Що сталося під Ровеньками?

Дмитро Вовнянко
Дмитро “Калинчук” Вовнянко

#памятай14й

Після звільнення Лисичанська і до 4 серпня 2014 р. загальна обстановка на фронті складалася так, що здавалося, війні лишилося кілька тижнів. Ішов тотальний наступ ЗСУ. В секторі «А» 27 липня було звільнене Лутугине, а 28 липня – Георгієвка. Луганський аеропорт був з’єднаний з українською територією коридором, а Луганськ опинився в напівоточенні – українські війська охоплювали його з півночі, заходу та з півдня. В секторі «Б» 24 липня було звільнене село Піски, а 28 липня – Авдіївка. Був деблоковний Донецький аеропорт.

Жахливою лишалася ситуація в секторі «Д» – вздовж державного кордону України від Маринівки до Ізваріного. У ніч на 16 липня три банди терористів ДиРи за підтримки приблизно 6 танків, кількох БМП та БТР захопили село Маринівка і обірвали єдину дорогу, що зв’язували війська в секторі «Д» з великою землею. Малайзійський «Боїнг» загинув наступного дня. Війська сектора «Д» опинилися в оточенні – між Росією з одного боку і терористами ДиРи з іншого. Підрозділи ЗСУ тут же зазнали масованих ударів артилерією з двох боків – з боку терористів ДиРи і з боку Росії. Знаючи, як боялися оточення терористи ДиРи, стратеги з російського генштабу, певно, сподівалися, що українці в мішку зразу піднімуть руки – але спіймали облизня. В нелюдськи складних умовах українці продовжували тримати позиції. Але…



24 липня частини ЗСУ та МВС звільнили Лисичанськ – був зрізаний апендикс, що витягнувся в бік території України між позиціями секторів «А» і «С». Поразка терористів у Лисичанську створила дірку в їхньому фронті. 25 липня 1-а батальйонна група 25-ї бригади висунулася з району Краматорська на Дебальцеве і Шахтарськ і на 27 липня зайняла плацдарм між Шахтарськом і Торезом (Чистяковим). 27 липня у свій знаменитий рейд виступила 95-а аеромобільна (командир – полковник Забродський). Досягнувши 28 липня зайнятого 25-ю бригадою плацдарму біля Шахтарська, 95-а бригада того ж дня з’єдналася з батальйонною групою 30-ї бригади (командир – підполковник Собко) і пішла на штурм Савур-Могили – висоти, що панувала над всім простором радіусом у 40 км.

Савур-Могилу було звільнено! Розвиваючи успіх, бійці 95-ї та 30-ї передали висоту бійцям 51-ї бригади і пішли в наступ на село Степанівка, з метою звільнити Маринівку і відкрити шлях для виводу частин сектору «Д» з оточення. Водночас частини 95-ї бригади, посилені понтонними підрозділами, пройшли між містом Сніжне та селом Латишеве і навели понтонні переправи через ріку Міус в районі міста Міусинськ і села Лісне. Сектор «Д» було розблоковано.

Водночас 1 серпня 2014 р. з району Лутугине (сектор «А») на південь, в напрямку на Ровеньки, перейшли в наступ частини 24-ї бригади (крім 2-ї батальйонної групи – вона була в секторі «Д»). Задача (за генштабом) – з’єднатися в районі Ровеньків з частинами 95-ї аеромобільної, що мали наступати на Ровеньки зі Степанівки.

Терористи Луганди скажено опиралися просуванню 24-ї, застосовували засідки та зосереджений вогонь артилерії та РСЗО. Проте надвечір 2 серпня 24-а вийшла на північну околицю села Македонівка – до Ровеньків було ціпком кинути. Але… За кілька днів 24-а повернулася назад – до Лутугина. Що сталося?

Для початку треба зрозуміти, навіщо взагалі частини 24-ї бригади були висунуті з півночі на Ровеньки, і чому частини 95-ї аеромобільної мусили рухатися туди ж? І не тільки вони. Відомо, що на Ровеньки мали прорватися з сектору «Д» 2-га батальйонна група 24-ї бригади і підрозділи 72-ї бригади з району Зеленопілля. Ба більше, окремим підрозділам 24-ї і 72-ї це навіть вдалося – 3 серпня вони прорвалися до угрупування біля Ровеньків. Але… Підрозділи ці після прориву здатні були лише для одного – для відправки на пункт постійної дислокації для відновлення боєздатності. Кілька тижнів перебування під постійними обстрілами артою і ракетами противника бійців вимочалили та виснажили морально. Люди були, без перебільшення, на межі. І перший дзвіночок уже продзвенів. 1 серпня 2014 р. біля Червонопартизанська (Вознесенівки) командир роти снайперів і 12 бійців 72-ї бригади покинули позиції, перейшли кордон і здалися в полон військовослужбовцям РФ. Воля людей до опору була вже зламана.

Стало ясно, інші частини сектору «Д» виглядали не краще. Виводити з оточення їх треба було терміново.

Генштаб і не приховував. Після визнання проваленим плану з блокування державного кордону безпосередньо по лінії був розроблений новий план – оточити головні сили терористів ДиРи на певній відстані від кордону по лінії Луганський аеропорт – Ребрикове – Ровеньки – Дьякове – Степанівка – Савур-Могила. Цей рубіж мав ту перевагу, що не дозволяв росіянам розстрілювали українські позиції впритул – арту і РСЗО, що заходили б на українську територію ЗСУ нищили б вогнем. Очевидно, згідно задуму Генштабу після штурму Савур-Могили та звільнення Степанівки, 95-а аеромобільна мусила таранити шлях на Дьякове, виходити на Ровеньки і замикати кільце оточення терористів. Батальйонній же групі 25-ї в районі Шахтарська треба було відволікати увагу терористів і Москви на себе – вона заблокувала трасу між Донецьком та Сніжним і Красним Лучем (Хрустальним). Але…

Пішло все не так, як планував генштаб. Савур-Могила була втрачена наступного ж дня після звільнення – 29 липня, 51-а під щільним вогнем закріпитися на висоті не змогла. В Степанівці підрозділи 95-ї та 30-ї бригад зустріли ціле збіговисько громадян Росії – «відпускників». Було очевидно, без звільнення Степанівки та Маринівки переправи біля Міусінська були б зразу знесені зустрічними ударами зі Степанівки та Сніжного. Треба було видавлювати терористів з РФ на їх історичну батьківщину.

Відволікати сили терористів на плацдарм біля Шахтарська так само вийшло не надовго – лише на 3 дні. 1-а БТГр 25-ї бригади опинилася під щільним вогнем з боку Шахтарська. На допомогу їй була спрямована 2-а БТГр 25-ї бригади, але зустрітися їм не судилося. 31 липня 1-а БТГр 25-ї, не дочекавшись підмоги, самостійно пішла на прорив на південь, потрапила у засаду і зазнала втрат. 2-а БТГр зуміла дійти лише до села Контарне.

В таких умовах ні про який марш 95-ї бригади на Ровеньки не було й мови. Війська ж у секторі «Д» були виснажені настільки, що прорватися на новий рубіж самостійно просто вже не мали сил. В кращому разі, вони були здатні лише утримувати зайняті позиції. Генштаб знову, як на початку війни, всерйоз постав перед проблемою нестачі сил – частина військ потребувала відпочинку та відновлення. А терористи отримували нове й нове поповнення з РФ.

До виснаження бойових частин внаслідок масового артилерійсько-ракетного вогню терористів, самочинного залишення військами зайнятих позицій, як наслідок, недовіри військ своєму командуванню (низький уклін всепропальщикам з тилу) та масовому приходу поповнення терористам у вигляді «відпускників» з Росії додалася ще одна пошесть. До частин 24-ї бригади, що наступали на Ровеньки від Лутугино, масово стали приходити місцеві мешканці з вимогами залишити їхні села – аж до виходу живих заслонів перед технікою ЗСУ. Крім ватних настроїв частини населення, мирних охопив панічний страх. Терористи Луганди встигли попередити місцевих мешканців, що села, в яких перебуватимуть ЗСУ, терористи розстрілюватимуть без жалю. І місцеві були схильні вірити цим погрозам. У листопаді 2016 р. колишній бойовик Луганди Сєргєй Бондарь, а в грудні екс-ватаг Луганди Валерій Болотов заявили, що Луганськ влітку 2014-го обстрілювали бойовики Плотницького з метою посилити ненависть до українців серед луганчан. Очевидно, пересічні мешканці Луганщини знали, хто насправді розстрілює мирних, вони всерйоз боялися за своє життя і майно, а ЗСУ нічим не могли їм допомогти.

Виконання плану генштабу затягувалося. Але й зупинятися було не можна – за всяку ціну треба було рятувати війська сектору «Д». Задачі треба було виконувати по мірі появи сил. І в генштабі це розуміли.

Саме тому 24-а здобула наказ відступити від Ровеньків на попередні позиції – до Лутугино.

Поділитися:
Share

Share