Як Михайло Антонович Денисенко вбивав владику Філарета

Маю сказати одну дуже просту, але чомусь зрозумілу лише небагатьом штуку.

Є кілька різних культур переговорів. Але головні дві.

Це культура компромісу та культура тиску. Вони обидві в нас поширені. І вони, що дуже важливо, принципово взаємовиключні.

Культура компомісу передбачає взаємні поступки для виходу на “середнє” рішення. Вульгарно кажучи – як на арабському базарі.

Культура тиску передбачає постійне нарощування ставок конфлікту, поки інший не відверне. Вульгарно кажучи – як в лобовій атаці винищувачів.

Найбільша та найстрашніша помилка, яку часто припускаються – переговори з людиною, вихованою в культурі тиску, у культурі компромісу. Не усвідомлюючі, що будь-які поступки опонентів у такій людині лише розпалюють агресію. Бо сприймаються як власний успіх та слабкість ворога.

Так свого часу заспокоювали Гітлера, годуючи його Австрією та Чехословаччиною.

Так зараз доводиться пояснювати європейцям, чому будь-які поступки Путіну призводять до ескалації, а не деескалації.

Так взимку – хоча й вимушено – заклали бомбу уповільненої дії у взаємовідносинах із владикою Філаретом.

Намагалися йти на компроміс. Хоче дідусь називати себе патріархом – хай називає. Він шанований, він старенький. Хочу носити білу шапочку, як в московських патріархів – хай носить. Хоче користуватися бланком Київського патріархату – хай користується…

Дуже важливо в цьому сенсі зрозуміти, що якби тоді з ним повели себе більш різко, якби тоді його, перепрошую, поставили б на місце – хай навіть це місце було б високим, але реальним – було б краще не тільки для всієї церкви та країни, а для нього самого. Він би не спробував повернути свій статус, не засліпився би амбіціями, і не закопував би свою історичну репутацію.

Але тепер маємо ситуацію, в якій Михайло Антонович Денисенко вбиває владику Філарета.

Дуже наочний та важливий урок.