Нам не треба, щоб в Росії було добре, нам треба, щоб Росія від…чепилася

Віктор Трегубов

Дуже задовбався спостерігати за прекраснодушними співгромадянами, що щиро співчувають Навальному. Мовляв, от він – шанс Російської Федерації стати нормальною, демократичною, ліберальною державою…

Я тут вбачаю відразу три помилки: помилку образу, помилку масштабу, та помилку цілі.

Помилка образу – це такий дуже чудовий wishful thinking, який не перестає мене дивувати. Люди люблять натягувати на політиків певні образи просто тому, що їм хочеться, щоб цей політик був саме таким. Часто цей образ на політику сидить, як на корові черкеське сідло, але люди тільки піддають напору у спробі їх сумістити.

Сонечки, Навальний – російський нацик. Коли його країна рвала Грузію, він обзивав грузинів “гризунами” та вимагав негайно депортувати усіх етнічних грузинів із РФ. Він жартував про “білоруську мову, яку вигадали кавказці з падонками”. Він йшов на мера Москви з обіцянками депортувати мігрантів у Середню Азію. Він брав участь у “Російських маршах” із відвертими зігометами. Про “Крим не бутерброд” ви в курсі.

Ні, це я ще не кажу, що він поганий (хоча він, звісно, рідке лайно). Я просто хочу запитати: яким боком він – ліберал та демократ? Ну, курча, яким? Ліберал та демократ не може бути шовіністом, а він – органічний шовініст, який щиро зневажає всі нації довкола. Так, останній час він це трішечки маскує, але натура проривається – як цитата його самки з “Брату-2”.

Чи, може, ви десь бачили його вибачення перед тими самими грузинами? Чи, може, в своїх публічних виступах він просуває хоч якусь саме ліберально-демократичну повістку, а не тільки антикорупційну та антипутінську? Це не одне і те ж, рідні. Я вам страшну річ скажу: якщо ви подивитеся інтерв’ю Путіна середини дев’яностих, до стрімкого злету його кар’єри, то Путін там виглядає більш ліберальним, демократичним та європейським діячем, ніж Навальний зараз.

Втім, окей. На секундочку уявімо, що в Росії до влади прийшов не справжній Навальний, а такий собі Навальний мрії, яким його бачать прекраснодушні людоньки. Не нацик-нарцис, а ліберал і демократ. От як змінить він Росію на демократичну державу…

Десь тут був кордон між ідеалізмом та ідіотизмом. Обережніше. Не притулятися.

Роль особистості в історії не настільки велика. Люди, які намагалися зробити Росію чимось, схожим на цивілізацію, були. Інколи навіть приходили до влади. Результат ви знаєте. Гірше того, відкати були жахливі. Класичний приклад – більшовики після Тимчасового уряду.
Це була друга помилка – помилка масштабу.

Третя помилка – помилка цілі. Окей. Уявімо, що якимось чином Росія стала ліберальною, демократичною та цивілізованою. Радий за неї.

А нам-то що? Що нам треба від Росії?

Нам від Росії треба деокупації українських територій і припинення як відвертої, так і прихованої агресії проти самої нашої суб’єктності. Нам не треба, щоб в Росії було добре, нам треба, щоб Росія від… чепилася.

І тут часто чую таку сентенцію: а от якби Росія стала ліберально-демократичною, вона б і сама перестала…

І ось тут дуже важливо. Тут я не буду казати, що це прекраснодушна помилка. Це не вона. Це брехня. Небезпечна брехня. Ідеологічно-догматичне твердження, що не має нічого спільного з реальністю.

Якщо в Росії буде вільний ринок, зміна влади, свобода преси та зібрань, ЦЕ АЖ НІЯК НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО РОСІЯ ВІДЧЕПИТЬСЯ ВІД УКРАЇНИ ЧИ ПОЧНЕ ПОВАЖАТИ СУСІДІВ ВЗАГАЛІ.

Ні, не означає. Точно не означає. Це непов’язані речі. Російський шовінізм та імперіалізм сидить не в Путіні чи в Навальному (хоча в них – повні штанці), він сидить у абсолютній більшості росіян, які мають хоч якийсь політичний світогляд.

Вибачте, що ламаю догми вашої громадянської релігії, але це занадто важливе питання, щоб дозволити собі самообман. Це європейці можуть собі дозволити наївне “проблема в Путіні”. Ні, проблема в типовому російському виборці. Він саме такий: ксенофобічний, агресивно-параноїдальний, схильний сприймати весь світ ворогами, а Україну – законною ціллю.

Росія не почне себе добре вести, бо стане цивілізованою. Цивілізаційний прогрес в Росії ніяк не стримує її імперіалістичне світосприйняття і загарбницькі тенденції. Петро Перший та Катерина Друга були дуже, дуже прогресивними монархами.

Отже.

Ні, ворог нашого ворога не завжди наш друг. Нам немає сенсу принижуватися, підтримуючи шовіністичну мерзоту, яка вголос заявляла, що зневажає українську територіальну цілісність. Укріплення цієї мерзоти аж ніяк не на нашу користь.

Єдиним нашим серйозним союзником в російській політиці є конфлікт сам по собі.

Єдиною нашою ціллю щодо Росії може бути створення в ній такої ситуації, коли вона припинить окупацію українських земель та агресії проти України тому, що буде змушена. Не тому, що стане доброю та сама захоче – не стане і не захоче, а тому, що не зможе інакше. Тому що змушена буде піти з Донбасу, з Криму, з Сирії, з Придністров’я. Чисто фізично, бо не стане коштів, бо війська будуть потрібні вдома, бо постане питання про утримання власних регіонів, а не загарбання чужих.

Це важкий сценарій. Наразі малоймовірний. Але значно, значно ймовірніший за прекраснодушну лабуду про російських демократів.

P.S. Один коментар був настільки хорошим, що я його прямо сюди додам.

Поділитися:

У нас йде битва за уми та серця. Між ватниками та людьми

Віктор Трегубов

Я вам одну річ скажу, тільки ви мене не розірвіть, ок?
У нас йде битва за уми та серця.
Між ватниками та людьми.

Битва за уми та серця – це коли людина була такою, а стала іншою. Була проукраїнською, але стала ватною. Або була ватною, а стала проукраїнською.
Правильно ж кажу?
Себто наша мета, в ідеалі, – щоб якнайбільше ватників стало українськими патріотами. А мета Кремля – зворотна.
Все ще правильно, чи не так?

А зараз скажу дещо, що запалить сраки.
Якщо це справді наша мета, то ми маємо приймати тих, хто раніше був ватниками, але змінив свої погляди. Логічно? Логічно.
Бо ж якщо ми не будемо їх приймати, то наша мета так і залишиться недосяжною. Навіщо вести проукраїнську пропаганду і переконувати людей, що вони – українці, а не ватники, якщо коли вони це переконання здобуть, ти їм відразу розповіси, що вони не українці, а ватники. Бо ж в минулому – яке вони вже не змінять – вони такими були?
Сорі, але це арифметично просто. Але чомусь не всім очевидно.

Тут зараз народ бігає з цькуванням дівчини-журналістки, що-де у 2014-му (у віці 14 років) закликала “врятувати Донбас від української армії”, а зараз гарною українською пише, що була мала та дурна. Мовляв, не віримо дівчині.
Я поняття не маю, чи можна вірити конкретно цій дівчині. Тут потрібен хтось, хто довго її знає. Але я бачу певний негатив в тому, що низка коментаторів явно готова проголосити “відрізаними шматками” усіх, хто хоч колись мав ватні погляди – навіть у підлітковому віці.

Але з таким підходом ми війну за душі не просто програємо. Ми її вже програли. Бо якщо ми оголосили навічно проклятими усіх, хто не мав проукраїнських поглядів станом на якийсь конкретний час, немає жодного сенсу вести якусь проукраїнську пропаганду після цього часу. Адже якщо ми вже не готові приймати цих людей, якщо не віримо в саму можливість зміни їхніх позицій, то нащо витрачати зусилля?

Сорі. Розумію, що інколи горить, але це дуже проста арифметика.
І дуже невблаганна.

Поділитися:

Страхи про «капіталістичне пекло»

Віктор Трегубов

Перекладаю одну книжечку про капіталізм та паралельно граю у дві гри, які малюють “капіталістично-лібертаріанське пекло” – The Outer Worlds та Cyberpunk 2077. Ну, класика – світи, де багатенькі капіталісти купаються у розкоші, а нещасні прості люди прозябають.
Це така дуже цікава “чорна легенда”. Чорні легенди завжди цікаві.

От, наприклад, була чорна легенда про те, що інквізиція масово спалювала вчених. Це брехня – себто просто вигадка, але вже сотні років вірити в це мало не суспільна норма, яка впливає на сприйняття цілої інституції. Світоформуюча неправда.

Так і тут – суспільне сприйняття “як працює капіталізм” повністю відрізняється від того, як працює капіталізм. Хоча тут мова не йде про події сивої давнини, а буквально про те, що діється довкола нас. Я не кажу про співставлення достатку країн капіталістичного та довколамарксистських шляхів, навіть не прошу порівняти дві Німеччини, дві Кореї чи нас з Португалією. Я про те, що навіть у внутрішній логіці цієї чорної легенди є критичні хиби.

“Чорна антикапіталістична легенда” (ілюстрації – Кукринікси), в якій капіталісти активно будують суспільство прозябання простого народу та власного домінування, ламається о дві складові реальності.

По-перше, капіталісти завжди зацікавлені в високій платоспроможності покупця. Сюрприз, курча. Отому капіталісту у фраці та циліндрі вигідно, щоб в тебе, Вася, були гроші, на які ти купував би його товари. Якщо в тебе їх не буде, він розориться. І краще б в тебе було достатньо грошей не на капусту, а на айфон, бо у айфона значно вища додана вартість.

По-друге, ніщо так не скорочує історично велетенський розрив у доступі до благ, як вільний ринок. Зараз простий селянин має доступ до благ вищий, ніж ще сто років тому мав князь. В нього сральник опалюється. Його “Нива” їздить швидше за будь-який диліжанс чи Студебекер. Він може мати доступ до кращого лікування, він може обирати з більшого асортименту їжі, в нього є інтернет, а в інтернеті – задоволення духовних потреб на будь-який смак, від найвищого до найнижчого.

Так це ж, ви скажете, не капіталізм, а прогрес!

Але саме капіталізм рухав і сам прогрес і, що важливіше, впровадження його досягнень у реальне, побутове життя. Саме він створив безліч масових ринків того, що без нього було б штучними об’єктами розкоші. Не було б сучасного світу автомобілів без Форда, сучасного світу комп’ютерів без Apple, IBM та Microsoft, сучасного світу музики без Sony… Навіть Мікояну не було б в кого стирити рецепт “найкращого в світі радянського пломбіру” без клятих американських капіталістів. Соціалістичним режимам залишалося епігонити за клятими ворогами із відставанням у покоління.

І тут є велика іронія. Бо прогрес, викликаний ринковою конкуренцією, не тільки зрівнює сучасного “простого хлопа” з минулим князем. Він ще й скорочує дистанцію між сучасним “простим хлопом” та сучасним багатієм. Бо і в того, і в того є смартфон, різниця в моделях. І в того, і в того є авто, різниця в пафосі та можливості розігнатися з порушенням ПДР. І той, і той більшу частину життя їдять приблизно одне й те ж саме. Різниця хіба в можливості придбати нерухомість.

І з огляду на це все всі страхи про “капіталістичне пекло” виглядають все більше анахронічним. Так само анахронічним, як усі оповіді про пригноблений робітничий клас-гегемон у постіндустріальному суспільстві. Але живуть. Через довгу низку психологічних трюків та комплексів.

Але це вже інша історія.

* * *

Критична проблема усіх сучасних довколамарксистів – те, що вони підсвідомо, інтуїтивно розглядають економіку як замкнену систему та гру із замкненою сумою. А це неправда. Простіше кажучи, в їхній свідомості “щоб у когось стало більше благ, потрібно, щоб у когось стало менше благ”. Тож ідеальний варіант – просто розподілити ці блага рівнесенько.
А фіг там.

В реальності ж кількість благ зростає, та доступ до них полегшується. І так, ринкові економічні зносини значно пришвидшують цей процес, а їхні обмеження – сповільнюють. Довколамарксисти сакралізують “рівність”, зауважуючи, що за такої моделі одним дістається більше, ніж іншим. Це філософія заздрості, філософія нікчемності, згідно якої проблемою є не динаміка твого добробуту, а динаміка добробуту сина маминої подруги, з яким ти не можеш припинити себе порівнювати.

Тож довколомарксистська тактика – давайте ми запровадимо якнайширше втручання задля “справедливого розподілу” (окрема тема – чому “рівний” видають за “справедливий”). Так, це уповільнить процес зростання благ та полегшення доступу до них в цілому, але ніхто нікому не буде заздрити.

Тому нормальне, вільне суспільство – це коли сьогодні і в лінивого Васі, і в працьовитого Петі по п’ять свиней, а за рік в Васі десять свиней, а в Петі – двадцять свиней. Ідеальне довколомарксистське суспільство – це коли сьогодні Васі та Петі по п’ять свиней, а за рік в Васі сім свиней та в Петі сім свиней. Сім – це менше, ніж десять. Але Васю гріє душу думка, що Петі не краще.

Звісно, це в ідеальному світі. Якого не існує. Реальне довколамарксистьке суспільство – це коли спочатку в Васі та Петі по п’ять свиней, а за рік в Васі дві свині, в Петі куля в голові. Зате чотири свині у комісара, який забезпечує всім рівність свиноможливостей. Він відібрав всіх у Петі та більшість у Васі, але частина здохла, бо він не вміє доглядати.

Отаке свинство, шановні.

Поділитися:

Парадокси традиційної моралі

Віктор Трегубов

Давно хотів написати цей пост, але натхнення не вистачало. Дякую угорському депутату, що через Конституцію закріпив поняття шлюбу як союзу чоловіка та жінки і пішов в розпал карантину до гей-клубу, закидатися екстазі та трахатися з хлопцями.

Він не один такий, ви знаєте. Головний гомофоб РФ, наприклад, шалунішка Мілонов – його щирий колега.

Тут є фрейдистська теорія, що усі гомофоби – насправді латентні геї, і їхня ненависть – результат подавлення. Мені такий підхід ввижається можливим щодо деяких, але навряд чи щодо усіх.

В мене є більш складне пояснення. І не тільки гомофобів, які виявляються латентними геями, а й взагалі цілої низки парадоксів. Як так виходить, що борці за традиційну культуру самі часто опиняються не відповідними цьому гордому званню?

Ми ж це часто спостерігаємо. От бігає хлоп, бідкається на те, що нація вимирає через те, що традиційний шлюб занепав. Питаєш – хлоп, скільки в тебе дітей? Жоооодного…

А треба троє, хлопе. Ну, себто треба більше, ніж 2,3, але доведеться округлювати. Після третього ти можеш бігати, волати та когось звинувачувати. А поки трьох немає, ти співучасник цього вимирання. А якщо жодного, то ти з точки зору репродуктивної демографії все одно, що гей.

І він же це знає. Але все одно бігає та плакає.

Чи інший розклад буває. Наприклад, бачив я нещодавно цікаву лекцію про українські молодицькі сексуальні ігри – притули, притирання на вечорницях етс. А під лекцією були коментарі, і в коментаторів рвало шаблон – як це було, якщо суспільство було дуже консервативне, і, наприклад, покритка мала ганьбу на все життя?

Ось тут дуже важливо зрозуміти, що ПРОТИРІЧЧЯ ТУТ ВЗАГАЛІ НЕМАЄ. Ба навпаки – тут є своя логіка.

Є така штука – традиційна мораль. Вона досить універсальна. До цього словосполучення люблять додавати національні означення, але насправді в більшості націй, окрім зовсім екзотичних, ця традиційна мораль означає приблизно одне й те ж. Хоч кашуба запитай, хоч пакістанця, що то є таке, він тобі скаже – жінки цнотливі та скромні, чоловіки хоробрі та чесні, ніхто в сраку не довбеться, а секс тільки після шлюбу. Тут можливі варіації у культурах, де дозволена полігамія, але загальний принцип той самий.

У традиційної моралі завжди і в усіх культурах є проблема. Вона стосується того, ЩО БАЧАТЬ ЛЮДИ. І не стосується того, що вони не бачать, або домовляються не звертати уваги. Традиційна мораль претендує на те, що є загальним дороговказом в усіх життєвих ситуаціях, але реально завжди є ним тільки в тих, про які стає широко відомо.

Так, “офіційно” цього ніхто не скаже. Але реально в усіх культурах ми це так чи інакше знайдемо.

Себто реально – тільки після шлюбу. Цноту треба берегти. Але якщо на притулах дівчинка потре хлопчикові прутень, то ж наче й не зовсім те, проникнення не було ж. Звісно, це треба потайки, але ВСІ ТАК РОБИЛИ. “Мати не сварила – сама такой була”. І взагалі, рибку з’їсти, відомо куди сісти та цноту зберігти технічно можна, якщо знаєш, як сідати.

І при цьому абсолютно логічно, що все одно траплялися ексцеси, а за результатами притул – вагітності. Бо підлітки не дуже уявляли, як воно взагалі працює. Бо батьки – пристойні люди – їм просто про це не розповідали. Розповідати було наче й непристойно. А відпускати на вечорниці – пристойно. Притулятися там – нормально, бо всі так робили. Але якщо залетіла – капець тобі, бо тебе зневажатимуть навіть ті, хто на сусідній койці притулявся, просто обережніше.

І це стосується не тільки сексу. Сама сутність традиційного підходу на практиці – нікого не хвилює, що ти робиш, поки сусід не бачить.

Саме це породжує такі феномени, як “вдома він дружину в криваве месиво місить, але щонеділі в церкві охайний”, або “знає кожен прутень в селі назубок, але вважається поважною матроною, не те що ота шльондра, що під вінцем з пузом стояла”.

Саме тому ситуація, при якій людина активно виступає проти якихось “аморалів” (ЛГБТ, чи вжитку речовин, відмінних від “традиційного” алкоголю), але сама цим займається системно та активно – це абсолютно логічна та послідовна ситуація, і прекрасно вміщується в голові цієї самої людини. Бо вона ж це робить не публічно!

Не публічно – можна. “Мені пофіг, чим вони там займаються, головне, щоб це не вважалося нормою”.

Бо в цій системі принципово, що саме ВВАЖАЄТЬСЯ за норму, а не що реально нею є.

Тому, наприклад, росіяни постійно теревенять, які аморальні голандці. Бо в них дозволена секс-робота та трава. Насправді з якого боку не підійди – голандці значно моральніша за росіян нація. В них значно менше реальних наркоманів, значно менше дітей в дитбудинках, значно розвинутіша благодійність, та й кожна третя вебкам-модель аж ніяк не голандка.

Але у російській – традиціоналістській – парадигмі важливо не те, що в них є, а те, що в них дозволено офіційно. Не те, яка справді в них мораль, а те, що вони проголосили за стандарт.

Це фарисейство. Але це – закономірний результат ситуації, в якій суспільство боїться поглянути саме на себе, боїться прийняти себе. Люди проголошують за стандарт закон, якому не збираються слідувати – і пишаються вже цим стандартом. Бо це набагато легше, ніж змінити самого себе.

Так само, як набагато легше твердити, що борешся за традиційну сім’ю, ніж ї створити.

 

Ілюстрація © Ірина Сазонова

Поділитися:

Москва проиграла не только Украину – она проиграла все влияние в мировом православии

Синод Кіпрської Православної Церкви підтримав рішення Архієпископа Хризостома визнати ПЦУ

Синод Кіпрської Православної Церкви 25 листопада 2020 року оприлюднив комюніке щодо підтримки рішення Блаженнійшого Архієпископа Нової Юстиніани і всього Кіпру Хризостома ІІ про визнання Православної Церкви України.

«Священний Синод Церкви Кіпру на засіданнях 23 і 25 листопада 2020 року детально обговорив українське церковне питання і проблемну ситуацію, що виникла з поминанням Блаженнійшим Архієпископом Кіпрським Хризостомом Епіфанія як Предстоятеля Церкви України, і вирішив не виступати проти цього рішення Його Блаженства. У той же час, Священний Синод очікує широкого обговорення із загальною участю для подолання нинішньої кризи, яка загрожує розколом Церкви Христової», – йдеться у повідомленні.

Джерело


Віктор Трегубов

Синод Кипрской церкви подтвердил право предстоятеля поминать Православную церковь Украины.

Этому предшествовала традиционная частушка “этого не будет!” со стороны РПЦ и ее лоялистов в Украине. Как в рамках общей войны с реальностью, так и в качестве мантры. Предварительно Москва, пользуясь влиянием на Кипре, зарядила четверых местных епископов на бунт в попытке откатать признание со стороны предстоятеля. Судя по новостям с Синода, бунт был вежливо и в духе братской любви подавлен.

Это, кстати, показывает слабость российской тактики. Пишу это смело потому, что тактику Россия не меняет и менять не собирается, на другую психологически не способна.

Россия очень долго набирала мягкую силу в православных странах, улещивая тех или иных епископов условными соболиными шкурками. Это неплохо проходило в славянском мире и на постсоветском пространстве, а вот в греческом натолкнулось на коронное греческое чувство национальной исключительности и немного забуксовало. Однако Кремль прилагал большие усилия. В итоге в православии вообще и во многих церквях в отдельности сформировались промосковские партии.

И тут вот какая оказия. Эти партии и внешнее влияние вызывали беспокойство у других епископов, в том числе предстоятелей церквей. И “украинский кризис” внезапно стал для них возможностью эти партии подавить.

Представьте, что противник под видом союзника скрытно накапливает влияние и вербует предателей среди ваших войск. Правильная тактика здесь – пока он еще не накопил решающее множество, вызвать ситуацию, в которой он вынужден будет дать своим лоялистам команду “в атаку” и поднять бунт до того, как он будет подготовлен.

Именно это и сделал Вселенский патриарх Варфоломей. Он создал ситуацию, в которой все московские консервы просто обязаны были вскрыться и рвануть вперед. Но их было объективно недостаточно – много меньше, чем московские агенты на местах рапортовали в центр, из которого пришла команда “вперед!”. И поэтому московская партия с треском проиграла. Но она проиграла не только Украину – она проиграла все влияние в мировом православии. Все должны были дать ответ на вопрос “С кем вы, деятели церкви, с Константинополем или с Москвой?” – и за Москву оказалось исчезающе мало. А, значит, все ее претензии на глобальное православное лидерство – лишь бахвальство дикаря, надутого деньгами от вождя в обмен на верную тому вождю службу.
Сейчас ситуация повторилась локально, на Кипре (а до этого – в Греции). Кипр – очень сложный регион. Там велико влияние российского бизнеса, а многие местные считают, что лучше поддерживать хорошие отношения с РФ в противовес Турции (возможно, случай Армении открыл им глаза на бессмысленность такого подхода).

Тем не менее, даже на Кипре российская партия проиграла, а предстоятель, архиепископ Хризостом, сумел использовать ситуацию для утверждения своего авторитета. Большинство его поддержало, а епископы пророссийской партии оказались в щекотливой ситуации. Их пример – другим наука. Для других предстоятелей православных церквей, озабоченных влиянием Москвы у себя, это – привлекательная возможность от него избавиться. К объективным аргументам – богословским и церковным – добавляется субъективный, касающийся внутреннего устройства. Это много.

Отдельно следует поблагодарить уже Русскую православную церковь за то, что к организации “бунта” привлекла личностей, чьих интеллектуальных компетенций вряд ли было бы достаточно для уверенной уборки в клетке у попугайчика.

Впрочем, нам ли в Украине этому удивляться?


РПЦ прекращает поминовение Архиепископа Кипрского Хризостома II

Фото © СПЖ

Поділитися:

Совок протирічить Україні

Віктор Трегубов

Знаєте, сонці, під впливом емоцій щодо справи Стуса одне можу пообіцяти напевно.

Там, де ми проб’ємося до влади, питання про монументальну пропаганду радянської доби, про захист честі та гідності Мертвечуків, про Безсмертні полки, про Жукових та інші фекальні сталагміти, що їх використовує держава-агресор тут, буде просто знято з порядку денного. Разом із об’єктами обговорення. Принаймні, ми зробимо для цього все, а наше “все”, як знають всі, хто за нами стежить, – це трішки більше, ніж “все” у більшості інших.

Я точно не готовий більше слухати вскукареки про нашу історію, про ДніпроГЕС, збудовану особисто ЦК КПРС, про піонерів-гемороїв та про святе право Кремля використовувати тут свої soft power assets. Все. Це вже не просто гидко, це вже абсурдно.

Я перестав розуміти, чому проспект неподалік мого дому досі носить назву Героїв Сталінграду. Мені й про Малиновського (іхтамнет в Іспанії) та Тимошенко (командувач у агресії проти Фінляндії) все важче розуміти, а тут Сталінград. Сталінабад, курча.

Совок протирічить Україні – це саме той випадок, коли або український топос, або совковий. Або страждають совки, або страждають українці, або беремо компромісний варіант, проспект Героїв Сталінграда впирається у вулицю Степана Бандери, і страждають обидві категорії.

Здається, ми вже переросли перехідний період піклування про ніжні почуття бабусь-КПРСниць та дідусів-НКВДшників. Час вже потурбуватися про наступні покоління.

Поділитися:

Реальне проти проголошеного

Віктор Трегубов

Мало що мене бісить більше за людей, що підмінюють реальність формальністю. Навіть тоді, коли формальність шкодить реальності.

Донедавна у нас була повністю нелегальна ігорка. Пов-ніс-тю.

При цьому Космолотів на кожному кроці було (і досі є) більше, ніж хлібних крамниць. Це не заважало на серйозних щщах обговорювати, чи легалізовувати, чи, може, ні, бо це ж негативно повпливає…

КУРЧА, ТВОЮ МАТИ ЗА НОГУ, У ТЕБЕ БУКВАЛЬНО ЗАРАЗ В ДОМІ КАЗИНО І ЩЕ ОДНО НАВПРОТИ

… на моральний стан нашої молоді?

Говоримо про легалізацію медичного канабісу. Знов на серйозних щщах:

– Чи не призведе це до зловживання…

КУРЧА, МОВА ПРО МЕДИЧНИЙ, ЇМ НЕ УПОРЕШСЯ. В ТЕБЕ БУКВАЛЬНО ЗАРАЗ НА ДОМІ ЧОТИРИ ГРАФІТІ ТЕЛЕГРАМ-КАНАЛІВ З ЗАКЛАДКАМИ, В КИЄВІ ТРАВУ КУПИТИ ПРОСТІШЕ, НІЖ СВІЖІ ОВОЧІ

… цим жахливим наркотиком?

Про легалізацію проституції. Чи не призведе це до закабалення…

КУРЧА, ГУГЛ ПРОСТИТУТКИ КИЇВ, ЗАМОВИТИ ЛЕГШЕ НІЖ ПІЦЦУ, ЩЕ Й ШВИДШЕ ДОЇДЕ, ТІЛЬКИ ТАК ДІВЧАТ ПРАВОПОХОРОНЦІ КРИШУЮТЬ

… наших чарівних жінок?

Реальне проти проголошеного. Якщо ми щось проголосили тим, що нам не подобається, – ми його побороли. Якщо проголосили, що його нема, – його нема. А те, що воно із забороною розквітає в потворніших формах ніж без неї – привіт сухому закону – це “нє-нє-нє. Ви змушуєте нас діставати голову з землі і дивитися на світ в усій його складності та неприглядності. Фу такими бути! Ай-яй-яй вам, аморальні люде!”

Як мене задовбало це убойне комбо з ханжества та тупізни.

Поділитися:

Про ветеранів і взагалі про громадян

Віктор Трегубов

І ще дещо маю сказати. Дуже важливе. Щоб люди на мене надалі ображалися не за вигадане, а за справжнє.

Про ветеранів і взагалі про громадян.

Я вірю в рівність людей на старті, але я не вірю в їх рівність по ходу. Бо люди різні. І вони роблять різні речі – різні за обсягом роботи, різні за самовіддачею, різні за результатом.

Хтось робить героїчне. Хтось робить страшне. А хтось не робить нічого. Це нормально – кожен сам обирає свій шлях. Але на виході маємо різних людей з різним досвідом та різними заслугами перед суспільством – згідно їх власного вибору.

Тому є люди класні, є люди кепські, а є люди ніякі.

Ветерани – особлива категорія.

Суспільство покладає на ветеранів великі надії. Це такі сучасні супергерої, які прийдуть і все розрулять. Бо вони ж захищали країну, а значить, патріоти. Ризикували життям, а значить, відважні. От хай відважні патріоти нам тут прийдуть і порядок наведуть.

Тим сильніше розчарування, коли приходять люди з фронту, а вони не такі. Не класні, не здоровенні, і головне – не палають бажанням вирішувати твої проблеми. Покоцані, простуваті, з проблемами із фізичним та душевним здоров’ям. П’ють. Лізуть битися. Роблять щось не те. Наприклад, самоспалюються, так. Ми від них не цього чекали, коли постили свічечки.

Тут можна було б перейти до брудної лайки, але ні, я поясню.

Є дуже проста картинка – така, що більше личила б Однокласникам ніж Фейсбуку, але я її наведу. Бо цей випадок вона добре ілюструє.

Справа в тому, що ветерани саме такі саме тому, що вони пройшли через те, через що інші не пройшли. Саме тому, що цей шлях потребував жертв, і вони жертвували власним здоров’ям, власним часом, власною нормальністю в очах інших. З фронту прийшли супергерої, які повністю витратили свої суперсили. І тепер вони не те що вас не порятують, це багатьом з них потрібна допомога.

І вже точно вони не будуть вирішувати за вас власні проблеми. Їм би зі своїми впоратися.

Я не ідеалізую тих, хто воював. Я чудово знаю, що не всі уходили героями, не всі були героями, а ті, які були, здебільшого повернулися у вкрай негероїчному стані.

І саме через це вони заслуговують на безмежну повагу. Саме тому, що це – результат їхньої жертви.

Їхні думки, вчинки та дії можуть здаватися вам неправильними та безрозсудними. Але за цими думками, вчинками та діями – страшний шлях.

Тому вибачте, але навіть помилкова думка ветерана в питаннях патріотизму для мене може важити більше за правильну думку канапочного експерта. І, певно, я побуду на цих позиціях.

Це інколи мені вартує. Так, нещодавно ті люди, які мочать мою політсилу у спробі нарити на мене хоч щось, відкопали скріншот п’ятирічної давнини, де я “українофобствую” – лаю фаріоноподібних пропагандистів за спроби цькувати людей за побутовий вжиток російської.

Звісно, скрін подається без передісторії. Передісторією, якщо пам’ять не зраджує, був пост Макса Музики, в якому він опублікував свій вірш російською. На нього тоді налетіла велика купа ветеранів батальйону Лодзь та патріотів з Манітобщини, які розповіли йому, що він (оборонець ДАП) – сепар, мерзота та воює за Росію. Бо віршик російською. І це був зовсім не поодинокий такий випадок. І це рвало мені шаблона і не вміщувалося в голові.

– Трегубов зневажає українців! – кричать наші двадцятибаксові друзі.

Проблема в тому, що зневага в тому дописі справді була. Але не в бік українців – важко зневажати самого себе, а в бік тих, хто вважає, що боротьба за Україну у військовий час – це з канапки цькувати тих, хто свій патріотизм доказав на Майдані та в полях Донеччини, за недостатню відповідність їхньому уявленню про патріотичний образ. Чи за невідповідність традиційним цінності – як часто я чув про те, що геї взагалі не воюють, а жінки воюють якось не так, неповноцінно, і взагалі на фронті пару собі шукають. І часто бачив, як пузаті кнури писали дівчатам-військовослужбовцям “Дитинко, що ти там робиш, тобі дітей народжувати” (правильна відповідь – робить те, що ти робити засцяв, так що вибачай, народжувати доведеться тобі). Чи за ще щось.

Хлопці та дівчата. Змиріться з тим, що патріотизм – це не думка, це не позиція, це не вірування. Це дія.

І творять цю дію не героїчні постаті, а звичайні люди. Це ця дія робить їх героями.

І повертаються вони, створивши цю дію, не величними напівбогами. А часто на милицях і з дірками в голові та нервах. П’ють, кричать в ночі та хочуть битися.

І голосують після цього, ви прикиньте, інколи не за тих, хто б у вас не був “тими”.

Але все одно, сонці, вони на все це мають право.

А от чи маєте ви право їх судити, оце питання на мільйон.

Поділитися:

Навіть якщо ви є прихильником ЄС, ви мали б радіти існуванню Д7

Віктор Трегубов

Привіт.

Мене звати Віктор і я є одним з п’яти лідерів партії, яку водночас звинувачують у тому, що вона занадто лояльна до п’ятого президента України (аж до того, що фінансується та потайки контролюється ним), і в тому, що вона є троянським конем, який покликаний знищити увесь той союз проукраїнських сил, в який п’ятий президент входить, а також його власну політичну силу – Європейську Солідарність.

На жаль, представники цих двох полярних точок зору рідко зустрічаються (втім, коли зустрічаються – це дуже кумедно). Вони надають перевагу литтю на нас різних біологічних рідин у власних закритих бульбашках. З двох боків.

Мене це заколебало.

Мене також заколебала гібридність ситуації. Ми підписуємо меморандум з ЄС, представники ЄС в ТВК допомагають завалити наш список, кандидати та активісти ЄС щиро цим обурюються, допомагають нам та приходять під суд, частина фанатів ЄС їх підтримує, частина лає останніми словами… Це все реальність, але вона якась дурна.

Тож давайте я дещо поясню. Про наше відношення (саме відношення, не ставлення) до Європейської Солідарності і до інших партій. В минулому і в теперішньому.

У 2014-му році перед кожним з нас (і з вас) постала низка життєвих виборів. Більшість з цих виборів, на жаль, була досить однозначною.

Або ти за Україну, або ти за Росію.

Або ти за патріотичні сили з усіма їхніми недоліками (включно із тоннами відвертих упирів, що до них долучилися), або за колаборантів, у яких упирі – це несуча (хм, дуже навіть суча) конструкція.

Ну, був ще варіант “стояти, яйця м’яти, критикувати усіх відразу”, але цей варіант ми залишили людям з трішки іншого тіста. Бо був ще вибір “або ти просто критикуєш, або намагаєшся щось робити”, і ми обрали щось робити.

Частина з тих, хто згодом утворив нашу партію, у 2014-2017 роках вирішили просто працювати у структурі БПП. Наприклад, Нойнець. Частина – ні. Наприклад, я, хай би як вам про це не розповідали люди, яким я колись відтоптався по мозолинах, ніколи не взяв ані копійчини ані в БПП, ані в жодної афільованої структури. Я втім щиро підтримував Петра Порошенка у його зовнішньополітичному курсі. У внутрішньополітичному – далеко не завжди, але для мене зовнішньополітичний був (і залишається) важливішим. Зрозумійте мене правильно, в мене окуповано малу батьківщину.

Багато з нас дуже добре бачили зсередини ті недоліки Блоку Петра Порошенка, про які серед прибічників партії рідко говорять (хоча зараз, наприклад, вже обережно почали, саме через формування команд на місцях). Так, в першу чергу щодо кадрів. Наприклад, двом тоді ще майбутнім членам нашої партії губернатор, призначений президентом, товсто натякав на фізичну розправу. І ні, це не був жарт.

І, разом з тим, у нас – тоді ще просто групи однодумців – потихесеньку формувалася власна політична позиція. При тому, що по зовнішній політиці наш вектор повністю співпадав із вектором колишнього президента чи, наприклад, Пастора, по внутрішній з президентом розходження були серйозні, а з Турчиновим – діаметрально протилежні. Так вийшло.

Ми намагалися реалізувати цю позицію, застосовуючи легальні методи. Наприклад, коли було запущено сайт петицій президенту, першою ж петицією, яка набрала достатньо голосів, була петиція УАВЗ (Українська асоціація власників зброї – ред.), яку активно підтримували я та Сашко Нойнець, щодо права на самооборону.

Її торпедував особисто президент, виступивши, заявивши, що “таке в Україні не підтримує 89% населення” (дуже довільне трактування соціології з некоректно сформульованими запитаннями), і спустивши в комісію, де вона і померла.

Добре. Офіційні шляхи не працюють. Спробуймо неофіційні.

Зустріч блогерів з президентом, десь третина блогерів – прийдешні члени ДемСокири. Дана Ярова задає питання про податок на виведений капітал. Петро Олексійович розповідає нам, що він є драйвером відповідного закону. Що це, фактично, його ініціатива. Що ось-ось реалізуємо. Ура. Наступного дня Петро Олексійович має розмову з іншими людьми. Ще через день виходить і каже: мовляв, ініціатива класна, але… не на часі. Колись. Потім.

За годину ми вже сидімо в кав’ярні і обговорюємо, як виглядатиме наша партія.

Чи збиралися ми йти на конфлікт із президентом? Ні. За Конституцією України президент відповідає за зовнішній курс, нацбезпеку, оборону. Тут у нас до нього питань не було. У нас були питання до внутрішнього курсу. Дуже великі. І ми зрозуміли, що єдиний шлях тут на щось вплинути – стати політичним суб’єктом. Не частиною чужого політичного суб’єкту, а саме власним, окремим, де ми будемо приймати рішення. І якщо нам буде соромно, то за себе, а не за інших.

Це дуже важливо, до речі.

Коли мова йде про підтримку команди п’ятого президента, зазвичай виходять люди і кажуть:

– Але альтернативи нема! Або вони, або зовсім вже сєпари та шльондри!

У 2018 році ми погоджувалися з такою постановкою питання.

Саме тому ми створили партію. Щоб стати цією альтернативою.

Саме, курча, для цього. Щоб ніхто не був змушений йти в одному строю з Березенками, Савченками, Лещенками та Райніними, бо усі інші строї ще гірші. Саме тому ми так прискіпливо створили стрій, де людей такого штибу немає взагалі.

Саме для того, щоб реалізувати ліберальну політичну повістку – у оподаткуванні, у стосунках людини та держави, у праві на самооборону та вільний вибір. Бо для нас це було на часі. Для БПП/ЄС – не на часі. Що ж, ми поважаємо їхню позицію, в нас інша.

Саме тому ми не “молодьожка ЄС”. Бо, по-перше, із середнім віком активіста у 35 років ми взагалі не молодьожка (втім деякі вважають молодіжною силою будь-яку, в якій у лідерів є хоч мінімальне почуття гумору і в плеєрі хоча б маладьожна група Діп Перпл, а не Стас Михайлов). А по-друге, ми створені саме тому, що БПП/ЄС як політсила нас не влаштовували. Нам потрібна була сила, за яку ми самі б проголосували без вагань. Ми стали такою.

Але саме тому ми – не “проект-спойлер, спрямований проти ЄС”. Ми не зацікавлені знищувати ЄС і жодну проукраїнську політсилу, бо не плануємо будувати політичні кар’єри у Малоросії чи у Київській народній республіці. Особисто для мене військова чи прихована окупація території України означатиме, вірогідно, фізичну загибель, а мені це якось нецікаво.

Так, ми свідомі того, що до нас може перетекти частина голосів від ЄС. Чи робить нас це конкурентами? На виборах – так. В радах – ні.

Ми – політична сила, яка у зовнішній політиці виступає за жорсткий, проукраїнський курс, а у внутрішній – за вільне суспільство та вільну економіку. Це означає, що якщо ми потрапимо в будь-яку раду – від місцевої до Верховної – ми будемо там голосувати синхронно з колегами по тих питаннях, що стосуються національної безпеки та оборони, і, вірогідно, інакше – коли мова зайде про податки чи право лікуватися каннабіноїдами. Так і має бути в політиці.

Так що якщо ви за Україну, якщо для вас важливий проукраїнський курс, то навіть якщо ви є прихильником ЄС, ви мали б радіти існуванню Д7. Просто тому, що голоси, що відпадають від ЄС через, наприклад, невдале представництво на місцях чи консервативні мотиви в ідеології, відпадають не у графу “не визначився із партією” і не в графу “проти всіх”, а до іншої партії з рішуче проукраїнськими поглядами на зовнішню політику, російсько-українську війну та прозахідний курс. Що проукраїнський електорат в цілому розширюється за рахунок лібералів, які довго не мали свого представництва як такого.

У нас є друзі в ЄС. Там є люди, яких я безмежно поважаю. Як можна бути нормальною людиною та не поважати Яну чи Мустафу-ага? Там є люди, які нам допомагають, тому ми змогли об’єднати списки в певних регіонах. І є люди, яких я зневажаю і маю на те об’єктивні підстави. Перших більше, але останні теж працюють, і їхня праця має певні негативні результати. Ми можемо співпрацювати, ми раді будемо співпрацювати, але це буде саме співпраця, а не злиття та поглинання. Бо хай Україна у нас одна, але низка позицій дуже відмінна.

У нас є люди, з якими ми можемо чудово співпрацювати, в Голосі. Але є там і люди, які нас люто ненавидять. Цьомки останнім.

По низці питань ми можемо співпрацювати навіть з політсилами, у яких діаметрально протилежні нашій політичні позиції. Наприклад, зі Свободою. Навіть у Слузі Народу не все пропало: коли ти заводиш в парламент кількасот людей з вулиці, чисто статистично серед них опиниться низка нормальних.

З ким ми точно не можемо співпрацювати жодним чином – з тими, у кого базовою парадигмою є ненависть до України. Привіт, шарійвівці, опзж та інша мерзота.

Це – загальна позиція нашої партії. Це те, довкола чого вона збиралася. Це те, як вона планує працювати.

Я розумію, що хейтери нікуди не подінуться. Що все одно одні будуть волати про те, що ми сайд-проект кривавого бариги, а інші – що ми створені для того, щоб ослабити та знищити проукраїнський рух.

Але це буде брехня, за якою будуть приховані звичайні особисті мотиви.

І я мав це сказати.

Поділитися:

Не будь як Толік. Будь щасливим!

Віктор Трегубов

Я не дуже люблю абстрактні розповіді про етику, чесність і таке інше. На то є кілька причин.

По-перше, я знаю, що ідеали – в тому числі й ідеали поведінки – у людей різні. І що вимагати від людей відповідати можна лише тим ідеалам, що вони самі для себе (чи інших) проголосили.

По-друге, я зростав у суспільстві, де голосніше всіх про цноту кричали курви, про мораль – мерзотники, та про честь – боягузи. Так сталося. Тому для мене такі розмови – особливо публічно, з трибун – дещо девальвувалися.

Але.

В мене є доволі універсальне та ідеологічно нейтральне пояснення того, чому варто бути пристойною людиною, а шнирьом та чмом бути не варто.

Впирається воно в досить-такі наукову штуку – піраміду потреб Маслоу.

Як відомо, Маслоу вибудував піраміду людських потреб, де на самому нижньому, базовому рівні – фізіологічні (їсти, пити, трахатися), потім, умовно, прості духовні (потреба у любові, потреба у повазі), потім – складні духовні (пізнання, краса, самореалізація, тощо).

Так от, я щиро вважаю, що через радянські та пострадянські травми у занадто багатьох з нас цю піраміду, курча, зрізано. У декого з самого низу.

Ну просто зростали діточки в такій скруті, що вважали: будуть гроші – все інше додасться.

Хрін там плавав батерфляєм. Піраміда підступна.

Уявіть, що в якоїсь дитинки було дуже голодне дитинство. І все життя вона витрачає всі свої гроші на нові продукти. Ковбаси. Соління. У нас так, до речі, деякі попередні покоління були травмовані Голодомором. Досі хліб викинути вважається мало не святотатством.

Та не буде людина щасливою, якщо усе своє життя буде колекціонувати ковбасу? Не дуже. Після деякої кількості ковбаса припинить робити щасливою. Але людина навіть не знатиме, що не так. Ковбаса ж є!

Бо треба й вищі потреби закривати.

Але буває так, що людина так перестаралася, що вищі потреби вже не закриє ніколи.

Взяти, наприклад, Толю нашого Шарія.

Це ж ходяча ілюстрація до анекдоту “якщо в тебе в дитинстві не було велосипеду, а зараз є джип, то В ДИТИНСТВІ В ТЕБЕ ВЕЛОСИПЕДУ НЕ БУЛО”. Він же брендами увішується, як пострадянська курва на Брайтон Біч, абсолютно демонстративно, кричуще та наївно. І прямо кричить – ви всі мені заздрите!

Нє. Не дуже.

Чи взяти, наприклад, Юлію Володимирівну Тимошенко. Вона розумна жінка і, в принципі, знала, що таскати одяг, де одна сумочка вартує трьох її річних декларацій, – політично невигідно, особливо для політика-популіста. Але нє. Не могла інакше. Бо всередині сиділа дівчинка, у якої всі молоді роки не було нормального платтячка.

В чому тут проблема? В тому, що для того, щоб закрити певний шар потреб “із запасом”, люди інколи жертвують самою можливістю сягнути рівня потреб вище.

Повернемося до Шарія, бо гарний приклад. Він чмо та подонок. Він торгує сракою та розводить лохів, його власна сім’я його зневажає – і він теж сам себе зневажає. Саме цю зневагу, саме цю дзвінку пустку на вершині безнадійно зрізаної піраміди він намагається перекрити тими рівнями потреб, до яких може дотягнутися – кофточкою з купою лейблів “Гуччі” чи флюродросом тисяч шнирів, яких сам в грош не ставить. Але йому, курча, боляче, і це дуже добро видно.

Проблема в тому, що від усвідомлення, що ти сам, конкретно ти, ось ти, сонечко мамине – лайно, втікти неможливо. На якомусь етапі не допамагає навіть, кгм, медикаментозне втручання.

Тож теза “бабло не купить щастя” правдива не через якісь високі матерії, а через дуже прості та базові психологічні механізми. Так само, як не зробить тебе щасливим лише сам факт наявності ковбаси. І навіть того, що хтось тебе дуже-дуже любить, не вистачить, якщо ти сам себе не любиш, бо щось про себе знаєш.

Тож якщо ти справді хочеш бути щасливим – ти маєш відразу думати, як вибудувати усю пірамідку, щоб вона не була схожа на кавалок, сам знаєш, чого. Як не зробити нічого, після чого для тебе її верхні етапи – там, де самоповага, – не будуть закриті до кінця життя. Бо жодний успішний успіх на нижніх того просто не вартий – ти ризикуєш сам себе нахлобучити.

Тож слід завжди тримати це у голові.

Поділитися:

Трішки про духовність, традиції та реальний стан справ

Віктор Трегубов

Ви коли-небудь чули, щоб громадяни справді розвинених країн пишалися своєю високою духовністю чи неймовірною моральністю?

От і я не пригадую.

А чому ж так?

Серед розвинених країн є дуже ліберальні, а є відносно консервативні. Та навіть останні скоріше пишатимуться достатком чи зовнішнім впливом, чи культурними надбаннями, чи навіть спортивними досягненнями. “Зате ми найдуховніші” – це відмазка скоріше бідних країн ісламу чи африканських країн. Або ви самі знаєте кого.

А чому останні її так полюбляють?

А тому що для того, щоб пишатися добробутом, потрібно його спершу створити. А це важко. І дорого. І довго.

А духовність крута тим, що її можна просто проголосити. Бо вона не вимірювана. Достатньо просто сказати “ми найдуховніші, не те що той загниваючий Захід”. Як ти це спростуєш?

Тут може бути така колізія, що насправді співставити можна. Наприклад, підрахувавши кількість дітей у дитбудинках. Чи рівень побутового насильства.

Але мало хто це робитиме.

І ще: духовністю можна просто оголосити локальні традиції. Це як намалювати мішень довкола місця влучення. От ми духовні, бо ми свинини не їмо. А вони бездуховні, бо їдять. Бачиш, люде, яке падіння нравів. Як добре, що ви живете не в них.

І ще: духовність можна просто рахувати не від того, що на папері, а від того, що проголошено. Як казав екс-президент Ірану американським студентам “а в нас геїв нема”. Ну отак. Не родить геїв благословенна перська земля. А ти доведи, що родить. Це зараз поза обговоренням того, чи можна вважати ЛГБТ-стосунки аморальними, а лише як ілюстрація до твердження “ти завжди можеш закрити очі і сказати, що Всесвіту нема”.

Чи от усі росіяни знають, що в Нідерландах усі наркомани. Бо там траву дозволено. Насправді це не по голландських під’їздах шприці розкидані. Але ця мила гра у лицемірство передбачає співставлення не реального, а задекларованого, не того, що насправді, а того, що ви проголосили реальністю.

Саме тому ці підходи так популярні серед тих, кому в реальності пишатися нема чим.

Проблема в тому, що якщо ними зловживати, то приводів до справжньої гордості може так і не з’явитися.

Поділитися:

Чи на часі Великий Герб для України?

Віктор Трегубов

Зараз в мене полетять капці. Тож наголошую, що це – моя особиста думка.

Але я щиро вважаю, що Великий Герб для України просто надлишковий. І можу це аргументувати.

Якщо коротко – ми пропустили ту епоху, коли такі були потрібні. І введення його зараз буде виглядати мавпуванням традиції, яка вже відступила. Ну щось на кшталт як на ділову зустріч прийти у накрохмаленій перуці.

Традиція розлогих та пишних гербів припадає на конкретний регіон та епоху. Починається з пізнього середньовіччя у Західній Європі, приходить на українські терени через поляків вже за Ренесансу. Першопочатково геральдика прив’язувала герби до родів, а до держав – вже набагато пізніше. Щоб ви розуміли, Великий Герб Російської Імперії затвердили лише наприкінці 19-го сторіччя, коли в світі традиція вже відмирала. Подібні Великі Герби – це пережитки феодального світосприйняття, коли державний суверенітет сприймався через кровне право монарху на успадкування титулів та земель. Саме тому Великий Герб тієї ж РІ включав у себе малі герби земель, що входили до її складу.

Паралельно з кінця 18-го по початок 20-го сторіччя епоха традиційної геральдики поступово відходить. Традиційні герби замінюють національні емблеми. Так, у США взагалі – сюрприз – немає державного герба. Є Велика Печатка США, ще й двостороння. У Ізраїля є герб, але ми звикли сприймати його національним символом не його, а Зірку Давида – фактичну національну емблему, що прикрашає його національний прапор. Сучасний герб Греції дуже простий, фактично спрощена версія флагу.

Складні герби та великі герби:

– бережуть (не завжди) ті нації, в яких це елемент історичної тяглості,
– або впроваджують ті, що люблять ви**уватися.

Україна зробила дуже кльову штуку, впровадивши свого часу в якості малого герба особистий знак Володимира Великого. Цей знак – з догеральдичної епохи, себто він СТАРШИЙ за європейські герби. Це така крута претензія, на яку ми, втім, маємо право. При цьому він паралельно є гідною національною емблемою: він водночас достатньо простий та достатньо оригінальний, він впізнаваний і виглядає так, що свого часу на Олімпіадах іноземці купували значки, навіть не знаючи, що це взагалі таке – просто виглядає симпатично. Це класний бренд, це – сила.

Спроба створити на його основі Великий Герб буде поміщенням його у невластивий контекст. Взяти особистий знак Володимира, навісити збоку фамільний герб галицьких князів, з іншого боку – печатку (так, це печатка) Війська Запорізького, та прикрасити це фінтіфлюшками? Дуже приблизна аналогія – це якби на руїнах Херсонесу, там, де Базиліка в базиліці, побудувати збоку копію Кам’янецького замку, вежі зробити в стилістиці українського бароко з грушовидними банями і позолотити усе так, щоб Пшонка зажмурився. Воно усе класне у власному контексті, а спроба це зліпити і зробити з цього Великий Герб, сама концепція якого застаріла на пару сторіч і властива для феодальних держав з давньою монархічною традицією, якою Україна не є – ну для чого, який сенс, окрім “щоб було” і “щоб як у сусіда, тільки вищий”?

Я розумію, що у 90-ті українська еліта знаходилася у процесі творчого пошуку, щоб не сказати “мацання”, але зараз вже можна підійти до питання більш розсудливо.

Dixi.

Поділитися:

Життя – не фестиваль Майданів

Віктор Трегубов

У 2003-му році в Грузії відбулася Революція троянд – одна з перших деконструкцій радянського режиму на пострадянському просторі.

В 2004-му в Україні відбулася Помаранчева революція. Грузини приїжджали до України, підтримували Україну, грузинські прапори майоріли на помаранчевому Майдані. Український та грузинський народ скріпили дружбу, яка триває й досі.

Тепер уявіть, що було не так.

Уявіть, що грузини, замість того, щоб просто нас підтримали, почали:

– розповідати, що ми неправильно майданимо – треба не квіточки беркутам дарувати (так-так, то був 2004-й), а відразу будівлі захоплювати;
– розповідати, що Ющенко – такий собі кандидат, мямлить, а Тимошенко взагалі, схоже, проросійська шахрайка. А ще там на сцені комуняка Мороз. І взагалі Азаров;
– розповідати, що це ж українці, там же більшість совки совками, в них Компартія ще нещодавно перемагала, в них же цілі регіони російськомовні та проросійські, вони ж від Росії економічно залежать, в них же політики слово проти Росії прямо сказати бояться (станом на 2004 все правда) – нащо їх підтримувати, якщо там шило на мило?
– постійно порівнювати українців, недолугих, та себе, класних і гордих.

Скажіть, будь ласка, чи було б від цього краще українцям?

Скажіть, будь ласка, чи було б від цього краще грузинам?

Скажіть, будь ласка, чи було б від цього краще будь-кому, окрім Кремля?

Я про що.

Шановні співгромадяни, які прагнуть якнайшвидше дати критичну оцінку білоруському протесту, розповісти, як там все не так, починаючи від самих білорусів і завершуючи тим, що вони роблять.

Чи не була б ваша ласка ПОЗАКРИВАТИСЯ?*

Дякую за увагу.

______________________

* цензура задля репостів

Поділитися:

Ілюзії на продаж

Віктор Трегубов

Нарешті я зміг це сформулювати.

Є така суспільна ілюзія, за яку люди готові дуже дорого платити. Назвемо її – “ефект Я В Хатці”.

Якщо ви попитаєте людей, що журяться за СРСР, що ж в ньому було такого класного, вони вам скажуть – стабільність. Впевненість в завтрашньому дні. Змога планувати життя наперед. Маючи на увазі золоту брежнівську пору 70-х.

Завтрашнім днем для цієї пори були 80-ті. Війна в Афгані (ще наприкінці 70-х), андроповщина, перебудова, розвал СРСР.

Отже, ця впевненість в завтрашньому дні була несправжньою. Ілюзорною. Оманливою. Плани тих, хто напланував собі життя в 70-ті, ніколи не справдилися.

Але ж ВПЕВНЕНІСТЬ була. Була відповідна емоція, хай і від ілюзії, хай і від брехні. Саме по цій емоції – хай і несправжній – вони й журяться.

Це дуже важливо. Бо цю емоцію і досі купують задорога.

Я зараз наведу велику кипу прикладів, і дехто з вас мені скаже – “ти що, це абсолютно різні речі”. Бо в якихось моментах будете зі мною згодні, а в якихось впізнаєте себе “по ту сторону”. Тому для вас ці речі будуть здаватися різними. Але все ж вислухайте.

Візьмемо, наприклад, тих, хто втомився від війни і кому треба просто перестати стріляти.

Чи торкнулася їх війна? Ні. Їх торкнулося лише її висвітлення. Вони хочуть не завершення війни, вони хочуть, щоб про неї перестали згадувати. Вони хочуть сказати “Я в хатці”. Хай війна буде, але ЇЇ НЕ БУДЕ В МОЄМУ МАРІЧКОСВІТІ.

Вони хочуть купити оману, ілюзію миру. Багато хто саме за це голосував.

А тепер знов з іншого боку. Роздільні по статі (гендеру?) місця в потягах. Я не проти, в принципі, якби на це був попит. Хоча мені здається, що це викличе велику кількість проблем – починаючи від класичного “а як бути с інтерсексами та трансами”. Але є й ще один момент. Як свідчення того, що це назріло, наводять приклад – он, хлоп зайшов в купе до жінки, її побив та намагався зґвалтувати. Жах. Але ж вона і так їхала в “суто жіночому” купе (тільки вона та неповнолітня дитина), а він – в суто чоловічому.

Тут мені в коментах казали – а якщо різні вагони… Вибачте, смішно. Наші потяги розраховані на відкриті тамбури – народ має ходити проміж вагонами, щоб хоча б потрапити до вагону-ресторану. А тепер уявіть такого ж упоротого напідпитку. Чи компанію упоротих. Як гадаєте, скільком з них спаде на думку попертися до жіночого вагону просто в рамках “о, хлопці, давайте до баб завалимося?”. Боюсь, буде гірше, ніж зараз. Та що там боюсь – впевнений.

Зрештою для охорони жіночих вагонів треба буде окрему пару ментів тримати. Але в такому випадку і необхідність в таких вагонах відпадає – дешевше просто встановити в купе тривожну кнопку.

Знов-таки, шановні, ви пропонуєте не безпеку, а ілюзію безпеки. Хатку. Вибачте. Ви в своєму праві, але реальність невблаганна.

Ще з іншого боку. Наша постійна дискусія про короткоствол та право на самооборону завжди упирається в позицію людей, які хочуть до хатки. Вони знають, що світ вже небезпечний. Вони ставлять лише на те, що небезпека їх омине. І їм здається, що сам дозвіл на короткоствол зруйнує цей затишок, цю ілюзію. Дозволимо громадянам короткоствол – визнаємо, що вони в небезпеці. Накличемо. Так-то ми теж знаємо, що ми в небезпеці, але ви цими своїми теревенями нам ламаєте можливість її не помічати.

Коли ми завершували сейм ДемСокири, за столиком на веранді у ПортерПабі виникла сутичка. Двоє уродів напідпитку жбурнули бокал в офіціантку, розтрощили стільця, один вихопив штик-ніж та почав їм махати. Звісно, вони обрали найгірший час та місце з можливих. Звісно, вони були передані поліцейським. Але якби там не було кількасот демсокирян, хтось з персоналу пабу міг би, в найкращому випадку, поїхати в лікарню.

Це відбувається. Щоденно. Тут і зараз. Але люди платять за можливість цього не помічати. В цьому випадку – платять життями.

Хтось платить, щоб “не бачити збоченців на вулицях”. Хай будуть, кажуть, але не в моєму полі зору. Хтось платить за відчуття удаваної безпеки. Хтось платить за те, щоб реальність не порушувала його душевного спокою, щоб на її частину можна було закрити очі та не помічати. Хтось платить за те, щоб відповідальність за його життя та життя його родини була не на ньому, а на комусь іншому – хай він навіть знає, що цей хтось інший не впорається. Зате на ньому буде відповідальність за провал, а мені й паритися не треба.

Це все рентна плата за пісок, в який встромлена голова. За страусине паркомісце. За право залишатися великою дитиною.

І ця послуга користується надвеликим попитом. Це продають громадянам десятки політиків.

Але, якщо чесно, я хочу бути тим, хто продасть дорослішання.

 

Карикатура © Олександр Цап

Поділитися:

За что люди любили СССР

Віктор Трегубов

В недавнем обсуждении подняли вопрос, за что люди любили СССР. Мол, не потому ли это, что советскому государству удалось отчасти привить людям любовь к себе пропагандой?

Это предположение довольно просто опровергается: пропагандой обрабатывали всех, а подействовало только на часть. Мне вообще удивительно слышать, что для некоторых людей советская ностальгия необъяснима.

Ребята, вы меня извините, но все на поверхности.

Любят СССР те, у кого в жизни не было ничего лучше молодости. Ну и – в отдельных запущенных случаях – их дети, которых они ухитрились убедить в том, что незадолго до их рождения за земле царил потерянный рай.

Именно поэтому так жалко выглядят седеющие мужики, громко и напоказ гордящиеся “школой жизни” во время срочки в советской армии. Потому что это было первое и последнее место, где они хоть пару месяцев кого-то строили и что-то значили.

Ностальгия здесь понятна и естественна. Хоть и вредна.

АПД. Напомнили еще одну важную составляющую советской ностальгии. Есть такая штука – эффект монастыря. Человеку, привыкшему жить в среде, где не нужно принимать решения, очень больно выходить во внешний мир. Поэтому некоторые скучают даже по тюрьме.

* * *

И еще кое-что про совок. Но уже не про ностальгирующих старперов, а про персонажей до 30 с фантомными ностальгиями, часто привитыми папами-офицерами и мамами-товароведами.

Особенно весело среди них встречать убеждение, что многое из того, чего не было в СССР, даже в случае его сохранения, уже появилось бы у нас сейчас. Потому что научно-технический прогресс.

Ребята забывают, что в СССР научно-технический прогресс во всех сферах промышленности, кроме оборонки, упирался в возможность произвести продукцию в Перми, кое-как передрав реверс-инжинирингом у немцев, американцев или японцев. Поэтому отставание от мира составляло от семи-десяти лет до десятилетий. “Лучший советский пломбир” брежневской поры – это, буквально, американский пломбир 30-х. Фотоаппарат “Любитель-2” (снят с производства в 1979-м) – слегка доработанная копия немецкого Voigtländer Brillant теж же 30-х. Даже когда начали тупо копировать, вообще не стесняясь и не притворяясь, копию несчастной Nintendo MC-25 (“Электроника”, вы ее помните, там волк яйца ловит), которая на родине в Японии пережила бум в начале 80-х, в СССР/РФ выпускали до середине 90-х.

Про автомобили вы все в курсе.

У этих ребят в голове СССР, доживи он до наших дней, был бы эдакой огромной Беларусью. Вроде как цивилизация, только с колхозами.

ХРЕН ВАМ ПОПЕРЕК.

Нет, дорогие, никаких иномарок. На Ладах, только на Ладах. По распределению. Справки собрали?
Нет, дорогие, никакого свободного Интернета. Гласность – горбачевская ересь времен упадка. Только родимый Чебурашка.
Нет, дорогие, кинематограф – только свой, родимый. Не будут советские кинотеатры травить детские мозги голливудской пошлятиной.
Мобильные? Конечно! Разумеется! Сейчас как раз появился бы первый советский смартфон. Тяжеленький такой.
Текстиль? Хехе. Еда? Хехехехехехехехе. Средства гигиены? Лол, кек, чебурек.

Ну и, разумеется, поездки за рубеж – может быть, один раз в жизни, в соцстрану, под присмотром.

А вы как думали?

Нет, котики, это вы уже вознамерились из СССР сделать что-то, чем он просто не мог быть, и назвать это СССР. Так не было бы. Так и не могло бы быть, потому что при соблюдении ваших хотелок он бы рухнул нахрен.

Что, собственно, и произошло.

Поділитися:

Теорія навігації в морі інформації

Віктор Трегубов

Часто бачу в мережі малюночок – от, не вчили в школі біологію чи там хімію, і тепер думають, що вакцини викликають аутизм, земля пласка, а 5G плавить мізки.

Маю розчарувати: це так не працює. Себто, працює, але дуже кепсько.

Так, теоретично, людина, яка вивчила астрономію на рівні школи, має значно менше шансів бути пласкоземельником, а людина, яка вивчила антропологію до того, як почала срати сама собі в голову, – расистом.

Але є одне але. Від всього таким чином не убережеш. Стане фанатом гомеопатії. Я бачив навіть людей с біологічною освітою, які були прихильниками Лисенка та його перепівок ламаркізму. В ХХІ сторіччі. Або добре вивчить технічні дисципліни, зате вважатиме, що етрускі – ето русскіє, або що вишиті маки на сорочках у нас з Трипілля, а не з мила “Брокар”.

Але є й хороша новина. Є одна конкретна дисципліна, яка скоро стане головною у вивченні. Вже мала б, насправді. Епістемологія. Теорія пізнання. Теорія навігації в морі інформації.

Треба не просто забити людині голову “правильними” фактами, як це пропонують автори картинок та прихильники підходу “просто вивчи шкільний курс того-то”. Треба навчити людину відрізняти достовірне від недостовірного. Вибирати з потоку інформації. Користуватися методологіями різних знань, а не твердити, як папужка “історія – взагалі не наука, там що завгодно могло бути, тож давайте вигадаємо так, як мені приємніше” чи “ну залишається ж вірогідність, що…” (в будь-яких дисциплінах, окрім математики). Знати, як перевіряти дані, і на практичному рівні як відрізнити буллшіт та фейк від достовірної інформації, і на теоретичному рівні хоча б знати, що таке фальсифікованість гіпотези (це на трієчку. На четвірочку – відрізняти наївний фальсифікаціонізм від витонченого).

Проблема в тому, що цим у нас наразі у більшості своїй не володіють (або не хочуть володіти) навіть науковці, себто люди, які безпосередньо працюють зі знанням. І не тільки в Україні, на жаль. Велика кількість принципово вирішила залишитися там, де комфортніше – в першому позитивізмі. Себто в уявленні про знання як лінійну та стабільну піраміду з фактів, що постійно зростає (тоді як насправді ця піраміда постійно перебудовується, і не тільки за рахунок зміни цеглинок, а й за рахунок зміни зв’язків між ними). Чому? Бо так створюється переконання в стабільності знання. Дехто через це продає науку як догматичну релігію. І стращає протилежною крайністю – анархізмом гіпотез, де “кожна думка претендує на правильність”.

Але саме для навігації поміж цими двома ХИБНИМИ підходами і існує епістемологія.

Бо хоч всю голову набийте енциклопедичними знаннями, поки ви не знаєте, як їх відбирати та як з ними працювати (чи знаєте, але ігноруєте ці принципи з ідеологічних міркувань), від побутового невігластва далеко не відскочите.

А якщо вивчите тільки епістемологію, філософію науки та базові принципи перевірки даних, принаймні забезпечите собі можливість вчитися далі.

Поділитися: