Нижній поверх забудови
Інколи тобі трапляється десь у надрах мережі, серед людського моря випадковий текст, і текст, у принципі, банальний та ще й сповнений маніпуляцій і пересмикувань. Але от у цих маніпуляціях і пересмикуваннях, наче в дзеркалі, відображається той шар проблем, який лежить нижче і глибше за очевидні політичні, фінансові та інші інтереси людей і середовищ.
Отож, ситуація – обговорення району новобудов у Тернополі. З відео на тебе дивляться суцільні бетонні джунглі – виключно будинки і дороги для проїзду. Незрозуміло навіть, де стоянки (може, вони підземні? Ну, ок). Люди справедливо обурюються, мовляв, де простір для дерев і хоча б дитячі майданчики. І це ще не єдине, чим можна пообурюватися, – наприклад, споруди настільки близько від одна від одної, що можна побачити, чим займаються мешканці сусіднього будинку. Одне слово, шпаківня і “шанхай”, при всій повазі до мешканців Шанхаю-міста.
І от у згідний хор справедливої критики приходить невідома ближче пані з, з дозволу сказати, контраргументами, мовляв, а що, треба, щоб “під вікнами було 20 соток, як в селі” (це цитата) і “зараз не всі люди хочуть дітей, є чайлд-фрі” (це цитата приблизна).
Звісно, пані маніпулює. Ймовірно, вона може працювати на забудовника. Але своїм спічем вона несамохіть видала цілий пласт глибшого світогляду, яким керується ця група людей. Майже готова гарантувати, що вони про його існування навіть не підозрюють.
Отже, перше, це відповідь на вічне риторичне питання всіх, хто має справу з забудовами: “на кого це розраховано?”. Відповідь – на молодих, безсімейних, здорових, зосереджених на роботі. Пам’ять відразу послужливо підкидає інформацію про вимоги до працівників із боку великих корпорацій, – буде те ж саме, корпорацію цікавлять тільки результати у поєдинку з іншими такими ж корпораціями. Пам’ять також нагадує про численні соціальні кампанії з метою змусити й привчити рекламістів і виробників до того, що в світі існують не лише молоді, здорові люди з ідеальними фігурами.
Але, якщо дивитися ширше, то виходить, що “модель успіху”, в принципі, досяжна тільки для молодих, здорових, бездітних, а в ідеалі – безсімейних.
Це ж дуже мала частка суспільства, по суті, це люди 20-30 років. Далі людина, найімовірніше, одружиться, а навіть якщо ні, у років 40 її почнуть наздоганяти вікові зміни і перші ознаки того, що прийнято називати “віковими хворобами”. До речі, якщо людина попередні 20 років виключно “досягала успіху”, то в 40 років вона майже гарантовано лікуватиме депресію і проблеми зі шлунком (привіт від стресів і поганої їжі похапцем).
Що тут скажеш? Ніколи, ніколи в історії не тривала довго соціальна модель, яка не задовольняла основну масу людей у суспільстві. А тут у нас не просто задоволення потреб, а вже щось загрозливо близьке до об’єктивних фізіологічних характеристик людського організму.
У нас, в сенсі країн західної або наближеної до західної моделі життя, вистачило приблизно двох поколінь (бо проблема стосується й Заходу), – і вже зменшення народжуваності (так, демографічний перехід, але куди у цих кам’яних джунглях привести дитину і на кого її залишити?), і пошесть неврологічних відхилень і депресій.
До речі, цікаво, що сто з чвертю років тому в благополучних індустріальних країнах Заходу котилася епідемія жіночої істерії (яка була проявом невидимої епідемії домашнього насильства), зростала кількість маньяків і формувалися ідеології, які ми зараз знаємо, як тоталітарні.
Отож, підсумуємо, орієнтовано воно на певну категорію людей з характеристиками, які не є сталими і швидко змінюються: здоров’я псується, молодість минає тощо. Сім’ю і дітей, звісно, можна не заводити. Але тут таке питання – уявімо людину, яка тільки працює, не має сім’ї та дітей, на друзів немає часу? А якщо таких людей багато?
Якщо їх достатньо багато, – перед нами, у кращому разі, атомізоване суспільство. У гіршому -антропологічна катастрофа. Тому що соціальні зв’язки не встигають сформуватися, бо немає ресурсу на їх підтримання. А нагадую, що людина – істота соціальна.
І, звісно, в нашому випадку не обійшлося без винесених із совка комплексів і страхів.
Перший з цих проявів – явне бажання швидко заробити гроші й погнати далі. Причому гроші великі. А чому? Ні, не лише тому, що “наїстися не може”, патологічна жадібність – все ж відносно рідкісна річ. А тому, що цих грошей має стати на: 1. відкупитися, якщо спіймають, – і ні, не наша податкова чи там що, а уявне ОБХСС чи КГБ. Уявні страшилки живуть в підсвідомості жахливо довго; 2. грошей має стати за всі роки совєтської бідності. Тут уже працює маятник травми – чим глибша травма, тим яскравіша і більш безмежна рекомпенсація. Чим більша була біда, тим фанатичніше буде гребти людина. Причому необов’язково, щоб біда була дійсно чорна, – якщо людина досить амбітна, її цілком може зжерти спогад і про непогане за совєтськими чи 90-тих мірками життя.
Друге – оті самі “20 соток городу”. Тут просто криком кричить – далі від села! І навіть не в травмі Голодомору питання. А в тому, що весь час совка село – це був простір тяжкої роботи і соціального упослідження. З села виривалися всіма способами. Хоч у райцентр, хоч у ПТУ. Для дітей тих, хто вирвався, село часто-густо пов’язане з досвідом примусової роботи при допомозі родичам. І найголовніше навіть не це. Найголовніше, що зазвичай ніхто не пояснював, а нащо. З іншого боку, якби й пояснили, то звучало б щось на кшталт “аби з голоду ніг не витягти, бо в магазинах нічого”. І тут – привіт, п.1 у тій частині, де травма бідністю. Тим часом прибудинкова територія, зелені насадження, парки – це питання не лише естетики, а й фізіологічного комфорту та профілактики цілої купи хвороб. Зрештою, це частина інфраструктури.
Далі – про чайлд-фрі. Звісно, це маніпуляція. Але вона проливає трохи світла на те, а чому чайлд-фрі. Так-от, у наших умовах не в останню чергу тому, що: 1. досвід замученої материнством матері; 2. досвід власного дитинства “з ключем на шиї” і, по суті, самостійного у психологічному сенсі дорослішання. Ми досі всім суспільством поновно засвоюємо думку про те, що діти й підлітки потребують інфраструктури і – головне! – постійного супроводу дорослого. Бо без цього супроводу нема кому розказати, чому все є так, як є, дуже тяжко включити рефлексію і думання наперед, навіть якщо є здібності.
І так, певною мірою носії всього описаного є реліктами антропологічної катастрофи, яка накрила весь “совок” у 1970-1980-ті (так-так, у “застої”) та наступними 1990-тими, де “володарі життя” якраз її методами і діяли.
Якось так.
Що з цим робити? А що – стримувати. Притомній частині суспільства ще дуже довго не буде спокою.
На заставці: Варшавський мікрорайон, Тернопіль, березень 2025 р. Фото: “За Збручем”
