Або історію цієї війни напишемо ми, або її перепише під себе Москва
Арсенал, кажете?
Дано задачі:
Або історію цієї війни напишемо ми, або її перепише під себе Москва. Так, як це вона робила завжди. © Життя.
Фіксувати історію можна в документах, в мемуарах, в художніх книжках, в кінематографі, у витворах мистецтва. Багато документів ще певний час будуть закриті для істориків, бо питання національної безпеки. Для офіційних мемуарів ще трохи не настав час. Із історичним худкіно поки скромно, так щоб не матюками писати. А от літературне відчуття цієї війни, її емоцію, нерв відчути можна.
Спершу кілька цитат:
“Промайдановские» политики, в частности нынешние президент и правительство, преподносят членство в НАТО как единственную гарантию дальнейшей национально безопасности и восстановления территориальной целостности. Однако вступление Украины в НАТО, да и сам процесс активной интеграции несут в себе серьезные риски для Украины: от дальнейшего нарастания милитаристских настроений в стране до открытого гражданского конфликта между сторонниками и противниками членства. Более того, Россия, всерьез воспринимающая расширение Альянса на Восток как угрозу нацбезопасности, может… “ ©
“Праворадикалы привычно спекулируют на темах, связанных с преследованием уязвимых меньшинств, милитаризме и реваншистских настроениях, а также необходимости «сильной руки» во власти – создавая угрозу для демократизации в и без того склонной к авторитарным тенденциям современной политической системе в Украине.” ©
Отже у нас тут, виявляється, не захист країни від зовнішнього агресора, а “милитаристские настроения”… НАТО, виявляється, є не природнім вектором руху, щоб отриматидодаткові шанси зберегти державність, а “серьезные риски”. Це меседжі, які просуває такий собі Rosa Luxemburg Stiftung – фонд Рози Люксембург. Кілька цікавих моментів про них можна побачити тут:
https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=2282973208614664&id=100007060204478
Кхм… Ще раз – фонд, до риторики якого є питання, виявляється (!) є партнером (!) ДЕРЖАВНОЇ (!) структури (а Мистецький Арсенал, і все що там відбувається, – це, по суті, державна локація і акції). І от цей МА другий рік поспіль дає відкоша книжкам, що їх пишуть військові. Історія вже набула резонансу – загугліть, бо далі буде.
Тут починається нагромадження питань…
Чи настільки гроші не пахнуть для МА, що треба конче мати в партнерах лівацьку структурку , яка досі пропагує ідеологію, яка принесла Україні біди? Чи слід сприймати, що керівництво МА поділяє ідеологічне бачення світу Рози Люксебург? І ота толерація сєпарів, і наброси на “мілітарістічєскиє настроєнія” – це теж “свойо – родноє” для людей, що керують МА? Чи можливо мистецтво в матриці МА таке ж далеке від реалій країни, як спів maRUv? А керівництво МА точно не грішить такими “компромісами” в інших темах? Зараз в МА виставка “Дивовижні історії Криму”, чому там є історія Криму ДО ХХ СТОРІЧЧЯ І ВСЕ? Еммм… а де перші визвольні? Де репресії кримських татар і депортація? Де окупація Криму та утиски нинішні?
Давайте зізнаємося, що спроба не пустити на Книжковий Арсенал книжки, написані вояками, – це лише фрагмент проблеми. Він не міг не трапитися в країні, де академік НАН України, почесний директор інституту археології НАН України Петро Толочко в листопаді 2018 року заявляє в Москві, що він, Толочко, є частинкою “русского міра”. І після цієї заяви Петро Толочко не став просто науковцем, а лишається при регаліях…
Зальот оргів КА – цілком закономірне явище в країні, де досі немає НОРМАЛЬНОГО (!) підручника захисника України та великі питання до підручника історії. У нас досі (з якого біса?) місце російської літератури в школі рефлекторно більше, аніж польської, німецької, італійської чи китайської. У нас досі ніхто не навчає за спеціальністю “військова історія”, а значить, ми не готуємо фахівців, які проаналізують мілітарну минувшину і зафіксують мілітарну сучасність. У нас… Та що там казати, у нас в країні із головного (І ЄДИНОГО! другий – військово-морський) військового ліцею тільки нещодавно прибрали ката і царського посіпаку Суворова! А в деяких школах, які позиціонують себе “як посилена військово-фізична підготовка”, досі імперсько-радянське чорномундирне кадєтство. Про кількість совка в головах викладацького і виховного складу й думати страшно…
І от замість підставити плече, державна структура докладає зусиль до стагнації стану речей? Та ще й маючи токсичних партнерів?
Я не знаю, чи є серед тих чоловіків, що пройшли РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКУ ВІЙНУ (чуєте, ідіоти із єврофондів?! Війну, а не “конфлікт”!) майстри пера рівня Хемінгвея, Еко, Лондона, Переса-Реверте… Але від них я, як читач, і не чекаю високого польота драматургій, витонченого слогу і задоволені причмокування літературних критиків. Мені потрібна емоція, фотографічність сцен, брутальність і кострубатість мови персонажів. Мені потрібен нерв… Бо саме це фіксує війну з того боку, якого нема ані в кіно, ані в документах. Нерв і пряма мова учасника подій. Із часом це буде на вагу золота. І замість підтримати, високочолі достойники губу закопилили та притрусили це ворохом розумних слів?
Вельмишановні достойники з МА, можливо Ви не в курсі, але є така фраза, вона прийшла із часів СРСР, тому цитую мовою оригіналу, бо там рима: “в арміі нельзя потерять, в арміі можна про*бать…”
Так от, коли ви, прикриваючись словесною лабудою, намагаєтеся бортанути книжку учасника цієї війни, ви робите свій в несок у спроби… не “патєрять”, а саме отойво – друге.
І про погоду… Тобто, і про хороше.
Стенд із військовими книжками, думаю, буде. І автори, сподіваюсь, будуть. І черга до цього стенду, думаю, буде. І нормальні люди, які усвідомлюють важливість “нє про*бать”, прийдуть і візьмуть автограф, і зроблять селфач, і просто скажуть “дякую”. Правда? Нормальні люди, вони такі – можуть прийти зі своєю кавою, якшо шо.
А про ліваків, лояльних до Путіна, в партнерах ми ще поговоримо.
Олексій Бешуля: «Розкажу трохи про себе і книговидання…»
Книжковий Арсенал: «Ми бачимо, що тема ветеранської літератури дуже сколихнула думки…»
