«Основний фундамент нації – її культурна ідентичність»
Олександр Шульман / Інформаційний спротив
«Україна має стати частиною пам’яті Європи в перемозі над нацизмом»
В ці дні весь світ відзначає 80-ту річницю перемоги над нацизмом. В Другій світовій війні приймали участь всі народи СРСР, а кожен п’ятий полеглий є українцем. Разом з тим, росія, наслідуючи імперські практики радянських часів, фактично «приватизувала» цю перемогу, натомість, применшуючи внесок інших країн та народів. Про те, чому важливо відновити історичну справедливість, і які кроки для цього вже робляться, в інтерв’ю «Інформаційному Спротиву» розповів директор Національного музею історії України у Другій світовій війні Юрій Савчук.
– Сьогодні світ відзначає 80-ту річницю перемоги над нацизмом у Європі. Усе ж таки, яку роль у цій війні відіграла Україна?
– На це запитання, зустрічаючи офіційні делегації з різних країн, як генеральний директор я даю таку відповідь. Є достовірні факти, якими я користуюсь. Чимало міністрів, навіть дружніх європейських країн, у неформальному спілкуванні запитують: «То які ж цифри? Яка ваша участь?». Тобто ця тема не просто актуальна, вона зараз у своїй піковій стадії, на піку інтересу громадськості не тільки в нашій країні, а й в усьому світі.
Головне наше завдання сьогодні – задовольнити цей попит на нову інформацію, висвітлити наш внесок, відстояти історичну правду і в такий спосіб ушанувати українців, які віддали своє життя в боротьбі з нацизмом під час Другої світової війни.
Ми підготували виставку, яка, на наш погляд, буде дуже резонансною. Вона наповнена цифрами, про які ми можемо говорити: вони з відкритих джерел, присутні в наукових працях, поширені в Інтернеті, тобто це загальновідомі цифри. Але те, як ми їх вибудували, як ми структурували, – це нове.
– Тобто змінюється концепція самого Музею?
– Скажу прямо, після демонтажу візуального російського та радянського наративу постає слушне риторичне питання: «А що на заміну? Що ви пропонуєте?». І йдеться тут, насамперед, не про руйнівну силу, не про демонтаж, для мене більш важливим словом є «монтаж». Монтаж нової конструкції пам’яті. І в новій конструкції пам’яті саме Україна постає у фокусі уваги.
Ми не нівелюємо, не знищуємо, не применшуємо, не закриваємо цієї сторінки. Навпаки, ми фокусуємо суспільну увагу – і не тільки українців, а й світу – на Україні, українцях та історії Другої світової війни. Відбувається переосмислення, яке є дуже важливим у часи широкомасштабного вторгнення й російсько-української війни.
– Коли виникла ця необхідність змін у Музеї?
– Нова назва Музею – Національний музей історії України у Другій світовій війні – замінила фактично радянську за своєю суттю тільки у 2015 році. Після початку російсько-української війни. Гадаю, цей факт якнайкраще ілюструє потребу формування як української точки зору на ці події, так і популяризації, поширення. А до того часу, до 2015 року, 25 років, чверть століття Музей використовував радянський наратив – «Великої Вітчизняної війни».
Ми знаємо відомий вислів: як назвеш корабель, так і він попливе. Але в цьому жарті, як і в кожному, є тільки частка жарту, решта – це правда. І ось наша виставка буде розгорнута, і ми думаємо, що це стане для нас ключовою подією у відзначенні 80-річчя перемоги над нацизмом.
– Тоді виникає запитання: якщо мова про Другу світову війну, то чому саме 8 травня, а не 2 вересня? Хоч у розгромі Японії брала участь і 6-та гвардійська танкова армія під командуванням Андрія Кравченка, і фронтом командував одесит Родіон Малиновський, і підписував капітуляцію Кузьма Дерев’янко. Тобто на завершальному етапі Другої світової українці брали участь.
– Дуже дякую за уточнювальне запитання. Очевидно, це потрібно пояснити, додатково акцентувати увагу і для читачів. Ми всі знаємо, коли закінчилася Друга світова війна. Але вище йшлося про перемогу над нацизмом у Європі. І Музей відкриватиме цю виставку 8 травня, а не 9-го. Солідаризуючись і діючи абсолютно у фарватері й форматі політики пам’яті Європи, виставка «Наша Перемога» постає як новаторська. Вона містить нові меседжі, зокрема вперше в публічному просторі ми презентуємо розділ «Переможені переможці».
Хочу підкреслити, що в назві «Наша Перемога» – виразний акцент на важливості внеску в цю перемогу українців. Ми маємо бути частиною пам’яті Європи в перемозі над нацизмом, це ніхто не ставить під сумнів. Це велике зло, яке, на жаль, проросло сьогодні в іншій формі – у формі рашизму.
– На чому фокусується виставка? Відомо, що українці воювали в різних арміях світу, і на боці гітлерівської Німеччини також. Як це буде відображено?
– Ми говоримо про розділену націю українців, які внаслідок депортацій, проведення нових кордонів опинились у різних державах і по різні боки лінії фронту. Українці воювали в арміях різних держав антигітлерівської коаліції. Найбільше їх було в Червоній армії – 7,5 млн осіб. 120 тис. боролись у Війську Польському, 80 тис. – у Збройних силах США, 45 тис. – у Канадських збройних силах під британським командуванням, 11 тис. – у чехословацьких збройних формуваннях, 6 тис. – у французьких армії та підпіллі.
За подвиги на фронтах боротьби з нацизмом 2069 українців отримали найвище звання часів СРСР – Героя Радянського Союзу, тоді як загалом ним було відзначено під час війни 11,5 тис. осіб. 2,5 млн українців нагороджені орденами та медалями країн-союзників.
Чималим був внесок українських учених та інженерів у вироблення зброї перемоги. Харківський паровозобудівний завод – розробник легендарного танка Другої світової війни Т-34. Упродовж 1942–1945 років було виготовлено 35 тис. танків Т-34 різних модифікацій.
Чималою ціною дісталася перемога. Україна зазнала тяжких утрат. Загинуло майже 4 млн українців-військовослужбовців і 5,5 млн цивільних. Повністю або частково було знищено близько 700 населених пунктів. 10 млн осіб залишилося без житла або проживало в пошкоджених будівлях. 2,4 млн жителів України стали остарбайтерами – примусовими робітниками в Німеччині, з них 400 тис. загинули на чужині. Додому повернулись 59 % вивезених до Райху. На території України було 367 нацистських таборів: концтабори, гетто, табори для військовополонених…
Під час Голокосту було вбито 1,5 млн євреїв. Один із найстрашніших його символів – Бабин Яр у Києві, де протягом 1941–1943 років було розстріляно понад 100 тис. людей – євреїв, ромів, військовополонених. 2707 українців отримали звання Праведника народів світу. Це ті люди, які ризикували своїм життям і життям рідних задля порятунку євреїв від нацистів. Попри всі плітки російської пропаганди, Україна посідає четверте місце за кількістю Праведників у списку з понад 50 країн світу.
Не менш важко було й українській економіці, 285 млрд крб – її прямі збитки. 550 евакуйованих підприємств важкої промисловості не повернулися після війни в Україну.
Я ще хотів би сказати, що Музеєм розроблена програма під назвою «Наша Перемога», яка присвячена саме завершенню Другої світової війни. І вона розділена у зв’язку з тим, що ми маємо дві ключові дати. Це 8 травня, день перемоги над нацизмом у Європі, та 2 вересня – завершення Другої світової війни. І в нас розроблена ціла програма заходів, яка умовно поділяється на два блоки. Вони триватимуть упродовж кількох місяців – від весни до осені.
– Якщо можна, розкажіть докладніше про ці заходи.
– Ми з вами сказали про виставки й зробили наголос, так би мовити, на основній музейній діяльності – у формі побудови експозиції. Але команда Музею зробила ще одну важливу річ – підготувала унікальне видання про роль України у Другій світовій – календар війни. Це дуже цікавий досвід, і наше видання, думаю, передусім необхідне працівникам освітньої сфери. Було знайдено цікавий унікальний формат. Крім цього видання, ми плануємо проведення конференції.
Це буде конференція дуже високого рівня з ключовими українськими спікерами. Зрозуміло, з міркувань безпеки ми не можемо запросити істориків, лідерів громадської думки з інших країн. Конференція, ми сподіваємося, матиме широкий резонанс, і медійний зокрема. І ще одна річ, про яку я хотів би згадати.
Ми після тривалої перерви вперше запалимо Вогонь пам’яті, і це дійство супроводжуватиметься тими чи іншими діями, які, знову ж таки, ми дуже сподіваємося, стануть помітними й резонансними в суспільстві.
Отже, виставки, конференція, видання календаря, подія на території Музею – це тільки частина заходів, приурочених до 8 травня. Тобто я хочу сказати, що ми також підготували кілька подій, які висвітлюватимуть упродовж весняних та літніх місяців події Другої світової війни і фокусуватимуться на нашому українському матеріалі, досвіді, здобутках і втратах, на непростих питаннях.
Росія системно нищить культурну ідентичність України
Намагаючись “остаточно вирішити українське питання”, росіяни знайшли час для знищення наших музеїв. За офіційними даними, Музейний фонд України налічує нині близько 12 млн предметів, із яких понад 1,4 млн перебувають на тимчасово окупованій території або викрадені, що становить 12,6 % усього Фонду (станом на травень 2024 року).
Російські війська пограбували або пошкодили понад 30 музеїв (є дані про 36), серед них кілька в Херсоні, Маріуполі та Мелітополі.
За попередніми оцінками ЮНЕСКО (на 2023 рік), російське вторгнення завдало збитків культурній спадщині України на суму 2,6 млрд доларів.
Підхід до пограбування українських музеїв був ґрунтовний – приклад брали з гітлерівців. На початку квітня 2022 року за командою голови служби зовнішньої розвідки рф Сєрґєя Наришкіна під формальною егідою мінкульту рф була сформована міжмузейна група (представники провідних музеїв та вишів рф). Від середини 2022 року росвлада почала системно підключати музеї до “нормалізації” окупаційного режиму та забезпечення контролю над окупованими територіями.
У березні 2023 р. в росії був ухвалений закон, за яким усі українські музеї на цих територіях були інтегровані до її музейної системи. Згідно з ним до 31 грудня 2027 року всі українські музейні цінності окупанти мають внести до державного каталога музейного фонду рф.
Грабують усе – російські окупанти вивозили експонати з музеїв окупованої частини Запорізької області; з Мелітопольського краєзнавчого музею вони викрали колекцію скіфського золота – загалом 1745 предметів із дорогоцінних металів, серед них 277 – із золота.
The Guardian повідомила, що міжнародна команда учених та експертів із цифрових зображень помітила закономірність у викраденнях російськими військами цінних артефактів з українських музеїв на окупованих територіях.
“Нині є дуже вагомі докази того, що це навмисний крок росії, коли певні картини та прикраси були […] вивезені до рф”, – сказав антрополог Браян Деніелс.
Про можливості відновлення експозицій українських музеїв в інтерв’ю “Інформаційному Спротиву” розповів директор Національного музею історії України у Другій світовій війні Юрій Савчук.
Почнемо з головного: чи можливе повернення викрадених росіянами музейних предметів? Загалом яких, на вашу думку, втрат зазнали українські музеї?
– Ви поставили два запитання. Вони дуже різні. За підрахунками, відомими з відкритих джерел, державна частина музейного фонду України становить 12 млн предметів. Із них на окупованих територіях перебуває 1,4 млн. Тобто 10 %. Звичайно, це велика цифра. Зрозуміло, що ці втрати колосальні.
Ворог цілеспрямовано нищить культурну спадщину, яка є ознакою та основою нашої ідентичності. Ми розуміємо, що й війна, яка ведеться не за територію, бо в росії достатньо власних територій, і “тактика випаленої землі”, споріднена з нацистською, – все це означає, на жаль, що йдеться про заперечення самої можливості незалежного державного існування українців. Саме це ми зараз спостерігаємо.
Усі ми розуміємо, що основним фундаментом нації є її культурна ідентичність. Я людина, яка очолювала у 2008–2010 роках Державну службу контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України. Повноваження охоплювали не тільки контроль за рухом артефактів через кордон в актуальному часі, а й питання повернення культурних цінностей, вивезених під час Другої світової війни, їх реституції. Виконуючи цю державну роботу, я ніколи не міг уявити, що за мого життя питання реституції культурних цінностей буде пов’язано не з подіями 80-річної давнини, а із сьогоденням.
Маючи досвід очолювання цієї служби, я хочу абсолютно твердо й однозначно заявити, що відповідні правові механізми повернення існують, що є необхідне міжнародне право, яким вони передбачені.
Але якби ви мене запитали, чи є гарантії, що культурні цінності будуть урятовані або повернені на територію України, на превеликий жаль, майже з такою тою самою впевненістю я скажу, що напевне ні, бо для нашого ворога, для агресора, немає міжнародного права й цивілізованих підходів.
І якщо він наважується ламати всю систему безпеки, вибудувану після Другої світової війни, яка включає такі основоположні принципи, як недоторканність і незмінність кордонів тощо, то сподіватися, що він зробить виняток і візьметься згідно з тим-таки міжнародним правом повертати культурні цінності, вочевидь не варто.
Ще раз підкреслю: це моя власна думка, але, на превеликий жаль, я певен, що цього не станеться, поки існує росія.
Чи ведеться інвентаризація втрат наших музеїв?
– Так, нам потрібно інвентаризувати наші втрати, говорити про це й заявляти вголос у світі, висувати обґрунтовані претензії і ще раз у такий спосіб свідчити, що ми цивілізована країна, цивілізована нація, яка дбає про своє культурне надбання, яка розуміє його важливість для національного й державного будівництва.
І ми спрямовуємо зусилля на те, щоб урятувати культурну спадщину й мінімізувати ці втрати.
Яким чином відбувався порятунок музейних колекцій зі сходу України й чи відбувався він узагалі?
– Існують питання етичності, тож мені важко давати загальнодержавні оцінки. Я є керівником однієї з установ. Мої повноваження та мій досвід, моє бачення більшою мірою обмежуються сферою діяльності мого закладу – Національного музею історії України у Другій світовій війні, і не хотілось би виступати в ролі, так би мовити, диванного експерта. Але тема порятунку культурних цінностей – вона не просто нам близька, вона є частиною роботи.
Наш Музей – це місце збереження й евакуації артефактів для кількох музеїв зі сходу та півночі України. Причому не тільки музеїв, а навіть територіальних громад, які мають свої музейні колекції і звернулися до нашої установи з проханням забезпечити зберігання, надати відповідні площі.
Ми з колективом Музею ухвалили рішення прийняти ці колекції на зберігання. На мій погляд, воно й солідарне, й відповідальне. У цих умовах ми підтримали, повторю, не тільки музейні заклади, а й територіальні громади, допомогли з евакуацією та збереженням культурних цінностей.
Думаю, це і є головне кредо діяльності нашого Музею – робити практичні справи, які, дуже хотілось би вірити, мають свій резонанс і відображення, які сприятимуть збереженню цієї єдиної культурної спадщини.
Частина Курщини та Білгородщини — історичні території України
Про Курську експедицію Національного музею історії України у Другій світовій війні розповів в інтерв’ю “Інформаційному Спротиву” директор закладу Юрій Савчук.
– Наскільки я знаю, буквально за кілька днів після початку операції на Курщині ви були вже там, працювали зі своїми співробітниками, збирали артефакти, знайшли збитий російський прапор, привезли його до Музею. Розкажіть, будь ласка, як усе це відбувалося. Як ви поїхали, хто дозволив? Чи були небезпеки? Чи взаємодіяли з місцевими жителями, на що звертали увагу, із чим зіткнулися?
– Мені достатньо легко говорити про ці події як безпосередньому очевидцю.
Курська оборонна операція розпочалася 6 серпня 2024 року. Через кілька днів ми почули від Президента України Володимира Зеленського офіційну заяву, і я відразу замислився над тим, що це було б дуже важливо для нас, для Музею, який формує, зберігає і документує пам’ять про війну впродовж 11 років, і особливо активно під час широкомасштабного вторгнення, – одержати артефакти й відчути атмосферу тієї оборонної операції.
Доти я особисто, інколи разом із колегами, майже невідкладно виїжджав на всі щойно визволені території. Це стосується й Київщини, й Чернігівщини, й Херсонщини, й Харківщини, й частини Донецької області.
Цей досвід давав мені чітке розуміння, що потрібно якнайшвидше опинитися на місці події. Уже на 10-й день ми з музейним фотографом Романом Пупенком були на Курщині, в Суджі. Тобто прибули 15 серпня, і наша експедиція тривала до 18-го числа включно.
– Що ви встигли зробити за ці чотири дні?
– Поповнили нашу колекцію унікальними артефактами. Деякі з них уже стали загальновідомими не тільки в Україні, а й у світі. Мова про історичний, дуже символічний дорожній знак “Україна – Росія”. Принагідно згадаю, що у жовтні це фото було визнано найкращим у медіа.
Цей знак є ключовим експонатом нашої колекції, яка відображає Курську операцію. Він зберігається в Музеї. Є також низка інших важливих артефактів, які потрапили до нашої колекції: прапор, який майорів над Суджею, та ін. Це перше.
Друге: ми виконували звичну для нас роботу, тобто документування війни, яке включало аудіо- й відеофіксацію та поповнення колекції. Робили записи, спілкуючись безпосередньо з місцевим населенням. Роман Пупенко створив понад 6 тис. фотокадрів.
20 серпня я повернувся до виконання своїх обов’язків тут, у Києві, й до кінця першого місяця операції ми розгорнули в Музеї виставку під назвою “…за межею різного краю”.
Вона була створена у співпраці з головними вітчизняними архівами: Центральним державним історичним архівом України (м. Київ), який очолює кандидат історичних наук Ярослав Файзулін, і Центральним державним архівом вищих органів влади та управління України, яким керує доктор історичних наук Лариса Левченко. Долучилися до проєкту й інші наші партнери: Харківський історичний музей імені М. Ф. Сумцова, очільницею якого є Ольга Сошнікова, та національний заповідник “Чернігів стародавній” на чолі з Наталією Ребровою.
Разом із цими інституціями нам вдалося не тільки зафіксувати і представити широкому загалу в публічному місці гарячу інформацію, на якій сфокусував свій погляд весь світ, а й відтворити історичний портрет Слобідської України – певних регіонів Курської, Воронізької та Білгородської областей, які становлять невід’ємну частину історичного регіону “совєтської України”.
– Тобто ваша робота вийшла за межі суто музейної експозиції?
– Так, це була справді не тільки музейна подія, а й наукова сенсація. Ніколи цю тему не порушували в публічному просторі. За часів Радянського Союзу це було просто неможливо. Основною складовою виставки були фотографії Романа Пупенка. Крім того, було представлено комплекс документів від середини XVIII століття до сьогодні й факти, пов’язані із цим періодом, а це понад три з половиною століття. Багато фактів, багато подій були або малознаними, або й просто невідомими не тільки широкому загалу, а навіть вузькому колу фахівців.
– Які саме факти не були відомі?
– Як приклади можна згадати про земельні володіння гетьмана Івана Мазепи на території Курської області й заснування ним сіл Іванівське, Степанівка та Мазепівка. До речі, до сьогодні в Іванівському розміщена резиденція гетьмана під назвою “палати Мазепи”. Загугливши, відкриємо для себе фото цих приміщень і навіть табличку, що охороняється законом Російської Федерації під назвою “палати Мазепи”.
Надзвичайно цікаво, що ми відтворили одну з карт початку XIX століття, де є вказівники із села Іванівське на Рильськ та інші міста й дорога до села Мазепівка. Із цими матеріалами ми працюємо спільно з представниками дипломатичних місій в Україні та інших структур.
– Тобто ці території були українськими? Як сталося, що вони опинилися за межею України?
– Є досить болюча тема – створення Радянського Союзу. Також є тема національного відродження на початку XX століття, яке охопило й ці території. Назва виставки, про яку я вже згадав, – “…за межею свого рідного краю” – то цитата з телеграми 17 тис. українців Глушківської волості, які звернулися до Центральної Ради, довідавшись про демаркування кордонів між Росією та Україною, внаслідок якого вони опинилися за межею свого рідного краю.
І ми розмістили у вітринах приговори – так називалися звернення або рішення. Це волевиявлення зборів жителів десятків і десятків населених пунктів цих територій, що були проігноровані Центральною Радою і російськими владними органами.
Надзвичайно цікавий документ серед представлених для огляду – це ухвала сходу села Тьоткіно, або українською мовою – Тітчине. Пригадую, як, здається, два роки тому РДК (Російський добровольчий корпус. – Авт.) зайшов на цю територію і Тітчине, чи Тьоткіно, прозвучало на весь світ.
Хочу вам сказати: як фаховий історик тоді я не міг зрозуміти, що це за населений пункт. Нині маємо документ, у преамбулі якого зазначена мотивація, чому його жителі хочуть бути частиною України, нижче – підписи українців. Понад два з половиною століття цей край був заселений українцями, зберігав свою окремішність, і його населення не змішувалося із сусідами-росіянами.
В експозиції ми представили 42 цитати із цих документів. Їх не можна читати чи слухати без хвилювання, без емоцій. Там є такі рядки: “Ми душею і серцем українці й хочемо до України”; “Ми, селяни, не розуміємо, чому наш край заселений українцями, не відходить до України”.
– Із тими часами більш-менш зрозуміло. А нині як там справи?
– Я спілкувався з кількома особами, старшими за 70 років, – вони не просто розуміють українську, а й розмовляють нею. Чому? Тому що вони народжені в 1950-х роках. Їх народжували середньостатистичні жінки віком 30 років. Тобто їхні матері прийшли на світ у 1920-х роках. І в тому самому десятилітті вони пішли до школи, української школи. Надзвичайно цікавий пласт інформації про українізацію шкіл і освіти.
Варто згадати про вимогу українців, навіть уже радянського часу, щоб усі установи, починаючи із сільради, перейшли на українське письмоводство. “Зукраїнізовані школи дають більше знань і розвитку. Ми хочемо, щоби наші діти росли вільними українцями…” – такі цитати належать не тільки до періоду, коли було повалено царизм, а й до часів наших визвольних змагань. Мова про звернення до Центральної Ради, до гетьмана Павла Скоропадського, в якому вони скаржаться, що матроси, які ввійшли до села, під дулами кулеметів, у прямому сенсі, організували зібрання й змушували їх голосувати за приєднання до росії. А в разі спротиву погрожували влаштувати “варфоломіївську ніч”. Усе це ілюструє традиції російської “демократії”, які ми спостерігаємо сьогодні на окупованих територіях.
Ми бачимо звернення українців північної частини Слобожанщини до українського уряду та української влади.
Але й у радянський час ця тенденція не змінилась. Є унікальний факт, на якому ми фокусуємо увагу. Крапку в демаркації українсько-російського кордону було поставлено в 1928 році.
У вітрині ми експонуємо цей протокол, це документ із Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. І не можна без болю читати звернення українців, селян, які пишуть: “Вже шостий рік ми безуспішно боремось для того, щоб наші території були приєднані до України”.
– Скільки ж там було українців?
– Ми представляємо унікальні карти, затверджені українським урядом через три з половиною місяці після підписання угоди про створення Радянського Союзу. Її було укладено 30 грудня 1922 року, а 12 квітня 1923 року уряд України затвердив карту прикордонних етнічних територій. Вона вражає, показуючи, яка була кількість українців на цих землях.
На підставі цієї карти була внесена пропозиція української сторони про проведення кордону. На його українському боці мали бути міста Білгород, Суджа, майже вся Білгородщина та Вороніжчина, дві третини Курщини.
На жаль, російська сторона всіляко гальмувала діяльність комісії, яка розглядала це питання, відкрито саботувала її, намагалася запровадити інший принцип розподілу земель – не етнічний, тому що етнічна перевага українців на цих територіях була вражаюча.
Усе це відтворено на виставці, яка сьогодні в нас представлена. Ця експозиція перебуває у фокусі постійної уваги. Тішимося, що вже через три місяці після 6 вересня, тобто дня її відкриття, 6 грудня ми створили перший каталог виставки українською та англійською мовами, де опублікували кілька десятків документів.
А вже у квітні 2025 року ми презентували друге видання, тому що перше розійшлося миттєво, як гарячі пиріжки.
– Що ввійшло до цього каталога?
– Це дуже цінний науковий продукт, який зроблено на найвищому археографічному рівні. Тут відтворено 100 документів із фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України – зі статистичними даними, таблицями, аналізами, інколи з фотографіями самих сторінок, щоб виключити всі сумніви в оригінальності й достовірності цих матеріалів.
Приємно згадати, що в процесі роботи над виставкою було знайдено також документ про заснування Суджі українцями в середині XVIII століття.
І саме тому стільки громадян там спілкується й нині українською мовою. Історично люди вважали своїми центрами тяжіння в цьому регіоні міста Суми й Харків. І комунікація з Харковом та Сумами там краща, ніж з іншими містами. І це простежується навіть у документахпонад сторічної давності. Звідси й ментальна спорідненість.
Чув від наших військових, що орнаменти, які вони побачили, зайшовши до клубу в центрі міста, відрізнялися від російських. Не кажу вже про етнографічні експозиції музеїв, які підтверджують цей зв’язок.
Понад те, в інтернаті, – на жаль, тепер уже сумнозвісному, – який був атакований бомбами, я спілкувався з кількома людьми старшого віку, які просили вивезти їх на територію України, до родин їхніх дітей, онуків, які проживають у Харкові чи Сумській області.
Тісний зв’язок зумовлено й історично, й географічно, й економічно.
– Що ви відчували, коли опинилися на території етнічно українській, але політично російській?
– Це складна гама відчуттів. Безумовно, провідним був інтерес, бажання про щось довідатись. Очевидно, саме він переважив решту.
Водночас хотів би сказати про відчуття, яке я в собі зафіксував і виразно пам’ятаю як частину цієї поїздки.
Це гордість за Збройні Сили України. Там ключова дорога Суми – Курськ, яка веде до Суджі. Нею ми проїжджали впродовж цих чотирьох днів не раз. Бачили найновіші зразки західної техніки, якими керували наші бійці, а також обличчя воїнів – сильних, із виразними рисами героїв, відважних, цілеспрямованих. Відчутні були динаміка й організованість, із якими там відбувалося переміщення військ.
Я вдячний нашим військовим, особливо полковнику Олександрові Куткову, начальнику управління Цивільно-військового співробітництва Генерального штабу Збройних Сил України, та заступнику коменданта військової комендатури на території Російської Федерації підполковнику Олександрові Третяку, з якими дуже плідно комунікував.
Колаж на заставці: Вільне радіо
