Оксана Забужко: Захисникам Майдану, або Про «чудо на Дніпрі»
Нині, спостерігаючи за трагедією Казахстану (де вже почалися репресії й катування), багато хто вперше (вперше! навіть Білорусь недосить іще наочною була!!) починає усвідомлювати, від чого нас урятував Майдан 2013-14, і складати нарешті докупи цілий той пазл, ради якого я 5 літ тому видавала “І знов я влізаю в танк…”.
Згадують “Псков” і “Пензу” в Маріїнському, провокаторів з чужим акцентом (і з рос. паспортами, кого вдавалося відловити!) на самому Майдані, і автобуси спортивних, коротко стрижених “паломників” перед Лаврою в кінці січня, і т.д. і т.п. – все те, про що багато разів писалося, але тільки тепер, коли на прикладі чужої країни стало видно, “як це працює” (ну так, лос-анжелеську лекцію Безменова 1983 р., де він це все діаграмами на дошці малював, у навчальні програми ніхто не вводив!), українці справді масово охнули – яким же чудом тоді Бозя нас на руках над прірвою проніс!..
Яке ж це ЩАСТЯ, що нас тоді було так БАГАТО, що їхня “технологія” об нас обламалась: забравши, правда, десятки життів, але порятувавши сотні тисяч… Бо – так, це правда: казахів на протестах, з суто “гібридно-воєнного” погляду, було МАЛО – замало, щоб унеможливити “підміну Майдану Антимайданом” і наступну “зачистку” “запрошеними на підмогу” 70-ма бортами чужоземних військ (це дієво проти 10-20 тис., але нічого не порадить проти 1-2 млн.!!!).
Ще раз, і ще раз, не забуваймо: ми перемогли тоді МАСОЮ, числом. (В кінцевому підсумку – О. Субтельним, який встиг цілому поколінню школярів 1990-х вкласти в голови: УНР програла, бо “Київ сидів удома”, висновок: коли є загроза країні, НЕ СИДИ ВДОМА!). Це був той безцінний історичний момент, коли країну, дослівно, врятував особисто КОЖЕН із тих, хто став на захист Майдану, хай не конче свідомо: кінцева СУМА докладених зусиль врятувала.
(Ось це й є те “чудо на Дніпрі”, яке майбутні покоління розглядатимуть крізь лупу, намагаючись вирахувати загадкове “число Дельта”, котре – і тільки воно! – дозволяє час від часу побачити в історії “народ” як колективного індивіда…).
Ще раз, “борисфенці” (як звав нас Нострадамус), в 2014-му ми “дали Дельту”. І тільки ми одні її поки що дали – не тільки порівняно з білорусами чи казахами (що вже всім очевидно), а на всьому просторі “Европы от Лиссабона до Владивостока” ©. Увімкненим інстинктом колективної небезпеки, так. Бережімо цей інстинкт: нічого ціннішого в нас наразі немає. Нічого безціннішого й потрібнішого людству на цьому етапі історії.
…Я часто згадую того хлопчика з відірваною рукою й вибитим оком, якого однокурсники привели в лікарню 19.02.14, в розпалі терору, коли там оперували нашого товариша, підстреленого вночі “кулею на кабана”. І от що подумалось. У багатьох із нас є такий “знайомий знайомих”, кого тоді на Майдані побили, покалічили, поранили, хтось оклигав, комусь лишилася пам’ятка на всеньке життя, війна на Донбасі якось те все заслонила, – і згадуємо ми про них усіх нараз тільки на річницю розстрілів. А варт було б запровадити якийсь окремий День Подяки: не на те, щоб поминати, а щоб сказати “Дякую!” кожному з тих, перед чиєю впертістю тоді мусили звалити з Києва (а потім – і з Харкова, і з Запоріжжя, і з Одеси…) частини військ “специальных операций ВВС РФ”. Це не була виграна війна, авжеж. Але це точно була виграна битва – поки що одна така в цій ох же якій падлючій новій світовій війні…
Так, нам випав у ній передній край. І виборче “Чорне дзеркало”, розігране в реалі, і “шоу-уряди”, виграні “по телевізору”, – все це теж уперше в “цифрову добу” падає саме на наші плечі: ми – фронтир, “Боже грище” (див. розмову Дарини з Вадимом у “Музеї покинутих секретів”)… І нема на те ради: така доля, така місія. А з долею не жартують, тут, як казали наші предки, – або пан, або пропав.
Тож хай наші вороги пропадають. Вище носа, “борисфенці”. 🙂
І не розслабляймося.
(На фото вулична скульптура з Філадельфії (автор: Зенос Фрудакис/Zenos Frudakis – ред.), хто їй домалював прапори – не знаю, взяла зі стрічки).
