Настрій – вкалувати
Протягом останнього тижня я багато чув про «розколоте суспільство», про «розбрат між армією і владою» і навіть про «синдром опущених рук». Я багато чув, але я нічого подібного не бачив.
Реальність солдата-інструктора сильно відрізняється від реальності пересічного громадянина. З одного боку, ти бачиш чимало вояків із різних бойових бригад і з’єднань. Спілкуєшся з ними. Ні в кому я не побачив «розколотого суспільства» чи то «опущених рук». Для нас, людей в пікселі, не змінилося НІЧОГО. Ми багато працювали раніше. Ми багато працюємо зараз. Чи можемо працювати більше? Можемо, але ненадовго, з гарантованим обвалом невдовзі. Бо й так працюємо на межі. Готуємо, навчаємо, випускаємо.
Я не побачив «розколотого суспільства» чи «опущених рук» у побратимів, які на фронті. У них таке саме, як у нас. Вони вкалують. Не з тою інтенсивністю, як ми, – це правда. Але у них стріляють.
Серед моїх побратимів – прибічники Зеленського, Порошенка, інших політиків. Спілкуватися нам це не заважає. Ми воюємо, воюємо за Україну, – мене мало цікавить, хто саме підтримує мене вогнем і буде витягувати поранених. Мене мало цікавить, якій політичній силі співчуває мій курсант, – мене цікавить, виключно лише як він літає.
До речі. Я не чув ЖОДНОГО поганого слова на адреси Залужного або Наєва. Повторюю, жодного. Не виключаю, звісно, що хтось їх ненавидить так, що аж їсти не може. Я таких не зустрічав. Правда така.
Зате я чув реакцію на статтю Залужного. Приблизно таку: «Ну нарешті хтось правду сказав!».
Так, я чув, про що говорять ЗМІ. Так, я чув уже припущення, що війна йде до заморозки та до становища «підконтрольні території приймають у НАТО, а всі інші…». Мені було сумно. Але.
Я вірю своїм командирам. Я вірю головнокомандувачу. Я можу зробити щось, аби наблизити перемогу? Звісно можу, – я маю для цього робити те, що роблю. Щодня. Мушу працювати. Готувати і навчати. Лагодити техніку для навчання. Навчати більше і більш якісно. Мушу робити це щодня. Це єдиний шлях. Інакше не буває.
Як би там не розповідали про «розкол суспільства» і «стан опущених рук», я бачу в армії зовсім інші настрої. Я бачу холодну спокійну готовність гирувати. Так, усвідомлення, що майбутнє незрозуміле. Так, відчуття, що війна ще надовго, і що піксельна форма на нас лишатиметься роками. Але…
Крім наших бажань, існує ще відчуття обов’язку. Перед Батьківщиною. Перед земляками, яких ми захищаємо. Треба працювати. Треба воювати. Якщо не ми, то ніхто. Якщо не ми, то наші діти за якийсь час. Знову, в умовах, коли про вторгнення нас попереджатиме весь Захід, але воно станеться несподівано.
Зараз треба працювати. Зараз, у першу чергу, – перемога. А як не перемога, то максимум того, що ми можемо утримати та звільнити. Хоча я оптиміст, я й зараз вірю у перелом у війні. Ніхто крім нас не зробить цю роботу, і ми її зробимо.
А потім ми повернемося. І почнемо ставити питання. Багато питань. Дуже неприємних. Ми зажадаємо відповідей.
Не сумнівайтеся.
Фото на заставці: 43 окрема механізована бригада
