Три роки декомунізації

Джон Смит

Не знаю, як для інших, а для мене це було одне з головних очікувань після Майдану від нової влади. Не економіка – на життя я собі сам зароблю, не там ще щось.

Саме леніни і всілякі енгельси з косіорами в назвах наших вулиць – це був плювок в обличчя. Мене добивало, що окупантам, вбивцям моїх предків стоять пам’ятники на центральних площах моєї вже незалежної країни. Що їх імена увічнені в назвах вулиць. Ці ментальні мітки на кожному кроці означали, що українці продовжують бути окуповані “рускім міром”.

Особливо добивало, коли деякі казали, що “це ж наша історія!”.
Гітлер теж наша історія. І Ярема Вишневецький. І сралін. Всім поставити по пам’ятнику тоді, якщо наша історія?
Ні. Історія – це коли ленін залишився в підручниках, і ми про нього пишемо, що це був картавий чорт, який вбив мільйони людей. А коли ставлять пам’ятник, то це вже не історія, а увіковічення, ідеологія, поклоніння.

При чому на це приниження українці 20 років шли добровільно, просто через лінощі, жадібність витратити копійки на зміну тих табличок, відсутність принципів, або страх ці принципи проявити.

Тому коли почався Майдан і коли він переміг, для мене було головним, щоб прибрали картавих покидьків і його поплічників. Це було для мене головніше за реформи і антикорупцію. Бо моя країна нереформована та корумпована – це все одно моя Україна, а Україна, що вшановує своїх вбивць, це взагалі не Україна. Це Малоросія.

Радий, що нарешті цим гімном більше і не воняє. Прибрали, і вже всі й забули, що воно стояло. А до зміни вулиць швидко звикли. До речі в моєму місті, як прибрали лємінга, то це стало гарним стимулом для місцевої влади почати робити дизайн головної площі. Тепер вона виглядає не як мавзолей, а як нормальна зона, де можна прийти і потусуватись. Скажи тепер комусь – давай повернемо недомірка – очі заплюють  😆

 

Власна робота та фото Ігоря Галущака.
“Прощавай, вуйко ленін!”
Сільське подвір’я в передмісті Рахова (Закарпаття)
Створено 3 серпня 2012 р.