Військові та політика
Ніхто з притомних військових та тих, хто розуміється на війні, не те що не хочуть, а навіть не думають про політику під час війни. Не те щоб не думають, а бояться тієї політики, як чорт ладана.
Бо політика – то про емоції. Про те, як подобатися. А війна – то про цифри, втрати, страждання. Про смерть майже в кожній сім’ї.
Військові оперують цифрами. А політики зобов’язані ці цифри військовим забезпечити. Коли військові кажуть – нам потрібно 300 тис особового складу, їм не важливі емоції. їм потрібні 300 тис чоловіків і жінок зі зброєю та в формі. Хто буде проти цього, та які емоції будуть у суспільстві, – то не клопіт війська. То клопіт політиків.
Зброя та форма – то теж клопіт політиків. І ротації, відпустки, звільнення – то теж клопіт політиків.
Перед тим, як когось відпустити з лінії зіткнення, його треба кимось замінити.
Нема де готувати людей? А чому ви вирішили, що це проблема військових? У нас армія стала в 4-6 разів більше. При самому гарному розкладі, треба в 4-6 разів більше навчальних центрів. Навіть більше з урахуванням інтенсивності.
Але в нас, по-перше, загроза ракетних ударів, а це значить треба не в 4-6 разів більше великих центрів, а в 40-60 малих розосереджених. А тут друга проблема. Полігони/стрільбища – то вже не земля МО, бо земля МО вся відома та використовується. А треба в рази більше. А то в основному земля або приватна, або державна. А ще розміщення тих всіх людей. І теж з урахуванням розосередженості. Не в землю закопати, а з нормальними умовами.
І це політика. Бо голови ВЦА – то політика. Територіальні громади – то політика.
Військовим насрати скільки коштує снаряд. Або куряче яйце. Військові знають що для оборони треба Х снарядів, а для наступу Y. Війна з таким ворогом як РФ – це чиста математика. Кількість боєприпасів, дальність ураження, логістика.
І де політики будуть брати ті снаряди – то не клопіт військових. і де брати людей до війська – то теж клопіт політиків.
Закони не працюють, поліція не допомагає, не мають права перевіряти документи? Але то теж політика.
І коли військовий каже: мені не вистачає особового складу, снарядів, засобів розмінування, запасів та резервів – то не політика. То задача для політиків. Прийняти закони, домовитись з союзниками, знайти гроші, знайти геніїв та забезпечити. Оце єдність.
Але коли політики кажуть: ми не дамо вам більше людей, бо це вдарить по рейтингам, не дамо зброї та боєприпасів, бо проїбали полімєри, вирішуйте питання тим, що є, – то це вже політика. Оце і є боротьба за рейтинги. Це вже не цифри. Бо не можна на війні силами неповного стрілецького взводу виконати задачу механізованої роти. Можна спробувати, але то з області дива, і майже гарантовано буде не успіх, а втрата людей. І той, хто не погоджується з політиками, той не стає політиком. Це просто військовий, який вирішує питання в довгостроковій перспективі. А от той, хто розуміє неправоту та наслідки, але бере під козирьок, то і є політик. Бо переймається рейтингами. І це проблема.
Так це працює. Кожен повинен займатися своїм ділом. Кожен повинен робити те, на чому він розуміється. У військових зараз дуже важка робота при поганих вхідних даних. В умовах тотального дефіциту та нестачі робити те, на що треба в рази більше ресурсів. І кожен військовий знає, що його вимоги до політиків правильні і ґрунтовні. Бо кожен військовий оперує тільки тим, що йому дають політики. І менш за все вони хочуть зараз стати тими, у кого війська будуть завтра вимагати те, що їм треба.
Просто кожен повинен сумлінно виконувати свою частину суспільного договору. Військові – воювати. Політики створити закони, які потрібні для перемоги в цій війни та забезпечити її. І не зглядуватися на рейтинги свої чи чужі, не рахувати як і що може відбитися на майбутніх виборах. Бо може не бути де вибиратися. Країни не буде.
