Стояти одною ногою в «русском мірє» не вийде – затягне
Пам’ятаємо, але не пишаємось.
Нині річниця завершення радянської агресії в Афганістані. Одного зі злочинів комуністичного режиму, в якому не з власної волі брали участь тисячі українців. Який забрав життя тисяч українців на чужій землі, за чужі ідеї та інтереси.
Це добра нагода згадати часи, коли в нас не було ні своєї держави, ні армії. Щоб краще зрозуміти, що і як ми захищаємо нині. Не більше. Згадати, коли «бурятами» імперії були українці.
Прямо зараз, ось прямо в ці самі хвилини, якісь особи зі скорботними виразами обличчя йдуть до пам’ятника Афганської війни з гвоздичками та іншим.
А ще, що мене прямо вибивало, – цей меморіал з осені минулого року активно там облагороджували силами комунальних працівників за бюджетні гроші, ага.
День вшанування учасників бойових дій на території інших держав… йо*аний сором.
Що ще має статися з нашою країною для того, щоб ми перестали «вшановувати» участь в окупаціях?
Не можна вимагати від усього світу підтримувати Україну у війні з росією і одночасно відзначати “день воїнів-інтернаціоналістів”, які для Афганістану були окупантами.
Не можна прагнути розірвати з совком і одночасно залишати 8 березня і 9 травня національними святами. Так само, як і не можна хотіти осучаснення України і намагатися забабахати нове сексистське свято.
Не можна хотіти декомунізації і одночасно в Києві чіплятися за збереження назв проспектів Повітрофлотський і Правди. Один був названий більшовиками у 1923 році після окупації України, інший – на честь совєцької комуністичної газети “Правда”. Та ще і при цьому насмерть битись проти перейменування обох проспектів на честь Європейського Союзу і НАТО, які зараз допомагають Україні вистояти і вижити.
Не можна прагнути стати членом Євросоюзу і одночасно закривати очі на цензуру у ЗМІ, утиски незалежних медіа, корупцію, порушення прав людини, знищення парламентаризму та місцевого самоврядування і колаборацію влади з проросійським ОПЗЖ.
Стояти одною ногою в “русском мірє” не вийде – затягне. Тому треба вивільнятись абсолютно в усьому. Навіть коли це стосується особистих інтересів.
Окупанти. Десь так виглядає картинка російських окупантів десь на Донеччині. Звісно, із правкою на час – одяг та екіп трохи інші, ніж в Кабулі , але суть незмінна – окупанти.
Загальновідоме – СРСР до Афганістану покликав Амін. СРСР прийшов і, в першу чергу, ліквідував самого Аміна і поставив більш кишенькового Кармаля (привіт колаборантам – логіка Москви до таких є незмінною – розходник). А потім були 10 років війни, за імперські понти. Проти радянської окупації в 1979 світ був словом і трохи ділом (бойкот олімпіади), а прямо допомагали опору Пакистан, Іран, навіть Китай, не говорячи вже про США.
Спроба радянської окупації Афганістану тривала майже 10 років. Було до 30 тисяч знищених\зниклих окупантів. Для СРСР війна стала початком кінця. Ясна річ, що народу кремлівську авантюру подавали як шляхетний обов’язок. Атаку на сусідню державу знову назвали “інтернаціональний долг”.
Хтось потрапляв в окупанти примусом, але було вдосталь таких, що йшли з власної волі. Корупція і мародерство тоді в армії окупанта були такі ж, як і зараз – “обмежений контингент” ставав трампліном у кар’єрному зрості по партійній лінії, а подекуди і майновим.
Через два роки після завершення війни СРСР помер. Але культ називати окупантів інтернаціоналістами, а окупацію – “долгом” – лишився. Усі українські влади дотепер включно воліли оминати категоричне вирішення ставлення до питання. Не хотіли викликати негативної реакції колишніх “афганців”, які піднялися в різні рівні політики та бізнесу і завжди були потужними лобістами своїх інтересів. Наводилося безліч аргументів, що ці люди кимось стали і щось корисне зробили за 30 років вже для України, виходили на Майдан, були такі, що серед перших пішли на війну як в 2014, так і в 2022. Зрештою, звучав аргумент – їх примусили, вони не мали опції відмовитися. Все це так – і робили користь Україні, і захищали її, але ДО ТОГО були радянськими окупантами. Така реальність, частина трагедії бездержавної окупованої нації (СРСР – окупація 1921 – 1991) – бути інстальованими у військовий, державний та інші апарати країни окупанта.
Щоб вилікуватися від окупації, суспільство має набратися сили і назвати речі своїми іменами. Це як спокута гріхів – так, українці також були окупантами в рамках радянських окупаційних контингентів скрізь, де вони існували офіційно і неофіційно. Афганістан – в тому числі. Зараз ми можемо бачити, як виглядає “інтернаціональний долг па Масковскі”.
Тож для тих, кого замололи жорна агресій Імперії Зла, ТАКА сторінка біографії більше трагедія і смуток, а не гордість і героїзм. До слова, численні пам’ятники “воїнам інтернаціоналістам” цілком можна було б переосмислити як пам’ять про загиблих у військово-політичних авантюрах радянського режиму.
