніший, ніж військовий. Вся країна побачила – українці почали відбиватися.

Склалася ситуація своєрідних «качелей». Крок за колорадами – крок за українцями. Прибічники ДиРи збирали проросійські мітинги – але чисельність їхніх учасників явно не тягнула на повстання. УМВС та СБУ міста продовжували виконувати накази Києва. Військові частини лишалися вірні присязі – і огризалися вогнем. Аеропорт контролювали ЗСУ. Колорадам лишалося тільки бешкетувати на вулицях – не більше. Така ситуація не влаштовувала бойовиків ДиРи і їхніх російських кураторів. Біля Донецьку на базі банди «батальйон Восток» стали готувати групу з «афганців» та колишніх силовиків, яка мусила захопити силові установи Маріуполя – так само як банда Гіркіна-Стрєлкова у Слов’янську. Очолив її терорист Олег Недавній, по кличці «Мангуст». Операцію призначили на День Перемоги – 9 травня.

А тим часом місто продовжували «качати». 4 травня в мережі з’явилося відео про відбуття бойовиків з Маріуполя у Слов’янськ – до Гіркіна-Стрєлкова. Явно – не всі відбули. Вже увечері 6 травня бойовики ДиРи перекрили рух у центрі міста та підпалили шини біля захопленого ними будинку міськради. Атакували військові частини біля маріупольського аеропорту і біля агробази – але здобули відсіч. Журналісти повідомили про залишення бойовиками міської ради – здавалося, колоради забралися з міста геть. Ба більше. Був затриманий лідер бойовиків – так званий «міністр оборони ДНР» Ігор Хакімзянов (засмагав в українській в’язниці до весни 2016 р., коли був обміняний).

Міністр МВС Арсен Аваков зранку 7 травня заявив про звільнення міста від сепаратистів. Над Маріуполем знову замайорів український прапор. Прибічники України стали розбирати барикади сепарів під міськрадою.

Як з’ясувалося – передчасно раділи.

Незрозуміло, що сталося 7 травня вдень, але опівдні солдати НГУ раптом згорнули периметр біля міськради і залишили площу. До міськради зразу ж стягнулися прибічники ДиРи, наново заходилися будувати барикади та знову зайняли будівлю. Вже увечері в’їзди до міста були заблоковані 10 блокпостами, на яких чергували працівники міліції спільно з колорадами. Та українські силовики у боргу знову не залишилися – і вдень 8 травня вони знову звільнили будівлю міськради. Тим часом до міста прибули бойовики «Мангуста». І – почалося.

9 травня о 10:10 ранку бойовики ДиРи увірвалися в будівлю Маріупольського УМВС. Логіка була проста – захоплення міліції мало стати сигналом для бойовиків по всьому місту. Прикриттям їхніх дій мав бути мітинг-хода до Дня Перемоги – він забезпечував натовп відповідної чисельності. Спочатку все пішло успішно – перший поверх терористи захопили. Але вже на другому поверсі українські міліціонери вчинили опір – залунала стрільба. І тут відкрилася обставина, про яку «Мангуст» просто не міг знати. На третьому поверсі, в кабінеті начальника міліції міста Валерія Андрущука проходила нарада, за участі командирів бату «Дніпропетровськ», частин нацгвардії та командирів 72-ї бригади ЗСУ. Офіцери заблокувалися на третьому поверсі і вступили в бій з бойовиками – з одним автоматом на всіх. При цьому кожен подзвонив своїм підлеглим і покликав їх на допомогу.

Першими прибули нацгвардійці – але потрапивши під щільний вогонь терористів, вони були змушені відступити. На допомогу НГУ прийшли бійці щойно створеного бату «Азов». Спільна атака «азовців» і «нациків» витіснила терористів на другий поверх. Під час бою з будівлі втекли українські міліціонери, захоплені бойовиками на 1-му поверсі. Тим часом на місце бою прибула техніка 72-ї бригади – по сепарах запрацювали автоматичні гармати БМП-2.

І отут, збагнувши, що справа – глина, «Мангуст» подзвонив своїм прибічникам на мітингу на честь Дня Перемоги. Була озвучена легенда, ніби військові розстрілюють міліціонерів, які готові перейти на бік «ДНР». Згадали про трагедію в Одесі 2 травня – горлали? ніби «криваві бандерівці» створюють в Маріуполі другу Одесу. Цього виявилося достатньо. Розігрітий пропагандою та алкоголем, ватно-налаштований натовп сунув до будівлі УМВС і почав кидатися на українських військових.

О 13:30 будівля УМВС почала палати. Натовп пропустив пожежні машини, по драбинах яких врятувалися українські силовики з 3-го поверху будівлі УМВС – крім начальника міліції Андрущука. Його в останній момент захопила і викрала група невідомих – за кілька днів, важко пораненого після тортур терористів, його удалося звільнити. Вийшли з будівлі і бойовики – прямо в руки «Азова» та НГУ. І отут бійці МВСУ і ЗСУ в повний зріст опинилися перед перспективою стріляти в проросійський натовп під десятками камер. Їх оточили, не пропускали і провокували на відкриття вогню. Техніка в місті повела себе… як техніка в місті – екіпажі не розуміли що їм робити. Стріляти? Давити? Не робити нічого? Зрештою, натовпу віддали затриманих терористів, а натовп пропустив військових від будівлі. Будівля УМВС згоріла вщент. Паралельно – запалала (й була сильно пошкоджена) будівля міськради. За багатьма джерелами банда «Мангуста» в будівлі УМВС втратила біля 20 бойовиків. За українцями Книга пам’яті називає 6 загиблих – один «азовець», два бійця бату «Дніпропетровськ» (включаючи заступника комбата), один нацгвардієць і двоє міліціонерів (включаючи начальник відділу ДАІ Маріупольського МУ ГУ МВСУ).

Підсумки бою були такі. По факту бойовики ДиРи поставлених задач НЕ виконали – самі вони зазнали значних втрат, у той час як проукраїнські міліціонери лишилися на службі. Низка ключових об’єктів в місті (у першу чергу – аеропорт) лишилися під контролем українських сил. Але й українці опинилися в скрутному становищі – було очевидно, що захопити місто можна, а от утримати, без масового насилля – ні. Маріуполь банально відволікав сили ЗСУ і МВС від вирішення набагато більш нагальних задач – у першу чергу вздовж кордону і біля Слов’янська. Очевидно було також, що зачистку міста треба проводити за принципом «одним ударом – наповал», силами спеціально підготовлених підрозділів МВС проти противника, який себе вже означив як відкритий ворог, а не ховається в натовпі серед громадян. Тому протягом ночі і ранку 10 травня всі українські підрозділи в своїх місцях дислокації перейшли до оборони, а мер Маріуполя, проукраїнські чиновники, силовики і підрозділи НГУ з міста виїхали. Колорадська «народна влада» мусила брати владу до своїх рук (у першу чергу – проти банд мародерів, що почали орудувати в місті) – і цим викрити і себе і коло своїх прибічників.

Звільнення Маріуполя було попереду. Так само як звільнення Слов’янська, Краматорська, Северодонецька тощо. Все це було. Та нічого цього не було б, якби не українські військові, міліціонери та нацгвардійці, які в Маріуполі повели себе адекватно, але рішуче.

Які не дали бойовикам влаштувати «криваву майовку» так, як хотілося їм.

Поділитися:

Ретрансляторы русского мира

Roman Donik

Одно из самых бьющих по нервам чувство – когда едешь, иногда по несколько сот километров, по серому растерзанному Донбассу и почти в каждом селе видишь золоченые, сверкающие даже в непогоду, купола церквей.

Совсем крошечное нищее село, серые убитые улицы, практически без дорог. Серые дома. Серые люди, несущие на себе вязанки с хворостом. Все в серо-черном цвете. И церковь, возвышающаяся над этим всем.

Церкви, церквушки, часовни, монастыри и воскресные школы при них. Бело-зелено-сине-золотое. Чем беднее село, тем пафосней и величественней выглядит московитская церковь. Как светлое пятно на серой безысходной жизни. Особенно это заметно ранней весной. Когда зелени еще нет, а остатки грязного снега такие серые, как и кривые заборы.

И понимаешь, что это антенны-ретрансляторы паутины русского мира, покрывшей нашу Украину.

 

Фото © AP Photo/Evgeniy Maloletka
Поділитися:

И снова коса смерти идет по молодым…

Serg Marco

Соцсети всколыхнула смерть добровольца “ДУК” с позывным “Дилли”. Андрей Кривич.

19 лет. Всего 19.

Говорят, что это работа снайпера. Охотно верю. Снайпера с обеих сторон сейчас собирают кровавую жатву. Каждая ошибка, появление на открытой местности или в простреливаемой амбразуре грозит смертью.

Люди вспомнили, что у нас умирают 18-19 летние. Какая неожиданность, а? Ничего, что они у нас 4 года уже умирают? Вы в который раз очнулись от спячки рутиной жизни, из которой вас вырвала смерть этого парня, и вы возопили “Доколе будут гибнуть такие молодые”?

А я вам расскажу.

Снайпера – это штучный продукт по обе стороны. Десяток грамотных снайперов могут наводить ужас на нескольких десятках километрах линии соприкосновения. Если они конечно грамотные и трудоголики, а не “ой, сегодня погода не та, я лучше в блиндаже посижу”.

Нынешняя линия соприкосновения за эти годы обросла всевозможными инженерными сооружениями. Людей по обе стороны не хватает. Бывает, что на километре линии с мощнейшими инженерными сооружениями по каждую сторону находится в лабиринтах окопов менее взвода. Низкая плотность бойцов на большое количество инженерных сооружений, причем над окопами голова противника может не появляются неделями, визуально линия “мертва”, так как окопы глубокие, ДОТов много и они замаскированы, а подходы к ВОПам вне зоны обзора. Ловить людей, которые таки “засветились” в открытую, могут в большинстве случаев только снайпера. Этакая охота на людей с обеих сторон. И эта “охота” приносит жертвы с обеих сторон.

Мои читатели помнят, что поддержкой снайперов я занялся в 2016 году. Это произошло после того, как на позиции морпехов зашло снайперское подразделение “ФСО РФ Бастион”. Обученные российские снайпера устроили снайперский ад на полях под Мариуполем. За 2 недели погибло три морпеха, которые стали просто “опытом” для наших российских соседей, в подразделении, которое заводили для очередной тренировки в боевых условиях.

Всем трем морпехам, погибшим за эти две недели, было менее 20 лет. Все трое погибли от пуль российских снайперов.

Что сделать, чтоб победить в этой позиционной войне снайперов?

Необходимо насыщение линии винтовок с тепловизионной оптикой. Обычная оптика не всегда позволяет выявить цель. Как я уже сказал, линия окопана и замаскирована. Часть тела в камуфляже “засветившегося” над окопом не всегда в обычную оптику идентифицируется снайпером, особенно если снайпер пролежал пару часов и у него уже устали глаза. Тепловой слепок же прекрасно виден на экране тепловизора, пропустить его не получится.

Нам нужны антиснайперские комплексы, которых сейчас очень мало и они в основном в спецподразделениях. А они должны стоять на всех участках, которые предполагают работу снайперов.

Ну и итоговое – нам нужны кадры. Работу всегда делают кадры. Как бы мы ни пичкали армию дорогими винтовками, но в учебных центрах у нас снайперские винтовки так и не появились. Большинство учебных центров, выпускающих снайперов, по сей день готовит их на СВД. А возможности современного оружия и понимание опасности от современной снайперской винтовки снайпер может осознать, когда сам постреляет из 308-338 калибров, поймет, какие вещи может творить это оружие в умелых руках, и сам начинает опасаться подобного против себя. Парни, обучающиеся на СВД, не понимают иногда, что в тихую погоду им могут отстрелить голову на километре, для них это как-то нереально. Они не понимают, что 338 калибр редко оставляет после себя раненых. Пуля весом почти в 20 грамм с огромной кинетической энергией убивает человека при попадании в плечо, к примеру, там где 7,62х54 оставит раненого, 338 сделает труп.

Да, есть снайперский полигон в учебном центре “Десна”, где относительно все неплохо настроено, но опять же, своего арсенала у них нет, а то что имеют, частично сделано на пожертвования небезразличных.

Антиснайперские комплексы. Кроме самих комплексов стоимостью в 120-130 тысяч долларов, нужно обучать команды, которые с ними будут работать и эффективно взаимодействовать с подразделениями, куда их придали. Чтоб уничтожить выявленного снайпера, тебе часто не нужен “свой” снайпер. АГСник вполне себе подойдет. Как, впрочем, и толковый пулеметчик. Но кадров, которые бы умели работать с антиснайперскими комплексами, у нас мало.

Так что отвечая на вопрос “что же делать?” мы упираемся в обычное “воевать и учиться по ходу войны”. Очень простой рецепт, который уже четвертый год очень актуален. С учетом Минских соглашений снайперское противостояние будет только увеличиваться. И нам в нем нельзя отставать. Идет ли работа в этом направлении в ГШ? Идет, конечно. Где-то волонтеры помогают. Но надо признать, что работы у нас очень много, и все очень медленно. Очень.

И да, у нас будут гибнуть молодые парни от российских пуль. Это неизбежно. А за них будут мстить.

Андрей, спасибо тебе за эту жертву. Твоя война закончилась, сегодня ты сможешь обняться с другими побратимами, которым уже никогда не наступит 20 лет, которые ушли молодыми. Можешь быть уверен в одном – за тебя умоют кровью нашего общего врага. Не потому, что это тебя вернет. А потому, что наши парни по-другому не смогут.


Кирилл Данильченко

А давайте, сделаем как в Израиле.

Давайте – 18 летние девчонки 2 года служат в боевых частях и в башнях на разделительной линии.

А давайте, брать пример со стран НАТО. Давайте – срочная служба как в Норвегии и призыв 100 тысяч резерва как в Польше.

А давайте… Дети, отправляют на передовую детей, конченое правительство, жирные бобры, оно всё должно быть стрелено и пи**ено. Он не ребенок, он доброволец, это его выбор, а в Израиле конкретно твоя дочка уже год сидела бы в сторожевой башне – демография упрямая сука. А когда на башню напали палесы как в Нахаль-Оз, то расстреляли бы как раз срочника 19 лет и сорвалась бы с башни девчонка как в Гуш-Эционе.

Или легче когда отец троих детей гибнет? Или девчонка медик? Или летчик профи, на подготовку которого не один миллион долларов потратили, и надо потратить еще сколько же, и выплаты семье? Что легче, кто скажет? Никто не скажет. Так, что когда дочку на срочку будешь отправлять, как в Израиле? Ну вот и не пи*ди.


Виктор Трегубов

Это только меня злит, когда бойцов – любого возраста – называют “детьми”?

Они как раз не дети, уважаемые дамы. В нашем обществе победившего инфантилизма, они – одни из немногих, кто не.

Поділитися:

С Рождеством тебя, сепар!

Глеб Бабич

“Дорогой” простой сепар! Простой, еще не успевший натворить больших бед, попавший в замес по заблуждению или от безысходности  “ополченец”.

Удивишься, но я хочу поздравить тебя с Рождеством.
Чутких” братьев”, приехавших к тебе “на помощь”, убежденных отморозков и убийц – не буду. Строевая служба ада расстроится. Это их контингент. Штатный.

А тебя, потерявшегося – поздравлю.
Не скрою, я бы тебе и подарков прислал – для доходчивости. И с колядками бы пришел, жесткими и убедительными. Но перемирие с Минском надо соблюдать.

Тем более Рождество – время милосердия. Вы конечно сильно поубавили во мне милосердия за эти четыре года.
Но, не поверишь – еще осталось.

Поэтому поздравляю тебя! Надеюсь, что в этот день, по вашей же глупости – никого из вас не убьют. Я имею ввиду тебя, и прочих простых парней, которые толком не знают – зачем они попали в этот трэш.
Законченных, убежденных уродов, и “гостей” – и в Рождество с этой земли убирать не грех. Как чертей, заблукавших на празднике.

А тебе я хочу пожелать прозрения. Ты ведь где-то там, внутри, чувствуешь, чем это все в конце концов закончится? И что тебя жестко кинули – тоже смутно, но давно – догадываешься.
Сравниваешь, как жил, и как живешь. И главное – чем.

Тебя ведь обещали пересадить с лодки на крейсер. А пересадили на китайский надувной матрас. Который травит изо всех щелей с веселыми бульками. И уже задница намокает. А скоро он утонет, и ты отправишься за ним. Не сразу. Сначала у тебя будет время понять, пожалеть, и уйти на дно хапнув злого разочарования вместе с водой.

Поэтому сделай это сейчас. Еще не поздно.
Помилования “пакетом по площадям” не будет. Тем более – мгновенного прощения.
Особенно, если ты уже во многом поучаствовал, чтобы на это надеяться.

Но многих отпустят авансом. Многих, чуть позже, каждого в свой срок.
Потому что в нормальной, цивилизованной, занимающейся своим благом стране – так и происходит. Так принято у нормальных людей, живущих по-человечески, и по закону.
Все это уже было раньше, и все так и заканчивалось. Заблудших, рано или поздно, прощали.

Самыми крайними тебя простят те, кого ты пытался убить. Или родственники тех, кого убили твои “коллеги”. Но потом простят. Потому что мы нормальная страна, состоящая из нормальных людей. Именно поэтому все закончится в нашу пользу. Именно поэтому – у тебя еще есть шанс.

Кто-то, конечно, не простит никогда. И имеет на это право.
Но альтернатива – так себе. В противном случае, количество “не простивших” будет огромным.И придется всю жизнь “жить, убегая”. Если она будет, жизнь.

Это непростой путь. Но в альтернативе – либо смерть, либо мыкание по непонятным местам. Между людьми, которым ты абсолютно похрен. Которые презирают тебя. Для которых ты будешь всегда чужим.

Тут ситуация тоже не сахар. Раны должны зарасти. Время должно вылечить. И ты должен будешь тоже доказать – что ты уже здоров. Просто – нормальной жизнью, доказать.
Тогда все будет нормально. И жизнь наладится.
И даже я, возможно, когда нибудь сяду с тобой за стол, чтобы просто повспоминать. Осторожно повспоминать.

Так было всегда и в любой земле. Кто бы что сейчас не говорил. И так будет.
Но для этого надо хорошо подумать, окончательно прозреть, и решить для тебя – что дальше.

Скоро, неизбежно придет время агонии. Когда тебя либо погонят вперед, чтобы утилизировать свидетелей. Либо бросят, как протухшее мясо, с приказом “стоять до конца”.
Потому что тебя уже использовали, и дальше ты не нужен, и даже опасен.

А мне или кому-то из побратимов придется тебя убить. И так будет.
Или еще хуже – ты останешься бесполезным калекой. Умереть государство людей тебе не даст. И содержать будет – не сомневайся.
Но каждый день, в дерьме и немощности, ты будешь вспоминать – у тебя был другой путь. Трудный, но куда более счастливый.

Оглянись вокруг – оно того стоит? Оглянись назад – что за тобой, кто за тобой?
Сытым бандюкам, сидящем на воздушном шарике “государств”, ты не нужен – они надеются, что им будет куда свалить, и там будет хлебно (кстати, зря).
А “братья” тебя списали давно. Ты им не нужен там, у них. Ты им и у себя не шибко нужен. А скоро будешь нужен только мертвым.
И тогда, в этом “скоро” – эта цель совпадет с такой же нашей. И для тебя все закончится.

Поэтому сейчас самое время все обдумать и решить.
Рождество. А Бог всегда давал право на раскаяние и прощение. Подумай об этом.
Подумай, как ты будешь поступать сейчас и в ближайшем будущем.

Тут ждет жизнь – непростая, но по восходящей. И много шансов.
Там ждет еще более непростая смерть. Или жизнь, которая не жизнь. И в которой жалеешь, что не смерть.

Поэтому – с Рождеством тебя! Загляни в глаза Богу. Как в детстве – ощути все без взрослого мусора в голове.
Скоро придется принимать решения. Пусть они станут для тебя спасительными.

Пусть простит меня Бог, я пока не желаю тебе ничего хорошего. Кроме прозрения. И прощу ли я тебя когда-нибудь – не знаю. Это зависит от тебя.
Но у тебя будет шанс на это, на все остальное, и на нормальную жизнь. У тебя, и, тем более, у твоей семьи.

Поэтому, Боже, дай им прозрения и сил поступить правильно.

С Рождеством тебя, сепар. Надеюсь, сегодня тебя не убьют.

P.S. Кто из вас не поймет, кому поздно, или бесполезно – по-христиански мне вас жаль. Но придем мы за вами обязательно, и не сомневаясь. С радостью придем.

Поділитися:

Іловайськ – це військовий злочин РФ, який планувався не один рік (карта, фото)

Валерій Прозапас

Дослідницька пошукова мережа Bellingcat опублікувала інтерактивну карту обстрілів із Росії по території України влітку 2014 року.

Якби ми не були так заполітизовані та короткозорі – це мала б бути головна новина за багато часу.

Бо я вже давно проводжу свої дослідження, і на пряме питання “Хто винен в Іловайську?” більша половина співрозмовників не має відповіді, а багато хто вважає, що винні “Порошенко і бездарні генерали”.

Але відповідь дуже проста – це військовий злочин РФ, який планувався не один рік, підступні обстріли зі своєї території та вбивство наших військових з різних угрупувань, а потім пряме вторгнення. По карті обстрілів добре видно, як це готувалося.

Дуже шкода, що така карта не була створена українськими “журналістами” та “експертами” – бо багато хто з них зробив кар’єру на цих подіях.

Тим більше слава богу є тисячі свідків – для прикладу червоним накреслені маршрути виконання бойових завдань прикордонними підрозділами.

Трохи східніше від Успенки – легендарна Савур-Могила. Подивіться, що коїлося там, і що пережила там наша десантура.

Я теж був на тих маршрутах і точно знаю – ми маємо справу не просто з ворожою країною, а зі злочинцем, який тепер намагається перевести нашу агресію від себе всередину України.

Про це не можна забувати.

Смерть московським окупантам.


 

Додатково

Британская разведка подтвердила российское происхождение «Бука», сбившего MH17. 20 декабря Комитет британского парламента по разведке и безопасности представил ежегодный отчет на 122 страницах.

Поділитися:

О российской провокации с обстрелом Новолуганского (фото)

Челахов Олег

Режим “политюмор” off.

Пишу про Новолуганское.

Точные данные и цифры – пусть сообщают официальные источники. Не вижу так же смысла писать об очевидном – нет никаких оснований сомневаться в том, что обстрел Новолуганского совершался со стороны российских оккупантов.

Хочется акцентировать внимание на других деталях, которые, возможно, помогут кому-то проанализировать ситуацию.

1) Последние два месяца на временно-оккупированных агрессором территориях наблюдалась ротация. Не раз отмечалось очевидное – любая ротация со стороны россиян вызывает на неподконтрольных территориях недовольство и страх. Местные “ополченцы” по мирным жителям стрелять не хотят. Это понятно. Оккупанты приходят и уходят, а им тут жить. “Идейники” – тоже не очень приветствуют провокацию с жертвами мирного населения. Соответственно, “исполнить” такое, как правило, решаются вновь прибывшие “Защитники русского мира”.

2) Официальные СМИ противника (имеются ввиду крупные информационные ресурсы) еще никак не отреагировали на обстрел. Как правило, информация об обстрелах там появляется довольно своевременно, а иногда и заранее.  Подробнее об этом изложил тут, приложив скриншоты того, как выглядело информационное пространство в Украине и в Мордоре после обстрела.


Краткие выводы:

Провокация с обстрелом Новолуганского россиянами – создана не столько с военными целями, сколько с целями психологического воздействия на жителей Украины. В первую очередь – это дополнительное ведро крови в наш и без того нервный и расшатанный социум.  Во-вторых – это дополнительное психологическое напряжение по всей линии фронта, направленное на наших ребят.

Просьбы:

1) Не забывать о том, что врагу выгодно держать нас в нервном напряжении, и не идти на поводу.
2) Огромная просьба ко всем коллегам вне зависимости от политической точки зрения, хоть немного видеть края каждый раз, когда вы начнете (а вы начнете) спекулировать этой темой в политической плоскости.
3) Всем: не забывать о том, что война на Донбассе – это война не только за территорию и Независимость. Это еще и операция по освобождению наших граждан, которые удерживаются в заложниках. И мы не можем себе позволить пренебрегать их жизнями, здоровьем. Это граждане Украины. Задача нашей Армии, наших Спецслужб и наших Силовиков – их освободить, а не просто “отжать назад отжатые у нас территории”.

Буду благодарен каждому, кто поможет донести эту мысль не столько массово (репостами), а точечно (при личном общении) любому популисту или журналисту, который соберется или собирается уже спекулировать темой крови и войны для получения личных дивидендов.

P.S. Так же очень прошу людей, которые не хотят глубоко пускать войну в свой мир, иногда помнить о том, в каких реалиях мы с вами все-таки живем. Просто помните! Это же ни к чему не обязывает и вовсе не сложно…


 

Tally Bearson

 

 

 

 

Забудьте на минутку про михо.

Есть повод показать на пальцах, что такое “война на дипломатическом фронте”.

Вот смотрите. Сегодня “сепары”, ну эти, которые “ихтамнет-гражданская война”, высыпали с полпакета “града” на мирняк в Новолуганке. С жертвами разумеется.

Завтра дипшестерки хуйла будут во всех международных организациях, по поставленным в суперсерьезных НИИ на деньги, сопоставимые с годовым бюджетом нынешней Украины, безотказным методикам, проламывая эмоциональную защиту европейцев, азиатов, американцев “с сожалением констатировать неспособность украинской стороны, в отсутствие отозванных представителей РФ в СЦКК обеспечить контроль за прекращением огня на востоке Украины”. (с)

Спустя недельку эти же подготовленные специалисты будут показывать (кулуарно) тем же европейцам, азиатам и американцам + СМИ фотографии запчастей, которые оставят от “стрелков” наши специалисты, уверенными голосами поясняя (не споря, не доказывая, но именно поясняя, с глубокой НЕПОДДЕЛЬНОЙ скробью и сожалением в голосе), что “обстрел Новолуганки стал вынужденной реакцией на произвол украинских силовиков”. Кому поясняя? Разумеется тем, кто имеет ресурсы повернуть течение конфликта в ту или иную сторону.

И вот с этого момента, украинским дипломатам, придется сглотнув комок ярости, распрямив пальцы и руки, проявляя внешнюю сдержанность и “готовность принять во внимание альтернативную точку зрения”, доводить персонам, заранее обработанным по проверенной столетиями технологии, как оно есть на самом деле.

Не банить, не отфренживать, не возмущаться, а долго и терпеливо объяснять. Тем, кому уже и так ВСЕ объяснили, кому уже все ясно, и выводы сделаны, минимум просто потому, что чисто эмоционально возвращаться к истории просто не хочется.

Вы бы смогли? Угу, и я нет.
А там могут. Потому что тоже ГЕРОИ. И профессионалы.
Все просто, банально и рутинно…

Да, Helgi Sharp и Iryna Gerashchenko? За гранью оно человеческих эмоциональных сил, не за гранью – это никому не интересно, потому что всего лишь…
Рутинная дипломатическая работа…


 

Поділитися:

Киевская хунта ставит лайк

Кирилл Данильченко

Пошел кипиш под заголовками, что “Министерство обороны Украины заказало поставку товаров из России в обход санкций”, и что «Текстиль-контакт» и начальник вооружения ВСУ, невзирая на закон про санкции, закупают брезент у страны агрессора. При этом, пишут без ссылки на нарушенную норму закона из официального источника. А открыть закон, кстати, не пробовали?

Что я хочу сказать по этому поводу.

В любой стране, которая подверглась агрессии и находилась бы в состоянии необъявленной войны, включая информационную, любой такой факт должен быть раздут на всех каналах круглосуточно.
Что невзирая на пропаганду россияне продолжают снабжать украинскую армию.
Что одной рукой они клепают фейки про карателей, а другой рукой этих «карателей» одевают, обшивают и продолжают снабжать.
По сути, пока они сами дают нам ресурсы для ведения войны на истощение.

Потому что они криворукие долбо*бы.
Которые поставляют сюда уголь определенной марки и дают нам время перевести ТЭС, поставляют ТВЭЛ на АЕС, поставляют запчасти для совковой техники, поставляют через третьи страны запчасти для вертолетов, поставляют «ГАЗ-Садко» в НГУ.
Это классно – это подрывает их позиции не только в плане «Новороссии», но и в плане долгосрочной стратегии по Украине. 25 млрд. гривен в год от транзита газа – это треть нашего оборонного бюджета. Притом, что им выкручивают руки и по Южному, и по Северному потоку.
Скоро будете продлевать договор по транзиту. На наших условиях. А пока, кстати, продайте брезента для ВСУ. На 20 тысяч дешевле, чем типа “белорусский”, и по всем нормативным требованиям.
Киевская хунта благодарит от души.
Но так как это Украина, детка, то нам будут рассказывать о «законе про санкции» и о морали.

Так как волна говна идёт исключительно на довольно известную компанию “Текстиль-Контакт”, я не поленился посмотреть списки юрлиц и физлиц под санкциями, введёнными решением РНБО, а также постановление КМУ “О запрете ввоза некоторых товаров из РФ”.
Там ожидаемо нет ни никаких тканей (включая брезент), ни ТОВ «НАК» из Иваново, которое поставило брезент.

Если нет нарушения закона, то оснастить свою армию дешевле, это хорошо.
Это возможность сэкономить деньги бюджета для ведения войны на истощение.
Ваши отказы от шоколадки и от чая с надписью «сделано в России», конечно, ваш личный выбор, но Украина в структуре торговли РФ занимает несколько процентов – и это на фоне таких серьёзных вещей как уголь, ГСМ, транзит газа, машиностроение.
Можете не дождаться, когда проплывет труп врага, пока вы объявляете бойкот шоколаду Бабаевский.
А вот покупать запчасти, брезент, ткани, топливо (как вы думаете, чье происхождение имеет нефть закупаемая у НПЗ в Беларуси?), топливные сборки – это хорошо. Экономит деньги и дает время безболезненно переориентировать экономику и промышленность на другие рынки.

Запомни, «опочленец ДНР», пока ты гниешь в окопах, российские братушки продают в ВСУ все, до чего могут дотянуться.

Киевская хунта ставит лайк.

Поділитися: