Спасибі вам, люди!
Ми сиділи в кав’ярні на одній з центральних вулиць Ірпеня, і мені було трохи не по собі. Тихо, затишно, в повітрі неймовірний аромат арабіки. Стишений тон розмов людей навколо лагідно пестив вуха.
Ну… не можу я звикнути до такого Ірпеня. Геть не можу.
Єдине, що повертало в реальність – це вигляд із вікна на сусідні висотки, де верхні поверхи були винесені артилерійськими ударами, а вікна у вцілілих квартирах ще не встигли засклити.
Я пересмикнув плечима, відсьорбнув лате і ще раз перепитав:
– Ви дійсно хочете передати свої родинні накопичення у сумі 6 тисяч євро на купівлю автівки для ЗСУ?
Тарас і Соня посміхнулися:
– Так. На бойовий підрозділ.
Влад, який приїхав зі мною на цю зустріч, додав:
– Добре, зробимо. Ми ж можемо Вам потім публічно подякувати?
– Не треба. Подякуйте просто Тарасу і Соні. З Ірпеня. Цього досить.
Нічого не нагадує? Так само поводили себе 2 таємні родини, що придбали для ЗСУ Форд Рейнджер…
Але це не кінець історії.
Пані Ганна – в цьому ж часовому проміжку – написала мені у фейсбуці дуже просто: “Хочу передати Вам двісті тисяч гривень на авто для захисників”.
Ми навіть не бачились жодного разу. Але на стандартне питання – кому дякувати, отримали таку відповідь:
– У пості подякуйте родині Данила і Марійки.
Я намагаюсь знайти слова, якими б я вірно міг описати… ні, не ступінь нашої вдячності цим людям. Це і так зрозуміло. А рівень віри людей у власні Збройні сили.
Бо ж згадайте, що ми завжди по життю підтримуємо найбільше саме тих, у кого віримо, за кого вболіваємо, і на кого покладаємо всі наші сподівання.
Мені здається, що хороші новини з фронтів то є нормальна ознака, як наша Армія відчуває підтримку свого народу.
Машини прибули в Україну. Разом. Пліч-о-пліч. Разом заїхали на техобслуговування. І зовсім скоро поїдуть на фронт.
До речі, одна з них мала їхати спочатку в одну точку, а тепер пункт призначення вже змінили. Поближче до кавунів, іф ю ноу вот ай мін.
Тарас, Соня.
Родина Данила і Марійки.
Спасибі Вам від усього нашого фонду Гуркіт і заочно від бійців, яким ці красені поїдуть у поміч.
Всі майте гарний вечір і вірте в ЗСУ.
Переможемо.
* * *
Існує думка, що для того, аби один боєць воював на фронті, у тилу “на нього” мають працювати кілька інших людей. Хай фахівці сперечаються про їхню кількість, але я маю честь бути знайомим з цими людьми зі статистики.
Почнемо з Олексій Ерінчак.
В цивільному житті – засновник та власник кав’ярні-книгарні Сенс, звідки у березні-квітні стартували гуманітарні вантажі в усіх напрямках. І де зараз можна випити запашної кави та придбати, скажімо, Гаррі Поттера українською. Що я і зроблю, коли мій Маркусик повернеться додому. Так от зараз Олексій приганяє нам автівки, сидячи днями і ночами за кермом.
Або є Oleksiy Obolensky.
Висококласний перекладач, який “опановував” спічі політиків, кінофільми та різноманітні події. Так само спокійно сідає за кермо і тисячі кілометрів жене нам пікапа, що скоро поїде на фронт.
Або ж Ivan Lenyo.
В цивільному житті – акордеоніст. Нині – доброволець, що несе службу в патрульній поліції. От тільки що віддав на підрозділ, яким опікується Мартин Брест, потужну машину, яку ми поженемо до лінії фронту. Якщо серйозно, Іван очолює шикарний український гурт KOZAK SYSTEM, і 15 вересня вони випустять новий трек 🙂.
Честь знати таких людей.
А тепер от скажіть, з ким тут росіяни зібрались воювати? З ким вони воюють?
Хіба можна подолати народ, де цвіт нації – від професорів до інженерів, від співаків до письменників, від підприємців до митців – роблять все задля того, аби їхня країна вистояла і перемогла в боротьбі з одвічним ворогом?
На наших очах в горнилі цієї битви постає політична нація та її еліта. Не та, яка ходить в ліс, коли вгашеною калічить в аваріях людей. Не та, яка на своїх мам купує тесли і квартири. А справжня еліта, якою вона має бути. Яка справи країни ставить поперед своїх справ.
Переможемо.