История Бо Силая (фото)

Антон Швец

Тут многие разочаровываются в демократии и рассказывают про кризисы и расколы, которые приведут к краху демократической модели. Я как всегда побуду оппортунистом и перескажу фразу Черчилля про демократию через притчу о китайском функционере. Может, тогда во многие головы дойдет, что никакого иного проекта все равно нет и ему неоткуда взяться.

Это лонгрид с трупами, интригами и роковым стуком в двери американского консульства. Стуком, породившим самую резкую элитарную трансформацию коммунистического Китая со времен смерти Мао Цзэдуна, вероятную попытку военного переворота и падение «Новой Банды Четырех». Герой нашего рассказа был в паре шагов от получения верховной власти в Китае (а точней группа, которая выбрала его лицом), но пал жертвой конкурирующего клана. Феноменальный разгром Бо Силая и его союзников окончательно расчистил поле для восхождения Си Цзиньпина и во многом определил удобный для Си формат захвата абсолютной власти в Китае.

Поехали.

Бо Силай – бывший китайский партийный функционер, сын известного коммуниста и первого министра финансов коммунистического Китая Бо Ибо.

Некоторым Бо Силай рвал шаблон – как может икона новых левых и неомаоистов быть одним из чемпионов по привлечению инвестиций международного капитала в Китай? Да еще если он одновременно еще и ярый защитник малого и среднего местного бизнеса, тех самых лавочников? Да еще и при этом так защищать лавочников, чтобы при этом быть видным урбанистом? Как?

Также как Бо Силай сочетал свою борьбу с неравенством доходов среди китайцев с тем, что его сын катался на поршаке по Гарварду. При том что сам Бо Силай имел годовую зарплату в 20 000 долларов.

Необходимо немного остановиться на предыстории. Она важна.

Отец Бо Силая Бо Ибо (на фото) прошел всю людоедскую коммунистическую вертикаль снизу доверху не один раз. Убивал гоминдановцев и стрелял несогласных, работая политкомиссаром в военных структурах маоистов. Срался с Мао, дружил с Сяопином, был первым министром финансов у маоистов, дорос до вице-премьера, попал под каток репрессий от жены Мао во время «культурной революции», получил 15 лет в тюрьме строгого режима. Его жену забили до смерти (есть другая версия, что она покончила с собой от пыток). Пока он был в тюрьме, его несовершеннолетних детей сослали в сельские районы вычерпывать выгребные ямы, валить лес и впахивать на вредных производствах. Не всех. Так герой нашего рассказа Бо Силай сам стал хунвейбином и даже, предположительно, участвовал в избиениях своего отца.

Нормальная практика для тех лет, кстати, очень многие китайские семьи через это прошли. Бо Силай к успеху шел, но не подфартило, предательство отца не помогло, и Бо Силай был то ли арестован, то ли просто тоже отправлен в ссылку. Разницы особой не было тогда, арестованные тоже вкалывали примерно там же, где и сосланные.

После смерти Мао и разгрома «Банды Четырех» Бо Ибо был реабилитирован и снова занял пост вице-премьера и уже никогда до самой смерти из высших эшелонов китайской власти не уходил, хотя к концу жизни не занимал уже никаких постов (что и неудивительно, ему было за 90, тут не до операционного управления стремительно трансформирующейся страной).

Бо Ибо входил в «восьмерку бессмертных» и вместе с остальными китайскими иерархами, после смерти Мао, под руководством Дэна Сяопина создал тот «квазирыночный» Китай, который мы знаем. Китай который существовал до 24 октября 2017 года, когда Си Цзиньпин по сути провозгласил себя равным Мао и превзошел по влиянию Дэна Сяопина, нацелившись на отмену принципа сменяемости китайских элит каждые десять лет.

Бо Ибо создавал правила, по которым жил Китай времен нынешнего скачка, и потому, конечно, эти правила никогда не распространялись на Бо Ибо и его родственников, как и не распространялись они и на остальных «семерых» бессмертных.

Вся власть и все богатство, которое создавал в результате рыночных реформ китайский народ, должно было оказаться у партийной элиты и ее семей. И оказалось.

Вот тут началась история Бо Силая.

Бо Силай прошел всю китайскую коммунистическую систему снизу доверху, просто Дэн Сяопин и его папа превратили эту систему из совсем уж людоедской в криминально-партийную. Карьера Бо Силая отражала рост власти его отца, который в числе «восьми бессмертных» перехватил управление Китаем.

Из простого работяги на ремонтном заводе, после возвращения из изгнания, Бо Силай становится журналистом. Далее получает вышку (мировая история), потом переезжает сразу в исследовательский центр Секретариата Центрального Комитета Коммунистической Партии Китая, а в нем в Главное Управление Секретариата ЦК КПК. Это Чжуннаньхай – святая святых китайских коммунистов, выше только звезды. Сейчас это слово вообще выступает у китайцев синонимом слова власть, но Бо там просто бумажки перекладывал. А хотелось большего.

Поняв за два года, как в Пекине делают дела, и договорившись с папой о будущем Китая, Бо Силай тут же уваливает в провинцию – всего лишь заместителем секретаря райкома партии рядом с городом Далянь (бывший поселок Дальний, передан СССРом Китаю в 50х), провинция Ляонин. Даже сам Далянь в это время – жопа мира, рыбацкий городишко, а сельский район Цзинь рядом с ним – еще большая задница. И вот туда вторым секретарем сельского райкома (!!!) отправляется сын китайского чиновника из топ-8.

Но это не понижение, а тщательно сконструированный его отцом трамплин. Как я уже сказал, Бо Ибо решал, каким будет Китай будущего, и потому одновременно с перемещением Бо Силая в порт-артурские чигиря Далянь становится свободной экономической зоной.

Бо Силай с 1984 последовательно собирает коммунистические ачивки. Секретарем комитета Далянской свободной экономической зоны он, впрочем, становится в 85, сразу по приезду почти. В 89 уже он вице-мэр Даляня, вобравшего в себя районы. В 1993 Бо Силай получает титул мэра и прочий полагающийся этой должности партийный китайский иконостас (секретарь того, член комитета этого и так далее, даже лень перечислять и объяснять, что из них что значит).

Далянь за короткий срок из рыбацкого поселка становится настоящим мегаполисом, экономическим воротами Китая. Бо Силаю всегда давали кредиты под любые проекты, у него не было проблем построить ветку ж/д, новый порт или скоростную магистраль куда надо. Экономика перла как на дрожжах, благодаря мощной экспортной ориентированности и заниженному курсу юаня для всего Китая и благодаря безлимитному доступу к капиталу для самого Бо Силая.

Бо Силай будет сидеть в Даляне с 1993 и аж до 2000 года.

Нахватается призов от ООН за самый чистый город и прочую урбанину. Будет заводить бизнес, включая международный, и вести свой город к светлому коммунистическому будущему методом директивного расселения центральных районов на окраины, если очень нужно сыграть в Кернеса и построить очередной парк. Но инвесторам нравилось, и городок получился отличный. Пять миллионов населения и звание «Северного Гонконга».

Кстати, 7 лет (а по сути, больше 10) сидеть на должности мэра – ОЧЕНЬ нетипичная для Китая тех времен ситуация. Просто место было очень рыбное, но в какой-то момент папаня Бо Ибо стал стареть и терять хватку, да и сам Бо Силай уже перерос уровень мэра Даляня. Несмотря на то, что папа Бо стал одним из людей, усадивших на китайский трон в 1989 нового генсека Цзян Цзэминя, и активным сторонником разгона протестов на Тяньаньмэне, к 1995 году Бо Ибо уже не занимал никаких постов, и власть его была целиком кулуарной (хотя и немалой).

На 15 Съезде Компартии Китая (это у них вместо выборов) в 1997 году Бо Силай и Бо Ибо решают, что пришло время Бо Силаю стать членом Центрального Комитета КПК. Фейл попытки будет просто эпическим, Бо Силай займет второе место с конца. Это прям скандал, унижение и позор.

Данный фейл был в немалой степени вызван тем, что все кредиты, региональные субвенции и прочая-прочая, полагающиеся провинции Ляонин, доставались Даляню, а остальная провинция вынуждена была периодически посасывать писос (пояса затягивали все, включая столицу провинции Ляонин город Шеньян). Как результат, выдвигался кандидатом в ЦК Бо Силай даже не от своей провинции Ляонин, потому что местная областная партэлита считала Бо за говно и ненавидела.

В 2000 Бо Силая попытались двинуть на мэра Шэньчжэня, но и тут семью Бо ждал облом. Шэньчжэнь – это то, что находится с китайской стороны Гонконга. Круче Шэньчжэня в Китае только Шанхай, должность Шанхайского горкома партии – это уже автоматически ЦК КПК, так как Шанхай приравнен к провинции. Но и на Шэньчжэнь семьи Бо не хватило.

Однако папаша Бо Ибо был силен в аппаратных интригах и крепко стоял в КПК, и потому семья Бо пошла другим путем.

В 2000 году в Ляонине сверхновой вспыхивает скандал вокруг мощнейщего криминального клана, который держал под контролем столицу Ляонина Шэньян. Причиной скандала являлось антикоррупционное расследование местного журналиста Чжана Вейпиня, который указал на то, что мэр и вице-мэр Шэньяна по фамилиям Му и Ма – отбитые коррупционеры. Ма, например, просадил в Макао почти ПЯТЬ МИЛЛИОНОВ БАКСОВ МУНИЦИПАЛЬНЫХ БАБОК. Натурально гудел в казинохе за госчет. Ничего не боялся.

Работали эти два дебила с местным криминальным авторитетом Лю Юнгом (кстати, член компартии был). Родственники Юнга сидели в местной прокуратуре, в городском суде и куче ключевых департаментов городской управы. Убийства, рэкет, запугивание конкурентов, контрабанда, незаконная торговля оружием, уклонение от уплаты налогов и прочие способы заработка полукриминальной ОПГ, проросшей во власть. Ну и реинвест в недвигу, конечно. Там история реально уровня «Биографии» Кровостока, включая гадалку, которую пырнул ножом в живот Лю Юнг. Так вышло.

Арестовывали по этому делу десятки человек, чиновников и полицейских пачками. Первый арест 45 человек, 8 из них полицейских. Когда арестовывали Ма и Му, с ними арестовали еще 11 человек, включая топовых городских судей и главу городской налоговой. Почти всем впаяли высшую меру (но реально расстреляли единицы), многим дали пожизненное.

Папа и сын Бо подсуетились, и победа ляонинских партийных деятелей, которые сбили Бо Силая на 15 съезде и поставили в 1998 году своего выдвиженца Чжана Гогуана губернатором провинции Ляонин, обернулась их поражением.

В 2001 году, потянув за ниточки коррупционных связей, союзные семье Бо органы сплели ласты губернатору провинции Ляонин тому самому Чжану Гогуану. Ну как сплели. В Китае, как вы знаете, за коррупцию расстреливают, и вообще порядочек, потому с провинции Ляонин Гогуана за коррупцию сняли, зато назначили губернатором провинции Хубей. А вот уже после Хубея наконец-то арестовали. В 2004. 😉

Тем не менее, в 2001 Бо Силай становится и.о. губернатора провинции Ляонин, а в 2003 – губернатором. Мечта сбылась, и между этими событиями на 16 Съезде в 2002 мальчик становится членом ЦК КПК. Кроме того, на 16 съезде происходит процедура, которую сложно пояснить не китайцам, но, короче, Бо Силай вместе с Си Цзиньпинем, Кэ Цзяном и рядом других товарищей попал в число “5 поколения”. Кто-то из них в рамках плановой ротации руководства должен был стать главой Китая в 2012 году. На этом хорошие новости для Бо Силая заканчиваются.

Было две проблемы.

Первая. Губернатор – это исполнительная власть, а есть еще и партийная. И в Китае партийная важней.
У Бо лишь должность второго секретаря ляонинского обкома партии. Должность первого секретаря занимает его враг Жень Шичзень – он был губернатором Ляонина до 98 года и первым секретарем с 97. И по партийной линии Бо Силай не главный. Жень Шичзень, кстати, от коррупционного скандала, потрясшего Ляонин, отскочил, подельника своего из под удара вывел (напоминаю, что на момент описываемых событий подельник – губер провинции Хубей, и сесть ему еще только предстоит).

Вторая проблема была в том, что местный журналист расследователь Чжан Вейпинь, который так удачно вжарил своим расследованием шеньянскую группу, написал про Ма и Му всего одну статью. А про жену Бо Силая три.
Например, Чжан Вейпинь раскопал, что за время, пока Бо Силай был мэром, юрфирма его жены получила сотни клиентов, вот тот самый бизнес, который заводил в Далянь Бо Силай. Вообще, Вейпинь писал про Бо еще с начала 90-х. Но вот эти самые убойные статьи были написаны в 1999 году Вейпинем под псевдонимом для гонконгского журнала про Бо Силая, его жену и брата и про некоторых других чиновников из орбиты Бо Силая, про Ма и Му, и про чувака, который содержал в роскоши за госчет 29 своих любовниц.

Потому семья Бо, с одной стороны, крепила ляонинскую группу за коррупцию по материалам расследований Чжаня и разматывала кишки местному партийному криминалу, а с другой стороны, искала самого Чжаня, чтобы заткнуть ему рот, и давила на гонконгский журнал.

Чжаня нашли. Конспирация не помогла. Чжаня закрыли на 8 лет за разглашение гостайны, лол. В материалах следствия статей про Бо не было. Потому что иди нахрен, вот почему. Чжань будет, кстати, доклепывать Бо до самого конца, Бо будет отвечать преследованиями. Чжань напишет и выпустит книгу про Бо Силая в 2010, Бо при помощи своих союзников, которые будут управлять всем китайским разведсообществом и безопасниками, будет осуществлять кибер спецоперации против Чжаня, чтобы не дать ему написать книгу и помешать ему собирать материал. Но это все будет потом.

В 2000-2001 арест и посадка Чжань Вейпиня вызовут международный скандал. Вейпиню дадут восемь лет. Отсидит он пять, потом выйдет под домашний арест. Как только закончатся ограничения, выедет в Канаду и продолжит войну с Бо Силаем. Журналисты и друзья Вейпиня будут постоянно дергать всех западных политиков и бизнесменом за контакты с Бо Силаем.

Но и это было еще не все.

Видели Фалуньгун – сектантов, которые занимаются йогой в Мариинском парке в Киеве и иногда митингуют под китайским посольством? Ну, вот тех, у которых пять свастик на логотипе? Эта секта обвиняет КПК в похищениях и разборе на органы активистов своей секты. А знаете, кого конкретно они обвиняют? Бо Силая. По их мнению, именно назначение Бо Силая губером Ляонина совпало с превращением Ляонина в центр черной трансплантологии и совпало с репрессиями против Фалуньгун. Бо Силай, как и его папаша, всегда был сторонником крепкой руки и “раскатать танками по площади”, так что я не сомневаюсь, что он гнобил сектантов, деятельность которых запрещена в Китае с 99. Как на самом деле обстояли дела с нелегальной трансплантологией, я не знаю, есть какие-то отчеты по теме, но я недостаточно квалифицирован, чтобы их верифицировать. Могу только сказать, что в наличие у Бо каких-либо моральных ограничений, которые бы помешали Бо подобным заняться, я не верю.

Конечно, сектанты создавали проблемы Бо исключительно на Западе. Так как КПК против Фалуньгун активно борется, то, проводя репрессии против них, Бо поступал как истинный коммунист.

И все это аукнулось, конечно, Бо Силаю, так как быть простым губернатором он не собирался. А собирался двигать дальше. На самый верх.

И потому в 2004 Бо Силай, уставший бодаться с местными партийными бонзами и собирать антирейтинг, становится министром экономики Китая и уваливает в Пекин. Враги Бо Силая из ляонинской группировки закатывают по поводу отъезда задолбавшего их в корягу Бо Силая роскошный пир в лучшем кабаке Шеньяна. 20 лет боролись против парашютиста и побороли таки.

Стать министром Бо Силаю помогает его союзник Чжоу Юнкан. Чжоу Юнкан – человек немалой власти и удивительной судьбы. С 70 до 85 года Чжоу Юнкан работал начальником департамента геологоразведочного бюро в уезде Паньцзинь. Работа у Чжоу Юнкана была собачья – поиск новых мест добычи. Напомню, что в те годы это обозначало необходимость лично отправлять, собирать и контролировать группы геологоразведчиков в жару и холод по китайским жопеням. После пятнадцати лет собачьей работы без выходных и праздников Чжоу Юнкан в 1985 году за самоотверженный труд, коммунистическую твердость, трезвость и прочие заслуги стал вторым секретарем местного горкома партии, мэром городка Паньцзинь и управлял всем месторождением в должности генерального директора. А уже в 86 году Чжоу Юнкан был назначен первым замминистра нефтяной промышленности всего Китая. Это даже не прыжок, это выход в космос.

Кто-то может сказать, что это произошло потому, что Чжоу Юнкан (на фото) – верный маоист и хороший работник. Может, и так, но работников хороших в Китае миллионы, как там с маоистами, я хз, но и их, наверное, хватает. Кто-то скажет, что городок Паньцзинь – это, по сути, несколько сел, усиленных бараками рабочих, которые разрабатывают месторождение Ляохэ. А месторождение это было одним из самых крупных месторождений Китая. Может, и так, но в таком случае Чжоу стал бы работником пекинского Института Нефти, может быть, взял бы там факультет, как и его бывший начальник.

Что же сделало Чжоу первым замом министра всего нефтепрома Китая? То, что городишко Паньцзинь находился в провинции Ляонин. И его самый ближайшим соседом является район Цзинь (в будущем Цзиньджоу). Тот самый район, где в то же время на такой же должности никого, по меркам китайской партсистемы, сидел Бо Силай. Вообще, на самом деле, в ездоватой китайской административной системе нет как такого понятия “населенный пункт”, и, по факту, Бо и Чжоу сидели в том, что у нас называется ОТГ. Там команды Чжоу Юнкана и Бо Силая и познакомились. После того, как папа Бо убедился, что Чжоу Юнкану можно доверять, тому «поперла карта».

Дело в том, что министерство нефти, в котором Чжоу Юнкан оказался первым замом, было позже трансформировано в госкомпанию. Которая после цепи слияний и поглощений стала China National Petroleum Corporation(CNPC). Что такое CNPC? Умножьте кремлевские Газпром на Роснефть и возведите в квадрат – получите компартийную CNPC. После образования CNPC Чжоу Юнкан стал замом и в госкомпании и попутно собрал тоже огромный коммунистический иконостас, включая партийную вертикаль в CNPC. В 1996 году Юнкан возглавляет всю CNPC и полностью подчиняет себе всю огромную госкомпанию. В 1998 Юкан возглавляет созданное под него министерство ВСЕХ природных ресурсов Китая, при этом сохраняет фактический контроль над CNPC через своих людей.

Уже в 99 он становится первым секретарем провинции Сычуань. Зачем так? Дело в том, что в Китае есть (ну или было) мнение, что откуда бы ни был менеджер, для того, чтобы сидеть в ЦК, желательно поуправлять в том или ином виде провинцией, типа чтобы понимать, как вообще управлять страной в целом. Ленинский принцип про кухарок в Китае не приветствуют. Провинцию, кстати, Юнкан за короткий срок захватил полностью и фактически рулил ею в полном объеме, полностью переломав, прекупив и передушив как местные элиты, так и местный криминал и диссидентов.

А дальше у Чжоу произошел еще один скачок. Технократ, нефтяник, плейбой и подпольный миллиардер ВНЕЗАПНО в 2002 году становится министром общественной безопасности (это такое китайское разожравшееся МВД) и замглавы Central Political and Legal Affairs Commission of the Communist Party of China. Это можно перевести как Центральная комиссия Коммунистической партии Китая по политическим и правовым вопросам. Обеспечение политико-правовых решений, если вы понимаете, о чем я. Аналогов этого органа я вам не назову, просто скажу, что эта комиссия курирует в Китае законотворческий процесс, а так же административные и правоприменительные органы, полицию, госбезопасность, спецслужбы, суды, пенитенциарную систему, внутренние войска и имеет отделения от самого верха и до городов и уездов.

Уже в 2007 Чжоу Юнкан станет главой этой комиссии, войдет во все топы китайской власти, а так же возглавит комиссию по общественной безопасности (создана для обеспечения стабильности перед олимпиадой в Пекине и для противодействия всяким там цветным революциям\арабской весне и прочим формам массовых недовольств граждан). В 2007 году Чжоу Юнкан станет третьим или даже вторым человеком в системе китайской власти, 29 в списке Форбс (среди самых влиятельных людей мира), сохранит контроль над CNPC, провинцией Сычуань и частичный контроль над суперминистерством всех ресурсов Китая и достаточный контроль над министерством общественной безопасности.
Арсену Борисовичу и не снилось.

Но мы пока в 2004 году, и министр общественной безопасности Чжоу пока просто помог своему старому другу Бо Силаю стать министром экономики (предыдущий скоропостижно скончался). Бо неплохо справлялся со своей работой, хоть, конечно, сектанты и кейс с журналистами за решеткой не очень помогали его репутации. Это Чжоу Юкан, будучи человеком малопубличным, мог сектантами или диссидентами с оппозиционерами хоть из пушки выстреливать, а Бо Силаю приходилось бегать за иностранными инвесторами и плотно торговать лицом.

В итоге Бо Силай при поддержке Чжоу Юнкана доторговался лицом до того, что в 2007 Бо Силая глава Китая Ху Цзиньтао и премьер решили повысить не до вице-премьера, как хотелось Бо Силаю, а «повысить» до главы партийной ячейки города Чунцин. У такого решения причин было много. Одна из основных – то, что официальными преемниками Ху Цзиньтао в рамках китайского церемониала смены власти все же считались Си Цзиньпин или Ли Кэцян. А не Бо Силай, которого двигал Чжоу Юнкан. И это было проблемой, так как согласно китайскому неофициальному церемониалу в 2008 текущий лидер Китая Ху Цзиньтао должен был презентовать своего сменщика.

Текущий глава Китая Ху Цзиньтао топил за Ли Кэцяна в качестве своего преемника. Премьер-министр Вэнь Цзябао, скорее, относился к сторонникам предыдущего лидера Китая Цзян Цзэминя и поддерживал Си Цзиньпина как компромиссную для всей остальной компартии фигуру. Они понимали, что никак не могут удержать Чжоу Юнкана от личного усиления своих позиций перед Олимпиадой, потому что вопрос безопасности стоял очень остро.

Короче, компартия и лидеры Китая решили, что если Чжоу Юнкан усилится еще и вице-премьером, то они там к 2012 в Политбюро все точно ссать сидя будут, а не обеспечивать сменяемость власти. Потому что в 2008 Бо Силай точно займет место преемника Ху Цзиньтао.

Кроме того, премьер припомнил Бо Силаю сектантов, репрессии против которых привели к тому, что против Бо открыли вполне живые уголовные производства в нескольких странах мира. Аукнулось, короче. Там целая драма про (не)назначение Бо в 2007, которую можно прочитать в соответствующем сливе Викиликс.

Сам Чжоу Юнкан в 2007, как и ожидалось, усилился, но это в тогдашней конфигурации китайской власти не было проблемой, так как главой Китая Чжоу стать не мог, а кандидата равного Бо Силаю не имел.

Ну, короче, Бо Силаю не повезло и его выдавили из госсовета и отправили главой партийной ячейки города Чунцин. Точней «города». Как я уже говорил в китайской административно-партийной системе понятие город или населенный пункт весьма растяжимо. Короче, Чунцин административно – как бы город, но он имеет центральное подчинение (как провинция или как Шанхай), но при этом в этом городе, при 32 миллионах населения, собственно плотной застройки тогда было около 2%, остальное сельские районы. А еще он находится ВНУТРИ Китая, то есть отстает от прибрежных районов по экономическому развитию. А еще его площадь – это 80 тысяч квадратных километров (как вся Сербия по площади и населения в четыре с копейками раза больше). Плюс там экологические проблемы из-за постройки Дамбы Трех ущелий, бонусом чадящие химпром и литейка, к ним жуткая коррупция во всех сферах без исключения, отбитый криминал и вросшие в местность и местную власть Триады, социальное расслоение, ужасное состояние системы здравоохранения и куча других запущенных проблем. Ну в общем, серьезный вызов, если сказать дипломатично.

Бо Силай по началу даже думал отказаться, потому что было ясно, что это все, финиш, и он в том Чунцине должен бороть местную партийную гидру до морковкиного заговения и потом исчезнуть с политической карты Китая.
Но потом Бо Силай передумал, так как ему удалось при помощи своих друзей выбить себе определенные условия.
И Бо Силай родил то, что назвали Чунцинской моделью. Ничего особо нового в этой модели не было. Это был тупо просто беспредел и популизм. Это была предвыборная кампания в стране, в которой выборов нет и не предполагаются.

В Чунцин Бо притащил своего старого друга Ван Лицзюня. Ван Лицзюнь всегда был по полицейской части (и в Даляне, и в Ляонине в целом). Поддержку Бо Силаю оказывал и Чжоу Юнкан, который курировал всю правоохранительную сферу Китая, с одной стороны, а с другой, уже и партаппарат, опять же на уровне всей страны.

Для начала на весь Чунцин повесили тотальную систему прослушки. Тотальную, значит, в том числе и на партаппарат. Причем не только низовой, но и вообще весь, что по меркам Китая было ОЧЕНЬ за пределами красных линий (традицонно в коммунистических странах милиция вообще не работает по топ-партийцам, да и спецслужбам не очень разрешается без санкции). Например, в результате этой кампании прослушки удалось перехватить переговоры лидера Китая Ху Цзиньтао с Министром Контроля Китая (это что-то типа китайской партийной полиции). Это был залет, за который людям попроще отрывали головы сразу. Мониторили люди Вана и Бо Силая все каналы коммуникаций, включая интернет-активность. Ну то есть вот прям полный колпак.

Параллельно кроме кнута готовился и пряник. Чунцин был выбран КПК (не без помощи Чжоу Юнкана) одним из двух городов Китая для реализации новой программы по сокращению разрыва между богатыми и бедными китайцами, а так же сельскими районами и городскими (в Китае селяне, как и в совке, ущемлены чисто из-за прописки, потому вопрос стоит остро). Вылилось это в то, что с 2008 до 2012 Чунцин получил на программы по строительству жилья 15 миллиардов долларов. 15 МИЛЛИАРДОВ ДОЛЛАРОВ. Бо Силай мог позволить себе строить жилье на свои и потом сдавать их бедноте по льготным ценам ГОДАМИ.

Компания по озеленению Чунцина обошлась в более чем один миллиард долларов. Ну жаловались же на экологию. Вот вам деревья и парки. Парки Бо Силай кстати очень любил, потому что очень попильная тема. Общий объем субвенций из центрального бюджета в городской бюджет Чунцина составил десятки миллиардов долларов КАЖДЫЙ ГОД – тут, правда, было все от поддержки местного бизнеса до оплаты той самой инфраструктуры прослушки. Активно строили и инфраструктуру. Всю вообще. Понятно, что всю эту бабосовую систему тут начал облепливать местный криминал, сросшийся с партаппаратом и чиновниками. Бо Силай смотрел на это сквозь пальцы в 2007-2009 годах, потому что такие деньжищи невозможно было приземлить только на свой и союзный бизнес.

Одновременно в Чунцине, пользуясь тем, что субвенции лились рекой, снизили корпоративный налог с 25% до 15%. Под такую песню Бо по старой памяти и под свой личный авторитет завел Hewlett-Packard, Foxconn, Ford motors, BASF и некоторых других, которые открыли или расширили производства в регионе. Вошли и ряд других игроков поменьше, кроме того, Бо Силай завел часть коррупционных бабок своего клана на реинвест в страну типа от иностранцев.

Денег в бюджете «города» с таким размахом не хватало все равно, и Бо Силай ввел практику выплаты чиновникам долговых расписок вместо зарплат. Бо вообще был очень гибок. Во время масштабных протестов таксистов против новых пошлин в 2008 Бо вместо того, чтобы всех разогнать, устроил настоящее реалити-шоу из переговоров с представителями «трудового народа». В итоге он на пятерку все заровнял, мир-дружба-жвачка, все довольные разошлись, а лидеру протестов ПОТОМ впаяли двадцать лет строгача.

Но глобально картинка получалась очень хорошая.

Фактически в один день на Чунцин пролился дождь из бабла. Внутренние провинции, традиционно занедбанные и нахрен не нужные партийному руководству Китая, из-за длинного логистического плеча до портов восточного побережья никогда не видели такого изобилия.

В 2009 году наступил второй акт постановки. Ван Лицзюнь к тому времени, благодаря компании по слежке и прослушке, знал все про всех и отследил, как первые большие деньги поехали по коррупционным схемам города, начал кампанию активных мероприятий.

Это был трешак в лучших традициях маоистов. А в некотором смысле Бо Силай маоистов (которые в 1949 столкнулись в Чунцине с теми же самыми Триадами) и превзошел. Во всяком случае кампания, проведенная Бо Силаем, считается одной из самых масштабных кампаний за всю историю Китая. Включая террор маоистов.
Десятки арестов в день. Пытки, выбивание признаний, аресты по цепочке, групповые аресты – день за днем, неделя за неделей. Начали с Триад, дернули местную крестную мать. Ее прямой родственник был большой шишкой в местной полиции. За нее начали вступаться ее родственники из полиции, партийного аппарата и судов. Полиция попыталась саботировать приказы, Триады подключили адвокатов, дело грозило застопориться.

НО ВСЕ ОНИ БЫЛ ПОД КОЛПАКОМ. И каждое действие чиновников и партаппарата по защите своих криминальных кентуль стало уголовкой. Кроме того, Бо Силай и Ван Лицзюнь не собирались особо заморачиваться с законностью. Даже по китайским меркам. Первая партия триадовцев улетела со смертными приговорами и пожизненными всего через месяц. Даже по меркам Китая это беспредел, тем более там были и уважаемые люди, с которыми так поступать было не принято.

Однако судьи, которые отказались участвовать в этом празднике народного гнева, сами попали под следствие, некоторые по сфальсифицированным обвинениям. Аналогично попали под преследование и адвокаты подозреваемых. Если выбивать признания, то какая разница на кого, ведь так, да?

Всего через месяц было арестовано 800 человек. Из них 350 человек за тот же месяц уже получили сроки и поехали по этапу. Чунцинские криминальные кланы фактически потеряли управляемость, их структура была разрушена и дезориентирована, но Бо Силай не остановился. Потому что Бо не хотел победить, он хотел покороить и не Чунцин, а Китай.

Ван Лицзюнь (на фото) продолжил аресты и шел по цепочкам. Бизнес, который участвовал в схемах триад и партийцев (ну на кого-то надо было подряды распределять), попал под удар во вторую волну. Естественно, бизнесмены получили не сроки, а предложение переписать свои активы на правильных людей. Те, кто переписывали, садились. Те, кто не переписывали, тоже садились, а бизнес отбирали. Но жаловаться всем эти людям было некому – если вдруг что, на них давали показания задержанные первой волны. Те готовы были дать показания уже на любого. Кроме того, в Пекине все это прикрывал Чжоу Юнкан, так что попытки задействовать высокую партийную крышу не имели особого успеха.

От движений Бо Силая и Ван Лицзюня зашевелились даже в Пекине. Так как Чунцином до Бо Силая управлял ставленник тогдашнего главы Китая Ху Цзиньтао. Ну и понятно, никому не нравилось, когда рыли так плотно и так глубоко. Да и вообще, по плану Бо Силай там погибать должен был и бороть местную гидру лет двадцать как в Ляонине.

К весне 2010 Ван Лицзюнь вычистил насквозь все руководящие кадры полиции. Планы по набору новых людей в полицию составили больше пяти тысяч человек. Не все из полицейских сели, многие просто бежали из органов и города как от чумы. Число арестованных перевалило за две тысячи человек. Так как местная полиция была, по сути, просто отделением Триад, которые содержали местных партийцев, чиновников и судей, то вся эта кагала жила в Чунцине и никого не боялась. И ничего особо про себя не скрывала. Потому вся верхушка садилась на нары в ворохе дополнительных статьей. И Бо Силай вытягивал самые отвратные истории. От изнасилований, которые сами же полицейские с судьями документировали, снимая свои развлекухи на телефоны, до просто безумного по меркам нищего города обогащения.

Так как Бо Силай уехал в Чунцин в рамках государственной программы по уменьшению разрыва в доходах и сшивания Запада Китая с Востоком (отсюда и субвенции) и в рамках борьбы с криминалом, то все это снималось прессой и разносилось на весь Китай. Что опять-таки уничтожало даже для пекинских уважаемых людей возможность прикрыть чунцинских уважаемых людей, так как Ван всех щедро мазал черным компроматом.

Кроме того, под все это Бо Силай подвел соответствующую идеологическую базу. Будь красным, бей черных, говорил Бо Силай, намекая, что в славные времена Мао все, конечно, были бедными, но равными, в смысле бедными одинаково. Потому что пирог нарезался правильно. И любого можно было заставить отвечать за базар на потеху толпы перед этой самой толпой. Золотое, короче, было время. Правильное. Не то что сейчас.

Задроченной провинциальной бедноте, равно как и сгорающим в клоаках китайских мегаполисов вчерашним селянам, вся эта борода была очень по душе, потому что давала им ответ на вопрос – почему все так? Страна-то, вроде, социалистическая, все, вроде, народное, но при этом одни лингам без соли облизывают, а другие содержат по сто любовниц за народный кошт.

Потому очень региональная кампания Бо Силая нашла отклик по всему Китаю. А если какие-то блогиры хотели затравить Бо Силая в китайском чебурнете, то их начинали щемить по указке Чжоу, а плохие новости про Бо банить (программа-то государственная). В Китае не выйдет написать пост, если там есть слова, которые цензоры считают нежелательными. Аналогично происходило с журналистами, которым хотелось осветить неоднозначность фигуры Бо Силая или опасность возвращения ко временам маоизма. Конечно, всех недовольных заткнуть не удавалось, но отношение к Бо Силаю было ОЧЕНЬ положительным, а неомаоисты и прочие новые левые его просто обожали. Поддержка Бо Силая стремительно росла и в компартии, которая тоже не очень понимала, как так вышло, что на пути к коммунизму было ПРОЕКТНО создано такое имущественное расслоение, которого и самый дикий капитализм не видел.

Помните, как у нас пели песни советские в переходах и танцевали бабушки и дедушки? Типа мирно люди же занимаются досугом, песни старые, тронуть нельзя – это же просто песни. Гибридная советизация. Эту срань изобрел тоже Бо Силай и применил в Китае для ползучей гибидной пропаганды коммунистических зверств. Огромная часть его кампании этого пения маоистких песен и гимнов как эпидемия расползлась по всему Китаю. Эту методику назвали крипто-маоизацией. Мао в Китае не принято открыто ругать, но и его эпоху в Китае не принято совсем уж романтизировать и безусловно хвалить. Было даже несколько случаев самоубийств среди тех, кто застал зверства маоистов и кого попросили организовать исполнение песен на производствах в рамках кампании Бо Силая. Люди подумали, что опять началось, и ну его нахер, ПРОЩЕ СРАЗУ В ПЕТЛЮ.

Тем временем Ван Лицзюнь закончил к 2011 кампанию по загибанию Чунцина под колено Бо Силая. Число арестованных перевалило за пять тысяч, из них больше тысячи полицейских. Успели сесть десятки полицейских чинов и сотни простых полицейских, судьи, чиновники, сотни членов Триад, 19 криминальных боссов, сотни фирмачей, схемщиков и простых бизнесменов. Судебная система буксовала, но уже не по причине саботажа, приговоры продолжали подмахивать, не глядя, а из-за аномальной нагрузки, и потому что часть судей сами были осуждены.

Только у полицейских и Триад были официально конфискованы десятки миллионов долларов и немалые активы в виде домов и земель. Все эти переможеньки щедро показывались всему Китаю и вызывали очень положительное отношение, потому что такая ситуация с коррупцией, Триадами и компартией в Китае много где, если не везде.
Бо Силай прямо стал китайской иконой, и, конечно, это вызывало серьезное недовольство в Пекине, и потому антикоррупционные партийные министры высаживались в Чунцине и пытались как-то там палки вставлять Бо Силаю в колеса.

Естественно, Бо Силай не боролся с преступностью, а просто перехватывал криминальные потоки и отжимал бизнес у всех, до кого смог дотянуться, и у правых, и у виноватых. Совокупные активы, которые сменили в Чунцине владельцев с 2007 по 2011, составили порядка 11 миллиардов долларов, и лишь часть из них уехала в бюджет. Впрочем, с бюджетом Бо обращался как со своим карманом. На эти активы тут же наливали подряды, которые щедро сыпались на Чунцин. Часть из подрядов разворовывались, и новые стрелочники садились. Для примера, бизнесмен Ли Юн, которому повезло сбежать и который на Западе дал показания, почти сразу открыто сказал о том, что в результате кампании Бо Силая у него лично отжали строительный бизнес с капитализацией в 700 миллионов баксов. Показания дал с именами, названиями юрфирм, и куда все приземляли. Поводом, кстати, послужило предложение Ли Юну безвозмездно передать свою землю городу для постройки парка (и немного жилого комплекса сбоку).

Ху Цзиньтао и Си Цзиньпин (который официально был представлен как преемник Ху в 2008) надеялись, что Бо Силай увязнет в Чунцине, но все вышло совсем наоборот, да? Бо начали обсуждать в Компартии как возможного преемника Ху Цзиньтао, несмотря на то, что Си Цзиньпин уже принимал власть.

Мощная кампания, проведенная Бо Силаем, впрочем, вызывала проблемы и в его теневой империи. Надо понимать, что до этого Бо Силай занимался совсем другими делами. Золотой мальчик, который обилечивал бизнес на входе в свою территории, мог получать комиссию на оффшоры и номерные счета, а часть на жизнь, и операционку брать налом. Строительные подряды раньше мылись в пусть и в значительном, но спокойном режиме. Цепочка коммерческих китайских фирм, которая через подставных лиц смотрела на Запад и там кому-то платила за консалт, юрсопровождение или роялти. Ничего необычного. Теперь все стало не так. Потоковый отжим, перераспределение криминальных и черных денег, сомнительные права собственности и сомнительные сделки – все это проблема, когда речь идет о таких объемах таких денег.

У Бо Силая был специальный человек для таких дел. Его звали Нил Хейвуд (на фото), и, как вы могли догадаться, он был не этническим китайцем и не был гражданином Китая. Был он британцем. Вот такой вот маоизм, ага, вот такие вот коммунистические идеалы. Хейвуд складировал для Бо (и не только) немного денег на Западе и занимался опекой детишек китайской партэлиты.

Нил Хейвуд пытался донести свое обоснованное беспокойство до четы Бо и объяснить им, что мыть суммы, которые поступают в виде взяток от коммерческой деятельности, – это одно. А мыть и выводить бабки криминальной империи, бабки, на которые идут потоки с отжатых предприятий одновременно с тем, как их бывшие владельцы уже в США пишут заявы в Минюст, – это совсем другое. Нил Хейвуд говорил, что Ван Лицзюнь и его коррумпированные копы отжимают бизнесы у сотен, если не тысяч бизнесменов.

У каждого из них есть члены семей, все эти люди разбегаются в разные стороны и не всех коррумпированные копы успевают закрыть или убить. Некоторые из них бегут за рубеж с документами и проводками, некоторые со свидетельствами и записями разговоров, и вся эта инфа где-то бродит. Некоторые из этих бизнесменов и партийцев успели купить детям гражданства других стран, и эти дети – наследники отжатых активов. Нил пытался объяснить, что если перехватывать бизнес Триад и их цепочки, то никогда не знаешь, что за говно тебе достается в наследство, и кто там где наследил раньше. Ну и самое главное, одно дело – мыть бабки прогрессивного мэра, а другое дело – мыть бабки такого большого человека с такими врагами. Тут и разведки США, и их налоговые органы, и Британии, и Евросоюза, и китайские органы, и все, что хочешь.

Короче, Нил Хейвуд тонко намекал, что такая задача по объему – это как мыть бабки небольшого наркокартеля, да и по степени загрязненности денег не так далеко от того наркокартеля ушло. И потому это дороже чисто по операционным затратам, это раз, а два, это дороже по рискам в первую очередь для самого Нила. Который, кстати, жил в Китае. Наверное, Нил был очень красноречив, описывая угрозы, которые ожидают чету Бо, если не начать тратить больше бабла на отмыв.

Потому жена Бо Силая Гу Кайлай (на фото) просто убила Нила, просто отравила его, предположительно цианидом. Потому что посчитала, что он шантажирует их. Причем сделала это самостоятельно, ЛИЧНО, не особо привлекая специальных людей, кроме своего телохранителя. Причем убила она Нила, пока он жил в принадлежащем семье Бо отеле (не напрямую). Причина смерти была указана как отравление алкоголем.

Вскрытия не было, труп кремировали. Ван Лицзюнь по линии китайской полиции прикрыл дело и, по-видимому, сфальсифицировал экспертизы. Тоже, в принципе, неплохо, и всем бы дальше жить, но Гу задергалась.

Дергалась Гу, наверное, не зря, поскольку после того, как все всплыло, министр иностранных дел Британии официально заявил, что Нил Хейвуд не был агентом Ми-6. Смешно, что обычно Британия вообще ничего не комментирует. Потом Ми-6 еще раз слило, что Нил не был их агентом, но вынуждено было признать, что информацию он им передавал.

Точно неизвестно, был ли Ван Лицзюнь заранее уведомлен об убийстве Нила Хейвуда или вынужден был его прикрывать постфактум. Однако он точно отследил, что Гу пытается неумело заметать следы своего преступления. Она полностью сменила весь персонал отеля и начала прятать сотрудников. Возможно, она планировала кого-то из персонала тоже ликвидировать.

Вань Лицзюнь сначала пытался убедить Гу не дергаться, говоря, что такие действия возбуждают подозрения, а у их семьи хватает врагов. Гу не слушала, и, вообще, у нее с кукухой были проблемы, судя по всему. И потому Ван Лицзюнь пошел к самому Бо Силаю с пояснением. Что там было между ними, никто не знает, но 16 января их встреча закончилась дракой. Предположительно Ван писал разговоры с Гу об убийстве и дал их послушать Бо, который офигел от такой подставы. Или Ван следил за Гу и обладал слишком большим объемом инфы. Или еще что-то.

Кроме того, сами Ван и Бо, как уже говорилось, были под встречным расследованием из Пекина и за старые дела в Ляонине и уже за движ-париж в Чунцине и, возможно, за прослушку Ху Цзиньтао. Особых перспектив все это, наверное, не имело, просто компартия пыталась хоть как-то защищаться от настырного функционера, но сама мысль, что Ван накапливал компромат, была для Бо неприемлема. Стороны, вроде как, помирились, но потом стало происходить странное.

2 февраля Бо Силай отстранил Ван Лицзюня и нескольких его людей (из числа тех, что были связаны с расследованием смерти Нила Хейвуда), а самого Вана перевел рулить каким-то невнятным департаментом в мэрии (до этого он уже успел дорасти до вице-мэра). Люди Вана попали под расследование.

Ван все понял. Как человек, который только что за два года прогнал через эту мясорубку несколько тысяч человек, он уже знал, что будет. И знал, что бежать-то, на самом деле, некуда. Потому что внизу биороботы, которые только рады его сожрать, а вверху в далеком поднебесном Пекине сидит Чжоу Юнкан с вагонными нормами компромата на всех, и на Вана в том числе.

Это Китай, и Вану некуда было пойти. Он не мог пойти к журналистам, потому что, даже если он выпустит материал, материал снимут и забанят, все упоминания потрут, а его самого арестуют, и через два дня он в соплях признается, что соврал. Нет никаких органов, где бы его не смог перехватить Чжоу и не смог бы его дискредитировать. Некуда идти в этой системе. Пока он доберется до верха, его три раза перехватят.

И тогда Ван принял единственно верное решение. Такое же, кстати, как приняли некоторые его жертвы ранее.
И на этом вся история про нео-маоистов и красивых мальчиков, заводящих западные инвестиции закончилась.
6 февраля 2012 года Ван Лицзюнь, сбежав от наблюдения и отправив по разным адресам части компромата, которые у него были, прыгнул в самолет до соседнего города Ченду и там постучался в двери американского консульства.

Бо Силай отправил за Ванем погоню, но не успел. И тогда 80 полицейских машин из Чунцина окружили и взяли в блокаду американское консульство в Ченду (200 км не крюк), что вызвало просто дичайшее изумление китайской контрразведки. И сотрудников консульства, наверное. Дело в том, что консульство в Ченду под плотным колпаком из-за наличия рядом с ним объектов важной китайской ядерной инфраструктуры. Вообще, это консульство всегда муляло китайцам, и потому при первом же удобном случае они его закрыли. Короче, вряд ли МГБ проспали бы даже визит Ван Лицзюня сам по себе, но уж кавалькаду полицейских автомобилей они точно не могли пропустить.
Мы не знаем, что рассказал Ван в американском консульстве, но, видимо, что-то такое убойное, или там было так много всего, что в США решили, что в такие замесы лучше не лезть, и это чисто китайское дело. А, может, британцы что-то знали и посоветовали не вписываться (известно, что Ван пытался связаться с британскими представителями, но они отморозились). В итоге США отказались дать политическое убежище Вану Лицзюню, но было уже пофиг.

Когда Ван вышел из американского консульства спустя 30 часов после того, как он туда зашел, его под дверями ждал спецназ и лично заместитель министра Государственной Безопасности Китая (внешнеполитическая разведка и контрразведка Китая), который прибыл по особому поручению Политбюро с целью арестовать и сопроводить Ван Лицзиня в Пекин. А никаких полицейских из Чунциня уже не было.

Чжоу Юнкан, конечно, курировал все органы, включая контрразведку, но контролировал более-менее он только Министерство Общественной Безопасности. А там, где посольства, всегда безопасность государственная, а не общественная. В тот момент, когда Ван перешагнул порог американского консульства, вопрос сразу поднялся с уровня обычной китайской коррупции, где Ван сгинул бы без следа, до уровня международного скандала, потому что хрен его знает, что Ван знал и что он американцам рассказал.

Замять дело стало невозможно, хотя Чжоу и пытался. Например, он пытался гасить волну в СМИ и заблокировал возможность написать имя Бо для микроблогеров. Потому что падение Бо Силая означало и обязательное падение самого Чжоу, место которого в Политбюро должен был занять Бо Силай. И вообще неизвестно, что они готовили.
7 марта 2012 года на заседании постоянного комитета Политбюро Китая, после доклада по показаниям Вана Лицзяня, было принято решение исключить Бо Силая из партии и слить. Чжоу Юнкан дал единственный голос против.

15 марта 2012 года Бо Силай был снят со всех постов. Компартию Китая неслабо всколыхнуло, потому что Бо Силай действительно успел стать популярным, и у него была огромная поддержка. И всем стало понятно, что Си Цзиньпин таки точно станет главой Китая, как и то, что Чжоу Юнкану теперь точно вилы. Начались странные брожения на всех уровнях компартии, потому что многие восприняли случившееся с Бо Силаем как подставу от Си Цзиньпина.

19 марта произошли какие-то события в Пекине, которые многие назвали попытками военного переворота. Что там произошло, сказать трудно, так как тут же началась операция информационного прикрытия, и китайский чебурнет забросали дезой, которую сами же и опровергли. По слухам, кто-то из подчиненных Чжоу попытался дернуть внутренние войска, но 38-я армия, размещенная в Пекине (именно ее танки вы видели на тех знаменитых фото с Теньэньменя), прогрела танковые движки и все быстро затихло.

Есть версия, что была попытка ареста кого-то из людей Чжоу, и пришлось привлекать армейцев, так как с наскоку не вышло. Что там было, понять сложно, но шесть человек за «распускание слухов о перевороте» посадили, и в то, что это была попытка переворота, поверили многие даже в Китае, и КПК задолбалась опровергать.

Вряд ли это был сам Чжоу, или, как минимум, вряд ли он это делал лично. Дело в том, что у Чжоу после 19 марта хоть и отобрали все рычаги, фактически выщелкнув его из любой операционной деятельности и оставив только представительскую, но он не пропал. В смысле, не исчез. Его периодически показывали на разных мероприятиях протокольных, котоыре были положены ему по статусу.

В ноябре 2012 Си Цзиньпин (на фото) стал главой Китая.

Чжоу сняли со всех постов.

Гу Кайлай, жена Бо Силая, приговорена к смертной казни, которая было заменена пожизненным. Сам Бо Силай получил пожизненное. От апелляций оба отказались.

Ван Лицзянь получил 15 лет строгого режима.

Чжоу Юнкан тоже был осужден, но очень не сразу, а спустя почти два года – уже когда Си Цзиньпин вошел в полную силу. Это было первое осуждение члена Постоянного Комитета Китайского Политбюро со времен разгрома Банды Четырех, после смерти Мао.

Кстати, группу Бо Силая и Чжоу Юнкана и назовут «Новой Бандой Четырех». Кроме Бо Силая и Чжоу Юнкана туда включили еще и Лин Цзихуа (известен тем, что его сын погиб, разбившись в Феррари с двумя подружками, подружки были без одежды) и Сюй Цайхоу (стояковый в китайской армейке был дядя настолько, что его судили, пока он в больнице умирал от рака и умер он раньше, чем успели осудить) (на фото). Смешная ирония, так как разгром старой Банды Четырех и позволил Бо Силаю вернутся из изгнания.

В будущем Си Цзиньпин уничтожит весь клан Бо Силая и весь клан Чжоу Юнкана, они станут первыми целями его антикоррупционной кампании. Уничтожение этих двух кланов необычайно усилило Си Цзиньпина и позволило ему катком прокатиться по политической системе Китая.

Вы же уже поняли, я думаю, по каким правилам проходит борьба с коррупцией или преступностью в Китае, да?

В результате, в 2017 году на очередном съезде Си появился на сцене БЕЗ очевидного преемника (хотя 10 лет назад Ху Цзиньтао в качестве такого преемника вывел на сцену самого Си). По видимому, подобное усиление позволяет Си думать, что он сможет сломать систему созданную Дэном Сяопином.

Весь процесс как по Бо, так и по Чжоу был целиком постановочным (по Бо в меньшей степени). Адвокаты, которые их защищали, были из специальной партийной конторы, и весь мир увидел театральную постановку вместо суда и расследования. Сценарий спустили из Политбюро. Потому ничего особо страшного там в обвинениях не было, а суммы фигурируют вполне терапевтические – совокупно жалкие десятки миллионов долларов.

Активы клана Чжоу были оценены в сумму порядка 15 миллиардов долларов. Сын Чжоу, который сбежал в США, вынужден был вернуться и получил срок. Все родственники Чжоу, которые участвовали в его делах, сели.

Активы клана Бо были оценены в сумму более 6 миллиардов долларов. Китай до сих пор добивается конфискации виллы Бо в Каннах, которая стоила семь лямов евро. Сын Бо Силая до сих пор живет на Западе, и у него все хорошо. Старший брат Бо Силая в опалу не попал.

Как вы понимаете, все, что было украдено вышеуказанными господами, после их падения было распределено в пользу тех, кому нужней. Если бы победил Бо Силай, ситуация была бы, конечно, обратной, но точно такой же. Просто мы бы узнали про другие преступления других людей.

Но произошло так, как произошло.

Китайский проект покатился дальше, китайская компартия сделала покерфейс и сказала, что это были перегибы на местах. А так мы тут вообще против коррупции, смотрите, как мы всех сажаем.

Всякие популисты любят рассказать, что теперь-то Америкашке кранты. Я, вроде, молодой, но уже задолбался это слушать при каждом кризисе. Любят красно-коричневые и коричнево-красные рассказывать про то, что могут перепоказать славные времена дидов. Любят передернуть, воображая себя комиссарами, стреляющими из нагана врагов народа по подвалам. Или воображая, как разрезают танковыми клиньями беззащитных соседей. Любят попеть песни про славные времена палачей и ночи длинных ножей. Любят рассказать про борьбу с бездуховным западом и про свою инаковость, духовность или моральность.

Но все это морок.

Все эти люди просто хотят воровать и обсираются, когда мясорубка начинает затягивать их самих. И тогда они начинают бегать, царапаться в двери американского посольства и говорить, что это была страшная ошибка, и что они вообще не то имели ввиду.
А потом их сжирают такие же, как они.

* * *

Два важных факта касательно моего лонгрида про Бо Силая и КПК.

Первый. История Бо Силая, изложенная в фильме Соденберга Ландромат (Прачечная) от Нетфликса абсолютно неправдива. Бо Силай никогда не пользовался услугами Ландромата и не звенел ни в Панама пейперз, ни в последующих и предыдущих офшорных сливах. Нил Хейвуд, вроде как, тоже.

Второй. Главная Китайская кинопремия называется Jīnjī Jiǎng, то есть Золотой Петух (Golden Rooster Awards).
На фоточке она.

Поділитися:

Він так любив Україну…

Євгенія Подобна

В іншій країні він був би національним героєм першого ешелону і його ім’я знав би кожен. Його портрети, мабуть, були б і на грошах, і його іменем були б названі проспекти. Його не цікавила влада – його цікавила незалежна Україна.

Коли читаєш один за одним документи і спогади про нього, то, здається, що тебе постійно флешбечить.

Він не вірив у партії і навіть не дуже їх розрізняв (ну хіба окрема історія з самостійниками). Він не вірив у політику, перемовини і домовляння з ворогом (а саме з більшовицькою Росією), він вірив у сильну армію. Дисципліновану, забезпечену, мотивовану і добре навчену. Він знав, що саме вона, а не переговори-дипломати-комітети-мирні договори з більшовиками можуть забезпечити Україні незалежність.

Коли більшовики йшли на Київ, він вмовляв владу дати йому зорганізувати підрозділ, спираючись на старшин. Але йому не давали. Він любив Україну не лише до глибини душі, а й до глибини кишені, і за свої гроші відкрив вербувальний пункт, сам шукав приміщення і забезпечення. Коли читаєш спогади різних людей щодо всіх тих подій, не уявляєш, де він знаходив у собі сили не здатись, не покинути справи і не послати все під три чорти. А потім, коли «розумна» влада ледь не першою втікала з Києва, він йшов з міста останнім, прикриваючи відхід.

Молодий і надзвичайно талановитий і розумний командир, його військові перемоги в тих умовах – це просто щось неймовірне. Його підрозділи були одними з кращих. Вони звільнили від більшовиків ряд міст на Лівобережжі. Він навіть дійшов до Криму і зайняв Сімферополь. І, на відміну від червоних російських бандитів, Болбочана і його армію там зустрічали як визволителів. А далі – знову політичні ігрища влади. Доки наші традиційно мірялись і ділили владу – агітатори впарювали людям про світле і багате майбутнє. Він бив на сполох, що братання з ворогом недопустимо.

Він з усіх сил тримав визволені міста і просив раз за разом допомоги. Але його вперто «не чули». А коли він разом з підрозділом відійшов – то раптом став «зрадником». А потім ще й ледь не організатором «державного перевороту». Він не був хорошим хлопчиком, не гладив за шерстю, він тикав владу у її помилки і прорахунки. І поплатився за це.

У нього був неймовірний авторитет. За це і, здається, лише за це, його зненавиділи свої. А саме Петлюра. Він був хорошим журналістом, але сумнівним військовим (але ж так хотілось). Болбочана арештовують. До речі, Омелян Волох, який брав в цьому ганьбиську безпосередню участь, зробивши діло, швидко перебіжить на бік більшовиків. Болбочану пропонуватимуть виїхати, але він відмовиться. Бо людина надзвичайної справедливості і честі так щиро вірила, що те саме є і в інших. Він сам просив суду над собою. Він вірив, що розберуться, що до чого, і він знову повернеться творити українську армію.

Але його розстріляють. Свої. Коли його виведуть на розстріл, солдатам двічі даватимуть команду «Вогонь!» Вони зводитимуть рушниці, але жоден не зможе вистрелити в полковника Болбочана. Терпець урветься Петлюриному улюбленцю. Його таки застрелять в ту ніч.

Всі ці три місяці, з того дня коли я вперше почала вивчати спогади, документи і хороші наукові дослідження про особистість Болбочана – я весь час думаю: якою була б сьогодні Україна, якби не ті два постріли біля Балина? Якби йому не ставили палки в колеса політикани? Якби йому дали волю творити міцну армію і давали бодай найменшу підтримку? Можливо, все було б зараз зовсім по-іншому.

Добре, що в Києві, нарешті, силами небайдужих з явився пам’ятник Болбочану (хоча, звісно ж, одразу виринув диванний батальйон, якому не такий пам’ятник, не там, вуса не в той бік закручені etc). Бо він, правда, був крутим.

Сьогодні, враховуючи всі новини, так актуально нам всім згадати історії сторічної давнини. Бо історія таки йде по спіралі.

 

У Києві відкрили пам’ятник полковнику Армії УНР Петру Болбочану (фото, відео)

Поділитися:

Третє вересня – це не тільки совкова відрижка

Тарас Чорновіл

Колеги, я, звісно, нікому погрожувати видаленням за подібні згадки не стану, але іноді негативний контекст лише підкреслює ваше перебування в старих совкових наративах і служить їх пропаганді. Про що це я? Просто, доки зранку закипає чайник, а він у мене закипає повільно, я роблю прогулянку стрічкою в фейсбук. Удень туди заглядаю дуже рідко. І цього ранку трохи ошизіваю: кожен 3-4-ий пише: “Хто мені згадає сьогодні про 3 сєнтября, видалю”, чи щось подібне.

Я людина ґрунтовна, вирішив сам згадати, що ж такого цього дня сталося, про що не можна згадувати.

З того, що можу згадати без нагадування, прийшла на згадку лише одна подія – одна з найбільших зрад України в новітній історії руками кумира нинішнього МЗЧ (Маленьке Зелене Чмо) Кравчука. Саме 3 вересня цей комуністичний виродок, якого ті самісінькі три чверті безвідповідальних громадян зробили президентом замість В. Чорновола, підписав Масандрівські Угоди про врегулювання конфлікту навколо Чорноморського Флоту. Саме звідти й пішла велика частина бід і трагедій, які маємо нині. Саме тоді, в 1993 році, зусиллями Кравчука стала неминучою війна, яка вже сьомий рік триває в Україні. Фатально, що істоті, яка дала ще тоді відмашку неминучості майбутньої війни, нині доручено її врегулювати. Як ця червона наволоч буде її врегульовувати? Та так само, як урегулювала в 1993-му проблему Чороморського Флоту – здати все, про що просять у Москві, й на додаток добавити їм ще й трохи більше, бо “мишебратья”. Про таке “3 сєнтября” якраз у жодному випадку забувати не можна, бо минулого року забули, пустили ворогів у владу, а тепер докотилися до реміксу 1993-го.

Ще цього дня відбулося чимало знакових для світу подій: коронували Річарда Левове Серце (1189); перемогою закінчилася американська війна за незалежність (1783); встановлено першу французьку конституцію (1791); Британія оголосила війну Німеччині (1939), після чого та неухильно почала перетворюватися справді на світову; у Січеславі був сформований південний провід ОУН (1941);, почалася висадка союзників у Італії (1943); набула чинності Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1953); проголошено незалежність Катару (1971); остаточно урегульовано статус Західного Берліна й знято всі ознаки блокади (1971); завдяки “путінському методу – мочіть в сортірє” в Беслані “замочілі” 350 дітей і 31 чеченського бойовика (2004); наша збірна з футболу вперше отримала путівку на виступи в Кубку Світу (2005).

Цього ж дня рашистська воєнщина вчинила черговий воєнний злочин проти людяності, який уже сам по собі заслуговує на міжнародний трибунал, – ракетними установками “Смерч” стерли з лиця землі мирне селище Побєда на Луганщині, а вже після цього спрямували вогонь на базу Львівського батальйону тероборони “Воля”.

А ще 3 вересня винайшли бюстгальтер, консерву; уперше трагічно рвонув динаміт у лабораторії Альфреда Нобеля; завершилися перші в світі змагання Формули-1; появилися перші масові транзисторні приймачі Соні (1959).

Цього дня народилися й померли деякі знаменитості.

(Усе перелічене побіжно підібрав із Вікіпедії – не думайте, що це я такий мудрий, сам згадав би лише про зраду Кравчука).

То що ж викликало несприйняття у моїх друзів? Таки повернувся до фейсбук і побачив – був виявляється колись такий певєц ртом мєтодом фонограми Шуфутинський і він щось там співав про цей день… Якби не ви, я б і прізвища цього вже ніколи не згадав… А навіть своїм негативним контекстом ви, колеги, лише зробили рекламу й привернули увагу до тієї совкової відрижки, про яку вже дійсно давно слід було забути…

Поділитися:

Іловайські докази

Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Почався серпень, і скоро на нас звично обвалиться чергова серія гнівних дописів на тему «Порошенко злив Іловайськ». Буде дуже багато емоцій і дуже мало холодного тверезого аналізу. Обов’язково згадають цілих два телетайпи, які журналіст Бутусов і його фан-клуб намагаються подати як доказ провини Генштабу і командування АТО в Іловайській трагедії. Не дивно.

Протягом 6 років вся заповзята армія журналістів – хейтерів Петра Порошенка на світ Божий зуміла витягти телетайпні стрічки аж з цілими ДВОМА наказами: наказ штабу АТО від 4 серпня 2014 р. щодо передачі 40-го батальйону тероборони (Кривбас) з Сектору Д до Сектору Б (без зазначення мети), підписаний начальником штабу АТО генералом Назаровим. І з наказом командувача Сектору Б генерала Хомчака 40-му батальйону 7 серпня 2014 р. атакувати Іловайськ. Датований наказ Хомчака 5 серпня 2014 р. – рівно 6 років тому.

Взагалі зауважу. Саме 5 серпня генерал Хомчак віддав наказ атакувати Іловайськ. 5 серпня у будівлі ДніпроОДА сталася відома нарада за участі заступника ДніпроОДА Г. Корбана, журналіста Ю. Бутусова, командирів батальйонів «Донбас», «Азов», «Шахтарськ» та «Дніпро-1» і генерала Р. Хомчака. Очевидно, саме 5 серпня було остаточно прийняте рішення брати Іловайськ. Очевидно, штаб АТО також знав про намір командувача Сектору Б генерала Хомчака брати Іловайськ. Але. Чому штаб АТО погодився? І чому ми не маємо ніяких документів про дотичність штабу АТО до інших штурмів Іловайська?

Думаю, причина в тому, що перша атака на Іловайськ – єдина подія, де бодай якось був задіяний штаб АТО – як раз через передачу 40-го бату у Сектор Б. Чому? Варто згадати, а що відбувалося у той час на фронті. Яка подія привертала тоді найбільшу увагу штабу АТО?

А подією цією було виведення частин Сектору Д з «Південного мішка» – оточення біля кордону. Пригадаємо ті події. Вивід почався 3 серпня – з оточення вийшли бійці 79-ї аеромобільної бригади. Виходили вони по понтонних переправах через ріку Міус біля Міусинська та Лісного. 5 серпня з оточення вийшла група майора Драпатого з частин 72-ї, 79-ї та 24-ї бригад. Остання група прорвалася в ніч з 6 на 7 серпня. З оточення вирвалися біля 3000 бійців. «Південний мішок» було ліквідовано. Але це був не кінець історії. Після виходу в тил вимочалених оточенням бійців командування мусило закрити фронт, втримати бойовиків…

Вивести оточенців вдалося серед іншого тому, що бойовики не змогли зняти свої банди з інших ділянок фронту, тому що ЗСУ проводили низку операцій з відволікання. Паралельно з виведенням військ з мішка частини 30-ї та 95-бригад звільняли Степанівку і Маринівку. Очевидно, аби відволікти терористів від справжнього місця прориву. Бої завершилися 6 серпня. Днем раніше, 5 серпня, 95-а аеромобільна, яка доти пройшла рейдом через Шахтарськ і Савур-Могилу на Степанівку, вирушила знову рейдом – через район Красного Луча до позицій Сектору А. Тилами бойовиків. Знову таки аби відволікти увагу.

Саме за таких умов командуванню Сектору Б був переданий 40-й бат з метою завдати удару по Іловайську. Наказ вийшов 4 серпня. За розповідями бійців батальйону, того ж дня вони почали проводити розвідку і будувати позиції біля Іловайська. Після наказу від 5 серпня батальйон 6 серпня у взаємодії з технікою 51-ї бригади (2 танки і 2 БТР) атакував підходи до Іловайська. На штурм міста бат пішов 7 серпня. І бився «Кривбас», без перебільшення, самовіддано. Мета очевидна – відволікти терористів ДиРи від ділянки прориву частин Сектору Д. Прийом цей відомий від часів отамана Самійла Кішки.

Проте відволіканням уваги справа не завершилася. Штурм Іловайська продовжився далі силами добробатів. Мету штурму чітко назвала слідча комісія Верховної Ради – опанування міста Зугрес з метою обірвати трасу на Шахтарськ. Захоплення Зуївської ТЕС в таких умовах було б справою техніки. А захоплення цієї станції сильно міняло бізнес-мапу України – на користь олігарха Коломойського.

Така вона – ціна всім цим телетайпним доказам.

Поділитися:

Наша війна розпочалася не 22 червня 1941 року…

Володимир В’ятрович

Традиційне нагадування про 22 червня.

Друга світова війна для українців почалася 1 вересня 1939. Україна відразу стала одним з її епіцентрів, її мешканці – серед перших її учасників і жертв.
Днем поминання їх усіх, згідно ухваленого 2015 року закону, є 8 травня.

Тоді що ми відзначаємо чи вшановуємо 22 червня?
Те, що два тирани, які разом два роки перед тим почали світову війну, врешті зійшлися у двобою. Але важливіше пам’ятати про 23 серпня 1939, яке увінчало їх співпрацю і запустило маховик війни.

Поминальні заходи 22 червня є елементом втримування радянського міфу про Другу світову, який розповідає про те, що війна нібито почалася щойно в 1941 “віроломним нападом” нацистської Німеччини. Його завдання приховати третину цієї війни, коли СРСР був союзником Третього рейху, коли його війська самі “віроломно” нападали на сусідні країни.

Тому нам слід відмовитися від поминальних заходів у цей день, а вшановувати усіх загиблих у страшній війні з усім світом – 8 травня, у День пам’яті та примирення.


Валерій Прозапас

1 вересня 1939 року Гітлер напав на Польщу.
17 вересня 1939 року Сталін напав на Польщу.
22 вересня 1939 року в Бресті відбувся спільний радянсько-нацистський парад.

22 червня 2020 року президент України Зеленський в офіційному зверненні заявив про “німецькі бомбардування Львова” і жодним словом не згадав про зговір нацистів і більшовиків та розв’язану ними спільно війну за перерозподіл Європи.

А значить, радянську окупацію просуватимуть як “звільнення” та “об’єднання” українських земель без згадування війни Москви проти УНР та розтоптану “Злуку”.

Це ВЖЕ кремлівська риторика, можна привітати офіційного сателіта РФ при булаві, тим більше, після заяв Путіна.


Джон Сміт

Ватні остолопи намагаються не згадувати, але 22 червня 1941 року начальником Генерального Штабу РККА був ніхто інший як вєлікій полководєц Жуков. Саме в цей день 1941 року “Маршал Побєди” кудись втратив всі приписані йому таланти. Лише за перші півроку війни гєній воєнного іскуства, за бюсти якого медведчуківські маргінали зараз рвуть на німецький хрест свої сраки, допустив 5 млн полонених. Стратєг умудрився просрати всю кадрову армію лише за кілька тижнів.

До війни СРСР уморив голодом мільйони українців. У селян відняли збіжжя, відняли через Торгсіни все добро. На ці гроші великі керівники провели індустріалізацію, наклепали танків, літаків, артилерії, мобілізували мільйони молодих хлопців у величезну армію.
А потім “Маршал Побєди” взяв і спалив це все в один день.

Ось такий “геній воєнного іскуства”.

Ватність – це особлива форма розумової неповноцінності. Лише глибоко ментально поплавлена людина може пишатися всіма цими совковими генералами та совковою історією. Мрію, коли Україна нарешті внесе це у довідники психічних хвороб і почне карати всіх, хто цю фігню проповідує.


Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Спостерігаючи за черговим «побєдобєсієм» у зв’язку з річницею початку війни між недавніми союзниками – сталінським СРСР і нацистською Німеччиною, дуже хочу нагадати Дубінським, Бужанським, Лукашам та іншим ригам і ідейно до них наближеним низку історичних фактів, які не спростовує навіть сучасний Кремль. Було так.

У 1932 р. в СРСР штучно був створений Голодомор – у селян примусово забирали хліб, прирікаючи їх на голодну смерть та вступ до колгоспів. Водночас СРСР демпінгував на світових ринках хлібу і харчів. На Захід масово вивозили ліс та корисні копалини (привіт ГУЛАГу). На виручені гроші СРСР масово закуповував на заході обладнання, цілі заводи (521 завод лише компанії Альберта Кана) та фахівців – від архітекторів до кваліфікованих токарів. Заводи ці випускали зброю і тільки зброю. Відомих конструкторів, заарештованих НКВД, відправляли проектувати зброю у «шарашки». В 1939 р. впровадили обов’язкові норми виробки – за невиконання планів стали садити. У 1940 р. впровадили семиденний робочий тиждень і заборонили міняти роботу самостійно – до посадки. У війну СРСР, «який був до війни не готовий», вступив, маючи на озброєнні танки Т-34 і КВ, літаки Іл-2, Пе-2, Як-3 тощо. Кількістю і якістю радянських гармат захоплювалися офіцери Вермахту. Проте навіть через 10 років після війни СРСР експортував переважно сировину, а якісний ширвжиток у совку був межею мрій.

У 1939 р. був прийнятий закон про Загальний військовий обов’язок, і чисельність Червоної армії була розгорнута втричі. Водночас СРСР почав воювати з більшістю своїх сусідів – жертвами його агресії стали Румунія, Польща, країни Балтії та Фінляндія. Була здобута перемога над японцями на річці Халхін-Гол. Радянські льотчики і танкісти воювали в Іспанії. Того, хто скаже, що Червона армія на 22 червня 1941 р. не мала бойового досвіду, сміливо звинувачуйте у паплюженні радянських солдат.

У травні-червні 1941 р. Червона армія рухалася на захід – до кордону. Водночас армії першого стратегічного ешелону не створювали НІЯКИХ оборонних споруд. Навіть у землю не заривалися. Натомість існують згадки радянських пілотів, які описують пересування німецьких військ до кордону, тобто радянські літаки літали над німецькою територією. 21 червня 1941 почалося створення фронтів.

І тут віроломно і несподівано на СРСР напали німці. У відповідь на напад німців СРСР якогось лиха висадив десант у Румунії (яка з совком ще не воювала) та бомбив Фінляндію (яка з совком не воювала також). Генерал армії Семен Іванов відкритим текстом написав: «Німецьким військам удалося нас випередити буквально на два тижні».

Риги і дотичні клянуть тих, хто розв’язав радянсько-німецьку війну і угробив мільйони життів? Виходить, вони клянуть Сталіна, Молотова, Берію, Мехліса, Тимошенко, Жукова та інших керівників СРСР?

Бо от розумієте. Радянсько-німецької війни НІКОЛИ б не сталося, якби німецькі танкісти, льотчики і хіміки не тренувалися б на радянських полігонах. Її б не сталося, якби німецькі літуни, які рівняли з землею британські міста, не жерли б радянські хліб і сало, а баки не заправляли б радянським пальним, наданим Сталіним. Її не сталося б, якби Гітлер не розчавив би Францію, маючи забезпечення всім необхідним з совка. Її не було б, якби Сталін не укладав з Гітлером Пакт Молотова-Ріббентропа. Її не було б, якби не параноїдальна мрія більшовиків про світову революцію, якою до самого 22 червня 1941 р. марили всі радянські газети. Війна точно пішла б якось інакше, якби у перші дні війни командування Червоної армії не намагалося за всяку ціну перейти у наступ, а зробила б те, що радив начальник штабу Південно-Західного фронту генерал Пуркаєв, – відступила б на старий кордон і зустріла б німців на укріпрайонах, збудованих ще до 1939 р. Там, де УРи приготували до оборони, німцям прорвати їх не вдалося, доведено Київським УРом. Але…

Риги і долучені про це все мовчать. Бо це – правда. А правди як раз їм не потрібно. Їм потрібно знову й знову підтримувати давно заржавілий сталінський міф. Бо так хоче Кремль.

Поділитися:

Уроки історії, або «Кохайтеся, чорнобриві, та не з м…»

Helgi Sharp

У цей день 1997 року був підписаний “Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ”.

До речі, це ЄДИНИЙ документ, який юридично і в повній мірі гарантував територіальну цілісність України, а не Будапештський меморандум, як багато хто намагається довести.

У тексті зокрема йшлося, що країни “відповідно до положень Статуту ООН і зобов’язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів”.

А за Будапештським меморандумом Київ міг лише, згідно з пунктом Четвертим, “вимагати негайних дій з боку РБ ООН з метою надання допомоги Україні як державі-учасниці ДНЯЗ, що не володіє ядерною зброєю, в разі, якщо вона стане жертвою акту агресії з застосуванням ядерної зброї.” І ніяких правових ЗОБОВ’ЯЗАНЬ з боку підписантів, а лише запевнення та декларування. Великий провал з боку тих, хто забезпечував юридичне супроводження підготовки цього документу з української сторони.

Через 16 років після підписання договору про дружбу, у 2014-му Росія почала збройну агресію проти України і захопила частину її території. Далі маємо те, що маємо.

Так ось, горезвісний договір з Росією про дружбу потрібно висікти на камені та поставити на головній площі країни в якості вічного застереження нащадкам про те, хто насправді є головним і єдиним ворогом нашої країни, міжнародні зобов’язання якого не варті й паперу, на якому вони написані. І гнати вже тих манкуртів, які за рахунок існування України прагнуть роздивитись в очах кремлівського карлика “прагнення до миру”. Історія, така історія…

Поділитися:

Історія, яку ми маємо знати

Джон Смит

6 років тому український армійський спецназ і десантники перемогли російських найманців у Донецькому аеропорті.

Особливим цей бій робить те, що українські сили швидкого реагування, перебуваючи у меншості (100-120 військових) вибили чисельного (150-200 бійців) та досвідченого ворога (всі найманці російської групи “Іскра” мали досвід бойових дій) з зайнятих ним позицій. Відбулося це після виставленого ультиматуму – покинути будівлю. Тож ворог чекав нападу. В результаті ворогу завдали величезних втрат і змусили панічно тікати. Окрім того, армійський спецназ і десантники показали, що в чесному бою без можливості для росіян сховатися за “спінамі женщін і дєтєй”, одурити зеленими коридорами або мати 10-кратну перевагу у росіян є шанс лише втекти живими або лягти у землю.

В результаті цього бою чудобогатирі з росії перетворилися на 2 КамАЗи трупів. З нашої сторони – двоє легко поранених.

https://tverezo.info/wp-content/uploads/2020/05/dzhon_smyt_tverezo_istoriya_yaku_my_mayemo_znaty.mp3?_=1

До речі, з цим боєм всі ці роки була зв’язана одна загадка – розстріл двох КамАЗів бойовиків своїми ж. Бородай перекладав відповідальність на Ходаковського, Ходаковський на Бородая, “лнр” оголошувала керівництву “днр” смертні вироки, висловлювалося багато версій, та насправді вантажівку бойовиків розстріляв офіцер ЗСУ Олег Кузьміних. Олег Кузьміних встиг зреагувати на раптовий відступ бойовиків. З дистанції 100 метрів він висадив короб патронів прямо у кузов, де сиділи воїни новоросії. Найманці почали відстрілюватися по ньому та так перелякалися, що по дорозі стріляли у все живе. А їхні друзі з банди “Восток” подумали, що “укропи наступают на Донецк”, і з переляку розстріляли своїх із засідки.
Більш детально про цей епізод бою тут:

Така історія.
Ось це потрібно розуміти. Доблесть російських героїв можлива, лише коли у них перевага над ворогом в 10 разів. Якщо перевага лише в 9 – всьо, доблєсть закончілась.

Історія, яку ми маємо знати.

 

Фото © Dmitry Lovetsky/AP

 

ДАП: Битва воїнів світла з орками (відео-трилогія)

Поділитися:

Історичний страх Кремля

Джон Смит

Справжня причина ненависті Москви до кримських татар, яка привела до депортації та геноциду 1944 року, – це історичний страх.

Насправді всі сьогоднішні події – це відлуння минулого. Війна зараз – це продовження 800-річної війни з Золотою Ордою. В 13 ст цивілізація Чингізидів прийшла зі Сходу, знищила Київ як політичний центр східної Європи, захопила Русь, а Залісську окраїну від’єднала і призначила старшою по Русі. Потім, як це часто буває в імперіях, Чингізиди між собою пересварилися і Орда розвалилася.

Але уламки Золотої Орди залишилися. Це Москва, Крим і Казань. І вони довгий час вели війну між собою за спадок.

От тільки, якщо Гераї були Чингізидами, нащадками Джучі, що є важливим з огляду на традицію в Орді, за якою лише Чингізиди мали право на верховну владу в Улусі Джучі, то московські “царі” були не царських кровєй, не були Чингізидами (як і Рюриковичами теж не були). Іван ІV “Грозний”, наприклад, нащадок темника Мамая. А його наступник Борис Годунов – нащадок мурзи Чета. Якщо кримці були, так би мовити, благородними нащадками, то московити – це кукушонок у чужому гнізді.

https://tverezo.info/wp-content/uploads/2020/05/dzhon_smyt_tverezo_istorychnyy_strah_kremlya.mp3?_=2

За це московити кримських татар і ненавиділи завжди. Кримські татари зберігали всі традиції Золотої Орди, військову стратегію, пам’ятали і заявляли своє походження. Але не мали тяги до розширення. Це їх і згубило.

Московія ж почалася з того, що молодша залісська гілка руських князів зрадила Русь і без бою лягла під Золоту Орду. За що отримала ярлик на Київ. Після розпаду Орди саме Москва, що найкраще вміла плазувати і інтригувати, завдяки плазуванню і підступам прибрала до рук всі завоювання Чингізидів. Московити перейняли всі традиції Орди, навіть своє цивілізаційне устремління на Захід, “до океану”. Та московити, ставши Ордою за переконанням, ніколи не були і так і не стали Ордою за документами.

Історія ненависті кремлівців до кримських татар – це історія про ненависть фальшивого до істинного спадкоємця.

Татари – нащадки ворожої нам, але великої цивілізації. Кремлівці завжди боялися, що тюркські народи пред’являть їм права на власність в колишньому Улусі Джучі. І цей страх не безпідставний. Москва тримається на брехні про “русскость”, але стоїть на неслов’янських фіно-угорських народах без історії державності та тюркських та азійських народах з іншого боку, які мають в історії приклад великої державності. Як тільки вони це згадають, Москва не встоїть.

На заставці: картина “Баскаки” С.В. Іванова (1864 – 1910)
Баскак (тюрк.) — монголо-татарський воєначальник, урядовець і намісник золотоординського хана. На українських землях з’явилися після падіння Києва (1240). В 2-й половині 13 — на початку 14 століття провадив облік населення та збирав данину в давньоруських землях. Часто втручалися у взаємовідносини між князями, чинили суд і розправу. Баскаки поділялися на великих і малих, мали військові загони.

 

Поділитися:

Гетьманат в цитатах очевидців

Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Я давно хотів це зробити. Ніхто не розповість про гетьманат Павла Скоропадського краще за безпосередніх очевидців. Такі розповіді вщент руйнують більшовицько-петлюрівські байки про «грабіжницьку окупацію» і «бузувірський диктат чорносотенців». Власне, читайте.

«Створити добробут в Україні за теперішніх умов можна тільки відокремившись від Росії», – міністр фінансів Української Держави Антон Ржепецький.

«До мого шефа, віце-міністра внутрішніх справ, Вишневського, прийшов Світозар Драгоманов, щоби зголосити свою димісію (був урядовцем в однім міністерстві Центральної Ради), бо не хотів лишатися при “антиукраїнськім уряді гетьмана”. При цій сцені Вишневський говорив по-українськи, а Драгоманов по-російськи» – голова Української Телеграфної агенції Дмитро Донцов.

«За час революції населення достеменно відвикло від сплати податків. Слабке їх надходження потребувало створення більш твердої організації збору», – отаман-міністр (прем’єр) українського уряду Федір Лизогуб.

https://tverezo.info/wp-content/uploads/2020/04/dmytro_vovnyanko_tverezo_getmanat_v_cytatah_ochevydciv.mp3?_=3

«Був в опрацюванні закон земельної реформи, обмежуючий власність до 100 гектарів. Землю у великих власників мала викупить держава і переказать-продать селянам на найвигідніших умовах», – старшина Запорізької дивізії сотник Никифор Авраменко.

«Усього наприкінці періоду гетьманської державності було відкрито коло 150 українських гімназій. Міністерство призначило від себе кошти на допомогу тим українським гімназіям, які відкривалися за кошти земського, або міського самоврядування… Відбулося урочисте відкриття Державного Українського університету в його власнім помешканні. Це відкриття мало характер великого національного свята» – Дмитро Дорошенко, міністр закордонних справ Української Держави.

«По замові відвідувачів находячієся в ресторанах оркестри грають монархічні російські пісні…, при тім присутні вислуховуючи навстоячки оддають честь… Наказую: учасників подібних демонстрацій затримувати і відправляти в Росію, щоб вони там з честю могли на ділі, а не в ресторанах, гульбищах виявляти свою преданість дорогим для них політичним ідеям» – міністр МВС Української держави Ігор Кістяковський.

«Гетьманський уряд встановив для офіцерів та унтер-офіцерів дуже недурні, як на ті часи, оклади. У всіх майже офіцерів було переконання, що Українська держава – потужне державне утворення, життя в якому потроху ладнатиметься…», – старшина Лубенського охоронного куреня, а пізніше офіцер Добровольчої армії Микола Раєвський.

«Життя у Києві у ті часи нагадувало бенкет під час чуми. Відкрилося чимало кав’ярень і ресторанів, де солодощів і їдла вистачало не більше ніж на тридцять відвідувачів. Але зовні все справляло враження пошарпаного багатства… У театрах виставляли «Ревнощі» Арцибашева і віденські оперети… Якось в літературно-артистичному гуртку співав Вертинський» – Костянтин Паустовський, відомий радянський письменник.

«Коли я представив гетьманові ціль нашого приїзду, він запитав: «Скажіть відверто: хочете вирізати панів?» «Хочемо будувати українську державу», – відповів я здивований. Він усміхнувся, але сказав що допомогу дасть: добрий полк Січових стрільців… буде відісланий до границі Галичини… Цей полк може опісля перейти без дозволу на галицьку землю. Таку обережність уважав гетьман потрібною аби не вмотатися у війну з Польщею». – Осип Назарук, тоді – посланець Української національної ради Галичини до гетьмана Скоропадського.

«Нема чого і розраховувати, без перекидання значних сил Червоної армії не те що на успіх революційного руху в Україні, а навіть на його виникнення», – Яків Епштейн (Яковлєв), голова Харківського підпільного ревкому партії більшовиків.

«О, ліпше було б не просипатися осіннім ранком 14 листопада!» – поет Євген Маланюк, у ті часи – сотник армії УД.

14 листопада 1918 р. тодішні шанувальники «кінця епохи бідності» підняли проти гетьмана повстання. Далі – відомо. Гетьмана повалили, а за рік Незалежна Україна зникла з мапи світу. Наведені цитати – це лише мізерно мала часточка величезного обсягу розповідей очевидців. Мала – але промовиста.

 

На фото: Нащадки козацької старшини. У почті гетьмана було чимало представників знаних українських родів, як-от Василь Кочубей (перший ліворуч) та Михайло Ханенко (другий праворуч).

Поділитися:

Балада про тих, які вистояли

Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Мені сильно не подобаються настрої, які останнім часом запанували серед наших же прибічників. Всі оці «Порошенко не має шансів» та «надмірний оптимізм є шкідливим» у першу чергу зневірюють своїх же. Насправді ситуація зараз у прибічників Порошенка далека від катастрофи – були ситуації безнадійніші у рази, які завершувалися перемогами. А приклад я вам зараз наведу.

1701 рік. Місце дії – сучасна Латвія. Молодий шведський король Карл ХІІ щойно під Нарвою переміг військо народу зайвої хромосоми. Третім ворогом Швеції, після вже замиреної Данії і розгромленої Московщини, була армія Саксонського курфюрста і Польського короля Августа Сильного. Август бомбардував канцелярію Карла ХІІ пропозиціями про мир, але водночас саксонські (читайте – німецькі) війська лишалися в тодішній межах Швеції – біля Риги. Було очевидно – Август хитрує. Все відкрилося, коли шведам стало відомо, що Август зустрівся з російським царем Петром І у фортеці Біржі. Король Польщі і цар Московії домовлялися про подальшу війну проти шведів. Карл ХІІ дав наказ армії виступати.

https://tverezo.info/wp-content/uploads/2020/03/dmytro-vovnyanko-tverezo-balada-pro-tyh-yaki-vystoyaly.mp3?_=4

Та були серйозні проблеми. По-перше, саксонці переважали за чисельністю особового складу та артилерії. По-друге, між ворогами була ріка Двіна, яку ще треба було форсувати. Шведські генерали вирішили саксонців одурити. Вони повели армію кількома колонами так, аби було незрозуміло, де саме станеться форсування. В останню мить головні сили шведів зібралися біля Риги – і невдача. На Двіні здійнялася буря. Форсування відклали, але саксонці побачили наміри шведів. 14 тисячам шведів протистояли 29 тисяч ворогів – саксонців, курляндців і… росіян, з корпусу генерала Репніна.

19 липня 1701 р., незважаючи на теж поганеньку погоду, шведи рушили вперед і зуміли висадитися на саксонському березі. Одним з перших на берег ступив сам король Карл ХІІ. Саксонці з’явилися невдовзі. Шведи вишикувалися в бойові порядки і першу навалу витримали. А далі все пішло шкереберть. На Двіні знову розпочалася буря – вона зруйнувала понтонний міст, по якому шведи хотіли перекинути основні свої сили. Десантна група на чолі з Карлом ХІІ опинилася відрізана від своїх. Саксонці знову пішли в атаку – і знову були відбиті. Попри численну перевагу ворогів шведи діяли спокійно і діловито. Вони жорстко тримали свої бойові порядки і відбивалися чітко за своїми статутами – справді новаторськими на той час.

Нарешті саксонський генерал фон Штенау привів підкріплення, і саксонці втретє атакували шведів. От тут вояки Карла ХІІ були за крок до поразки – саксонцям вдалося продавити їхній фланг. Але шведський король особисто на чолі своєї лейб-гвардії та загону тілоохоронців-драбантів врубався в колони саксонців. Берег Двіни став червоним від крові.

Саксонці відступили і більше шведів не турбували. Втрати шведів склали 100 убитих і 400 поранених проти 1300 убитих і поранених у саксонців. Десантна група шведів дочекалася прибуття підмоги. Карл ХІІ пішов у наступ, а подія ця увійшла в історію як Битва на Двіні 1701 р. Військові задумки, план форсування Двіни, тактичні рішення – обставини зруйнували геть усе. Битву вирішила тупо стійкість шведів. Чому я розповідаю саме цю історію?

Бо виконання будь-якого десанту – це завжди спочатку маленький плацдарм, який противник нищитиме всіма своїми наявними силами і засобами. І лише коли противник виснажиться, а плацдарм здобуде допомогу, – десант переможе. Плацдарм – це ми. Люди які поділяють наші погляди і не збираються від них відмовлятися. Так, їх більше, а нас довбають, як тільки можуть, – це нормально. Третього не дано, або ми – або вони. Наші союзники – кричуща некомпетентність наших противників як керівників держави, помножена на їхній безмежний популізм. Вона обов’язково ударить їм в спину – треба лише дочекатися. Вони «побіжать» і благатимуть про замирення.

Ми маємо шанси. Але для цього треба не втрачати цього відчуття – «зі своїми пліч о пліч». Треба вистояти.

Поділитися:

Гетьман. Міф про окупацію

Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Про те, хто привів німців в Україну, навіщо німцям знадобилося укладати з Україною якісь угоди, і чому німців не влаштувала Центральна Рада, я написав у попередньому дописі. На весну 1918 р. Німеччина і Австро-Угорщина вели виснажливу Першу Світову війну. Становище їхнє було критичне. Масові призови вирвали з промисловості і аграрного сектору чимало робочих рук – Центральні держави потерпали від загрози голоду і економічного занепаду. Отримання харчів та сировини з України для них було реальним порятунком. При цьому німці ну от просто не мали сил на встановлення в Україні прямої окупаційної влади. Ідеалом для них була взаємовигідна угода з місцевим урядом. На цю ситуацію ідеально лягли і прагнення українців до Незалежності та встановлення гетьманату Скоропадського замість безпорадної Центральної Ради.

Хоча насправді, гетьманату німці не надто й раділи. На заміну соціалістичним мрійникам з ЦР пришли прагматики – фахові ділки та управлінці. Гетьманські можновладці чудово розуміли, що вони потрібні німцям і австрійцям не менше ніж ті їм і цим користувалися. Результати проявилися швидко. Наприклад, 27 травня з Німеччини в Україну прибули три ешелони з сільгосптехнікою, яку німці намагалися втюхати за 10 мільйонів карбованців. Гетьманські урядовці торгувалися аж допоки не збили ціну до 5 мільйонів – удвічі.

Міф про «грабіжницьку окупацію» руйнують мемуари сучасників:

«Це був момент найбільшого економічного виснаження, і німці чекали від нас харчової манни. Тому вони, в порушення всіх традицій, фігурували в нас не як імпортери, а виключно як експортери… Покупці ж вони були крупні і щедрі, платили охайно в німецьких марках. Тому й торгівельно-промисловий світ охоче з ними працював», – писав київський присяжний повірений А. Гольденвейзер.

Потреба у сировині по факту відкрила ринки Німеччини і Австро-Угорщини для українських товарів. Молода українська держава потребували чималих грошей – такою ситуацією гріх було не скористатися.

Від квітня по листопад 1918 р. Україна продала Центральним державам: 113 421 т. збіжжя, 66 000 т. цукру, 5 499 т. масла, 1 652 т. риби, 4 499 т. м’яса в консервах, 137 000 коней тощо й тощо. У відповідь з Німеччини прибули 21 428 вагони вугілля, 1 651 сільгоспмашина, а також обладнання, нафта, гас, пастельна змазка для паротягів і багато іншого. Австро-Угорщина додала сюди 700 вагонів солі, папір в рулонах, емальований посуд тощо.

Як це все відбивалося на рівні життя українців? Слово очевидцю:

«Життя у Катеринославі било ключем… Після радянської голодовки вражала нечувана дешевизна цін на харчові припаси та величезна кількість їх на ринках» – згадував часи гетьманату професор Ігренєв.

Дійшло до того, що український кооперативний союз «Централ» за 17 мільйонів німецьких марок викупив у Німеччині фабрику сільськогосподарських машин Гена.

Була інша проблема. Користуючись прозорим кордоном між Україною і Центральними державами, до контрабандного вивезення продуктів часто вдавалися самі німецькі військові частини. Але й ця проблема була закрита під час візиту гетьмана Скоропадського до Німеччини і його особистої зустрічі з кайзером Вільгельмом ІІ. Було узгоджене питання створення українського війська. Було домовлено, що Україна запроваджувала митну і прикордонну служби. Нарешті було укладено угоду про економічну співпрацю між Україною і Німеччиною на 1919 р. Німеччина з Україною домовлялися не тільки торгувати, а ще й сплачувати Україні мито. Ви оцінили рівень «грабіжницької окупації»? Додам, що мито німці сплачували весь 1918 р., але за меншими ставками, відповідно до ще довоєнних російсько-німецьких угод.

Зустріч німецького імператора з українським гетьманом як з лідером союзної держави неймовірно підняла престиж гетьмана Скоропадського як у середини країни, так і за її межами. Перспективи у України тоді були блискучі. Але всі їх українці обміняли на владу журналістів та літераторів і, як похідне, на зникнення України з мапи світу.

 

Гетьман і німці. Про що нам не розповіли?

Поділитися:

Гетьман і німці. Про що нам не розповіли?

Дмитро “Калинчук” Вовнянко

У попередньому дописі я вже розібрав міф «гетьмана Скоропадський намагався повернути Україну в Росію» під назвою «Грамота про федерацію». Тепер розглянемо інший міф – «гетьман Скоропадський був маріонеткою німців». Як у всіх інших, у цього міфу два автори – московські більшовики і УНРівська еміграція Винниченка і Петлюри. Ті, для кого Україна гетьмана була занадто Україною, і ті, для кого вона була недостатньо Україною. Нічого не міняється.

Почнемо спочатку. Німців до України привів НЕ гетьман Скоропадський. Німців в Україну привела Центральна Рада через свої власні лівацькі переконання та дилетантизм в питаннях керування державою. Маючи на 7 листопада 1917 р. боєздатний корпус генерала Скоропадського і низку вірних Україні полків, з якими був ліквідований більшовицький виступ у Києві та наступ 2-го Гвардійського корпусу, вже під Крути ЦР мусила відправляти зведений загін курсантів і студентів, а Київ взагалі боронила збірна команда. Не дивно, що для Центральної Ради прихід німців був порятунком не тільки від червоних, а й від власних військових (запорожців, вільних козаків), які категорично не сприймали лівих ідей ЦР. Приклад – у Києві сотник Зелінський з Запорізької бригади зірвав з міської Думи червоні прапори, а Центральна рада вимагала покарання винних у «зневазі до революційних символів».

https://tverezo.info/wp-content/uploads/2020/02/dmytro-vovnyanko-tverezo-getman-i-nimci-pro-scho-nam-ne-rozpovily.mp3?_=5

Шкода, ніхто не ставить питання – а навіщо німцям було укладати якісь угоди з Центральною Радою? Байки про якесь нечуване «джентльменство» німців не витримують критики – у сусідній Білорусі вони встановили повноцінну військову диктатуру. Але. Німцям довелося вербувати чималу кількість чиновників і офіцерів царської Росії – шалено бракувало фахівців. Те саме могло статися і в Україні, вже у квітні 1918 р. Німеччина і Австро-Угорщина воювали і потребували харчів – Центральна Рада зобов’язалася їх поставити. Та швидко з’ясувалося, що ЦР не здатна навіть навести лад у самій Україні. «Українські державні каси повністю пусті, службовці вже більше ніж місяць не отримували жалування, а міністерство добуває собі гроші, реквізуючи окрім усього іншого цукор на цукрових заводах», – так описав ситуацію посол Австро-Угорщини в Україні граф Йоганн Форґач. Звісно, диктатури німці не хотіли – бракувало людей. Встановлення гетьманату Скоропадського для них було дарунком небес.

Молитвами соціалістів Петлюри-Винниченка (які, повторюю, німців привели) був створений міф про «німецьку окупацію України», суть якого – німці силою відбирали у українців харчі та всіляко принижували українців. Диму без вогню не буває – насилля з боку німців справді мало місце. Але ставалися такі випадки переважно у квітні-червні 1918 р., коли, по-перше, загальна ситуація на селі нагадувала розквіт бандитизму, де цілі райони жили з пограбування шляхів і залізниць, а по-друге, коли проти гетьманської влади на Київщині спалахнуло повстання. Хто підняв те повстання стане зрозуміло, якщо згадати, що бунтівники відступили до Червоної Росії, аби згодом повернутися до України у вигляді Богунскої (Щорса) та Таращанської (Боженка) дивізій РККА.

Ще один міф – ніби німці забороняли гетьману Скоропадському формувати українське військо. Факти говорять про протилежне, протягом гетьманату залишилися на службі всі ті формації, що існували за Центральної Ради – Запорізька і Сірожупанна дивізії. Сердюцька дивізія була створена з нуля. Були створені військове міністерство, генштаб, військові округи і кадри восьми армійських корпусів. Ледь не єдиним розформованим загоном були Січові стрільці Коновальця. Але це – тема окремого допису, там були вельми серйозні обставини. Очевидно, головною перепоною для створення війська у гетьмана була банальна нестача коштів на його утримання. Гроші заробляли протягом літа-осені 1918 р. На ті гроші Дієва армія УНР воювала ще рік.

Але, чи відбирали німці харчі у селян силою? Як взагалі складалися стосунки гетьмана і німців? Про це – в наступному дописі.

 

Грамота про федерацію з Росією. Міфи та правда

Оббреханий гетьман

Поділитися:

Грамота про федерацію з Росією. Міфи та правда

Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Варто заговорити про гетьмана Скоропадського, обов’язково знайдеться особа, яка згадає про неї. Про Грамоту про федерацію з Росією, яка нібито стала причиною повалення гетьмана. Мовляв, гетьман Скоропадський за першої ж нагоди спробував повернути Україну назад в Імперію. Чи правда це?

Шкода, не згадують політичне тло на якому з’явилася грамота. А тло було таким. Німеччина програла Першу Світову війну. Німецькі війська, що перебували в Україні, мусили забратися на батьківщину. Як похідне, перед молодою українською державою у повний зріст поставала загроза – більшовицька Росія. На руках в українського уряду був урожай 1918 р. та кошти від продажу цього хліба Німеччині та Австро-Угорщині. Почитайте мемуари будь-кого з більшовицьких діячів – літо-осінь 1918 року в червоній Росії вирував голод. Куди підуть більшовики, було очевидно. І Україні проти червоних боронитися було нічим.

Не можна сказати, що у України взагалі не було армії – існували Запорізька, Сірожупанна, Сердюцька дивізії тощо. Січових стрільців Коновальця я тут не згадую – вони були призначені для зовсім іншої мети, а гетьман у своїх мемуарах про наміри щодо «січовиків» написав неправду. Питання полягало в іншому. Протягом 1918 р. більшовики розбудували повноцінне військо – Червону армію. Керували тою армією не комісари і не пролетарі, а кадрові генерали царської армії – Раттель, Бонч-Бруєвич, Маніковський тощо. Як кадровий військовий гетьман чудово розумів – сили нерівні аж ніяк. Так, власну армію Україна розбудовувала – були створені кадри восьми армійських корпусів. 14 листопада 1918 р. мусила початися мобілізація до війська. Але українському війську ще був потрібний час на злагодження та виучку особового складу. Потрібні були союзники.

https://tverezo.info/wp-content/uploads/2020/02/dmytro-vovnyanok-tverezo-gramota-pro-federaciyu-z-rosiyeyu.-mify-ta-pravda.mp3?_=6

Саме залученням союзників гетьман і зайнявся. Першими союзниками мусили стати донські козаки отамана Краснова. Козаки Краснова з червоними воювали весь 1918 рік. Всевелике військо Донське на той момент було незалежною державою, так само як і Україна. Мемуари отамана Краснова чітко вказують, ні в яку імперію донці не збиралися, і саме це було причиною конфлікту Краснова з генералом Денікіним. Добровольчу армію на Дону називали презирливо: «мандруючі музики», натякаючи, що жодної території сам Денікін не контролював.

Другим союзником мали стати держави Антанти – переможці у війні. Антанта могла наказати захищати Україну ще наявним німецьким гарнізонам – після капітуляції вони підпорядковувалися їй. І от тут виникла проблема. Антанта перебувала в договорі з Росією, і тому не могла укладати угоди з її уламками, по факту – сепаратистами. Антанта відверто вороже ставилася до України, у ній вона вбачала проект своїх ворогів-німців. Антанта підтримати була готова лише ту силу, яка могла виступити від імені Росії. Це й стало причиною Грамоти про федерацію.

Прибічники Петлюри та Винниченка якось забувають, що ні на яку федерацію не погоджувалися як раз таки білогвардійці. Україна не мала раніше в Імперії жодного автономного статусу – лише 9 губерній. Гетьман же пропонував білогвардійцям конфедерацію на рівних. Денікін, якого Скоропадський гарно знав по фронту, на таке не пішов би ніколи в житті. Про це промовисто написав у мемуарах генерал Врангель.

І ще питання, яке вганяє в ступор всіх гетьманофобів. А з якою власне «Росією» збирався федералізуватися гетьман? Дон і Кубань відпадають – вони вже були незалежними державами. Денікін не контролював територій, він перебував на теренах Дону. Армії Колчака ще не існувало, – була Уфімська директорія, теж незалежна. Єдиною Росією, з якою можна було об’єднуватися, була Росія більшовицька, – ворожості до неї, гетьман Скоропадський ніколи не приховував.

І нарешті. Грамота про федерацію НЕ була причиною повалення гетьмана Скоропадського. Насправді згадку про Грамоту в Декларацію Директорії вставив особисто Йосип Назарук увечері перед путчем. Незалежно від того, була б Грамота чи ні, путч проти гетьмана соціалісти Винниченка підняли б так само. Спільно з більшовиками.

Поділитися:

Оттуда пошло выражение «серый кардинал»

Юрій Гудименко

Пользуясь случаем, хотел бы вам напомнить немного о двух кардиналах.

О Ришелье, который Арман Жан дю Плесси и вообще не Ришелье, а очень даже Ришельё, надо знать как минимум то, что это, пожалуй, самая известная жертва чёрного пиара в истории (хоть и непреднамеренная). С лёгкой руки Александра Дюма кардинал стал считаться негативным персонажем, хотя, во-первых, совершенно очевидно, что именно мушкетёры вели себя как совершенно отбитые пид*ры в самом плохом смысле слова (турне к явному врагу Франции англичанину Бэкингему за подвесками ничуть не лучше турне Рабиновича в Москву, это совершенно очевидная ч.1 ст. 111 КК Украины, государственная измена), и, во-вторых, это не говоря уже про облико аморале их остального поведения.

Ришельё же считается историками всех стран одним из самых великих французов в частности и самых великих дипломатов вообще. Но людей, которые читали книги или смотрели фильмы о трёх мушкетёрах, несколько больше нежели историков (особенно если учесть, что десятая экранизация была снята в 1921 году, то есть 99 лет назад, и за эти 99 лет сняли ещё сотню экранизаций в куче стран). Поэтому отношение к Ришельё соответствующее. А, ну и в Украине все знают, что одесский Дюк – это прапраправнучатый племянник кардинала, последний из рода дю Плесси, многолетний одесский градоначальник.

https://tverezo.info/wp-content/uploads/2020/02/yuryy-gudymenko-tverezo-ottuda-poshlo-vyrazhenye-«seryy-kardynal».mp3?_=7

Вообще, про Ришельё коротко писать не получается, хотя, может, как-то и попробую. Знаковая личность, абсолютно уникальная. Но сегодня вечер воскресенья, и мне лень, поэтому упомяну только, что именно при Ришельё появился мем «серый кардинал», обозначающий человека, не имеющего власти де-юре, но крайне влиятельного по факту (вроде ватника Ермака сейчас при Зеленском: кто он там, помощник президента, казалось бы, тьфу и растереть, а поди ж ты).

«Серым кардиналом» называли, разумеется, не Ришельё – тут даже Дюма не смог напортачить, даже в «Трёх мушкетёрах» упоминается про алую одежду кардинала. Но вот о помощнике Ришельё, отце Жозефе, о котором Дюма пишет «Его имя произносилось не иначе как шёпотом», известно широкой общественности меньше, а влиятелен он был невероятно. Доверенное лицо кардинала, третий (а вероятнее всего второй) человек в сильнейшей стране Европы на тот момент, отец Жозеф носил серую монашескую одежду ордена капуцинов и прозвище «серый кардинал», хотя кардиналом по факту он стал незадолго до своей смерти, и умер, кстати, раньше Ришельё, чем страшно того обидел. Оттуда и пошло выражение «серый кардинал».

Вот он, отец Жозеф, на картине Шарля Делора – как всегда, за спиной у шефа, тёмное, но опасное пятно за ярко-алым кардиналом. Но это за спиной. А у ног Ришельё – его кошки, которых у кардинала насчитывалось полтора десятка.

В этот раз, получается, картинка не просто так. Это и хорошо.

Котики – это всегда хорошо.

Поділитися:

Помилка гетьмана Дорошенка

Дмитро “Калинчук” Вовнянко

17 червня 1668 року козацьке товариство було схвильовано новиною – був убитий козацький гетьман Іван Брюховецький. Сталося це під час зустрічі двох козацьких лідерів-антагоністів, Лівобережного – Івана Брюховецького і Правобережного – Петра Дорошенка. В подальшому Дорошенко намагався пояснити убивство випадковістю, він навіть організував Брюховецькому урочисте поховання. Але справу було зроблено – загибель Брюховецького вразила і озлобила козаків, у першу чергу – лівобережних і запорожців.

Нині очевидно – убивство Брюховецького Дорошенком було підготовлене і воно мало під собою серйозні причини. Брюховецький був типовим гетьманом-популістом. Талановитий демагог, гетьманом він став на Чорній раді (описаній Кулішем) завдяки низці гарненьких обіцянок і вдалому іміджу перед козаками як «свого хлопця». Проте. Брюховецький вдався до репресій проти своїх противників. Брюховецький проводив відверто промосковську політику. Брюховецький підписав Московські статті, які неймовірно обмежили владу гетьмана, а взамін отримав титул московського боярина і шлюб з княжною Долгоруковою. Як прибічник Москви Брюховецький виступав проти Правобережного гетьмана Дорошенка і його козаків.

https://tverezo.info/wp-content/uploads/2020/02/dmytro-vovnyanko-tverezo-pomylka-getmana-doroshenka.mp3?_=8

Проте зустріч їхня мала цілком конкретну причину – два гетьмани домовлялися про спільні дії проти Москви. Справа в тому, що після підписання Москвою Андрусівського миру, який закріпив розділ України між Річчю Посполитою і Московією, на Лівобережжі почалися виступи проти московської влади, які перетворилися в повноцінне повстання. Брюховецький опинився перед вибором – очолити виступ чи залишитися на боці Москви? Не наважившись виступити проти козацької старшини, Брюховецький очолив повстання і покликав на допомогу запорожців і Дорошенка. Попередньо було узгоджено, що Дорошенко зречеться булави, а Брюховецький стане гетьманом обох боків Дніпра і вони діятимуть спільно. Смерть Брюховецького зруйнувала ці наміри. Але.

Дорошенко також не отримав жаданого – він не став ватажком всіх козацьких сил. Підступне вбивство Брюховецького, який їхав з Дорошенком домовлятися, козаків вразило і розлютило. Зразу ж від Дорошенка відкололися запорожці – вони виступили проти гетьмана. Владу Дорошенка відмовилася визнавати частина лівобережних полків. Невдовзі все Лівобережжя обрало собі гетьманом Многогрішного і повернулося у підданство до Москви. Убивство Брюховецького справі явно нашкодило. Навіщо ж Дорошенко вдався до цього кроку?

Ну, по-перше, було очевидно, наскільки ненадійним союзником для державника Дорошенка був Брюховецький. Демагог та авантюрист, без якихось твердих переконань, Брюховецький будь-якої миті міг знову домовитися з Москвою і тоді він міг претендувати на Правобережжя України вже як гетьман обох сторін Дніпра, – точніше, Москва претендувала б його руками. По-друге, до такого кроку Дорошенка підбивали родичі противників Брюховецького, покараних ним раніше. Певно, всі ці дивовижні люди переконували Дорошенка, що варто прибрати Брюховецького, як Лівобережжя саме побіжить під булаву Дорошенка. Сталося ущент інакше. В козацькому товаристві стався черговий розкол, який був початком кінця Дорошенка як лідера визвольної боротьби.

Очевидно – прибравши Брюховецького силою, Дорошенко фатально помилився. Популярність популіста Брюховецького була значно більша, ніж він думав. Дорошенку треба було в тих умовах робити щось одне. Або рубанути Брюховецькому в очі правду-матку про те, що він йому не вірить і ставати під його руку не буде. Або домовитися з Брюховецьким і дати йому «обхезатися». Зазнати військової поразки або дискредитувати себе якимись переговорами. Убивати треба було не Брюховецького, а його імідж. Так, це жорстоко – чимало козаків би загинули. Так, в оточенні Дорошенка не бракувало людей, які казали: «якщо чекати – боротися не буде за що, України не стане». Дорошенко дослухався і мав те, що мав.

Історія вчить, коли здається, що ситуація безнадійна, треба не забувати – силове рішення подекуди може неймовірно нашкодити.

 

Ілюстрація на заставці © Юрій Журавель

Поділитися:

Оббреханий гетьман

Дмитро Вовнянко

Націю характеризує її ставлення до власної історії. Часто достатньо поглянути на те, кого зі своїх лідерів нація сприймає героями – і все зрозуміло. У Британії герої – королі, що зміцнювали імперію, комерсанти і приватири-пірати. Десь те саме у США, герой це той, хто приніс користь державі – не примарну а реальну, у вигляді перемоги, реформи або фундаментальної споруди.

В Україні з цим – повна катастрофа. Герой для українців — це той хто боровся за Незалежність України і зазнав поразки. Ті, хто з незалежної України намагався збудувати повноцінну державу, в українців у героях не ходять. Показовий приклад тут – гетьман Павло Скоропадський. Навіть зараз він залишається лідером України, якого ненавидять категорично всі. Для російських імперців він – ворог, позаяк очолював незалежну Україну і за це його ненавиділи Шульгін і Денікін (реальний факт). Для шанувальників СРСР Скоропадський – царський генерал, землевласник і знову таки сепаратист. Найцікавіше те, що й для багатьох українських патріотів Скоропадський – ворог.

https://tverezo.info/wp-content/uploads/2020/01/dmytro-vovnyanko-tverezo-obbrehanyy-getman.mp3?_=9

Головна претензія до Скоропадського ніби він «будував в Україні Росію», мовляв – він був недостатньо українцем і тому залучав на службу чимало імперських чиновників, до України байдужих. Окрема тема – нелюбов гетьмана до галичан, насправді – історія, що заслуговує на окремий допис. Ну й звісно «Грамота про федерацію» від листопада 1918 р.

А от що лишається за кадром. У гетьманських установах працювали такі щирі патріоти України, як В’ячеслав Липинський, Сергій Шелухін, Дмитро Дорошенко (автор чудових мемуарів), Михайло Чубинський (син автора гімну «Ще не вмерла Україна). Міністр шляхів сполучення гетьмана Борис Бутенко провів українізацію залізниць – на листи російською мовою його відомство стабільно відповідало німецькою або французькою і тим примусило писати українською інші міністерства. Мінстецем гетьмана Скоропадського працював Дмитро Донцов – майбутній теоретик інтегрального українського націоналізму.

При владі гетьман Скоропадський перебував біля 9 місяців. На момент його приходу до влади на Україні висіли шалені борги, країна була пограбована більшовицькою навалою, країна щойно вийшла з Першої світової війни. Стояли виробництва. Потоком валили біженці з більшовицької Росії. В Україні було біля півмільйона безробітних. Ситуація «пан або пропав» – у всій красі. Проте.

Гетьману Скоропадському вдалося впоратися з усім цим. Виступивши гарантом дотримання права приватної власності, гетьман зумів запустити посівну і відновити роботу виробництв. Угоди з Німеччиною і Австро-Угорщиною відкрили для українських товарів ринки тих країн. Були засновані повноцінний Державний банк, Земельний банк, був створений перший в історії бюджет країни. Відновилася робота залізниць, запрацював видобуток вугілля. Була запущена повноцінна українська валюта – гривня і карбованець. Були впроваджені митна служба, прикордонна служба. Запрацювали органи поліції (державна варта) і спецслужби – Дмитро Донцов згадував, як Держварта заарештовувала учасників проросійських акцій. Зрештою і Дієва армія УНР, з якою воював Петлюра, складалася з частин, що існували за гетьмана.

Гетьманом Скоропадським були створені Академія наук України і два перші українські університети – у Києві та в Кам’янці-Подільському. З’явилася національна опера. Були відкриті 150 українських гімназій – справжніх, з підручниками і навчальними матеріалами.

Те, як українці відплатили гетьману Скоропадському за все це – загальновідомо. Українці захотіли, аби владою стали письменник Вінниченко і журналіст Петлюра – тодішні шоумени. Я часто ловлю собі на думці – а українцям потрібна держава взагалі? Мені часто наша нація нагадує того неробу, який мріє про чарівні палаци – проте не будує собі навіть убогу хатину. Лідер, що намагається зробити з України не примарний рай на землі, а звичайну державу, здатну бодай оплачувати своє існування, для українців – не герой. Яких лідерів хочуть українці? Янголів? Але янголи не ходять по землі.

Поділитися: