Мова – це зброя, але двосічна

Валерій Прозапас

Послухайте якою вишуканою українською просуває гебешні тези Ганна Герман. Або як шляхетно і расово бездоганно, наприклад, Сироїд заявляла про “неконституційність перебування ЗСУ на Донбасі”, а Садовий поспішав оголосити, що “Україна програла війну”. Як Парасюк простою народною мовою закликав до демонтажу українських державних інституцій, і якою солов’їною деякі “націоналісти” виступають проти євроінтеграції та НАТО. Та і колективна Мосейчук принципово відрізняється від колективної Скабєєвої лише саме мовою пропаганди.

Дійсно, мова – це зброя, але двосічна, бо як російська, так само українська може бути інструментом, спрямованим проти держави та нації.

Тому уважно дивіться, хто виключно за цією ознакою і в яких випадках намагається спровокувати конфлікт та перевести невпинне розповсюдження української мови в токсичний для суспільства напрямок.

Бо з деякими “друзями” і ворогів не потрібно, знищувати своїх – то давня українська забавка.


Mason Lemberg

Відголосками доноситься якийсь мовний срач як реакція на висер якоїсь тухлої курки щодо збірної України з футболу.

Йой, а нашо-то сваритися? Там за сприяння Кошулинського минулого року (цього року виборів нема, то ж ізвініті) покосили стадіон біля 93-ї школи у Львові, та й най би собі там грали копанку всі арійсько-правильні патріоти.

І могли б ще показати як війну вигравати.

Бо то стидоба якась, коли на фронті воюють неправильні російськомовні запроданці, а правильним патріотам Порошенко досі не дає перемагати.


Тетяна Кохановська

Нинішній мовно-футбольний срач підштовхнув мене нарешті написати дещо, про що давно думала, але ніяк не могла зібратися з думками.

Що versus Як.

Дивіться, як виник срач? Частина дописувачів, щойно вщух перший емоційний шторм від епічної перемоги наших футболістів, схаменулася й каже – “а чому, власне, не українською вони на камери спілкувалися?” Дійсно, мають рацію. Але якщо частина висловлювалася в дусі “хлопці – молодці, пишаюся, для повного щастя мені не вистачає лише, аби наша збірна заговорила українською”, то інша частина, а може, й більша звучала в агресивному стилі – “якого біса не державною?!”. Сюди негайно набігли професійні хайпожери та спекулянти на українстві, типу Ніцой (не проти ночі згаданої).

І в цілому правомірне питання почало звучати в стилі осоружного стогону і лементу зрадолюбів, яким, навіть візьми ми Кремль, Тризуб буде криво прибитий.

А позаяк футбол – царина, здатна розбурхувати пристрасті надзвичайної сили, їм почали з тим самим запалом відповідати різні люди – і віддані вболівальники, і адепти “українського русского”, і просто люди, яких дістало постійне ниття і знецінення будь-яких здобутків та успіхів.

Моя думка про конкретний футбольний кейс така (дозволю самоцитування). Хай, хайп і хейт недоречні абсолютно, це невротичне вишукування темного боку в будь-якій радісній події.

Натомість спокійне та доброзичливе побажання все ж таки в подальшому спілкуватися на камери українською – норм, природна річ.

Просто треба відділити агнців від козлищ, провести дефініції та розділити здорову, комуникативно коректну реакцію та зрадофільне хайпожорство.

Бо інакше цілком правомірний посил перетворюється, як ми бачимо, у свою протилежність. І замість спонукати спортсменів приділити увагу своїй мові спілкування викличе відторгнення і відчуття, що цього можна не робити, бо ж вимагають цього агресивні неадеквати.

* * *

Дивіться, в нашій інтернетівській комунікації, позбавленій тону, інтонації, міміки і тому подібних засобів невербальної комунікації, ретельний добір слів та формулювань набуває великого значення, більшого, ніж ми звикли у повсякденному спілкуванні. Гострі й дошкульні слова не пом’якшить усмішка.

Неправильно, грубо, агресивно висловлений месидж не лише не досягне мети, він її навпаки віддалить.

А неохайність мовлення породжує неохайність мислення. Розмиває мисленнєву дисципліну. І це вже значно більша проблема, ніж просто окреме непорозуміння та навіть хайп.

Згадайте історію про падре і фем-хейт. В самому по собі висловлюванні особистої позиції нема нічого карного. І в тому, що ця позиція в священика виявилася ультраконсервативною, теж нема нічого дивного. Але позаяк відомий блогер не дотримувався охайності мовлення та мислення, все це перетворилося на якийсь троглодитський вигук в стилі московитських попів. Брутальний, обурливий і в кінцевому підсумку абсолютно неефективний. Я не певна навіть, що він і справді бачить картину світу в тих категоріях, в яких висловився. Але його понесло, і ось.

Тому ПЦУ цілком слушно вказала на те, що в полемічному запалі блогер повівся абсолютно неприпустимим для священика чином. Адже в Церкві здорової людини від них вимагається стриманість, доброзичливість, делікатність. І насправді за всім цим стоїть дисципліна, сувора дисципліна, бо священик промовляє не сам від себе, а від цілої Церкви.

Ми, миряни, звісно, маємо значно меншу відповідальність за свої слова. Бо промовляємо самі від себе. Але мусимо усвідомлювати – некоректне, нечітко сформульоване висловлювання може дуже легко обернутися бозна чим, навіть своєю протилежністю. Як огидним хайпом обернулося абсолютно нормальне бажання чути українську від наших спортивних звитяжців.

Тому коли заносите руки над клавою з наміром висловитися, думайте, будь ласка, не лише ЩО ви хочете сказати, але й ЯК.


Тарас Чорновіл

Вставлю свої пару копійок до дискусії щодо висловлювань Лариси Ніцой про футболістів нашої збірної через їхню російськомовність.

Знаєте, для мене мова має значення. І мене це теж зачіпає та ріже вухо й навіть принижує. Але… Чіплятися до самих спортсменів за їхню російськомовність – річ несправедлива й часто непорядна. Про це чудово написав Zyma Vasyl. Вони далекі від наших ідеалів патріотичних пластунів, які несуть славу своїй країні, але при тому й залишаються активними учасниками національних і суспільних процесів. Це інший, жорстокий світ. Але в тому світі є свої вертикалі, які так чи інакше дотикаються до впливів влади. Там є шлях виправлення ситуації, але починати треба від спортивних функціонерів, далі йти вниз через спортивні школи, клуби, тренерські штаби й останнім етапом будуть самі футболісти, які від дитинства, навіть отримавши старт в україномовних родинах, занурюються на десятки років у повністю російськомовне середовище. І цей процес українізації спорту займе дуже багато років. Головне, що його в Україні встигли розпочати за минулої влади й, на жаль, розвернули при нинішній.

Важливо, що таку політику українізації спорту саме в такому напрямку почали втілювати при Порошенкові. А зараз демонструються навіть не інші, а діаметрально протилежні пріоритети. І мене реально обурює те, що зараз такими ярими захисниками української мови стають деякі типажі, які несуть пряму відповідальність за повернення російського курсу.

Лариса Ніцой, яка почала хаяти наших футболістів, дуже активно й цілеспрямовано брала участь у війні проти Петра Порошенка та його курсу на поступову українізацію. Її відповідальність за отриманий Зеленським результат також чимала. Бо одна річ, коли проти нього і його політики воювали вороги ззовні (російські, проросійські, відверто олігархічні), а зовсім інше – це диверсійно-підривна діяльність у тилу патріотичних сил. Зате, коли перемогла ментально російська влада, пані Ніцой відразу збавила обороти. Тепер вона свої випади робила вже проти дрібнішого чиновництва, не забуваючи деколи ще кинути купку бруду в Порошенка. А про відвертих русифікаторів на самому верху якось аж надто обережно. Вибачте, але це явна ознака не національно-патріотичної позиції, а участі в замовних кампаніях.

І щодо мови наших футболістів. Тема давня й заслуговує на серйозне опрацювання та навіть на жорсткі заяви (тільки не проти них самих, а проти лідерів русифікації нашого спорту). От тільки знаю старе правило. Навіть коли ти хочеш когось дуже справедливо покритикувати за помилки чи недопрацювання, оглянься, щоб не влитися в дружній хор із справжніми ворогами. Випад проти нашої збірної та навіть персональні плювки в бік автора феноменального фінального голу Довбика дуже в пані Лариси негарно синхронізувалися з кампанією обгадження та нівелювання в рашистських і проросійських медіа. Саме коли наші футболісти продемонстрували своєю грою та навіть поведінкою, своїм ставлення до прапора, до самої назви України реальний, хоча, на жаль, не україномовний патріотизм, ці випади були найнедоречніші.

Чому такі реєстрові патріоти так “своєчасно” для антиукраїнських центрів впливу починають плюгавити те, чим ми гордимося, але стихають, коли якраз пора підняти хвилю обурення реальною русифікацією? Якби не знав особисто родину Ніцоїв, однозначно припустив би тривіальну роботу за гроші, бо дуже невчасно для України та синхронно з РФією піднятий хайп. Ви ж думаєте, серед кого колись совєтське КДБ, а тепер рашистське ФСБ собі агентуру підшукувало? Серед проросійських? Та ні. Тим підкидували грошенят через Россотруднічєство та різні російські культурні центри, а решту вони й самі з радістю виплескували. Вербували саме серед представників патріотичних середовищ. І регулярно такі консерви розкриваються.

А щодо Ніцоїв, то мені якось не хочеться вірити, що Андрій Ніцой, який працював разом з моїм батьком, міг виявитися разом зі своєю дружиною засланим ворожим агентом. Скорше тут жовчність, поверховість, образи за невлаштовану власну кар’єру та отой комплекс “професійних націоналістів”, який приносить більше шкоди, ніж користі.

До речі, чоловік пані Лариси колись при Ющенкові дуже хотів стати нардепом. Там навіть один конфуз стався. А його чомусь у список не взяли. Чи не на Порошенка їхня родина з того далекого 2012 року злобу й образу генерує та розбризкує? Навіть на догоду відвертим проросійським силам?

 

Колаж © РБК-Україна

Усі відео