Мир за ціною
Події у США знову ставлять на порядок денний сценарії типу «території за мир», якими можуть спробувати призупинити війну в Україні.
Ці сценарії виходять з хибного розуміння, буцімто росія має якісь «легітимні інтереси», які можна задовольнити, не пустивши Україну в НАТО і віддавши росії частину українських територій. Наводять приклади Фінляндії (яка втратила території, але зберегла незалежність) і Австрії (яка стала нейтральною, «аби не бути червоною»).
Фундаментальна помилка таких сценаріїв – нерозуміння природи агресії росії проти України. Це не про «зони безпеки», «захист співвітчизників» або навіть претензії на «споконвічні території». Це екзистенційне питання; росія відмовляє нам в існуванні, вважає всю Україну своєю та продовжуватиме агресію, доки не дійде до Рава-Руської й Чопа.
Або доки її воєнну машину не буде зламано аж до неможливості ведення загарбання, економічної, психологічної, фізичної. З вірогідним руйнуванням режиму, який зробив загарбання України практично сенсом свого існування. Про наслідки цього для росії можемо помріяти, а краще попрацювати над їх деталізацією і втіленням.
Але до цього ще далеко. І перший необхідний крок – це донесення до політиків і суспільств західних країн тієї істини, в якій ми не сумніваємося, але яка аж ніяк не очевидна для партнерів.
Власне, про природу російської агресії і відтак необхідність зупинки, а не просто «призупинки» путіна і поплічників.
Для цього мають бути задіяні всі сили України. Стендапи, палкі промови і телезвернення вже не працюють, – у справу пішли прагматичні і цинічні міркування.
Умовні «трампісти», «орбаністи», «ізоляціоністи», «миролюби» мають опинитися в атмосфері, коли замирення з путіним за рахунок України сприйматиметься у західних суспільствах як неприйнятне.
Кожен день зволікання президентського офісу з таким підходом до роботи зменшує шанси на успіх.
