Шлях до НАТО
Риторика влади помітно відійшла від «до НАТО нас не запрошують», «Байден, де НАТО» і «війна почалася, тому що ми внесли НАТО в Конституцію».
Нині вступ до НАТО проголошується президентом Зеленським пунктом номер один «Плану». Але західні медіа (з посиланням на «джерела») висловлюють помітний скепсис щодо шансів України ближчим часом отримати запрошення до Альянсу, не кажучи вже про гарантії та тим більше членство.
Але вступ України до НАТО є абсолютно необхідним для миру в регіоні. З тієї самої причини, з якої росія відчайдушно заперечує проти цього. Адже, попри існування можливих «гібридних» сценаріїв конфлікту між рф і НАТО (деякі розглядали на цій сторінці раніше), перевага НАТО, і зокрема США, надто велика, щоб навіть росія наважилась на напад.
Якщо гарантії 5 статті Північноатлантичного договору (напад на одного – напад на всіх) поширяться на Україну, це набагато ефективніше зупинить росію, ніж будь-які інші форми й схеми.
Тож цю задачу необхідно вирішити.
Що треба зробити?
Існують три повʼязаних між собою поля, на яких має діяти Україна (а ці зусилля мала б організувати влада):
1. Постійна робота з політиками держав НАТО і сферами, які впливають на них.
Ратифікація угоди про асоціацію з ЄС, «безвіз», Томос та інші дива 2014-19, які були досягнуті попри скепсис, показують, що все можливо.
Питання – у координації зусиль і можливостей. Знаходження «ключів» до кожного з політиків. Зрештою, і Орбан, і Фіцо буди біля керма і в 2019-му, але жоден не заважав ані угоді про асоціацію, ані «безвізу».
2. Демонстрація готовності України.
«Спільно розробляти ресурси» чи «послати українських солдат до Європи замінити американських» – це абстракції, які потребують і пояснення, і конкретних підготовчих кроків. Бо сумнівний продаж титанового заводу чи неприродна концентрація контролю за покладами літію – це сигнали врозріз з оголошеною темою.
США ще у 2022 році надіслали уряду України список реформ, які сприяли б кращому порозумінню. Він «скучний»: верховенство права, справедливе судочинство, подолання корупції…
… на цьому місці модно кивати на приклад деяких членів НАТО, які не є взірцями демократичності чи прозорості.
Але, по-перше, вони стали членами НАТО за інших умов і обставин. І змогли зацікавити Альянс, чого поки не вдається Україні.
По-друге, вони таки пройшли серйозну модернізацію задля системної сумісності з НАТО: «як є» таки не брали.
І по-третє, це Україна приєднується до НАТО, тож має бути готова до розмов про умови, а не лише заявляти бажання.
3. Створення у суспільствах країн НАТО бажання, «апетиту» прийняти Україну. Для цього Україна має сприйматись як «своя».
Цей пункт – певний синтез двох попередніх.
Новини з України мають іти не про черговий корупційний скандал, а про позитивні зміни для інвесторів, про нові приклади єдності, про нові винаходи й військові технологічні рішення.
Це теж цікаво, але щоб це «піарити», потрібно створити предмет піару.
Попри складність задачі, вона цілком може бути вирішена, – бо дорогу здолає той, хто йде. Якщо ж для нинішньої влади слова про вступ до НАТО – лише прелюдія до іншого сценарію «Захід нас не хоче, тому біжимо домовлятись зі Сходом», то варто згадати, чим у нещодавній українській історії такі повороти закінчувались.
І не провокувати на догоду росії катастрофічний сценарій. Бо сценарій переможний існує і цілком досяжний.
