Як Сектор «Д» виводили з оточення
На другу половину липня 2014 р. ватаги терористів ДиРи не мали задачі більш важливої ніж розгром українських частин у Секторі «Д» – вздовж російсько-українського кордону. Москва всерйоз вважала, що обдурила «тупу гейропу», відкривши вогонь по підрозділах ЗСУ зі своєї території. Український штаб АТО, плануючи операцію з перекриття кордону і блокування терористів ДиРи у великому оточенні, виходив з міркувань, які тоді панували серед більшості європейських політиків, що на пряме вторгнення Росія не зважиться. Так, забезпечуватиме терористів технікою, боєприпасами, амуніцією. Так, поповнюватиме їх «відпускниками» і «добровольцями». Але втрутитися відкрито?..
З погляду Європи економічні негаразди, на які Путін прирікав Росію внаслідок відкритого вторгнення («смішні санкції»), й близько не вартували здобутого зиску. Отже, такий крок був би безглуздий. Європейцям не сила було збагнути, що Кремль керувався в своїх діях чим завгодно, але не здоровим глуздом. Але…
Наразившись на крупні неприємності з Заходом, Кремль таки бажав мати з того зиск. Таким зиском мав стати розгром «водіями і шахтарями» частин Сектору «Д». В разі розгрому Україна втратила б чимало своїх боєздатний сил – 79-у, 72-у бригади, батальйонну групу 24-ї бригади, 3-й полк спецназу, мотомобільну групу ДПСУ, тощо. Така військова поразка означала б глибокий шок всередині українського суспільства, соціальний вибух всередині країни (нагадую, в той час владу нещадно критикував навіть Юрій Бірюков), а це, на думку кремлівських стратегів, зробило б український уряд поступливим в багатьох питаннях, аж до визнання автономії ДиРи і Луганди та окупації Криму.
Задля досягнення цієї мети вони пішли на обстріли українських частин зі своєї території (про це зразу ж дізналися на Заході) та на передачу терористам ДиРи зенітного комплексу «БУК» задля знищення «повітряного мосту» з оточеними частинами (це відгукнулося загибеллю малайзійського Боїнга). Знаючи те, як боялися оточень терористи ДиРи, кремлівські стратеги, вочевидь, вважали, що частини Сектору «Д», в оточенні та без забезпечення, швидко піднімуть руки. Але…
Українці рук не піднімали. «Вони під шаленим вогнем змій жеруть – але не здаються» – ремствував у ті дні один з рупорів «Рускава міра». Сидячи в оточенні від 16 липня 2014 р., українці продовжували утримувати свої позиції і відбивати атаки терористів. Ба більше, вони примудрялися проривати «мішок». 24 липня 79-а бригада зуміла вивести з оточення 200 бійців і замінити їх ротною групою, керованою заступником командира 2-го бату 79-ї аеромобільної бригади С. Грецьким (позивний «Штанга»).
Москва підвищувала ставки. Обстріли висот «Браво» і «Граніт» (основних позицій 79-ї бригади) тривали по 16 годин підряд. Ворожий вогонь шматував техніку, зброю, руйнував укріплення, ранив і вбивав бійців. Нищив бойовий дух військ.
Водночас терористи в районі Сніжного та Тореза отримували регулярне поповнення – через Маринівку та Степанівку, захоплені терористами ДиРи 15 і 16 липня. Водночас інтернет-ресурси терористів ДиРи і російська преса смакували труднощі українців у Секторі «Д» і деталі «котла». В унісон з Москвою співали вітчизняні панікери-всепропальщики. Основна теза, яку в мережах вдували у вуха українцям вороги, політботи і корисні ідіоти, – «командування ЗСУ солдат, оточених вздовж кордону, віддало на смерть, не бажаючи їх рятувати».
Це була неймовірно зухвала брехня. Аналіз дій ЗСУ, від 26 липня починаючи, чітко вказує – всі зусилля Генштабу ЗСУ та штабу АТО були направлені на вивід частин Сектору «Д» з «мішка». Було очевидно, самим частинам Сектору «Д» з оточення не вибратися – вже бракує сил. Була потрібна допомога ззовні. Перекидати частини з інших ділянок фронту було довго й привертало увагу російської розвідки. Але…
25 липня у розрив фронту, що виник після розгрому банди «Призрак» у Лисичанську, в наступ перейшли частини Сектору «С». 27 липня 1-а батальйонна група 25-ї бригади ВДВ зайняла плацдарм між містами Шахтарськ і Торез (Чистякове). 28 липня рейдова група 95-ї аеромобільної пройшла плацдарм, зайнятий 25-ю бригадою, з’єдналася з частинами 30-ї бригади, і спільно звільнили висоту Савур-Могила. Передавши висоту бійцям 51-ї бригади, 95-а та 30-та навалилися на село Степанівка. Логіка зрозуміла. Шлях забезпечення частин Сектору «Д» проходив біля села Маринівка, а воно як раз між Степанівкою і кордоном. Очевидно, 95-та та 30-та пробивали шлях для виходу частин Сектору «Д». Логічно?
Ні фіга не логічно. Савур-Могила була втрачена вже наступного дня. Що там сталося – справа темна. Безпосередні учасники стверджують, що не змогли закріпитися на висоті під щільним вогнем росіян. Водночас командування звинуватило командира батальйонної групи 51-ї бригади П. Процюка у, по факту, саботажі виконання наказу. Процюка було усунуто з посади. А 95-й та 30-й довелося воювати в Степанівці з зайнятою терористами Савур-Могилою на фланзі. Проте 28 липня було остаточно звільнене від терористів ДиРи Дебальцеве. Донецьк опинився у напівоточенні, з півдня – район Старобешево-Іловайська, з півночі – Дебальцеве.
Друга нелогічність. Бої за Степанівку та Маринівку 95-а та 30-а вели аж до 5 серпня. Маринівку звільнили 6 серпня. Все б добре, але в цей період частини Сектору «Д» уже виходили з оточення іншою дорогою.
Третя нелогічність. 1 серпня 2-а батальйонна група 28-ї бригади пішла в наступ від Амвросіївки на Благодатне та Велику Шишовку (читай – на Шахтарськ) і виставила блокпости. Виходить, водночас штаб АТО намагався заблокувати Донецьк по лінії Дебальцеве – Шахтарськ – Благодатне – Амвросієвка? Судячи з усього, терористи так і подумали, бо на БТГр 25-ї бригади біля Шахтарська вони кинули всі сили пекла – від мінометів до арти 152-мм і РСЗО. Під шаленим вогнем противника 31 липня 1-а БТГр 25-ї самостійно пішла на прорив, потрапила в засідку і зазнала втрат. На допомогу 1-й БТГр вже йшла 2-а батальйонна група 25-ї, але час було втрачено.
А що кордон, запитаєте ви? Вивід частин Сектору «Д» кордон фактично оголював, тобто в терористів зникали всі перешкоди для спілкування з країною-воєнторгом. Думав щось про це Генштаб? Так, думав. Угрупування терористів мусило заблокувати нове кільце по коридору Луганський аеропорт – Ребрикове – Ровеньки – Дякове – Степанівка – Савур-Могила. З метою створення цього коридору 1 серпня 2014 р. з району Лутугине на Ровеньки пішла в наступ 24-а бригада (без 2-ї батальйонної групи – вона була в секторі «Д»). За Генштабом, в районі Ровеньків 24-та мусила зустрітися з 95-ю, яка мусила наступати на Ровеньки після звільнення Степанівки та Маринівки. Туди ж, на Ровеньки, мусили прориватися з оточення частини 2-ї БТГр 24-ї бригади і 72-а бригада із району Зеленопілля – Ізварине. І окремим підрозділам це вдалося, 3 серпня вони вийшли на Ровеньки.
Чи реальним був план такого оточення? Побачите далі.
До чого я все це розповів? Та, власне, до того, аби продемонструвати, що Генштаб заходився проводити кілька операцій різної міри можливості. Практично всі вони були згорнуті. Крім одної – деблокування Сектору «Д». Очевидно, саме ця задача була основною, а усі інші – плюс-мінус другорядними. Ба більше, підрозділи 95-ї та 30-ї бригад заходилися таранити збіговисько російських «відпускників і добровольців» (їх там було до чорта) у Степанівці та Маринівці – і терористи це бачили. Але водночас 95-а тихою сапою навела понтонну переправу через ріку Міус біля Міусинська та Лісного – зовсім у іншому місці (див. мапу).
Простіше кажучи, українське командування напередодні виводу Сектору «Д» продемонструвало Москві купу офігітельних планів і примусило їх розпорошити свої сили на різних ділянках, плюс – чекати прориву не там, де він насправді планувався. Що сталося далі? А далі війська Сектору «Д» пішли на прорив.
3 серпня батальйонні групи 72-ї бригади зазнали атак з боку Червонопартизанська (Вознесенівки). Бойовики були відбиті і відступили углиб міста. Того ж дня ТВО командира 79-ї бригади Курач розробив план виводу своїх підрозділів з оточення п’ятьма різними шляхами загальним напрямком на переправу біля Міусинська. План був повідомлений генералу Муженко, схвалений і тієї ж ночі реалізований. Незважаючи на вогонь терористів, частини 79-ї вийшли з оточення.
Наступного дня, 4 серпня, почався вихід з оточення частин 72-ї бригади. В районі Червонопартизанська майор Драпатий зібрав групу у 300 бійців. Підірвали техніку «неходячу», вишикували техніку придатну і рушили з «мішка». Водночас 449 військовиків з 72-ї бригади та ДПСУ відмовилися прориватися з оточення і, підірвавши техніку, за посередництва ОБСЄ перейшли через кордон на територію РФ. Бійці 3 полку спецназу, що перебували там же, в Росію йти відмовилися і прорвалися до групи Драпатого. Того ж дня група Драпатого пройшла Зеленопілля, підібравши по дорозі підрозділи 72-ї і 51-ї бригад. 5 серпня група Драпатого зосередилися в районі Дяково. Почалися приготування до виходу.
Того ж дня частини 95-ї аеромобільної перейшли Міус і вирушили в рейд тилами терористів у район Красного Луча (Хрустального). Мета рейду – відволікти увагу противника від прориву частин Сектора «Д» з оточення. Забігаючи наперед, скажу, що 95-а успішно пройшла по ворожих тилах і 10 серпня з’єдналася з підрозділами ЗСУ в районі Лутугиного (Сектор «А»). Це до питання, чи був реальним план Генштабу з оточення ДиРи в районі Ровеньків – якби вистачило сил. За твердженнями десантників 95-ї, саме в цей період, між 5 і 10 серпня, вони вперше вступили в бій зі штатним підрозділом російської армії, що перебував на території України.
Ввечері 6 серпня в таборі під Дяковим ТВО командира 79-ї бригади Курач зібрав залишки різних частин, що перебували в оточенні. Того ж дня на зв’язок з ним вийшов ватажок терористів з позивним «Рязань» з пропозицією надання «зеленого коридору» в обмін на залишену зброю. Курач послав терориста до відомої матері. Пізніше під Іловайськом такого Курача не знайшлося.
Вночі з 6 на 7 серпня п’ять колон українського війська під вогнем противника пішли на прорив – і вийшли. В процесі виходу виник затор, але офіцери швидко зорієнтувалися і знайшли вихід. На 7 серпня 2014 р. з оточення вийшли біля 3000 бійців 72-ї, 79-ї, 24-ї, 28-ї та 51-ї бригад, 3-го полку спецназу, прикордонники та Нацгвардія. «Мішок» було ліквідовано.
Не хочеться про огидне, але… В районі Сонцевого, біля Староласпи, «оточенці» покинули біля 40 бойових машин – подекуди з відкритими люками. Просто кинули посеред поля і почухрали в тил. Бійцям кортіло до дому – певно, там вони захоплено розповідали, як їх «гнобило командування».
Взагалі, з виходом угрупування з оточення в розпорядженні Сектору «Д» залишилися лише окремі частини, з якими штаб Сектору міг вести виключно оборонні бої. Для чогось більшого Сектор «Д» сил відтепер просто не мав.
Всі підрозділи, що вийшли з оточення, були відправлені в тил – на відновлення боєздатності. Виснажені вони були вже понад усяку міру.
Проте. Я категорично не згоден з оцінкою української Вікіпедії, яка події на кордоні кваліфікує як поразку ЗСУ. Вивід військ з «мішка» – ніяк не поразка, це доведено Другою Світовою війною. Катастрофа – не втрата території, катастрофа – втрата армії. Українські частини були збережені, і після відпочинку та доукомплектування вони знову вступили в бій. Катастрофа була б, якби здійснилися плани російського командування, і Сектор «Д» був би ними розгромлений.
Але цього як раз не сталося. Війна тривала. Наразившись на крупні неприємності з Заходом, Москва не здобула взамін нічогісінько.
