Під розмови про цінності дбайливо вирощувався кривавий монстр

Євгенія Подобна

Росіяни знущались з полонених з самого початку війни. Тобто з 2014 року. Перше свідчення про полон і тортури цивільного на Донбасі, яке я записала особисто, було про 12 квітня 2014 року. У 2019 я почала шукати усіх, хто пройшов підвал у Слов’янську, де заправляв Гіркін зі своїми упирями, і записувати їхні розповіді. Про зав’язані скотчем очі та руки, забої та зламані кістки, фальшиві «розстріли», шило в колінах і щоках. Я могла б описати все почуте за роки роботи з колишніми полоненими, але я не хочу ранити тих, у кого рідні в полоні зараз.

Але багато українців про це не знали, бо не хотіли знати (зараз почнеться, звісно, пошук винних – влада, журналісти, хто там ще традиційно винен?). Бо в багатьох було повно роботи – погризтись за Євробачення чи подібну якусь фігню, подивитись сторіс штибу «ой, дєвачкі, які я джинси купила, і з цим кодом вам буде знижка». А ще була моя улюблена категорія: «нє всьо так адназначна», «палітікі стравілі людєй», «прастиє люді хатят міра, нада дружить». Для них співпрацювати з росією та росіянами було нормальним, бо то були не їхні щоки та не їхні коліна, кістки не їхніх рідних ламали і не в їхні хати летіли міни.

Світ, що затято боровся за якісь там дуже важливі цінності, теж не хотів бачити в упор розпоротий живіт Володимира Рибака і «Ізоляцію». Був зайнятий канселингом за «менструючих людей», але не поспішав канселити за тортури на Донбасі і в Криму, за сотні арештів кримських татар та патріотів Донбасу, за зґвалтування, за братські могили в Комунарі та стихійні поховання в Пісках, люди з яких досі не перепоховані. Не надто охоче хотів слухати розповіді про провідки від тапіка в анусі, що було, на жаль, традиційним методом катуванням росіянами. Про «ізбушку» в Донецьку, про пасма вирваного волосся і анальний гель у дружківській катівні.

Можна було вічно спостерігати за тим, як Захід вкладав гроші та сили в красиві та правильні акції з гаслами «Ніколи знову!», як політики, самі знаєте, яких країн повторювали це гасло і натхненно клали квіти біля меморіалів жертвам концтаборів. А потім тими ж руками торгували з тими, хто ці концтабори утримує сьогодні просто у них під носом. Бо «Ізоляція» і їй подібні – це концтабори. Без Циклону-Б і фенолу, але зі своїми маніяцькими ноу-хау. Не знали? Знали, звісно. Просто для фрау і герів це не було достатнім аргументом щодо «Північного потоку-2» та і приводом дати зброю раніше не було. І під розмови про цінності дбайливо вирощувався кривавий монстр. Про Будапештські меморандуми я цього разу промовчу. Досвід Боснії завбачливо розбив мої рожеві окуляри, і сюрпризів для мене не було. Навпаки, все було банально очікувано.

Хоча в чому я можу дорікати Заходу, якщо той самий пофігізм був масово поряд? Просто тоді від цього всього можна було відгородитись. Сказати, що то «не твоя війна», «бариги торгують на крові», «хай син Порошенка воює». Або просто заспокоювати себе тим, що «ані там самі вінавати», коли ті, хто не кликав путіна, а просто став жертвою обставин на Донбасі, втрачав дім, ноги і життя. Війна з її кров’ю і брудом не вписувалась часто у світ мотивацій, успєшного успєха і права «на свайо мнєніє а расіі, патамушо у нас свабода слова». І неадекватно м’який кримінальний кодекс. А тепер вибору немає. У більшості немає. Свобода, правда, ще є, але оплачена вона тисячами життів і тоннами крові. І на неї треба пахати кожному день в день.

Я не знімаю провини і з себе. Якщо все було так, значить, я погано робила свою роботу і недостатньо голосно кричала. Я виправляюсь, чесно. Я дуже хочу вірити, що це масове прозріння щире і остаточне. І що все написане за останню добу, написано не для тренду, бо треба за правилом гарного тону висловитись на тему в ФБ. Бо всі ж пам’ятають, що дехто з тих, хто останні місяці натужно заливається сльозами за свою країну (нарешті дійшло), говорив ще 22-23 лютого. Добре пам’ятаю. Особливо про «прастих людєй із расії». Бо путін чи лавров навряд катували бодай одного українця власними руками. Це робили ті самі «прастиє люді». І вони робили це в Україні навіть не роками. А десятиліттями з невеликими перервами. Просто в попередні десятиліття багато хто теж не хотів бачити тортур і катувань за «мороженим», «путівками кожній прибиральниці» і фільмами про те, як круто пахати в колгоспі чи на лісоповалі.

 

На заставці: Плакат із зображенням президента Росії Володимира Путіна під час акції протесту біля посольства Росії в Латвії проти російського вторгнення до України. Рига, 17 березня 2022 року