Але жити треба…
Ніколи не думав наскільки це страшно. Страшно жити серед людей, які заповзято вітають порушення президентом Конституції. Мовляв, це ж для благої мети, «аби придушити Медведчука та корупціонерів»! Те, що «Медведчук і корупціонери» по європейських судах оскаржать ці порушення, і ми всі платитимемо дурні гроші за «завдані збитки», – про таке наші люди не думають.
Страшно жити серед людей, які не бачать, як оточення Зеленського методично і поступово гробить Збройні сили. Чого нам там розповідають? Про меморандуми і співпрацю з НАТО? Та у нас систему харчування армії розвалюють. Ви можете укласти ще 100500 меморандумів, але голодні солдати воювати не будуть. І не факт, що Україна подужає ще один волонтерський рух, 2014-2015 рр. комори небайдужих громадян вичистили добряче. А байдужим до лампочки все взагалі.
Страшно жити серед людей, які не розуміють, куди ведуть країну економічні “надбання” чинної влади. Їм уже підвищують тарифи за стабільного курсу гривні, хоча обіцяли прямо протилежне. Їм уже ріжуть субсидії. Уже рівень офіційного (!!!) безробіття перевищив 10%. І це тільки квіточки.
Про корупцію я вже просто мовчу. Бог з нею з опозицією – вже колишні депутати-служки Лерос і Дубінський про корупцію оточення Зеленського ревуть і стогнуть. Чого вартий керівник, у якого краде вся команда? Хоча хто про це думає?
Страшно розуміти, що майбутнє важке й моторошне, і цього вже не уникнути. Страшно усвідомлювати, що ніякого громадянського суспільства, «появі» якого ми так раділи у 2014 р., насправді нема. Бо де тоді воно все зараз?
Страшно усвідомлювати, що в Україні немає насправді ніяких незалежних ЗМІ (за окремими винятками), що свідомістю мас керує телевізор, канали з якого належать різним олігархам. Страшно спостерігати, як ще вчорашні принципові і об’єктивні блогери раптом перевзуваються і починають голосити чітко згідно генеральній лінії партії (партію впишіть самі).
Страшно розуміти, що немає у нас ніяких громадських активістів, які натхненно борються проти беззаконня. Як там розслідування справи Катерини Гандзюк? А Ірини Ноздровської? А Кирила Тлявова, вбитого вже за Зеленського? Де натовпи активістів? Де перманентні акції як за Порошенка? Хто вийшов протестувати через 100 мільярдів, виведених з-під «ПроЗорро»? Агов!
Нема нічого такого. А що є? А є олігархічна держава, все населення якої працює на збагачення топ-оліграхів і жере тележуйку, яку для нього формують канали олігархів і ті самі активісти за червонець. Україна нині живе як наркоман – ловить кайф, поступово виносячи з хати все, що ще можна продати. Реформи тут насправді нікому не потрібні.
Власне, а чому я дивуюся? Я ж жив серед цих людей багато років. Я ж працював серед них. Я ж бачив, як ці люди крадуть електроди та кольорові метали і не замислюються, що цим гроблять підприємство, з якого самі годуються.
Я ж бачив, як у серпні 2014 р. цілий потяг їхав з Харкова в уже окупований Крим – у морьку плескатися. І всі розмови навколо були – чи всі документи взяли, чи пропустять росіяни? Уявляєте собі? Ми з товаришем їхали захищати країну від ворога, а весь вагон – до того самого ворога. На сонечку смажитися. Чому я дивуюся?
Жити з цим страшно. Але жити треба. Саме тут, якщо нам взагалі потрібна власна країна. Жити треба тому, що одного дня всі міни уповільненої дії, закладені зараз, вибухнуть. Стане дуже-дуже погано. І тоді більшість швидко поставить два питання: «Як це сталося?» і «Що нам робити?» І тоді станемо потрібні ми – люди, які на обидва питання дадуть чіткі відповіді. Які очолять і виведуть. Як у травні 2014 р., коли Петра Порошенка обрали в один тур.
Це станеться значно швидше, ніж нам здається. Готовим треба бути завжди.
