Інформаційна ера та її побочки
Пожартувати, що дід знову забув випити пігулки, – це нормально, а от вірити, що хтось весь час забуває випити пігулки, – це шкідливо і небезпечно.
Я вже писала і наполягаю, що інформаційний тиск на нас – як суспільство, як аудиторію – зараз безпрецедентний.
Дехто справедливо нагадував про електоральні битви ботів і людей (наприклад, в Україні), і я сама згадувала винахідника Трампівського інформаційного флуду Стіва Беннона ще в його першому президентському пришесті, – це все так.
Але треба враховувати, що з кожним місяцем все більше розвиваються технології, які безбожно використовують маніпулятори різних родів і видів, все менш адекватно сприймають інформацію люди, і все зростає ціна розриву між можливостями маніпуляторів із популістами й можливостями людини переварити те, що вони їй пропонують.
Отже, йдемо ще глибше до джерел.
Другий курс, теорія комунікації (а теорія комунікації – це, як не дивно, наука, а не те, що вміють усі).
Маршалл Маклуен, канадський філософ, дослідник масової комунікації і, без сумніву, футуролог. Бо все, що він писав у 1960-80 рр., як бачимо, вийшло на виборчі дільниці і в наш інформпростір.
Телебачення та інтернет руйнують аналітичне, абстраговане мислення, яке плекає друковане слово і читання; суспільство ретрайбалізується, цінуючи лише емоції й колективну ідентичність.
Це розум проти уваги, розум проти резонансу, розум проти впізнаваності. Це провокація і залученість, а не поінформованість.
Схоже на те, що навколо, правда ж?
Це все ще Маклуен в довільному переказі.
Далі.
Ніл Постмен, американський теоретик масової комунікації, педагог, 1970-90 рр.
Наприклад, його книжка “Розважаючи себе до смерті” була написана у 1985 році, ясно що до серіалу “Слуга народу”, появи Такера Карлсона, інстадів, ЛСД і всього решти.
У нього була думка, яка мені імпонує, що обожнювання технологій призводить до того, що соціальні інститути та практики передають свій суверенітет технологіям (навіть термін такий пропонував – “технополія”).
Але головне, Постмен багато писав про проблеми освіти. Він вважав, що акцент на економічній корисності освіти шкодить людині й суспільству, як і безмежна віра в технології.
Замість власних рефлексій і пізнання.
Бо мета освіти в тому, щоб із розмаїтого суспільства створити цілісну культуру.
Саме тому я, наприклад, вважаю, що ніякої медіаграмотності без освіти змалечку не існує в принципі. Саме освіти – і не навичкової частини, а світоглядної.
Освіта має бути не вища, а добра.
Економічна користь від освіти не завжди є, це факт. Мене часто питали, навіщо мені були ті дисертації. Ось нарешті знадобилися, – щоб написати щось на фейбуці 😊.
Ну, і ще для того, щоб не впадати в паніку 24 рази на добу.
Енн Епплбом в “Сутінках демократії” зауважує:
“Сучасні демократичні інститути, створені для епохи з іншими інформаційними технологіями, мало втішають тих, кого обурює цей дисонанс. Голосування, передвиборча кампанія, створення коаліцій – усе це видається ретроградним у світі, де так швидко відбуваються інші речі. Ви можете натиснути кнопку на своєму телефоні та купити пару туфель, але формування урядової коаліції може тривати місяцями”.
Еліти мали б говорити з громадянами. Багато говорити, чесно пояснювати багато речей. Але еліти діють в медіа-логіці. У них не громадяни, у них – аудиторія.
Таким чином, ми маємо:
– Крах консенсусу – фактично, різні публічні сфери, де навіть норми добра і зла різні. Плюс – технології фрагментують єдність, даючи змогу людям будувати власні реалії за допомогою алгоритмів. Таким чином, істиною стає те, що нам подобається або у що ми віримо. А не в емпіричні факти,
– Конфлікти гострішають, стають дуже видовищними, аудиторія має можливість каналізувати своє незадоволення у переглядах, а не в діях, рішеннях і політиках,
– Електоральна політика вибудовується на фанатському синдромі.
Ви звернули увагу, що всі проблеми і процеси в медіа мають “своє обличчя”, персоналізуються, скандалізуються? Таким чином, ми бачимо лише особистостей, а не їхню кваліфікацію, наприклад. Тому вибори – це не битва порядків денних, а битва особистостей, з якими ми асоціюємо наш власний порядок денний,
– Битва інтерпретацій. Ви звернули увагу також, що ми обговорюємо не що сталось, а хто що про це думає?
Відтак, втрата уваги, втрата інформаційних пріоритетів. Неперервний потік інформації і постійні тригери, інформаційні “шахеди”, я б сказала.
Тобто важливо навіть не те, що ми думаємо про щось/когось, а те, ЯК ми про це думаємо. “Як” – це емоційні оціночні судження, вони значно сильніші за своїм впливом.
Що, відповідно, підриває демократичний процес. Що заважає обґрунтованому думанню. Що спотворює суспільне розуміння проблем і реалій.
Чому це важливо, – бо будь-яка інформація зараз може перетворити наш мозок на манну кашу. І риторика, спрямована на це, є і всередині, це ж не лише про інформаційну тактику американського президента, яка нас так обурює. Це купа “корисних ідіотів” і свідомих політичних гравців всередині.
Днями Лариса Волошина зробила мій день, сказавши у своєму відео:
“Я взагалі не знаю, як ми зараз живемо, якщо у нас в ефірі хто попало меле шо попало”.
Насправді, це дуже глибоке зауваження про величезну вразливість нашого інформпростору і людей, що тонуть в ньому.
Чи можемо ми інакше реагувати, бо ж знаємо природу всього цього?
Можемо.
Особливо на професійних треках.
Ну, наприклад, реактивні журналісти, реактивні управлінці, реактивні дипломати – це нонсенс. Професія зобов’язує все ж думати.
Але чому нам, як аудиторії, важко не бути нереактивними, напишу завтра (або днями).
* * *
Я обіцяла це написати вчора, коли ще не було рішення щодо Голосу Америки і Радіо Свобода.
Тим актуальніше це зараз, бо це про медіаполе навколо нас і ризики інформаційної травматизації.
У мене іноді враження, що нас легко розірвати в ганчірку від будь-якої інформаційної бздури, брехні або ж неприємної правди.
На щастя, найчастіше, ми потім збираємось із ганчірки в цілком собі міцних людей, але все ж цей процес міг би бути менш болючим, і ми могли б дорогою не вгроблювати свої нерви вкрай.
Але.
Наш життєвий шлях як аудиторії не є аж таким легким. Особливо української аудиторії. Подивимось, які елементи інформаційної травматизації у нас є.
Пишу схематично, бо не хочу перетворювати це на звіт якийсь.
Перше і головне – ми (українська аудиторія) живемо в умовах, коли реальність війни змішується з її відображенням у медіа. Тобто ти кожної миті можеш побачити некролог чи фото загиблої знайомої людини в медіа. Ти увесь час у медіа можеш почути історію, наприклад, про окупацію, схожу до твоєї.
Це не додає стабільності стану і сприйняття. Окрім того:
1. Залякування окремо утвердилось як спосіб і жанр комунікації.
Сам зміст інформації може бути джерелом обґрунтованого страху (наприклад, повідомлення про загрозу балістики), але на тлі РЕАЛЬНИХ повідомлень існує окремий жанр залякування як свідома цілеспрямована експлуатація емоції страху. Бо “Фабрикою новин” або “Сейчас” щось добре не назвуть, правда ж?
Йдеться не просто про клікбейт.
Страх паралізує і деморалізує аудиторію. І, до речі, це є однією з цілей російських ІПСО. Бо так, як на полі бою це знижує боєздатність, так і перед монітором це знижує наш опір.
Саме тому клікбейт – це нітрохи не весело.
2. Відверта брехня, яка підриває твої уявлення про дійсність.
У нас як у суспільства тривалий досвід дуже брудних електоральних кампаній плюс тлом роками працює системна російська дезінформація.
Це токсин, який роз’їдає соціальну тканину, це поглиблює недовіру до інститутів, до експертизи, до інституціалізованих ЗМІ.
Це руйнує уявлення про правду і те, що правда можлива, що ти можеш це довести, і що є місце чи місця, де не приймають брехню і наклепи.
За даними Internews Network, торік довіра громадян України до медіа знизилась суттєво – їм довіряють до 50% громадян. Втім, довіра до новин Суспільного тримається на рівні 84%, і цей острівець здорового глузду в головах аудиторії мене якраз радує.
3. Подвійні стандарти, постійний “театр абсурду”.
Це коли ти живеш в середовищі, де всі все розуміють, але роблять вигляд, що ні.
Наприклад, права людини декларуються з екрана, але ми знаємо, що на практиці їх не дотримуються. Або ми бачимо якісь затримання корупціонерів під телекамери, але суди потім не працюють. Або ми знаємо, що Росія не хоче миру, але хтось із американських чиновників чи й сам президент весь час хоче у неї про це ще раз спитати.
І це формує в суспільстві особливо відчутну атмосферу несправедливості і нещирості.
4. Газлайтинг як тактика і стратегія офіційних комунікацій.
Прошу тут звернути увагу на те, що в першу чергу йдеться про офіційні комунікації.
Писала про це вже неодноразово, тому коротко: це не просто підриває нашу картину світу, це примушує нас сумніватися у власній психічній адекватності.
5. Поле постправди.
Усі перелічені елементи є частиною постправди, але не самі по собі.
Лі Макінтайр, викладач етики в Гарвардській вищій школі (як вона там зараз, до речі, її ще не закрили?), у книжці, яка так і називається “Постправда”, визначає постправду як обставини, за яких об’єктивні факти впливають на формування громадської думки меншою мірою, ніж емоції або особисті переконання.
Тут наведу доречну і величну цитату:
“Не вірте лайну, яке ви бачите від цих людей, фальшивим новинам. Те, що ви бачите і читаєте, — це не те, що відбувається” (Дональд Трамп).
Тобто постправда – це фактично світогляд.
І якщо твій рівень соціального цинізму не дуже високий, тобі він огидний і дискомфортний. По собі знаю.
6. “Туман війни” (науковою мовою – децепція, введення супротивника в оману, приховуючи реальність або замінюючи одну подію іншою).
Дууууже важливий чинник у наших умовах – коли справді є брак інформації через обмеження, самообмеження, її недоступність, відсутність, свідоме дезінформування з метою дезорієнтувати противника.
І також – коли бракує знань чи неможливо адекватно інформацію проаналізувати.
Оце от останнє – брак знань або неможливість адекватно проаналізувати – я взагалі-то вважаю дуже важливим моментом. Не кожна методологія, прийнятна в мирних умовах, накладається на події під час війни.
Через це ланцюжок обмеженої інформації підтримує та відтворює себе сам: ми обговорюємо те, що хтось сказав/написав, а не реальні факти і контексти.
Власне, “туман війни” в українському суспільстві може бути додатковим чинником інформаційного стресу, бо ми дуже не любимо невизначеність, для нас це сприймається як небезпека – така особливість нашої національної культури.
(Більше про це пише і розповідає Maryna Starodubska).
7. Окремим пунктом винесу відчуття несправедливості.
Це загальний стан українського суспільства зараз, тому на будь-що в інформаційному полі, що тригерить це почуття, така гостра реакція.
Безкарність агресора, невизнання наших жертв і нашої жертви як суспільства і як держави, неспівчуття до наших загиблих, неповага до нашої пам’яті – це все дуже гостро, дуже емоційно сприймається.
Окрім того, ми справді зазнаємо геноцидальної війни, це не уявна травматизація, і це ще більше підвищує градус.
8. Постколоніальна травма.
Варто про це сказати, навіть якщо постколоніальні студії – не ваш метод, і ви не погоджуєтесь з тим, що все треба пропускати саме через цю лінзу.
Взагалі, дуже раджу почитати книжку Tamara Hundorova “Транзитна культура і постколоніальна травма”, бо це якраз дає розуміння, як історичні (уявні й хронічні) травми поновлюються як реальні у війні.
* * *
Цей список чинників, певне, не вичерпаний. Але ваша увага вичерпна. Тому, як бачимо, проста відповідь – “то природа людська у нас така” ускладнюється історичною, культурною, соціальною специфікою.
Це важливо розуміти не лише тим, хто працює з аудиторіями. Це важливо знати аудиторії самій про себе.
Середовище формує нас, але не визначає.
Я все ж впевнена, що те, наскільки ми здатні чинити опір навіть своїй природі, є важливою ознакою нашої моральної та інтелектуальної стійкості.
* * *
Ну, давайте ще про медіа і популізм.
І це поки все буде в цій серії постів.
У найпростішому тлумаченні популізм – це ідея про боротьбу “простої людини” з “корумпованими елітами”, обтяжена спрощеною картиною світу, спрощеним уявленням про політичний процес, недовірою до демократичних інституцій, вірою в людей “з народу” в політиці і управлінні й про тотальну корумпованість професійних управлінців, віру в теорії змови і прості рішення, а також наївний реалізм (тобто сприйняття світу переважно через власний досвід і емоції).
Популізм дуже медійний і політики-популісти наче створені для медіа.
Вони говорять гаслами і заголовками, пропонують прості й найпростіші рішення, мають відповіді на будь-яку проблему, можуть завершити будь-яку війну за 24 години, завершити епоху бідності, подолати корупцію, напишуть вам на бензопилі “хай живе свобода” і виріжуть нею усіх бюрократів, вилікують країну, забезпечать вічну весну, повернуть молодість і потенцію.
Зроблять добре усім.
Популізм експлуатує страх, невдоволення, розчарування, образи, гнів. З ними ми одночасно ліві й праві, прихильники лібералізму та авторитаризму, бо політик-популіст – це порожнє відро, яке кожна людина може наповнити, чим захоче.
І тому, повторюю, журналісти люблять бачити їх на ефірах й інтерв’ю, бо аудиторія радо готова наповнювати це порожнє відро, дивитися це й слухати.
І одночасно, популізм створив виклики для журналістики й для тих, хто вірить у факти і наявність розуму як явища.
Я би сказала, що популізм почав вбивати професійну журналістику, але ми ще побачимо, хто кого. Може, ми ще зробимо репортаж із руїн популізму.
Однак фактом є те, що база підтримки популістів зазвичай трошки відрізняється від шанувальників нормальних медіа, вони зазвичай гіперлюбителі заголовків в стилі “Росіяни наступають із усіх чотирьох сторін світу” й ігнорують знання, логіку чи експертизу.
Тепер подивимося на схильність до популізму в Україні. Ви самі можете це прочитати в монографії “Українське суспільство в умовах війни. Рік 2023” Інституту соціології НАНУ, але дещо я вже сама зробила за вас.
Отже:
– думку, що лише виборна демократія, верховенство права та незалежний суд можуть забезпечити порядок в країні, поділяють 42% українців. Натомість 23% опитаних вважають за можливе поєднувати демократію та сильну руку”, а 19% переконані, що найкраще – “сильна рука” (це не про схильність до авторитаризму, все складніше, але тут про це не писатиму),
– досить поширена думка, що прості люди краще, ніж політики, знають, що і як робити в державі та суспільстві, що народ наймудріший – 51% опитаних цілком чи скоріше згодні з цими твердженнями,
– інші популярні популістичні твердження, які поділяють респонденти: “думка простих людей важливіша, ніж експертна” (31,7%), “країною мають керувати люди з народу” (40%).
Це те, що укладається у підтримку так званого “народного суверенітету”, віри в дуалізм добра і зла, антиелітистські настрої, скептичне ставлення до основних процедур демократії (наприклад, компромісу).
І це, власне, не новина. Бо воно якраз отримало втілення на виборах у 2019 році, і ми можемо передбачити, що ця електоральна база нікуди не поділась.
Тільки тепер систему буде уособлювати президент Зеленський, а нові позасистемні політики казатимуть, що поборють “старі корумповані еліти”. Можна взяти його гасла і повторити. Зрештою, пам’ять у нас коротка.
Таким чином, для медіа – це замкнене коло.
Ми спілкуємося з популістами, бо їх подивляться/послухають, потім їх оберуть, і вони скажуть, що журналісти їм не потрібні, бо вони тільки брешуть.
Мазохізм якийсь. Мазохізм, а також ілюзія, що люди самі розпізнають, самі зрозуміють, самі побачать.
Без поінформованості, експертизи і додаткових контекстів нічого ніхто не побачить. Окрім того, далеко не всі хочуть бачити.
Бо популістам дуже вигідно активізовувати на виборах людей з філософією обивателя, різноманітних моральних релятивістів, людей зі слабким автономним мисленням, соціальних нігілістів тощо.
Тому охоплення взагалі не про якість поінформованості, але то й так очевидно.
До речі, є низка досліджень, які показують, що популістські лідери мають ворожі стосунки з незалежними ЗМІ – від дискредитації журналістів і морального нищення до судових переслідувань.
Звісно, я ідеалістка.
Але я вважаю, що завдання якісних медіа – повернути аудиторії агентність, самостійне мислення. І ми зарано списали функцію gatekeeping, бо фільтрування інформації, посилення розуміння, модерування популістських наративів дуже важливі.
Якісна журналістика здатна відібрати, перевірити, піддати сумніву усі ті твердження, якими людей просто закидають із усіх моніторів.
Бо якщо вас гіпнотизує шахрай на вулиці, то вивести з цього стану можливо, ляснувши перед очима в долоні.
Роль якісних медіа саме така: виводити курей з гіпнозу, ляснувши іноді запотиличника.
Аудиторії дуже потрібні посередники між ними і політиками. Бо практика каже, що люди ледачі, ну, не будуть усі фактчекерами.
Але усвідомлення немає.
Якщо воно колись прийде, то рано чи пізно стане очевидно, що за якісну роботу журналістів варто б платити як за важливу для виживання послугу.
Але це якщо виживемо, звісно.
