Горбулін виступив на засіданні експертного круглого столу “Американсько-російські відносини та їх вплив на Україну”

27 жовтня в ART HUB Укрінформу відбувся експертний “круглий стіл” на тему: “Американсько-російські відносини та їх вплив на Україну”.

У заході взяли участь:
Девід Кремер – колишній директор з прав людини Інституту МакКейна (США);
Віталій Портніков – публіцист;
Володимир Горбулін – директор Національного інституту стратегічних досліджень;
Тарас Березовець – політичний експерт;
Олександр Сушко – директор Інституту Євро-Атлантичного співробітництва;
народні депутати України Андрій Тетерук, Ірина Фріз, Антон Геращенко;
Микола Сунгуровський – керівник військових програм Центру Разумкова;
Богдан Яременко – голова правління ГО “Майдан закордонних справ”, дипломати та інші експерти.

Захід має на меті стати новою платформою для обговорення на найвищому рівні поточних конфліктів та актуальних питань в рамках проектів Київського безпекового форуму. Зокрема, мова йшла про роль України в системі міжнародних відносин, майбутнє зовнішньої політики США та Росії, важелі тиску Конгресу США щодо українських проблем, актуальність питань по анексії Криму, війні на Донбасі та інше.



 

Виступ В.П. Горбуліна на засіданні експертного круглого столу
“Американсько-російські відносини та їх вплив на Україну”

Я не відкрию секретів, якщо скажу наскільки важливі американсько-російські відносини для сталого миру.
Мабуть, не секрет, що багато хто оцінює сьогоднішній стан американсько-російських відносин як найгірший з часів «холодної війни». Про це в один голос говорять політики, дипломати, експерти обох країн.

Відкритим залишається питання про роль об’єктивних і суб’єктивних чинників у виникненні сучасної кризи. На перший погляд, взаємозалежність інтересів основних центрів світової політики сьогодні є такою високою, що це мало б формувати скоріше консенсуси і компроміси, ніж конфлікти та розколи. Тим більше, коли йдеться про країни, що знаходяться на різних рівнях технологічного і фінансово-економічного розвитку, і мали б скоріше доповнювати функції одна одної, ніж суперничати за одні й ті самі пріоритети.

Росія за своїми основними характеристиками аж ніяк не може претендувати на лідерство в сучасному світі і жодним чином не може бути зацікавлена у справжньому протистоянні зі США. Здавалось би РФ, як ніхто інший, зацікавлена у збереженні існуючого світового порядку, оскільки є першою потенційною жертвою можливих фінансово-економічних, політичних та ідеологічних наслідків його руйнування.

І, тим не менше, саме режим Путіна став ініціатором конфлікту зі США, який набуває все більшої гостроти і наближається до певної точки неповернення.

Очевидно, що визначальними для такої поведінки російського керівництва стали суб’єктивні чинники. З одного боку, це – відродження великодержавних амбіцій як запізніла психологічна реакція на крах радянської імперії, а з іншого – сподівання на те, що поточна глобальна кон’юнктура буде сприятливою для російських авантюр реваншу. Вашингтон, здавалося б, втрачає поступово інтерес до євразійського регіону, зосереджується на внутрішніх проблемах і взагалі відмовляється від місії світового домінування як надто невдячної і затратної. За цих умов, звільняється простір для активності інших країн, що мають бажання і ресурси поширювати свій вплив.

Зокрема, політика «перезавантаження», що реалізовувалась попередньою адміністрацією Білого Дому, давала підстави Путіну і його команді сподіватися на поблажливе ставлення американців не лише до вторгнення в Грузію, але й до наступних подібних кроків.

Різка реакція США на анексію Криму і втручання у внутрішні справи України стала певною несподіванкою для Москви. Але логіка конфронтації, високі ставки на імперський реванш, зроблені як у внутрішньополітичному просторі, так і в зовнішньополітичній грі, не дають можливості Кремлю відступити.
До цього додаються внутрішньополітичні особливості ситуації у Вашингтоні. Російський чинник виявився тісно переплетений з різким загостренням конфліктності в американському істеблішменті. І це так само зменшує простір для маневру і можливості для пошуку компромісу в нинішній ситуації.

Сучасний стан міжнародних відносин призвів до ситуації, що нагадує 80-ті роки ХХ століття у відносинах між США та СРСР. Однак сьогоднішнє протистояння розгортається у світі, який має набагато більшу динаміку змін та кількість впливових міжнародних центрів, ніж це було тридцять років тому.

Керівництво США в нових умовах намагається сформувати адекватну стратегію зовнішньополітичної діяльності, у тому числі, поведінку щодо Росії. Сполучені Штати, почасти вимушено, постають перед справжнім глобальним викликом – пошуком нової концепції світоустрою та правил взаємодії країн (у тому числі щодо того, як реагувати на порушення міжнародного права). Росія ж, зі свого боку, намагається посісти в цьому світоустрої певне привілейоване становище і добивається реалізації своїх амбіцій відверто шантажистськими методами.

Перед Вашингтоном стоїть дилема – що роботи з шовіністично-ревізіоністськими настроями Кремля? Особливо коли останній не гребує виступати каталізатором проблем Європи – від міграційної кризи (роль РФ в Сирії) до анексії Криму та військових приготувань на кордонах НАТО. Більш того, російська пропагандистська машина намагається максимально ефективно використати сьогоднішні протиріччя між ЄС і США для послаблення євроатлантичної солідарності. При цьому США не певні у тому, що Альянс 29 різних держав зможе досягти єдності у питанні самозахисту. Особливо враховуючи зростання впливу «друзів» Путіна – популістів-євроскептиків, що стають впливовою силою в деяких країнах-членах ЄС (Болгарія, Чехія, Австрія, Угорщина, Італія).

Для США існує лише два підходи до вибору політики щодо Росії.

Перший стосується раціонального розуміння ролі РФ як держави-порушника міжнародного права та глобального дестабілізуючого фактору, що прирівнює її статус до Північної Кореї чи Ірану. Москва фактично блокується з цими країнами, створюючи нового колективного супротивника вільного світу, деструктивні дії якого формують основу загроз для західної цивілізації. З такою державою не має сенсу вести конструктивний діалог, особливо беручи до уваги різницю концептуальних поглядів сторін на «правильний» світоустрій і в минулому, і в майбутньому.

Події останніх років показують, що Росія, знаходячись у гонитві за недосяжним для неї статусом великої держави, здатна завдати істотної асиметричної шкоди супротивнику. При цьому спочатку вона не використовуватиме безпосередньо свою звичайну військову силу, а застосовуватиме інші можливості, такі як тиск через маніпулювання цінами на сировинні ресурси, кібератаки, пропаганду, провокування політичних і воєнних криз на «чутливих» для себе територіях, передусім в Україні. Ризик зазначеного негативного сценарію – поступова ескалація конфліктності аж до загрози конвенційної війни.
Для України такий конфлікт є дійсністю і найбільш небезпечною є перспектива перетворення її на «сіру зону» нестабільності.

Існує й інший підхід – будівництво «мосту», підтримка діалогу та постійних контактів між учасниками конфронтації. Такий підхід більш гнучкий та інклюзивний, який дає простір дипломатії та політичним маневрам. Саме за логікою цього підходу відбуваються сьогодні зустрічі Волкера та Суркова. При цьому США, здається, не мають жодних ілюзій щодо продуктивності подібних зустрічей, оскільки рівень та повноваження Курта Волкера як спецпредставника по Україні є нижчими за ті, що мала Вікторія Нуланд за часів адміністрації Б.Обами.

Зазначені маневри на тлі все глибшої військово-політичної підтримки Сполученими Штатами України та де-факто заблокованого Мінського процесу, мають підштовхувати Київ до проактивної позиції щодо вирішення проблеми Донбасу. Інакше, за поточної пасивності, вже навесні ініціативу може перехопити Москва.

Виходячи з аналізу поточної ситуації, можна стверджувати, що Адміністрація Президента США Д.Трампа визначилася щодо стратегії дій на російському напрямку. Вона матиме ознаки обох підходів і передбачатиме розвиток відносин з РФ, виходячи з триєдиного принципу «протистояння, стримування, співпраця».
Водночас відбулося остаточне оформлення бачення американською правлячою елітою сучасної Росії як «імперії зла» – у форматі стійкого закріплення РФ у складі групи «держав-ізгоїв». Це у подальшому може стати інституційною основою для реалізації апробованого стосовно вказаних ворогів США сценарію (відключення від міжнародних платіжних систем, заморожування активів тощо).

Про те, що ця перспектива є цілком реальною, свідчить посилення економічного тиску на РФ з боку США. 2 серпня 2017 року Дональд Трамп підписав Акт про протидію супротивникам Америки через санкції, заявивши тим самим про готовність Америки прийняти геополітичні виклики сучасності. Цей документ передбачає переформатування картини глобального світу, яка зберігалася майже незмінною протягом останніх 25 років, а також необхідність визначення своєї позиції іншими учасниками міжнародних процесів (зокрема, європейською демократичною спільнотою). Таким чином, США готові повернутись до Європи з метою врівноваження впливу Росії. У даному випадку мова йде про готовність Сполучених Штатів ставити своїх європейських партнерів перед фактом конфронтації з Росією, до якої багато хто в Європі не готовий.
Фактично, санкційна політика США нині формує стратегічний порядок денний для Європейського Союзу.

Безумовно, такі дії не викликають захоплення у багатьох європейських лідерів, які не поділяють стратегічні інтереси США. Російсько-європейська співпраця спрямована в основному на забезпечення країн ЄС енергоносіями, а європейський бізнес – вигідними контрактами і ринками збуту продукції. До цього стержня Москва намагається прив’язати весь комплекс двосторонніх та багатосторонніх домовленостей в економічній, гуманітарній, політичній та військово-політичній сфері. І хоча російська агресія проти України істотно понизила рівень російсько-європейських стосунків, Кремль не полишає надії повернути ситуацію на свою користь, спираючись при цьому на високий ступінь зацікавленості великого європейського бізнесу. На заваді цьому є досить тверда позиція США у питанні міжнародних санкцій та формування єдиного фронту протистояння російському впливу.

Нові американські санкції є для Росії досить серйозними й вестимуть до поступового системного занепаду російської економічної моделі. Відчутних втрат зазнає російський енергетичний сектор, що включає в себе заборону на участь американських компаній і фізичних осіб у великих нафтогазових проектах з участю російського бізнесу. До цього додається обмеження інвестицій у російські трубопроводи й удар по російських проектах з видобування нафти на глибоководному шельфі, у водах Арктики. Сюди ж можна віднести подальше блокування отримання Росією «довгих кредитів», без яких неможливий розвиток великого бізнесу. Безперечно, варто згадати і про обмеження будівництва скоріше політичного, аніж економічного проекту Росії на Балтиці – «Північного потоку-2».

Сподівання Москви, що США можуть пом’якшити свою позицію через необхідність співпраці у вирішенні проблем міжнародної безпеки в інших регіонах світу (протидія ісламському тероризму, ліквідація ядерної загрози з боку Північної Кореї тощо) виглядають сумнівними. Ці проблеми можуть бути вирішені і без участі Кремля, шляхом співпраці з КНР або більш жорстких економічних і військово-політичних засобів.

Згадані обмеження серйозно унеможливлюють перезавантаження російсько-американських відносин навіть у довгостроковій перспективі. До того ж американським законодавцям вдалося позбавити Москву можливості розраховувати на персональні домовленості з Д.Трампом, розмінюючи свої інтереси на досягнення пріоритетних для американського президента зовнішньополітичних цілей.

Історія з ухваленням закону про санкції дає можливість упевнитися в стійкості системи, сформованої політичними архітекторами американської держави ще наприкінці XVIII ст. – системи, яка виявилася сильнішою за конкретного лідера, яка продовжує функціонувати на фоні популістської економічної програми діючого президента при політично роз’єднаному американському суспільстві, у світі, де від США знову очікують глобального політичного лідерства.

З іншого боку, Росія, як країна з неефективною політичною системою, архаїчною соціальною організацією, сировинною економікою та непередбачуваною зовнішньою політикою, в існуючій атмосфері загострення відносин із Сполученими Штатами стає сама для себе небезпечною. Вона робить кроки, які в далекосяжній перспективі можуть поставити під сумнів саме її існування.

Щодо України? Вона перебуває, в деякій мірі, в епіцентрі російсько-американського протистояння. Це створює як певні ризики й загрози національним інтересам, але, поруч з тим, дає нові шанси на включення у світові процеси на принципово нових засадах.

Агресія з боку Москви, тиск західних партнерів і можливості партнерства з ними, які відкриваються нині, підштовхують Київ до посилення своєї міжнародної суб’єктності.

Базовою небезпекою для нашої держави залишається можливість формування Адміністрацією Д.Трампа зовнішньої політики щодо України як похідної від російського напрямку. Вказане може остаточно закріпити статус України виключно як інструменту тиску на Кремль, а не як відповідального та надійного партнера США у Європі.

Водночас, сучасний трек, на якому перебуває Адміністрація Д.Трампа, є сприятливим для національних інтересів нашої держави. Тому ми вважаємо, що укладення у найближчий перспективі між Вашингтоном та Москвою негласного договору про зони виключного впливу є малоймовірним.

Для України продовження надання допомоги з боку США є ознакою того, що Вашингтон зацікавлений у подальшій активній участі у процесі врегулювання конфлікту на Донбасі та в українських справах загалом. Однак, дуже важливо, щоб співробітництво Києва та Вашингтона не базувалося виключно на українсько-російському протистоянні. В іншому разі, Україна отримуватиме політичну, фінансову та іншу підтримку від США лише у формах та обсягах, необхідних Вашингтону для забезпечення виграшної позиції у протистоянні з Москвою.

Нам необхідно розвивати й інші сфери взаємовигідних відносин. І підстави для цього є – вже сьогодні інтенсивне співробітництво між Києвом і Вашингтоном продовжується в таких сферах діяльності, як:

  • ОПК (матеріально-технічна допомога американської сторони у вигляді радіолокаційної системи контрбатарейної боротьби AN/TPQ-36(V)10 і запчастин до них, автомобілів медичної евакуації «Hummer» тощо),
  • кібербезпека (фінансова допомога у розмірі 5 млн. доларів у рамках протидії кібератакам),
  • космічні технології (експорт вітчизняних двигунів та ракетоносіїв від КБ «Південне» та заводу «Південмаш» американській компанії «Boeing»; майбутні запуски в космос трьох ракет-носіїв, створених за участю України – Вега, Антарес і Зеніт),
  • авіабудування (будівництво літаків сімейства Антонов з американськими комплектуючими замість російських).

Попри загальний позитивний фон в українсько-американських відносинах підходи США на українському напрямку характеризуються певними суперечностями. Ймовірно, до кінця 2017 р. вони можуть набути рис стагнації у разі подальшого відкладення Д.Трампом прийняття рішення про ухвалення стратегії дій США на українському напрямку. Окремим аспектом подальшого розвитку американсько-українських відносин, скоріш за все, буде економізація сучасного рівня політичної взаємодії між США та Україною, що вимагатиме від української сторони чіткого дотримання взятих на себе зобов’язань та обіцянок, як базового у оцінці Трампа-бізнесмена свого контрагента.

Безперечно, на даний момент національні інтереси України і зовнішньополітичні інтереси США збігаються. Однак це не означає, що вони будуть такими постійно, або що рішення, які будуть прийнятні з точки зору пріоритетів зовнішньої політики Вашингтону, виявляться однаково корисними й для національних інтересів нашої країни.

Тому, на наш погляд, виникає необхідність формування довгострокової та багаторівневої системи прогнозування подій, що дасть хоча б мінімальне відчуття впорядкованості й можливості визначити розвиток ситуації. Відштовхуючись від ідеї адаптивної системи «національної готовності», необхідно створити таку модель, яка могла б продовжувати функціонувати навіть під час стресових ситуацій. Імплементація ж такого концепту включатиме в себе комплексні соціально-економічні реформи в державі, а також залучення широкого наукового потенціалу до обмірковування внутрішньо- і зовнішньополітичних перспектив України, можливостей її виходу на арену регіонального лідерства в якості вагомого контрибутора європейської безпеки та стабільності.

Джерело

Поділитися:
Share

Share