Навіщо нам потрібні… герої?
Скажіть мені, будь ласка. А навіщо нам потрібні… герої? Ні, не ті з книжок і підручників історії. Сучасні. З вулиць. Фотографій. Стрічки новин. Нашого життя.
Навіщо?
Ну, сьогодні ми їх фактично носимо на руках. Молимося всім фейсбуком. Засипаємо гіфками зі свічками, ну, типа «молимося за вас, хлопчики, повертайтеся живими, бла-бла-бла». Від новин про те, що герої бʼються наче леви з нескінченою зграєю шакалів, доводимо себе до стану «ось, ось і привіт інфаркт», а потім? Проходить зовсім трохи часу. І починаючи з «фахових» думок про те, що не так воювали, як кажуть потужні іксперди, одразу переходимо до відер лайна на голову учорашніх героїв. Відбірного лайна. Та які там відра? Цистерни! І лише того, що людина зненацька вчинила не так, як ми очікували! Не так, як хотіла певна частина суспільства. Ба більше! А якщо десь у фейсбуках написали, що йому дали квартиру, то це взагалі! Тягніть терміново на Майдан ешафот, будемо розбиратись. Агентство ОБС («одна бабка сказала») у нас у країні працює краще будь-якої установи. Знаю по собі. Бо досі шукаю свою двокімнатну квартиру в центрі Києва та пентхаус десь на Печерську. Якщо хтось зустрічав, підкажіть, де саме шукати. Ну, люди ж брехати не будуть, так?
Так він для нас герой, який не схибив? Який в повному оточені бився зі своїм підрозділом там, в бік чого навіть страшно дивитися, сидячи на дивані в Києві чи Тернополі? Воїн, якій пройшов полон і потім повернувся до війська чи…? Хто ми такі, аби судити людину, яка дивилася смерті в очі стільки разів, скільки важко собі уявити. Навіть тримаючи в руках великий калькулятор.
Зупиніться та озирніться навколо. Скільки наших, ваших, ще чиїхось політичних опонентів зараз у війську? Українському війську! Скільки вже загинуло, боронячи свою рідну країну? Скільки загинуть ще? Згадайте, наприклад, ту кількість лайна, жартів, зневаги, яку в свої часи отримав Олег Ляшко? А зараз він командир батальйону. Угу! Дивно, да? Тут тобі жарти про «скотиняк», а тут, на тобі,… дуже успішний підрозділ, який дуже завзято нищить окупантів. Так хто він тепер для суспільства? Як і раніше обʼєкт для жартів чи комбат? І таких прикладів шалена кількість.
Напевне вже зрозуміло, що мене як офіцера ЗСУ, мʼяко кажучи, обурила та хвиля інформаційного хейту, яка зараз звалилася на голову вже колишнього начальника штабу 12-ї бригади спеціального призначення «Азов» Богдана Кротевича (Тавра). Навіть істота на імʼя Марʼяна запряглась у цю справу. Мовляв, Богдан колись (О, Боже!) сфотографувався з Валерієм Залужним, який, на думку скаженої істоти, щось там, ну, її класичне бла-бла-бла. Не буду згадувати, що та ж сама Марʼяна прийшла до влади під прапорами того, хто готував країну до чого завгодно, але тільки не до відбиття повномасштабної агресії. А потім як результат зокрема трагедія Маріуполя і героїчна оборона Азовсталі. Але про це навіжена наполегливо мовчить.
Скажу свою думку. Нам би таких офіцерів, як Прокопенко та Кротевич, ще би десятка три. А краще пʼять. Та таких підрозділів, як зокрема вищевказана бригада НГУ або Третя штурмова, десятка три. Дивишся, і мапа Діпстейт виглядала б трохи по-іншому.
Перш, ніж у чомусь звинувачувати військового, взуйте його армійські черевики та пройдіть саме його шлях із самого початку, а потім поговоримо.
І ще. Напевне, головне. Навчіться поважати своїх воїнів (незалежно від їх політичних вподобань), і вас завжди будуть боятись вороги!
p.s. Випереджаючи деякі питання. Я не знайомий з Тавром особисто. Він не мій друг, брат, сват! Він бойовий побратим. Громадянин України, який в найтяжчий для країни час не схибив. Його підрозділ не схибив. Саме тому – моя повага!
На фото: Начштабу полку «Азов» Богдан Кротевич (Тавр)
