Щоб людей, які побачать перемогу, було більше (фото)

Я бачу, що й досі дуже багато людей не розуміють повністю, що відбувається на фронті, та хто вимушений зараз воювати. Розумієте, більшість людей, які зараз воюють, не вибирали собі професію військового. Вони не обирали долю – захист держави зі зброєю в руках. Вони цивільні, дуже мирні люди, яких руzька наволоч примусила взяти в руки зброю і йти воювати. Воювати і гинути. Бо війна без втрат – то тільки в кіно.

Я напишу одну річ, яка може вас шокує, але вона чітко розповість про моє ставлення до ситуації та про мій внутрішній стан.

Коли ми організовували тренінг, був ряд бюрократичних моментів. Як назвати, щоб не лізти в курси лідерства, як не ламати систему фахової підготовки. Бо є речі фундаментальні, а є речі на час війни. Наш тренінг так і зветься – тренінг командирів піхотних відділень у військовий час. Коли ми хотіли для відбору залучати сержантів, то спілкувалися з представниками сержантського корпусу. Вони люди, які займаються фундаментальними речами. Для контрактників. І в ході спілкування виникло у досвідченого сержанта цілком логічне питання – а от що потім, після вашого тренінгу з вашим сертифікатом? Я перепитав – у сенсі? Ну, от у людини буде сертифікат та свідоцтво про тренінг. Але вони йому юридично не дають потім ніяких привілеїв та росту. Просто молодший сержант. А це можна і без тренінгу в умовах військового часу. От що потім він може з цим робити? Як використати?

Відповідь була приблизно така. Якщо у будь кого з тих, хто пройшов тренінг, з’явиться бажання думати “про потім”, це значить, що ми це все зробили не дарма. Для того, щоб думати про потім, треба вижити. Не просто вижити, а вижити в піхотному порядку. Це значить вижити та перемогти ворога під сотнями артилерійських обстрілів та в черзі піхотних боїв. Якщо буде “потім”, то значить що все зроблено з віддачою на 100% і ефективністю на 100%. Ми це все зробили, щоб у них було це потім. І так пох*й, як воно потім буде з точки зору бюрократії, що аж соромно.

Ми хочемо дати знання людям для того, щоб у них та їх підлеглих було “потім”.

Ми всі досі не завжди перелаштувалися. В нас війна. В нас йдуть воювати люди, які 6 місяців тому не те що воювати, просто зброю в руках у страшному сні не тримали. А зараз вони екстрено йдуть в окопи. Піхота. Вони йдуть вбивати. І їх ворог хоче вбити. Хоче щоб не було потім. А ми хочемо щоб було. А для цього треба саме зробити з ворогом те, що він хоче зробити з тобою. Тільки раніше.

Оце і є мета. В цьому і є сенс. Кожен, хто буде мати “потім”, – це доказ, що ми все робили правильно. Бо він не тільки сам вчиться, він буде навчати людей. І зараз ми в тому стані, що війна всіх дожене. І, на жаль, вона доганяє не тільки морально. Гинуть кращі сини та доньки України.

Ті, хто хоча б трохи в курсі, як воно працює в ЗСУ, ті розуміють, що це таке, хоча б приблизно запустити таку «тєму» як курси чи тренінги. З нуля. Я, може, потім колись про це зможу розповісти. Це ж не тому, що не було, чим зайнятися. Часу не вистачало критично. Але мотивацією, яка все перебила, особисто для мене були прості речі – втрати серед піхоти з мобілізованих, ТрО та ДФТГ. Люди з мотивацією йшли воювати, не знаючи нічого. Це добре потім в історії буде написано, що героїчно голоруч спиняли танки. А в житті то трохи по-іншому.

Я правда не знаю, хто з нас побачить перемогу. Те, що не всі, це однозначно. Але в нас є маленький шанс зробити так, щоб людей, які побачать перемогу та будуть її виборювати більш фахово, було більше. От і все.

Тому, що там буде потім, – то не важливо. Головне, щоб воно було.

* * *

Шестеро з 20 “студентів”, покидають тренінг командирів піхотних відділень. Просто нема бажання та нема хисту навчатися. Вони хороші хлопці. Просто це не їх. Вони, мабуть, гарні вояки. Мабуть. Але вони не можуть і не хочуть бути командирами відділень. Командирами піхотних відділень. Тому наші відносини з ними закінчуються.

Саме страшне, що зараз може бути, – це втрата часу. Нема в нас того часу. Час – це безцінний ресурс. Час викладачів – це ресурс. Ресурс, який передається від одного воїна іншому. Ресурс, від якого потім буде залежати життя як мінімум піхотного відділення. А як показує досвід, то набагато більше. Тому мене просто рве на шматки, коли командири безвідповідально підходять до відбору людей.

В нас черга в кілька сот людей бажаючих. Але нема механізму, щоб зробити збірну солянку. Поки нема. Бо ми пішли від низу цементувати передній край. Одне навчане відділення у взводі – це потужний взвод. Бо є впевненість у людей і є довіра у сусідів. 20 відділень з навченими командирами – це дуже дуже потужно навіть у масштабах бригади. Ми пішли саме таким шляхом. Дайте нам здібних людей, ми підсилимо піхоту. Тому не ми визначаємо, кого ми хочемо бачити або взяти, а командувачі визначають, кого треба підсилити. Але це теорія.

На практиці, все як завжди. І це мені дивно. Адже наша задача навчити людей як виживати, перемагати, бити ворога та навчати цього своїх підлеглих. Ефективність збільшується на порядок. За кожним командиром відділення мінімум десять душ, життя яких він не розміняє на якусь прикру помилку. Або незнання. Бо навченість не дасть йому зробити цю помилку. Не покотиться відділення, не покотиться взвод, рота і далі. Це так працює. Не покотиться. Не буде втрат на відході. А це зовсім різний порядок цифр.

Є розуміння главкома щодо навченості командирів піхотних відділень. Піхотне відділення – це саме та піхота, яка виграє війни. В Залужного взагалі щодо навченості особового складу велике розуміння та вимоги. На жаль, трошки маємо форс-мажору. Тому главком дякує нашим союзникам за навчання людей за кордоном.

А ще є сотні людей, які хочуть пройти грамотне навчання. А ми не можемо їх індивідуально залучати. Повторюю – поки не можем.

І є 6 чоловік з 20, які через тиждень індивідуальної підготовки відраховані. Бо до відбору їх командири віднеслись на від’є*ись.

Ми майже два дні доходили згоди до питання – як бути. Відраховувати чи знижувати планку навчання та вимог до учнів. Вирішили однозначно відраховувати. Тепер ми зможемо приділити тим, хто залишився, уваги в середньому на 30% більше. Це теж ресурс. Це теж те, що допоможе їм воювати. Навіть якщо треба буде відраховувати половину, ми будем це робити. Бо за кожним з цих людей, я бачу мінімум 10 його підлеглих. Бо це не АТО. Не буде часу та шансу виправляти помилки в окопах. Або залишився живий, або загинув. А саме страшне, що загибель не гарантує того, що ворог не піде далі. Тому задача піхотного відділення – дожити до піхотного бою, вступити в бій, в піхотному бою перемогти і знищити ворога. Все дуже просто. А ми просто будемо вчити, як робити це ефективніше. Ефективно вчити. Або ніяк.