Азербайджанський гамбіт
Протягом останнього тижня відносини між Азербайджаном і Росією різко загострилися, що для багатьох в Україні стало досить несподіваним. Але це зумовлено недостатньою поінформованістю, адже події, які назрівали вже давно і мають під собою багаторічні причини, були в тій чи іншій формі неминучі.
Перш ніж проаналізувати причинно-наслідковий взаємозв’язок у протистоянні, яке відбувається зараз між Баку і Москвою, хочу нагадати 2020 рік і війну в Карабасі. Дивно, але тоді частина українців не розуміли, що Азербайджан проводить визвольну операцію з повернення своєї законної території, і вважали, що це була агресія й окупація Вірменії.
Знову-таки, слабка поінформованість на першому етапі не дозволяла сформувати правильне уявлення про те, що відбувається восени 2020 року в Карабасі.
До цих подій ми ще повернемося, адже вони є невід’ємною частиною необхідного для повноти картини причинно-наслідкового взаємозв’язку. А почну я саме з того, що спричинило нинішнє загострення.
Спусковий гачок
Останніми місяцями в Росії різко зросло переслідування мігрантів, особливо тих, хто отримав російське громадянство. Причому стосується це представників практично всіх неслов’янських національностей, а не тільки азербайджанців. Але саме на азербайджанську діаспору почався від початку 2025 року особливий тиск, що вилився наприкінці червня кричущим за рівнем беззаконня випадком.
У Єкатеринбурзі російські силовики провели затримання до пів сотні представників азербайджанської діаспори за підозрою у скоєнні злочину, датованого 2001 роком. Що примітно, серед затриманих були особи, які на той момент… були дітьми або не народилися зовсім.
Головні підозрювані, брати Зіяддін і Гусейн Сафарови, під час затримання просто у своїй квартирі зазнали тортур і були вбиті. Катували й інших затриманих, вісьмох із яких довелося госпіталізувати у важкому стані.
Зрозуміло, у злочину немає строку давності. Але дуже дивним виглядає те, що недоведене тоді в стінах ФСБ вирішили раптом згадати 24 роки потому і влаштувати масштабну облаву на азербайджанську діаспору з незаконним застосуванням настільки надмірного насильства, що головні підозрювані померли.
Ще раз зазначу, що переслідування азербайджанців у Росії системно проводять уже не перший місяць і, згідно з однією з версій, за цими акціями стоїть перший заступник керівника адміністрації президента РФ Сергій Кирієнко. Тобто все це відбувається не за якоюсь місцевою ініціативою силовиків, а відповідне розпорядження було спущено з самого верху. Іншими словами – має державний характер.
Зрозуміло, офіційний Баку не міг залишатися осторонь, коли його громадян відкрито переслідують, катують і вбивають, і, як то кажуть, вивернув кожух навиворіт.
Але перш ніж продовжити цю тему, проведу невеликий екскурс в історію двосторонніх відносин між Азербайджаном і Росією.
Недобросусідські відносини
У багатьох могло виникнути враження, що між двома країнами є досить виважені відносини, які якщо й не назвати відверто дружніми, то принаймні добросусідськими – цілком. Але це ще одна помилка, зумовлена поганою інформованістю. Азербайджан і Росія ніколи не були добрими сусідами, а скоріше навпаки.
Не буду колесо часу відкочувати надто далеко назад, просто повернуся в ніч на 20 січня 1990 року, коли радянські війська, згідно з указом про надзвичайний стан, пішли на штурм столиці Азербайджану – Баку.
У штурмі брало участь угруповання чисельністю понад 25 тисяч осіб у складі ганебних, каральних:
– 106-ї ПДД;
– 76-ї ПДД;
– 56-ї ДШБр;
– 21-ї ОДШБр;
– 22-го МП;
– 8-го МП.
Штурм Баку почався з диверсії, вибуху енергоблоку на АзДержТелеРадіо, що позбавило жителів країни доступу до інформації в оперативному режимі. У Баку висунулися вищезгадані формування за напрямками Сумгаїт-Хирдалан з гаком через Бінагаді; Локбатан-Патамдар; Тюркан – і широким охопленням через Мардкан і Біну, з виходом зі східного боку столиці.
Причиною штурму було те, що азербайджанський Народний фронт став серйозним суперником для Комуністичної партії Азербайджану, хоча радянські ЗМІ маніпулювали і називали причиною воєнної операції в Баку захист вірменського населення. Хоча з роками у міру розсекречення низки документів з’ясувалося, що силова акція готувалася ще з другої половини 1989 року. Тобто кривавий терор мав виключно політичний характер, що планувався заздалегідь.
Результатом терору стало ще більше бажання азербайджанців бути незалежними від СРСР, а також поява Алеї шехідів у Баку, яка не дає забувати про те, якою ціною дісталася свобода і незалежність.
Проте в Азербайджані московські політократи вбачали потенційну регіональну загрозу – з огляду на можливості Баку щодо домінування на Південному Кавказі і не тільки. Сильний Азербайджан не потрібен був як старому СРСР, так і новій Росії, а тому було ухвалено рішення послаблювати його через регіональний конфлікт, який би висмоктував ресурси, не давав можливості розвиватися на повноту свого потенціалу.
Таким конфліктом став Карабах в активну фазу протистояння, на території якого незаконним вірменським формуванням допомагали, зокрема, й російські підрозділи.
Після окупації Карабаху вже сучасна Росія для чинення тиску на обидві сторони і збереження віддаленого контролю над регіоном почала насичувати зброєю рівною мірою як Вірменію, так і Азербайджан, але за дуже цікавою схемою. Вірменії дуже часто продавали зброю в борг, у кредит від самої ж Росії. Деякі кредити потім прощалися, тобто зброя діставалася Єревану безкоштовно, а Азербайджан купував за живі гроші – без будь-яких поблажок.
В Азербайджані ніколи не ставилися добре до Росії, пам’ятаючи злочини минулого, і намагалися вести з неадекватним сусідом максимально виважену політику – не провокуючи агресії та імітуючи добросусідство. Але вічно це не могло тривати.
Період перелому
Ним можна назвати історичний період з 2020 року, коли під час 44-денної війни Азербайджан звільнив більшу частину Карабаху. Це стало не тільки серйозним військовим ударом по Вірменії, а й репутаційним по Росії, яка спостерігала за тим, як втрачається її зона впливу і точка тиску на регіон.
У дуже короткі терміни Азербайджан уклав низку договорів, зокрема Шушинську декларацію з Туреччиною 2021 року, що значно розширила двосторонні відносини між країнами як у гуманітарних, культурних, економічних, так і у військових питаннях.
Азербайджан демонстративно вів більш незалежну політику, не озираючись на Москву, і у 2022 році не підтримав на дипломатичному рівні російське повномасштабне вторгнення в Україну, а якраз навпаки: з перших же днів спрямував до Києва каравани з гуманітарною допомогою.
У вересні 2023 року Азербайджан розпочав 24-годинну війну, результатом якої стало повне визволення Карабаху, без серйозного опору вірменської сторони і виведення з регіону так званих російських миротворців.
Примітно те, що паралельно з бойовими діями Азербайджану в Карабасі починаючи з 2020 року з орбіти впливу Кремля почала виходити і Вірменія, причому досить стрімко. Замість старого наглядача Єреван став налагоджувати, зміцнювати і масштабувати співпрацю з Францією, Індією, Грецією і навіть Іраном.
Але саме 25 грудня 2024 року стало зрозумілим, що так, як було колись, нехай і натягнуто та імітаційно, вже ніколи не буде. Йдеться про трагедію з літаком Embraer E190 Азербайджанських авіаліній, який виконував пасажирський рейс № 8243 за маршрутом Баку – Грозний і був пошкоджений російською системою ППО ЗРПК “Панцир-С1”.
Замість того, щоб посадити літак у найближчому аеропорту, російські диспетчери відправили пошкоджений борт через Каспійське море в казахський Актау. Дорогою прямування росіяни глушили його РЕБ – для того, щоб екіпаж не міг зв’язатися із землею і доповісти обстановку. Розрахунок був на те, що борт впаде в море і ніхто так і не дізнається причин катастрофи.
Цей факт підірвав азербайджанську громадськість, але ще більше Баку обурило те, що Росія продовжувала навіть за наявності фактів і доказів своєї провини нахабно брехати і навідріз відмовлялася просити вибачення за пролиту кров.
У принципі, так само як і не просила вибачення за криваві події 20 січня 1990 року, за підтримку Вірменії під час першої війни в Карабасі та багато інших своїх злочинів, скоєних не тільки проти Азербайджану, а й багатьох інших країн колишнього СРСР. Не в правилах Москви висловлювати вибачення.
Відповіддю Азербайджану стало не тільки охолодження відносин, а й активніша робота азербайджанських спецслужб щодо російської агентури в країні.
Гібридне протистояння Азербайджану і Росії
Нинішню фазу відносин Баку і Москви я можу назвати гібридним протистоянням. За десятиліття імітаційно добросусідських відносин Росія розширила в Азербайджані свою агентурну мережу, але це не означає, що якщо місцеві спецслужби не чіпали російських агентів, то про них ніхто не знав.
Азербайджанські спецслужби на дуже високому рівні контролюють ситуацію в країні та в міру виникнення не пасивних, а активних загроз протидіють не замислюючись. Зокрема, у лютому 2025 року в Баку було оголошено про закриття “Русского дома” – псевдокультурного представництва Росії, яке в багатьох країнах являло собою оперативний штаб для шпигунів і роботи з агентурою.
Протягом останнього півріччя Азербайджан методично, відкрито, офіційно і без привернення особливої уваги ЗМІ займався зачищенням російської агентури на своїй території. І абсолютно не відкидаю того, що нинішній виток переслідувань і насильства щодо азербайджанської діаспори в Росії – це саме реакція російської влади на те, що в Азербайджані їм вельми болісно пообрубали ті ниточки, за які вони тягнули не просто роками, а часом і десятиліттями.
Висновки
Росія почала масштабну кампанію з переслідування мігрантів, рейди Слідчого комітету, що проводяться як задля підвищення показників мобілізації, так і чинення тиску на діаспори та уряди інших країн. Але саме Азербайджан став тією кісткою в горлі у російських силовиків, яку не вийшло ні перекусити, ні проковтнути.
Історична пам’ять про скоєні Росією злочини жива в азербайджанців, а нинішній підхід до двосторонніх відносин уже не працює. У той час як Росія зазнала важких репутаційних втрат, втратила довіру партнерів, зрадила сирійського диктатора Башара Асада та Іран, а також не може досягти серйозних результатів у війні проти України, Азербайджан у регіональній політиці виглядає не просто впевненіше, але саме виходить на той рівень, якого побоювалися наприкінці 1980-х радянські політократи.
Нинішнє протистояння на Південному Кавказі навряд чи може перерости в гарячу фазу, не ті сили в Росії для проведення так званої “СВО” проти Азербайджану (до чого тільки й можуть закликати російські пропагандисти, навіть називаючи Баку “русскім городом”). А ось те, що всередині самої РФ зростають репресії проти інших національностей і представників іншого віросповідання, – це черговий приклад того, що шовінізм був, є і завжди залишатиметься основою російської державної політики.
Росія вкотре показала своє справжнє обличчя, спотворене гримасою расизму і релігійної нетерпимості. І це відбувається практично завжди, коли недоімперія відчуває себе невпевненою, і місцеве, “титульне” населення слід терміново відволікати від зубожіння, деградації і дворових туалетів стабільності, що провалюються під землю.
І на сьогодні Азербайджан одним із перших настільки активно протиставив себе такій формі шантажу і насильства. У разі ж закручування спіралі шовінізму в Росії абсолютно не виключаю того, що до позиції Баку долучаться й інші країни, громадяни яких у РФ відчувають на собі переслідування та утиски.
Як і завжди, своїми діями, вихвалюваними російською пропагандою, Росія тільки заводить себе ж у глухий кут.
Влітку 1989 року у кабінеті головного редактора газети «Правда» Віктора Афанасьєва задзвонив телефон спецзв’язку. Дзвінок був із Баку. Перший секретар ЦК Компартії Азербайджану Абдул-Рахман Везіров запитував, чому в статті «Правди», де йшлося про бійку між молодими людьми в одному з московських ресторанів, спеціально наголошувалося на азербайджанському походженні учасників конфлікту з одного боку, тоді як етнічне походження опонентів не згадувалося.
Афанасьєв, досвідчений партійний функціонер, миттєво зрозумів небезпеку звинувачень у шовінізмі для власної кар’єри. І вже після розмови з Везіровим вигадав новий евфемізм, який десятиліттями використовувався у радянських і пострадянських медіа — «лица кавказской национальности».
Здається неймовірним, але через 40 років у Росії знову говорять про «азербайджанське ОЗУ», дивуються реакції офіційного Баку, а дії російських силовиків пояснюють боротьбою з «бандитами», а не бажанням надіслати сигнал Азербайджану. При цьому майже ніхто не згадує, як російські силовики ще недавно боролися з «грузинським ОЗУ». А коли викрили справжню банду у Кущевській на Кубані, яка фактично окупувала станицю, жоден медіаресурс не згадував про етнічне походження злочинців.
Чи можуть існувати етнічні злочинні угруповання? Звісно, це не таємниця. У США боролися з італійською, ірландською, китайською мафією. Але це ніколи не ставало підставою трактувати країни їхнього походження як другосортні або вважати їх особливо небезпечними.
У Росії ж поведінка окремих представників інших народів стає підставою для доказу важливості обмеження суверенітету країн їхнього походження. І президенти таких країн мають ледь не вибачатися за сам факт існування своїх злочинців замість того, щоб ставити питання про дії російських силовиків.
Азербайджанський журналіст Ількін Шафієв слушно зауважив: Владімір Путін винен не тому, що віддав наказ діяти проти азербайджанців, а тому, що створив атмосферу насильства і безкарності. Але також і тому, що встановив у Росії режим, який ставиться до колишніх радянських республік як до провінцій, а до їхніх громадян — як до людей третього сорту. І навіть ті, хто отримав російські паспорти, не дорівнюють «справжнім росіянам» — етнічним росіянам. Народи самої Росії — вже другий сорт. Це не просто авторитаризм, це неонацизм у багатонаціональній країні.
Таке ставлення і призводить до криз. В Азербайджані можуть думати про сплановану кампанію проти країни: спершу — удар по літаку, потім — події в Єкатеринбурзі. Але ми чудово розуміємо, що ППО у Грозному могла не знати, чий саме це літак, а слідчі в Єкатеринбурзі не знати про зовнішню політику. Просто хтось хотів перерозподілити бізнес у місті на користь іншого етнічного угруповання.
Але для самого Кремля Азербайджан — це провінція, а не держава. Вибачитися перед президентом Азербайджану означає принизити самого себе. Розслідувати насильство проти азербайджанців означає визнати право «третіх сортів» щось вимагати. Це і є суть російської зверхності.
Ця зверхність роками визначала російську політику щодо Баку. Ситуація змінилася лише після Другої карабаської війни: Ільхам Алієв скористався ненавистю Путіна до нової вірменської влади і війною в Україні та відновив контроль над Карабахом і зблизився з Туреччиною. Тепер він просто не може дозволити собі ігнорувати хамство Москви, бо цього не зрозуміють його співвітчизники.
А в Росії й далі впевнені, що Баку нікуди не дінеться й зрештою повернеться до ролі московської провінції. А якщо ні — застосують силу. Маленький Азербайджан можна окупувати за кілька днів. Ердоган не піде проти самого Путіна. Навіщо звертати увагу на того, кого можна знищити одним пальцем?
Росія не зупинилася перед нападом на сорокамільйонну Україну — то що їй той Азербайджан?
Ця пихатість і розрахунок на багнети, а не на дипломатію, і надалі визначатимуть зовнішню політику Росії щодо пострадянського простору. Для неї це навіть не зовнішня політика, а внутрішня. Колишні республіки — лише тимчасові держави. Росія не хоче і не здатна усвідомити зміну часу. І тому вона зазнаватиме нових поразок — і водночас починатиме нові війни.
В последнее время немало плохих новостей, которые сливаются в общий минорный фон. В этой ситуации надо помнить, что у Украины есть мощнейший союзник – российская упоротость. Россияне бесконечно совершенствуются в умении создавать себе проблемы.
Мы также небесталанны по этой части, но у россиян гораздо больший масштаб и рвение. В этом они поистине сверхдержава.
Яркий пример – ситуация с Азербайджаном.
Страна – важнейшая. Бжезинский кратко очертил суть: без независимого Азербайджана крайне сложно конвертировать/монетизировать независимость государств Центральной Азии.
Азербайджан за годы кропотливой работы создал условия для постепенного избавления от российских пут. Что начало менять баланс не только на Кавказе. Из совсем свежего – это видно по репликам президента Казахстана в адрес Баку, а также по сегодняшнему визиту президента Узбекистана в Азербайджан.
Поистине судьбоносный процесс этого года – выход на мирное соглашение с Арменией без российского участия. Что крайне беспокоит Москву. Ибо гармония на Кавказе лишает Кремль возможности паразитировать на разногласиях.
Парадокс в том, что этот прогресс гармонизации во многом стал возможен именно из-за беспардонности и откровенной шизоидности действий РФ.
Напомню, что в декабре 2024 г. россияне подбили из установки Панцирь – С1 над Чечнёй гражданский азербайджанский самолёт. Били ракетами умышленно, понимая, что это невоенная цель. Пилоты чудом дотянули самолёт до Актау и спасли десятки жизней. Баку через считанные часы обладал исчерпывающей информацией о случившемся, вплоть до извлечения поражающих элементов ракеты.
Вместо того, чтобы по-человечески извиниться, россияне начали отпираться, скатившись до личных оскорблений президента Ильхама Алиева. Причина упрямства: Путину пришлось бы наказать Кадырова и лиц из ближайшего окружения дондона.
Баку терпел три недели, несколько раз давал пас для нормализации. Но, убедившись в неадекватности Кремля, включил ответные меры: выпилил шпионское гнездо Примакова-внука – структуру «Россотрудничества» и ограничил российских пропагандистов.
Нынешнее обострение связано с тем, что российские «правоохранители» убили двух азербайджанцев в Екатеринбурге. Скорее всего, убивать никого не собирались, но типичный российский подход привёл к традиционным последствиям. А затем вместо готовности расследовать традиционно докрутили до международного скандала. С отменой визитов официальных лиц и сворачиванием культурной активности.
Показательно, что сейчас Кремль обостряет ситуацию и в Армении. Москва достигла выдающегося результата: две страны с непростыми отношениями между собой одинаково скептически относятся к РФ.
Что интересно, российские официальные лица синхронно обвиняют в настраивании Армении и Азербайджана против России некие внешние силы, в том числе Украину. Хотя и в Ереване, и в Баку уже не стесняются в выражениях относительно московских потуг. Утрата позиций на Кавказе обострит для Кремля целый спектр проблем и уменьшит возможности продолжать агрессию против Украины.
Поэтому.
Если нет настроения или положение кажется беспросветным, всегда помните: россияне прямо сейчас творят какую-то ерунду, что неизбежно сорвёт их планы в самой выигрышной ситуации. Это закон.
Ілюстрація: «Нова газета Європа»
