Тімоті Снайдер: Перетинаючи лінію. Кордони між одним життям та іншим
Timothy Snyder / переклад iPress
Тімоті Снайдер опублікував цікавий та емоційний допис про лінію (межу). Він порівняв лінію фронту в Україні з кордоном між двома різними світами. Світ рашизму, де людина може бути стерта з лиця землі за вислів проти росіян, та світ українців, які мають свободу і відчайдушно за неї борються. Тімоті Снайдер вважає, що американці зараз на всіх парах мчать до цієї лінії, яка змінить їхнє життя, і вони опиняться в такому ж режимі рашизму, але в Америці. Бо ті люди, які зараз захопили владу, на превеликий подив, мають багато фінансових та емоційних зв’язків з росією.
Я їду нічним потягом із Києва до Запоріжжя, міста на південному сході України, яке знаходиться приблизно за двадцять миль від фронту. російським ракетам потрібно близько тридцяти п’яти секунд, щоб влучити у місто, і вони забирають життя цивільних. Після повномасштабного вторгнення росії в Україну в лютому 2022 року росія окупувала частину Запорізької області. У вересні 2022-го російський парламент проголосив анексію регіону в цілому.
Цей фронт – це лінія, яка проходить через Запорізьку область, і навіть через схід і південь України. Мій потяг мчить на південний схід, до цієї лінії. Його пасажири, як цивільні, так і військові, знають, що лежить по той бік.
З огляду на характер російської окупації, українці борються не лише за своє життя, але й за певне уявлення про життя у свободі. На підконтрольних росії територіях України будь-хто, хто проявив будь-яку ініціативу або був обраний на будь-яку посаду, гине або піддається тортурам. Будь-яке висловлення політичної думки, будь-яке зібрання чи будь-що, що виглядає як опозиція російській владі, призведе до тривалого тюремного ув’язнення в жахливих умовах. Достатньо лише мати український матеріал на телефоні, щоб потрапити до в’язниці. Громадяни України на окупованих територіях змушені приймати російське громадянство, щоб мати доступ до базових послуг, таких як школа. Дітей викрадають і відправляють у російські сім’ї для усиновлення. Вони виховуватимуться в ненависті до землі, на якій народилися. Можливо, ще гірше те, що вони зростатимуть у країні, де уряд постійно бреше про все, де засоби масової інформації брешуть про все, і це вважається нормальним.
Ці основні факти створюють інший тип існування по той бік лінії розмежування.
Україна не є ідеальною країною, і, звичайно, війна сама по собі робить людей менш вільними. Кількість вбитих і поранених, хоч і набагато менша, ніж з російського боку, зростає з кожним днем. Українські чоловіки змушені служити у збройних силах, хочуть вони того чи ні. Навіть на неокупованій більшій частині української території російські ракетні та безпілотні атаки є не лише смертоносними, але й виснажливими. Найгірше поблизу фронту, як у Запоріжжі, куди я приїжджаю вранці, чи в Харкові, який я відвідував у вересні минулого року, бо там немає часу сховатися від ракет. Але всюди в країні ночі перериваються, і люди піддаються ризику. Частину минулої ночі я провів у бомбосховищі в Києві, мене розбудила сирена одразу після того, як я заснув. Для мене це роздратування. Але для українців три роки недосипання даються взнаки. Поїзд сьогодні ввечері відправився якраз у час комендантської години, коли люди мають розходитися по домівках. Це теж певне позбавлення свободи.
Поза тим, по цей, український бік лінії розмежування, люди живуть зовсім іншим життям, ніж під російською окупацією або в росії. Українці говорять те, що хочуть, зокрема про війну і про політику. Журналісти висвітлюють війну і пишуть про політику. Страх є, хоча й менший, ніж ви можете собі уявити, але це страх перед бомбами, ракетами і насильством з боку росії, а не перед доносами, утисками чи власним урядом. Цього тижня в Києві у мене виникло дивне відчуття, що українці живуть вільніше, ніж американці. У книгарні, де я розмовляв із українським філософом про свободу, молода жінка поклала свою руку мені на руку і сказала: “Мені шкода, що так сталося зі США”.
Є репліки, які мають значення. Якби я зробив якусь помилку та якимось чином опинився по російський бік лінії розмежування у Запорізькій області, я напевно,зник би назавжди. російська влада чітко дала зрозуміти, що вона про мене думає, наклавши на мене санкції не один раз, а двічі (і, щоб було зрозуміло, для будь-якого американця їхати в росію зараз – жахлива ідея; вас просто викрадуть і будуть утримувати для можливого обміну на російського злочинця). Якби я перетнув цю межу, то навряд чи повернувся б назад.
Українські поїзди пунктуальні, і у них комфортно. Це не означає, що мені незручно чи страшно. Просто як американець я замислююся, коли йду в напрямку колії. Коли готуюся до сну, я ловлю себе на думці, що американці теж мчать до межі.
Звісно, американці вдома не в’їжджають у географічну росію чи у зону російської окупації; але ми мчимо до режиму російського типу. Я навіть не маю на увазі узгодженість із російськими інтересами. Той факт, що так багато членів нашого нового режиму мають фінансові та емоційні зв’язки з росією, або той факт, що чимало наших політик виглядають так, ніби вони були розроблені в кремлі. Це, зрозуміло, дуже поганий знак.
Але я маю на увазі дещо глибше: трансформацію нашого суспільного та приватного життя. Як і в росії, ми дозволили місцевим газетам і місцевим ЗМІ померти. Як і в росії, їхнє місце зайняли кілька комерційних структур. Як і в росії, ЗМІ належать олігархам, які потім стають близькими до уряду або підкоряються йому (не всі ЗМІ в Америці, звичайно, підкоряються, але занадто багато). Як і в росії, наше повсякденне життя затоплене такою бурхливою рікою суперечливої брехні, що нам важко зрозуміти, де ми знаходимося, не кажучи вже про те, що ми повинні робити. Як і в росії, президент, якого підтримують олігархи та їхні ЗМІ, намагається принизити інші гілки влади. Виконавча влада намагається маргіналізувати законодавчу владу назавжди, керуючи без ухвалення законів. Виконавча влада намагається маргіналізувати судову владу назавжди, ігноруючи судові рішення. Все це, звісно, вже відбулося в росії.
російський уряд радіє таким змінам у США і докладає до них руку. Але проблема не в росії. Проблема в нас самих. Ми ніби сіли в потяг, не думаючи про пункт призначення. Вікна зашторені, а провідники мають власні цілі, які не мають нічого спільного з нашою гідністю, правами чи людяністю. Я боюся, що ми не побачимо, як наближається ця лінія, що ніхто не вийде, що ніхто не зупинить поїзд.
Я – один американець, який їде вночі в поїзді в чужій країні, що перебуває у стані війни, прямує в напрямку фронту, їде до міста, на яке напала росія. Але я знаю, що не перетинатиму жодної лінії. Наближається північ, і, крім звуку коліс на рейках, все спокійно. Я знаю, де цей поїзд зупиниться. Я їду з людьми, яких знаю, відвідую людей, яким довіряю, маючи на меті зробити щось, що має сенс, – допомогти відсвяткувати відкриття підземної школи в Запоріжжі (росія націлює на школи ракети, і тому вони повинні піти в підпілля, в буквальному сенсі). Коли я закриваю свій планшет і засинаю, я почуваюся у більшій безпеці, ніж кожен із вас, хто читає ці рядки у Сполучених Штатах, і навіть у більшій безпеці, ніж я був би у Сполучених Штатах. Мій потяг зупиниться через п’ять годин. Але Америка продовжить мчати.
Двома вагонами далі спить український солдат. Подумайте про нього і про інших українських солдатів у моєму поїзді, які їдуть на фронт. Вони, у всіх сенсах цього слова, тримають лінію, не тільки для себе і своєї країни, але й для всіх нас. Якби не їхній опір, світ був би гіршим і більш тиранічним. Вони вже три роки дають нам шанс залишатися на нашій стороні лінії, причому жахливою ціною. У порівнянні з тим, що вони зробили для нас, ми зробили для них дуже мало.
Подумайте про те, які лінії ви перейдете, а які ні. Можливо, вони не такі очевидні, як лінія на карті чи лінія окопів на фронті. Але ми не можемо робити вигляд, що їх немає. І якщо ми їх перейдемо, ми перестанемо бути собою.
