Найдобріші військові. Післямова до свята
Поступовий перехід на структуру штабів, притаманних арміям країн-членів НАТО, став одним із драйверів появи підрозділів цивільно-військового співробітництва, тих самих J9, СІМІС (далі «сіміси». — Ред.), або ЦВС.
5 травня ці чудові люди, дещо відволікшись від численних справ, згадали про професійне свято — День фахівців цивільно-військового співробітництва Збройних сил України.
Про них мало говорять, багато хто гадки не має про їхні завдання, командири часто-густо вантажать якими завгодно задачами, чим заважають виконувати визначені доктриною ЦВС, але весь цей масив працівники СІМІС просувають у вказаному їм напрямку.
Загалом ці підрозділи штабів мають організовувати цивільно-військову взаємодію, підтримку дій військ і об’єктів цивільного середовища. З урахуванням національного законодавства, крім згаданого, організовують захист цивільного населення, запобігають використанню дітей у збройному конфлікті, гендерно зумовленому насильству, організовують захист об’єктів культурної спадщини, впроваджують прозорість, доброчесність і сприяють боротьбі з корупцією. Сіміси беруть активну участь у стратегічних комунікаціях.
Війна додала до цих завдань місію «На щиті». Ну як додала? Командування Сил логістики зіпхнуло евакуацію тіл загиблих, адже генерал-лейтенант, у котрого в розпорядженні всі засоби логістики, крутіший за полковника, що керує останнім за номером управлінням ГШ і не має жодного штатного авто в усій підпорядкованій системі. Судячи з повідомлень на сторінці Центрального управління цивільно-військового співробітництва ГШ, сіміси тепер також супроводжують військовослужбовців, які отримали поранення (травму, контузію, каліцтво), захворювання під час виконання бойових (службових) завдань і перебувають на лікуванні в закладах охорони здоров’я. Як це робити, якщо представник СІМІС разом з бригадою під Лиманом / Дворічною / Малою Токмачкою / додай будь-який населений пункт на передовій, а поранений — в Ужгороді / Львові / Луцьку / в будь-якому лікувальному закладі поза межами операційної зони, як завжди, невідомо. У доктрину «Цивільно-військове співробітництво», ясна річ, змін не вносили, усе на добрій волі цих добрих людей.
Щоб зрозуміти, який хліб їдять сіміси, наведу декілька фактів про їхню роботу.
Приклад хрестоматійний. Африканський Союз контингентами армій Кенії, Уганди, Бурунді, Джибуті, Ефіопії за підтримки ООН проводив миротворчу операцію AMISOM, щоб стабілізувати ситуацію в Сомалі, підтримати федеральний уряд, протистояти угрупованню «Аш-Шабаб» і допомогти відновити державні інституції. 2007 рік показав неспроможність миротворчого контингенту через тотальну підтримку угруповання «Аш-Шабаб» місцевим населенням. На місце вбитого бойовика ставали 10 його близьких і далеких родичів. Щоб вивести ситуацію з глухого кута, на комерційних засадах, бо в арміях Африканського Союзу тоді не було сімісів, запросили колишнього головного сіміса британської армії, відставного бригадного генерала Саймона Веста. Свою задачу він сформулював так: «виграти серця і розум». І він виграв. Його внесок полягав у розробці політик, тренінгів і процедур, які нарешті знизили рівень конфліктності між військами й цивільними, запобігли зростанню насильства. Кажуть, ця послуга обійшлася ООН у семизначну цифру в зарплатній відомості для пана Веста.
Приклад гендерний. АТО, 2018 рік, Курахівський напрямок. Контрактникам підвищують зарплату. І одразу в місцевому РВВС — з десяток заяв про зґвалтування військовими. Начальник S9 штабу бригади, колишня слідча з протилежного краю держави, а на момент подій капітан ЗСУ сказала: «А не вгадали, дівчатка, будемо розбиратися». І розкрутила схему вимагання грошей з непутящих контрактників місцевими жіночками, «бо у військових зарплата велика». І потяглися бідолашні забирати заяви… Наталіє! Стара гвардія тебе пам’ятає і дякує. Бо задача СІМІС — насамперед сприяти військам, а тоді вже допомагати місцевому населенню.
Приклад культурно-історично-спадковий. Етап планування операції Об’єднаних сил. Вивчення операційної зони та постанови Кабміну № 928, яка тоді затверджувала Перелік об’єктів культурної спадщини національного значення, перетворилося на список з дев’яти сотень об’єктів, біля котрих не можна воювати, чим поставила в куточок операторів, адже воювати майже не залишилося де. Але так за законом.
Приклад роботи з населенням. Жителями Донбасу в зоні АТО опікувалося багато міжнародних гуманітарних організацій, з котрими доводилося взаємодіяти, сперечатися, дружити, сваритися — було різне. Приїздять якось наші помічники з прифронтового села і скаржаться, що в місцевого населення купа проблем: постільної білизни немає, круп немає, взагалі нічого немає, бо автокрамниця туди їздити не хоче, поблизу лінія бойового зіткнення. Де автокрамниці лячно, там сімісам і волонтерам саме воно. Приїхали до села, зустрілися з людьми — і сіміс прозрів: люди не перуть постільної білизниу, просто викидають брудну і чекають, коли волонтери привезуть нову. Люди вимагають не привозити пшоно й гречку, бо «кури такого вже їсти не хочуть». Далі вийшов дядечко десь рочків 50 і каже: «Бери блокнота й записуй: мені треба, щоб ти привіз…». І продиктував список покупок із супермаркету. Сіміс запхав очі на штатне місце, подихав глибоко і запропонував чесному люду привести велосипеди до робочого стану, згадати, як їздити в сусіднє село до магазину / аптеки / куди там ще треба. І забути про халяву до кінця військової операції. А натомість пообіцяв відновити 2 км дороги, розваленої невідомо ким і неясно коли. І зробив це руками інженерного підрозділу. Юро, дякую за позицію, виваженість і глибоке розуміння завдань служби ЦВС.
Інший приклад захисту населення. Конго, український вертолітний загін. Поряд озеро, де люди з найближчого села беруть воду для пиття й побутових потреб. Приходять ті селяни на КПП і кажуть, що на далекому березі спалах військової активності, тож тамтешні бегемоти вирішили змінити порт приписки. Майже як підводний Чорноморський флот Росії. І приплили ближче до миротворців. Бегемоти — істоти аж ніяк не дружелюбні, люди просто бояться ходити по воду туди, де зазвичай її брали. Сіміси з бегемотами не домовилися, але доставку прісної води до села організували. Бо робота така.
Скільки разів офіцери ЦВС вирушали на нуль і нейтралку разом з бригадами, які відновлювали світло і воду для населення по обидва боки лінії фронту, виконуючи роль живого щита й гаранта припинення вогню, писати не буду, бо це сотні й сотні разів. Не спецпризначенці, не розвідники, не ремби якісь, а саме офіцери ЦВС, іноді жінки. Сіміси — не лише найдобріші військові, бо всім допомагають, але й хоробрі неймовірно. І чесні. Сіміс завжди має носити патч з прізвищем під час виконання завдання в цивільному середовищі. Так заведено.
Не можна не згадати і про місію «На щиті». Навколо цієї теми грає російська пропаганда. І бреше як дихає. Тобто як завжди.
З початку війни відбулося 11 обмінів тілами загиблих. До РФ вирушили 810 тіл, додому повернулися 8734 українські вояки. Тобто усемеро більше. Але це не пов’язано з втратами сторін! До травня 2022 року на територіях, звільнених від противника, зібрали близько 14 тисяч тіл російських військових. Спочатку їх зберігали у вагонах-рефрижераторах, які майже відразу заповнилися. Але противнику тіла його солдатів не потрібні, бо за тіло загиблого державі слід заплатити родині, а ось за зниклого безвісти — ні. А ще за нього можна в підрозділі зарплату отримувати, поки не зловлять.
Уже влітку 2022-го це стало проблемою для Сил оборони, бо утилізація противника набирала обертів і тіл було значно більше, ніж місць для їхнього гідного зберігання. До грудня 2024 року назбиралося вже близько 46 тисяч ворожих трупів, які не потрібні батьківщині. Бо «никто не забыт» — слова, а 46 тисяч трупів — велика купа роботи, проблем, грошей. Скільки трупів ворога псують екологію по полях, посадках, берегах річок, руїнах сіл і міст, лісах і ярах України — невідомо.
В армії Росії, котра з часів Афгану вперто влізала в усі військові конфлікти, більшість із котрих сама й провокувала, за 45 останніх років не сформували механізмів і процедур збору й евакуації тіл загиблих. Питання збору штурмовиків загонів «Шторм-Z» узагалі не стоїть, кому ті зеки взагалі потрібні?! Наші оператори БпЛА на Курщині кажуть, що російські загиблі в серпні-вересні 2024 року так і валяються по лісах-полях на звільнених росіянами територіях.
Процитуємо ворога: «Організуйте окремий збір і перелік документів, особистих речей, первинне розпізнавання — тупе зіставлення тіла з документами, знайденими на ньому. Документів ще й не буде майже ні в кого. Потім тобі ж і пред’являть, чому в один мішок склали чотири ноги, і всі ліві, де голову втратили, з якого тіла підрозділу? Тому або збирають своїх відразу, або потім їх зберуть, як вдасться, або не зберуть взагалі». Це ставлення в окупаційній армії до тих, хто ще вранці стояв поруч у лаві. Стає зрозуміло, чому СРСР не міг порахувати свої втрати з 1945-го по 1991-й. Так само було після Першої та Другої воєн у Чечні, коли десятки зібраних і невпізнаних загиблих російських солдатів лежали в Ростові аж до 2017 року, а загиблі на Донбасі у 2014–2015 роках лежать досі.
У моргах і спеціалізованих сховищах в Україні зберігають тисячі тіл російських військовослужбовців, які не затребувані їхньою владою. Російська сторона готова прийняти тіла своїх військових тільки за запитом родичів по лінії Міжнародного комітету Червоного Хреста в рамках міжнародних зобов’язань, яких Кремль формально дотримується. У колишній другій армії світу відсутня системна робота зі збору й ідентифікації тіл загиблих. Пошук зниклих безвісти лягає на родичів і часто проходить їхнім коштом аж до зборів на закупівлю мішків для тіл, на які скидаються рідні зниклих безвісти по численних чатах і групах.
Якщо тіло росіянина якимось чином знайшли, то його відправляють до 522-го Центру прийому, обробки та відправки загиблих (522-й ЦПООП при 1602-му ОВКГ) в Ростові-на-Дону. Добре, якщо біля трупа знайдуть документи, які дозволять швидко ідентифікувати загиблого. Якщо документів немає, все буде довше, складніше й дорожче.
Кілька слів про російську мораль. Багато родичів після прийняття у квітні 2023 року спрощеного порядку «визнання учасників спеціальної військової операції зниклими безвісти і оголошення їх померлими» (поправки до їхнього федерального закону від 14.04.23 N 120-ФЗ) не надто мотивовані шукати тіло, оскільки впевнені, що всі передбачені «гробові» вони і так отримають протягом семи-восьми місяців. Виплати — первинне, тіло загиблого сина / чоловіка / брата та гідне поховання — вторинне. Через усе це Україна майже не отримує запитів з РФ на видачу тіл, отже, і віддає мінімум — тих «щасливців», на яких прийшов запит.
Питання, хто своїх таки не кидає, розкрито вичерпно.
У серпні 2019 року проєкт «Евакуація-200», з котрого виріс «На щиті», удостоїли почесної відзнаки «Народний герой України». Представники «Евакуації-200» передали нагороду до Національного військово-історичного музею України на довічне зберігання, ушанувавши так колективний внесок усіх учасників проєкту.
У 2019-му в Попасній відділ ВСП містився якраз навпроти церкви УПЦ МП. На парковці біля церкви стоїть бусик «Евакуація-200», капітан-евакуатор, якби не піксель — один в один Мефістофель. Він же і водій, і санітар, і сапер, і командир екіпажу. Задумливо курить, сидячи на бампері. Вееспешники підходять покурити-побалакати. Зі служби в церкві поряд тягнуться місцеві парафіянки. «А на кого чекаєте?» — питають. «Батюшку вашого», — не змінюючи виразу обличчя, відповідає Мефістофель, дивлячись у точку десь у сусідній галактиці. За секунд 40 від бокового входу церкви ракетою стартує автівка зі священником за кермом…
Вітаю всіх сімісів Сил оборони з професійним днем. Ви круті неймовірно, найдобріші, хоч і непомітні максимально.
Олексію Олексійовичу, Михаличу, Сансаничу, Людо, Костю, Юро, Олено, Льохо, Оксано, Наталіє, Катерино, Саню, усі, кого я не згадав, але з ким вирішив безліч питань ЦВС, зі святом сімісів! Обіймаю кожного.
Фото на заставці: Ольга Косова
