Всі ми так чи інакше в одному окопі

З новин: “Розвідка Британії прогнозує запеклі бої на околицях Києва у найближчі дні”.
Околиці Києва: “Секундочку. А зараз тоді що, не запеклі бої? Галя, вставай!”.

Ми живемо у супроводі постійних вибухів. До цього неможливо звикнути, але я щоразу себе переконую: це наші, наші! Коли особливо голосно, значить ППО. Іноді це схоже на величезний “потяг”, який пролітає над головою. Іноді просто як салют. Сто салютів одночасно. Іноді горизонт спалахує заревом, іноді тяжко дихати від диму.

На випадок хімічної атаки у мене є протигаз. Я його кладу під ліжко, бо напарник сказав тримати під рукою. Але спати лягаю у нічній сорочці після виконання усіх рутин вечірнього догляду. Напевно, це означає високий рівень довіри до ЗСУ.

Днями я бачила дописи, у яких забороняють висловлюватися про війну всім, хто не в окопах. Ну от я не в окопі. На даний момент я за кільканадцять метрів від окопу. Їх у нас тепер багато, вони викопані у дворах і вздовж вулиць. Поки що порожні, і я дуже сподіваюся, що мені не доведеться туди пірнати з розбігу.

За кілька тижнів до війни я говорила, що скоро у нас не буде не-фронтових письменників, і що вся проза стане воєнною.

Зараз я можу сказати, що у нас не залишиться людей, не зачеплених війною. Моя країна є ветераном, одномоментно подорослішала на цілі десятиліття.

Тому мені здається, що я маю право говорити про війну, як і всі кияни. Так само як можуть сказати своє слово жителі кожного великого і маленького населеного пункту на схід і захід від Києва. Всі ми так чи інакше в одному окопі.

Моя “експертна” думка проста: насипайте, хлопчики, скрізь, де бачите. Хай будуть запеклі бої на околицях Києва. Кожен гучний ранок радує серце – це значить армія тримається, їй не зв’язали руки верховні переговорники, не нав’язали “режим тиші” чи відмову від “компромісних територій”.

Доки ви бахкаєте, я хоч можу спати. А також дихати.

Зараз пішла дуже нездорова тенденція затикати рота всім, хто не на фронті або в бомбосховищі.

Не важливо, хто ти. Не важливо, яка в тебе експертиза. Не важливо, правда чи ні те, що ти пишеш. Найважливіше – ти виїхала з дітьми в Італію, а я тут під бомбами! Тому замовкни, тварь!

А от коли повернешся, коли вступиш в ЗСУ і спалиш два-три танки, ось тоді сідай і пиши на здоров’я. Бійці за чистоту і моральну відповідність українського фейсбуку дозволяють.

Прикметно, що частіше всього затикають рота не фронтовики, а звичайні цивільні або тероборона Івано-Франківська. Бо ж є час писати і натхнення є.

Не треба так. Евакуйовані за кордон не тільки спасають дітей і себе, але зберігають харчі та інші ресурси для фронту. А ще вони донатять. Іноді не просто багато, а дуже багато. І так, не завжди обліплюють свій профіль фотками, як завезли на якийсь блок-пост 10 банок тушонки. Дуже часто це надзвичайно скромні люди, які й так карають себе, що вони в безпеці, а в Україні гинуть люди. Карають безпідставно. Бо будь-яка допомога фронту цінна, і кожен має робити, що може, а не те, чого від нього очікує якийсь чувак з Фейсбуку, якого ніколи в очі не бачив.

Давайте не знецінювати інших. Нам доведеться пройти дуже довгий шлях визнання, що кожен, хто допомагає нашій перемозі, – свій. І нема чого ділити, як ублюдочні комуністи під час Другої світової, на героїчних фронтовиків і жалюгідних тилових щурів.

І так, єдність – це не згуртуватися навколо Арестовича. Єдність – це берегти своїх і разом йти до перемоги.

Терпимості всім, мудрості та єднання.

Переможемо!

Ілюстрація © Нато Мікеладзе / NaSviato