Перша угода Дональда Трампа
Угоду про копалини — а якщо бути точним щодо змісту, про спільні американські та українські інвестиції в нові сектори української економіки — можна назвати знаменитим документом ще до того моменту, як представники Сполучених Штатів та України поставили під нею свої підписи.
Це перша велика угода другого президентства Дональда Трампа. І водночас угода неймовірно скандальна, перша спроба підписання якої супроводжувалася справжньою колотнечею в Овальному кабінеті. І нагадаю чому, якщо прибрати образи: тому що Зеленський хотів, щоб угода передбачала гарантії безпеки для України, а Трамп вважав що американські інвестиції це і є гарантія безпеки.
Причому історія цієї угоди почалася ще до того, як Трамп став президентом США. Тоді сенатор Ліндсі Ґрем — один з найвпливовіших союзників Трампа й найближчих друзів України у Конгресі — порадив Володимиру Зеленському, який саме збирався з візитом до США, внести пункт про спільну розробку родовищ до свого «плану перемоги», щоб зацікавити республіканського претендента на пост глави держави.
Трамп дійсно зацікавився. Але зовсім не в тому обсязі, на який, очевидно, розраховували на Банковій. Окрім того, американський президент зрозумів, що угода про копалини дозволить йому виглядати героєм перед власним електоратом: він зможе говорити про повернення коштів, які на безоплатній основі надав Україні його попередник, і виправдовувати нову військову допомогу тим, що «не кидає гроші у вікно», як Байден, а підкріплює їх американськими інвестиціями в українську економіку.
До речі, Трамп може говорити про це і зараз, навіть попри те, що в оновленому тексті угоди немає жодних слів про можливість компенсації вже наданої американської допомоги. Адже сам той факт, що США братимуть участь у розробці українських родовищ і отримуватимуть із цього прибуток, виглядатиме як компенсація за вже витрачені кошти. І водночас — як виправдання нових витрат.
Однак слід пам’ятати, що ми говоримо не про реальний, а радше про віртуальний, політичний документ. Як і більшість речей, що сьогодні пов’язані з Дональдом Трампом.
Угода не має жодного реального змісту, поки на території України триває війна. Жодна з американських компаній не інвестуватиме в країну, території якої в будь-який момент можуть бути захоплені державою-сусідом або піддані ракетним обстрілам. Ідея про те, що після підписання угоди Трамп зможе сказати Путіну, що тепер він зацікавлений в інвестиціях в Україну, і Путін має забратися геть, — далека від реальності.
Навпаки, саме зазіхання американців на українські надра, які Путін вважає власністю «історичної Росії», лише посилить його переконання, що Захід намагається відібрати в росіян «їхнє». Це може не послабити, а посилити бажання Путіна продовжити війну.
Тим більше що щедрий Путін запропонував Трампу спільну розробку копалин не тільки на території Росії, а й на окупованих територіях України. Те, що американський президент не оцінив таку «щедрість», не може викликати ентузіазму в Кремлі, але може посилити бажання довести свою правоту силою.
А оскільки жодних реальних гарантій безпеки в угоді не передбачається, і ніхто, звісно, не розраховує, що американські війська захищатимуть території інвестицій, будь-який західний інвестор чекатиме не просто припинення вогню, а гарантій сталого миру, яких на сьогодні не існує.
Навіть якщо уявити, що такі гарантії з’являться — скажімо, завдяки вступу України до НАТО або переформатуванню самої російської влади, — варто також усвідомити реальні економічні можливості України. Геологорозвідка копалин проводилася ще за радянських часів. Невідомо, які реальні результати дасть нове буріння, як буде оцінено запаси корисних копалин і рідкісноземельних металів, їхню цінність на ринку, і головне — співвідношення витрат і доходів.
Про інвестиції в інші галузі економіки сьогодні взагалі не йдеться. Адже й вони залежатимуть від того, якою буде майбутня Українська держава: чи стане вона глухим кутом цивілізації, за яким — ворожа і непридатна до економічної співпраці Росія, чи коридором між Євросоюзом і новою Росією, здатною до діалогу.
Поки що друга перспектива виглядає ілюзорно. Тож обговорювати матеріальну цінність угоди можна хіба що на сторінках видань з ненаукової фантастики.
То що ж, цю угоду не варто було підписувати? Варто.
Бо ненаукова фантастика — це і є стиль Дональда Трампа. І якщо ми погоджуємося на гру за його правилами, то отримуємо й політичні дивіденди: нову допомогу Україні у війні, нову модель американського діалогу з Москвою, а може, й посилення тиску на Путіна.
Підписати угоду потрібно було саме з цією метою — зберегти можливість допомоги й створити можливості для тиску. В усьому іншому вона не має і, ймовірно, не матиме реального сенсу в найближчі роки, — а може, й десятиліття.
Колаж: Телеграф
