Що сталося з республіканцями
Ті, для кого республіканців уособлював Рейган, а потім Маккейн, і хто вмовив себе під час першої каденції Трампа, що той “говорить одне, а робить інше” (“він першим дав Україні зброю”, “він обвалив ціни на нафту”), а так республіканці за нас, були шоковані тим, що відбувається зараз.
Цікаво мені було б подивитися сьогодні на обличчя своїх колишніх друзів, які повидаляли мене в 2015 році за “тупість”, якою вони вважали критику Трампа. Хоча ні, не цікаво. Навіть якщо вони тепер передумали, я не готовий пробачити їхній злочинний довбойобизм, бо наслідки цього занадто погані.
Я був шокований тільки тоді, коли Трампа обрали президентом. Все інше було передбачувано.
Втім, навіть мене шокувало перетворення цілої (колись шанованої) партії на якесь кубло божевільних ватників. Це було щось таке з розряду “внєзапно”.
А воно не те щоб раптово. Я вирішив розібратися, як воно сталося, що республіканців так поплавило, зробивши їх американською фракцією ЛДПР, і тепер можу вам розповісти, що зрозумів.
Це довгочит, але обіцяю, що на нього варто витратити час, – ви зрозумієте, що сталося з республіканцями. Написано на рівні аналітичної записки.
Отже.
Американська партійна система історично нагадувала українську.
Ну, що таке “Слуга народу”, “Удар”, “Батьківщина”, колишній “БПП” чи, прости господи, “Партія регіонів” у сенсі програмної ідеології? Та хрін його зна насправді.
Ось так колись було в США. Тільки на початку з більшою різноманітністю. “Я-нічо-не-знаю” (реально така партія), “Анти-масонська” партія, “Ми-не-будемо-за-це-платити” (вона називалася коротше, але я не знаю, як це перекласти, а суть була саме в цьому) і таке там.
Нинішні демократи та республіканці вони як меншовики і більшовики, тільки одні не розстріляли інших. Тобто походять із однієї партії, Демократично-республіканської. Але вони теж дуже довго не були про якусь послідовну ідеологію попри те, що в Громадянській війні ніби були по різні боки.
Це було про коаліції, сформовані з необхідності, а не на ґрунті політичної філософії. Вони змінювалися залежно від демографічних показників виборців і нагальних потреб.
Нинішній партійний розкол є результатом не якоїсь великої ідеологічної битви, а довгої серії історичних випадковостей, зміни електоральних баз і ситуативних перегрупувань.
Достатньо сказати, що це саме республіканці виступили проти поширення рабства на нові території, через що згодом виникла громадянська війна. А також виступали за “великий уряд”. В нинішніх термінах – ну,чисто прогресивна партія.
Але це було не стільки про погляди, скільки про інтереси великого бізнесу промислової Півночі, на який тоді спиралися республіканці. Це, бодай, єдина риса, яку вони зберегли до сьогодення – зв’язок з великим бізнесом.
Сьогодні “ліберальний республіканець” або “консервативний демократ” звучить як оксюморон, а колись це було, так би мовити, варіантом норми.
З переходом туди-сюди також не було жодних проблем.
Наприклад, Генрі Форд, один з найпотужніших бізнесменів в американській історії, антисеміт, який співчував нацистам, спробував балотуватися в президенти від обох партій. Трамп, до речі, теж колись був зареєстрованим демократом і навіть жертвував гроші Камалі Гарріс, щоправда, не дуже багато.
Колись за республіканців масово голосували афроамериканці, а за демократів – “житєлі Тєхаса”, яким ми всі зараз так вдячні за оце все. А був період, коли за демократів водночас голосували обидві групи. Тобто афроамериканці разом з нащадками рабовласників. Отакої.
Афроамериканці, до речі, попри те, що складають відносно невелику меншину, у всій цій історії зіграли величезну роль. Вирішальну навіть.
Майже до середини минулого століття вони голосували за республіканців, бо це ж була партія Лінкольна, визволителя від рабства. Але їхня масова міграція з Півдня, де панувала сегрегація у повний зріст, і гуляв Ку-Клус-Клан, на Північ зробила їх частиною електоральної бази демократів – міських работяг. Тобто вони стали прошарком, за чиї голоси конче треба змагатися.
Президентом, який зробив перші кроки проти сегрегації, був демократ Гаррі Трумен, який відмінив її у війську своїм декретом у 1948 році. Тригером для цього стало побиття поліціянтами чорношкірого ветерана війни в Кореї, Айзека Вударда, внаслідок якого він повністю осліп (повністю білий суд поліціянтів виправдав).
На знак протесту проти декрету південні демократи влаштували обструкцію та фактично відкололися від партії.
Не одразу, але протягом наступних 20 років, відбулася повна зміна: афроамериканці стали базою демократів, а фрустровані та розлючені “житєлі Тєхаса” перебігли до республіканців. Власне, з того моменту (насправді дуже розтягнутого в часі) почалося формування оцього розподілу, який зробив раніше фактично взаємозамінні партії по-справжньому ворожими таборами.
І в основі цього лежать “культурні війни”.
Це є дуже важливим моментом. Бо саме “культурні війни” пізніше визначать трансформацію республіканців у путінську партію.
Хоча вже Ніксон позиціонував республіканську партію в досить антагоністичних термінах як партію “нормальних американців” і “мовчазної більшості”.
Що відбулося далі. Виділю по пунктах:
РАДИКАЛІЗАЦІЯ ЧЕРЕЗ ФРУСТРАЦІЮ
Оця уявна “мовчазна більшість” чомусь у республіканців не трансформувалася у політичну. Сорок років (!) поспіль, з 1955 до 1995, демократи контролювали нижню палату Конгресу – Палату представників, а верхню палату, Сенат, протягом 26 років, з 1955 до 1981.
Таке тривале, що здавалося вже безнадійним, перебування в постійній меншості не могло не відбитися на ментальності республіканців. Воно вселило в них розчарування, обурення, підозрілість на межі з параноєю – та жагу до помсти. Одне слово, радикалізувало їх.
В 1978 році на великій політичній сцені з’явився такий собі Ньют Ґінґріч, який заклав базу перетворення двох партій на непримиренні табори. Ґінґріч висловив свій політичний маніфест перед молодими республіканцями:
“Одна з найбільших проблем Республіканської партії полягає в тому, що ми заохочуємо вас бути акуратними, слухняними, лояльними, вірними і всіма цими бойскаутськими словами, які чудово звучать біля багаття в таборі, але погано в політиці. А ви насправді маєте стати паскудними”.
І він сам багато років подавав приклад і вчив інших республіканців, буквально розсилаючи їм темники, як бути “паскудними”. Влаштовував скандали, оббріхував, поширював теорії змови.
Усвідомити, що політика не про громадянське служіння шляхетним ідеям, а про безжальну боротьбу за владу. Перестати бути “милими” та навчитися “чинити гармидер”. Така була його філософія.
Жодних компромісів з демократами, підрив двопартійних коаліцій, хрестовий похід проти самого інституту Конгресу, викликання у виборців відчуття такої огиди до Вашингтону, щоб вони викинули звідти своїх і привели до влади чужих.
В 1995 Ґінґріч очолив республіканську перемогу, подолавши 40-річне домінування демократів, і став спікером нижньої палати Конгресу. Власне, це увійшло в історію під іменем “Революції Ґінґріча”.
Республіканці повернулися зі справжнім оголошенням війни. Знищити опозицію, делегітимізувати систему, яка їх “не допускала” до влади, і гарантувати, що вони більше ніколи не опиняться на узбіччі. Задіяти тактику випаленої землі. Краще спалити все дощенту, ніж дати демократам знову домінувати.
Найбільше Ґінґріч відомий тим, що розпочав процедуру імпічменту проти Білла Клінтона. Попри те, що у самого Ґінґріча був таємний роман із помічницею, та він вимагав від коханок орального сексу, щоб мати можливість сказати при нагоді, що він з ними не спав. Та ви що, казав він пізніше, яке лицемірство, мені ж за країну болить!
Але це не найголовніша його спадщина. Головне, що він нормалізував і популяризував ставлення до демократів як до “зрадників” і “ворогів” Америки.
На додаток, у дев’яності з’явився телеканал Fox News, який почав транслювати весь цей хейт на національному рівні.
Пізніше, коли Ґінґріч намагався балотуватися на президента в 2011 році, він волав про насування “гей-фашизму” і “секулярного фашизму”, які є “такою ж великою загрозою, як колись нацистська Німеччина або Радянський Союз”. І якщо вони переможуть, це “означатиме кінець Америки, якою вона була протягом останніх 400 років”.
Ґінґріч дружив із Трампом, грав із ним у гольфа, консультував його перед першими виборами – і навіть розглядався на посаду віце-президента.
Він досі живий і все ще танцює. Днями назвав демократів “зомбі” та закликав “закрити їх усіх” – за те, що не аплодують президентові, ображають Маска та змусили плакати доньку Венса. Це вони, як каже Ґінґріч, “ведуть війну проти всього американського народу”.
ВТРАТА ЗВИЧНОГО ВОРОГА ТА ЙОГО ПОШУКИ
Республіканці були хардкоровими антикомуністами. Настільки хардкоровими, що той самий Ґінґріч інтерпретував дружбу Рейгана з Горбачовим у термінах “змови”.
(До речі, ми всі пам’ятаємо Рейгана як руйнівника СРСР, а не пам’ятаємо, що це також був хіба перший американський президент, який назвав його “партнером”. І особиста дружба з московським біг босом заклала “добру” традицію).
Коли ти протягом десятиліть змагаєшся з кимось, і це суттєвою мірою визначає твою свідомість та ідентичність, то почуваєшся дещо розгубленим, коли той ворог зникає.
А тут треба пояснити, що республіканці тримали за ворога саме комунізм, вони ніколи не розуміли його як перезбірку трансформера Російської імперії. Тому, наприклад, їм ок було слухати імперську маячню Солженіцина за власні гроші.
Коли ти тримаєш за ворога комунізм, при цьому часто-густо підтримуючи праві диктатури, що саме виходить у тебе на перший план?
Повна хєрня виходить.
Ти починаєш бачити комунізм у безкоштовній медицині, оплачуваних декретних відпустках, профспілках і всьому такому іншому. Начебто це з них виростає гулаг. А насправді гулаг для СРСР, цієї реінкарнації російської імперії, є первинним. Змінилася реінкарнація, скинули весь “баласт”, а гулаг залишився.
Республіканці ж цього, повторюся, геть не бачать.
Вони стали шукати свого старого ворога, на боротьбу з яким серйозно підсіли, і побачили його у себе вдома – в демократах. Тим більше що ще за часів Холодної війни ширилися конспірологічні теорії, що демократи є комуністичними агентами під прикриттям.
А ще вони побачили його в Європі. Щоб ви знали, республіканці є затятими єврофобами. І найбільше вони ненавидять найрозвиненіші країни. Вважаючи їх “розсадниками соціалізму” і “паразитами”, які нібито за їхній кошт розвели все це у себе. Тепер демократи на них постійно посилаються, зваблюючи “нормальних американців”, які можуть захотіти обкласти прогресивним податком наших рідних і дорогих мільярдерів, а це вже… комунізм!
Канади це теж стосується. Звідси такі огидні наїзди. Трюдо для Трампа був таким самим поганим, як Зеленський.
ЯК ВОНИ ПЕРЕСТАЛИ БОЯТИСЯ РОСІЮ ТА ПОЛЮБИЛИ ПУТІНА
Як і ми з вами, Путін вважав республіканців партією небезпечних (для нього) яструбів. З якими він намагався бути обережним. І яких йому треба було якось нейтралізувати.
Під час каденцій Джорджа Буша-молодшого Путін проводить фактично декомунізацію в Росії. Не сильно глибоку, щоб не хвилювати глибинний нарід, але таку, щоб у США помітили. Нещодавно згадували з френдом, в якому контексті з’явився фільм “Груз – 200” Балабанова. Акурат у контексті політики декомунізації.
На відкриту конфронтацію з тими олдскульними республіканцями він ніколи б не наважився. Саме тому країни Балтії спокійно вступили до НАТО. Якщо б не встигли, застрягли на п’ять років у черзі, їх могло б вже не бути.
Тоді як демократів – з приходом Обами – він не сприймав всерйоз, для нього це були “снєжинкі” і “розовиє поні”. Не сказати, щоб зовсім безпідставно.
Обама насправді дуже сильно не в той час став президентом. І я все розумію, він був заручником оцього “перший чорношкірий президент” США. Ви теж спробуйте зрозуміти. Він був зв’язаний по руках і ногах. На наше нещастя.
Тим часом у США повстав такий собі провісник майбутніх кардинальних змін, прототрампістський рух Tea Party, який був спочатку про зниження податків і скорочення уряду, але згодом перетворився на ультраправий рух проти демократів взагалі та Обами особисто, “які знищують нашу Америку, яка була великою”.
Путін не міг не помітити цю хвилю, яка піднімалася проти “повєсточкі”. І перетворив боротьбу з нею в гучний перформанс, щоб усюди почули.
(А дехто з вас йому особисто допомагав, еге ж?).
Його почули. В грудні 2013 року, тобто під час Майдану, акурат коли туди приїздив Маккейн, у США було опубліковано статтю Пета Б’юкенена, колишнього радника Ніксона і Рейгана, під промовистим заголовком: “Чи є Путін одним із нас?”.
Так, бо він за традиційні цінності, проти ліберальних еліт і глобалізму, всього цього, що “ми” так не любимо.
Теж хардкоровий антикомуніст, він перестав вважати Росію ворогом, коли вона позбулася “комунізму”, не помітивши, що системи соціальних гарантій не стало, але гулаг залишився на місці й чекає на своїх гостей. А також нікуди не поділися мрії про світове панування. Але це все ок, аби не “комунізм”.
Як і Ґрінґіч, Б’юкенен був дуже популярною фігурою серед республіканців задовго до Трампа. І проклав дорогу до його приходу.
Тому ні, все це не з’явилося зненацька. Просто ми не дивилися, як росте цей бур’ян.
Тепер, коли Росія стала релігійною (а вони мали за ворога “безбожний комунізм”), націоналістичною (а вони ж боялися “інтернаціоналізму”) і при цьому капіталістичною державою, гдє так вольно дишит олігарх, вона раптом стала їм просто подобатися.
Ах, який чудовий рівень соціальної нерівності! І жодної повєсточкі! При цьому ніхто нічого нє вякає – всі агенти ліберального глобалізму стулили пельки! Хоч бери бензопилу та ріж їх живцем – мовчатимуть!
Оце все – просто є їхньою мрією. Вони теж так хочуть. Спитайте Маска.
ЧОМУ ВОНИ НЕ ЛЮБЛЯТЬ УКРАЇНУ
Попри те, що вони самі постійно брешуть про нацистів, якими напхана Україна, вони самі в це не вірять, – їхня цілком очевидна нелюбов до України є тому найголовнішим підтвердженням.
Боронь боже, але якби Україною дійсно керували ультраправі, вони, можливо, не так її принижували б. Тільки б ще відвертіше казали, мов, харе вола водити, приєднуйтеся вже до Росії, йдіть разом підкорюйте оцю ліберальну Європу.
Ні, все одно б не допомогли воювати проти Росії, бо вони просто нічого про Україну не знають, а дізнаватися нове взагалі не схильні. Зате Росію знають. Що вона є “великою”. А ви, товаріщі, простітє, кто такіє? Це – світ могутніх. Всі інші в ньому NPC.
Вони не люблять Україну, бо, якщо Європа розчехлиться, це стане її неймовірним успіхом. Який поверне їй життя, надасть їй справжню велич, навіть романтичний ореол – і зробить беззаперечним світовим лідером.
Кого?! Оцей розсадник лібералізму та соціалізму?! Нєєєєєєєєєт!
А ще вони не люблять Україну за її бунтівний дух. За її впертий, майже божевільний демократизм.
Їм таке не подобається. Вони цього тупо бояться. Що українці навчать демократів і лібералів показувати зуби та битися. І що з ними Європа стане непереможною. Їх трусить від Майдану. Вони бачать його спалахи в своїх кошмарах.
Тому вони називають, слідом за Росією, Януковича “законно обраним президентом”, а його повалення – “державним переворотом”.
Їм Манафорт усе розповів, як було. Гадки зеленої не маю, як можна було хоча б на хвилю довіряти тому, чию виборчу кампанію очолював Манафорт – людина, яка пхала вам Януковича за російські гроші. І яка на з’їзді республіканців у 2016 році протягнула поправку в програмний документ – звідки викреслили Україну.
Ні на що не сподівайтеся від цих людей, окрім подлянок. Треба тормошити Європу. Яка, на відміну від трампівської Америки, дійсно має шанс стати грейт егейн.
Дякую за увагу.
