Фінал Сектору «Д»

Дмитро “Калинчук” Вовнянко

#памятай14й

Відома легенда говорить, 25 серпня командувач Сектором «Д» генерал Литвин приїхав до штабу Сектору «Б», позаяк його штаб знаходився під обстрілом. Командир добробату «Дніпро-1», не підбираючи слів, кинув тоді Литвину звинувачення, ніби Литвин покинув свої війська й ганебно втік з фронту. Відтоді легенда про «Литвина який втік з фронту» кочує з видання у видання, – депутати «Народного фронту» Береза і Тетерук (обидва екс-комбати) знову проспівали її з приводу призначення Петра Литвина послом у Вірменію. Аж от що цікаво. Тимчасова слідча комісія ВР, заслухавши показання Берези, інформацію про втечу генерала Литвина з фронту назвала повністю необґрунтованою. В чому ж справа?

Я й близько не збираюся виступати адвокатом генерала Литвина, хочу виключно ясності – винний він чи ні? Тож варто подивитися на останні дні існування Сектору «Д» і розставити всі крапки над «і».

На посаду командувача Сектором «Д» генерал Петро Литвин був призначений 23 липня. Призначення було відверто смердюче і ніякої гучної слави не віщувало, – війська Сектору «Д» вже знаходилися в оточенні й потерпали від щільного вогню з боку терористів ДиРи і Росії. Спроба пробити коридор із Зеленопілля в напрямку Дебальцева та Бахмуту провалилася. Війська сектору треба було рятувати з «мішка» і відводити з фронту на відновлення. Кадровий військовий Литвин явно розумів все це, і, маючи впливових родичів, він явно міг відмовитися від командування. Але не відмовився. Саме Литвин на місці керував операцією з виведення угрупування Сектору «Д» з оточення 7 серпня 2014 р. Того ж дня (за іншими даними, 12 серпня) зведений загін з бійців 51-ї і 25-ї бригад та добровольчих загонів «Крим» (з кримських татар), «Харків» і «Луганськ» під загальним командуванням помічника начальника розвідки штабу АТО полковника Ігоря Гордійчука («Сумрак») взяв під контроль курган Савур-Могила. Військ у розпорядженні штабу Сектору «Д» значно поменшало. Війська, виведені з оточення, були практично зразу відведені на тилові бази – на відпочинок і відновлення.

На 10 серпня фронт Сектору «Д» починався північніше села Велика Шишовка, – проти контрольованих терористами ДиРи Шахтарська і Тореза (Чистяково), далі проходив північніше Петрівського і по краю кургану Савур-Могила. Потім північніше Степанівки фронт доходив до ріки Міус в районі Міусинська. І далі проходив між селами Дмитрівка і Маринівка до села Червона Зоря, де упирався в кордон. Іншими словами, фронт мав характер виступу який на 19 км видавався на схід, затиснутий між терористами ДиРи і державним кордоном. Терористи цим скористалися.

13 серпня зустрічними ударами від Сніжного і з території Росії терористами були захоплені Маринівка і Степанівка. 1-й батальйон 30-ї бригади підполковника Собко опинився в оточенні. Допомогти йому штаб Сектору «Д» не зміг, – 3-а батальйонна група тої самої 30-ї бригади та окремі підрозділи 51-ї та 72-ї бригад піддалися паніці і неорганізовано відступили з позицій. 1-ї батальйон опинився в повній ізоляції. Забігаючи вперед, повідомлю, допомога батальйону прийшла з півночі, де билася 2-а батальйонна група тої таки 30-ї бригади. 1-й бат 30-ки з оточення вийшов на північ (25 серпня) і долучився до військ Сектору «А». Становище в Секторі «Д» погіршувалося з кожним днем.

Відбивалися артилерією. Того таки 13 серпня біля Сніжного українські артилеристи знищили колону армії Росії, загинуло 120 військових, було поранено 450. Курйоз у тому, що цифри ці опублікувала… російська «Нова газета» зі слів матері одного з російських солдат. Очевидно, по трасі, яку терористи опанували, захопивши Степанівку і Маринівку, до терористів ДиРи зразу ж пішли російські колони.

14 серпня російські війська атакували Амвросіївку, де були розташовані значні військові склади. Штабом Сектору «Д» був відданий наказ – в разі загрози втрати склади підірвати. Але тоді обійшлося, – на околиці Амвросіївки розгорнули протитанковий резерв, задіяли пару вертольотів МІ-24. Відбилися. Але становище в Секторі «Д» ставало критичним.

В розпорядженні штабу Сектору «Д» на той момент залишилися зведені роти 28-ї, 93-ї та 51-ї бригад, три зведені артилерійські батареї, зведена рота батальйону «Горинь» (2-й БТрО), батальйон «Прикарпаття», шість неповних розвідгруп 3-го полку спецназу і група керування штабу. Разом – 650 осіб, біля половини з яких становив батальйон «Прикарпаття» (259 осіб) і штабна група керування (60 осіб). Настрої у 28-й, 93-й та 51-й бригадах були пригнічені, і командири відверто повідомляли про це штаб. Люди були виснажені морально і фізично. Але міняти їх було просто ніким.

Пара слів про батальйон «Прикарпаття». За словами учасників тих подій, батальйон був абсолютно необстріляний і з вельми не бойовими настроями. Певно, саме тому його й зосередили на правому фланзі – біля Амвросіївки та кордону. Ще перебуваючи на рідній Франківщині, батальйон «Прикарпаття» став об’єктом скандалу, коли дружини і матері службовців батальйону заявили, що не пустять своїх чоловіків і синів на фронт, допоки МО не забезпечить всіх їх бронежилетами. Акцію підтримала місцева влада. Добровольці та мобілізовані весною-літом 14-го, майте на увазі, можна було ще й так.

Чи знали у штабі АТО про катастрофічний стан Сектору «Д»? Думаю, знали, про це говорить логіка подій. Періодично, коли ставало зовсім гаряче, на допомогу Сектору перекидали тактичні десанти 25-ї бригади. 17-18 серпня по колоні 18-ї мотострілецької бригади армії Росії біля окупованого міста Сніжне був завданий удар ракетами «Точка-У» і «Смерч», – відпрацювали бійці 19-ї ракетної бригади і 107-го реактивного артилерійського полку. Більше штаб АТО допомогти сектору не міг нічим, – всі наявні сили були задіяні в секторах «С» і «А» на оточенні Горлівки з Єнакієво і Луганська. Відступати під натиском росіян, огризаючись артилерією і короткими контратаками, Сектор «Д» був уже приречений.

17 серпня РСЗО «Град» був завданий удар по штабу Сектору «Д» в Кутейникове. Командування Сектору не загинуло виключно тому, що прямо перед обстрілом штаб був переведений до Старогнатівки.

20 серпня терористи захопили село Петрівське, – в оточенні опинився гарнізон кургану Савур-Могила. Того ж 20-го відбувся скажений штурм висоти. Бійці додзвонилися особисто до генерала Литвина і викликали вогонь на себе, що й було зроблено. Бойовики зазнали чималих втрат.

21 серпня з російського боку знову був нанесений удар по командному пункту Сектора «Д», – загинули п’ятеро осіб. Командування Сектором перейшло на польовий пункт.

22 серпня на деблокування Савур-Могили були висунуті 150 бійців ротної групи 93-ї бригади, але потрапили у засідку, відступили і перестали виходити на зв’язок. Знайшли їх на території сусіднього Сектору «Б».

Апокаліпсис почався 23 серпня. В районі сіл Берестове та Кузнецово-Михайлівка (на південь від Амвросіївки) український кордон перетнули чотири батальйонні групи – 7-ї дивізії ВДВ, 98-ї дивізії ВДВ, 56-ї бригади ВДВ та 19-ї мотострілецької бригади армії Росії. Місце було обране точно, – саме там були розташовані позиції батальйону «Прикарпаття». Після перших боїв з росіянами бат «Прикарпаття» самочинно залишив фронт і вирушив додому, до хати, на Франківщину. Спроби зупинити батальйон по дорозі були безуспішні. Батальйон «Прикарпаття» дістався Івано-Франківська, здолавши більше 1000 км за дві доби, своєрідний рекорд. В січні 2015 р. батальйон був розформований.

З відходом бату «Прикарпаття» керованість військами у Секторі «Д» порушилася повністю. Польові підрозділи були деморалізовані і сутичок з ворогом відверто уникали. Частини 28-ї і 51-ї бригад почали неорганізований відхід. Опір росіянам чинили бійці групи 3-го полку спецназу і гармати 26-ї бригади. Але набагато гіршим було нерозуміння, що це все означає? Яка мета цих дій армії РФ? Це спроба полякати чи повноцінне вторгнення? Але для повноцінного вторгнення військ було замало, про це повідомляла розвідка.

Зранку 24 серпня для особистої перевірки інформації про російське вторгнення у район Амвросіївки – Кутейникова виїхав начальник штабу Сектору «Д» полковник Ромигайло. Полковник перебував у лісосмузі вздовж дороги, коли повз нього прогриміла бронею колона російської техніки. Ромигайло прямо звідти додзвонився до начальника Генштабу генерала Муженка і доповів, що на власні очі бачить російський наступ.

Вдень 24 серпня росіяни штурмували курган Савур-Могила. Наступали по всьому фронту, на вечір 24-го фронт стабілізувався по лінії Старобешеве – Агрономічне – Кутейникове – Амвросіївка. Зайнявши цей рубіж, росіяни… зупинилися. І явно не тільки через великі втрати. Чому? Про це поговоримо в дописі, присвяченому оточенню добробатів і частин ЗСУ в Іловайську. Вечором же 24-го був переданий наказ «Сумраку» на Савур-Могилу – прориватися з оточення. Джип 3-го полку спецназу зумів прорватися на курган і забрати чотирьох поранених, в тому числі Тимура Юлдашева (творця української самооборони Луганська). Але дорогою назад джип був розстріляний терористами, троє поранених (включаючи Юлдашева) загинули. В ніч на 25 серпня «Сумрак» останніх захисників Савур-Могили повів на прорив. Здолавши 60 км по ворожим тилам, група «Сумрака» вийшла до штабу Сектору «Б» у Многопіллі, де взяла участь в боях під Іловайськом.

О 23-й годині 24 серпня штаб Сектору «Д» здобув директиву штабу АТО про відміну Сектора «Д» і передачу всіх військ під командування Сектору «Б» генерала Хомчака. І все, така от втеча. Вам зрозуміло, чому генерал Литвин 25-го серпня опинився в штабі Сектору «Б»? Пояснюю, Литвин приїхав зробити те, що роблять всі командири в таких випадках – узгодити передачу своїх військ командуванню Сектору «Б» і ознайомити його з обстановкою. Там-то ніби й стався конфлікт між генералом Литвиним і комбатом Березою. Що його спричинило?

Процитую В’ячеслава Власенка («Філін»), тодішнього начштабу батальйону «Донбас»: «Береза в Іловайську не був взагалі. Жодного разу… Батальйон був, його не було. Він знаходився на командному пункті, і посада його, наскільки я пам’ятаю, була щось типу «куратор добровольчих підрозділів». Берези в Іловайську не було, Семенченка не було… Очевидно, колишній професійний військовий Береза зрозумів, – поява армії РФ на флангу сектору «Б» – це пряма загроза військам в Іловайску. До Донецька пряма дорога, як раз з обходом Іловайська з заходу. Тільки Литвин зі штабу Сектору «Б» уїхати міг, а Береза свій батальйон виводити чомусь не хотів до самого оточення, хоча піти було реально, доведено батальйонами «Азов» і «Шахтарськ».

Чому? Тут ми знову повертаємося до питання, навіщо добробати взагалі пішли в Іловайськ?

Автор