Зранена підсвідомість постгеноцидного суспільства

Олеся Ісаюк

Дивилася я, дивилася на весь той крик навколо USAID і думала – що ж коїться?

А коїться, крім усього вже вище перерахованого, тригер ситуації “неідеальності” відносно “великого дорослого”, якщо глянути на все з парадигми поєднання постгеноцидної й постколоніальної деформації колективного підсвідомого.

Перш, ніж рушати далі, зазначу (вкотре, і вчергове – на конкретному матеріалі) – все викладене нижче не скасовує заздрості, нерозуму, дріб’язковості конкуренції й просто тарганів, які повилазили з людей протягом останніх кількох днів. З усім цим воно щонайменше співіснує, щонайбільше – поєднується в людських головах часами дууууже химерними, але внутрішньо дуже логічними зв’язками. Також це не нівелює зусиль ворожих пропагандистів. Мало того, вони грають, в тому числі, на всіх наших посттоталітарних, постколоніальних і постгеноцидних деформаціях.

І вже точно все нижче викладене не означає, начеб реальної проблеми немає, просто нам щось здається в силу історичної травми. Ні, проблема є, і цілком реальна. Навіть дві:

1. Призупинення програм допомоги з цілком реальними негативними наслідками.
2. Тригер нашої історичної травми, спровокований п.1, який переважно висмоктує з нас такий потрібний нам спільний емоційний ресурс.

Почнемо з того, що в ході життя під постійним тиском дріб’язкової регламентації та потенційного покарання за порушення бодай дрібниці як способу виховання “ідеального обивателя” та загрозою репресій (а в нашому випадку ще й під тягарем пам’яті про справжні трагедії внаслідок геноциду, депортацій, розстрілів, яку ще й треба було старанно приховувати) формує специфічну картину світу, у якій сама людина уявляється собі в принципі недосконалою “дитиною”, натомість представник системи, яка намагається “перевиховати”, постає мудрим, хоч і суворим батьком, який карає недолуге дитя задля його ж блага.

Після падіння “совка” цей образ був перенесений на США, абсолютно незалежно від їхніх бажань і намірів. Сталося так завдяки:

1. інерції,
2. травматичному перенесенню, у ході якого США постали рятівником від насильника-СССР просто тому, що останній потерпів поразку в змаганні зі США (“Догнать и перегнать!”). Думаю, якби американські еліти усвідомлювали дійсну причину захвату ними з боку Східної Європи, то хрестилися б і тікали, куди очі світять. Та це лірика.
А третій елемент складанки – факт, що прямо зараз у нас триває екзистенційна війна “на смерть, не на життя” з призвідцею всіх наших геноцидів. І ця війна є розтягнутим у часі тригером, який провокує нам гіперзбудження, простіше кажучи, не треба багато, аби вкинути всіх разом у приступ групової паніки та істерики. Останній показ цього ефекту зауважили всі.

Отож, як у цьому всьому сприймалося рішення Трампа про призупинення грантів USAID? А ось так: “ааааа, нам великий рятівник від монстра зупинив допомогу, значить, правий був монстр, ми таки не заслуговуємо на добре з нами поводження, ааааа”. Зовсім уже за кадром – “то що, нам справді треба вмерти?”.

А чому? А тому, що ми ще й нація постгеноцидна. А в парадигмі цього стану немає напівтонів – або ми живі, або ми мертві.

Відповідно, від спільноти вимагається бути не просто достатньо хорошими, не просто ідеальними. А ідеальними настільки, щоб не знайшлося за що вбити.

Страх смерті – один з базових. А він у нас підшитий-підбитий пам’яттю про те, що творив наш ворог у свої попередні пришестя.

І от народ під тиском усього переліченого рвонув з’ясовувати, де ж ми були такі неідеальні, що наш “рятівник” (це не іронія відносно США, це об’єктивне позиціонування зраненою підсвідомістю) покинув нас на згубу нашому вбивці (тут без лапок, бо все аж надто очевидно).

І отут уже включилися особисті вади та образи. В результаті ми виявилися винні в тому, що заблокували грантові програми:

– бо ЛГБТ;
– бо забагато круглих столів, бла-бла-бла;
– бо не так боролися з корупцією;
– бо дали отим, а не мені, а вони он які недосконалі…

І так далі. Список можна продовжувати.

Окрема нагорода відходить пріснопам’ятному депутатові Заблоцькому. Мало того, що він своїм постом оце все активізував, то ще й феєрично просто виопуклив справжню нашу “неідеальність” в очах нашого ката – вміння шукати найменші можливості на розвиток своєї культури. На те, що робить нас відмінними від них. Ну свята простота… 🙂

У всьому цьому про факт, що допомога призупинена не тільки нам і з міркувань суто внутрішньоамериканських, ледь згадали на третю добу всенародного гуляння, і то цей факт залишився далі ніж на маргінесі. Що в світлі всього вищеописаного цілком закономірно.

Та й таке.

Автор