Занюхана провінція Русі та Орди

Джон Сміт

Путін там, коментуючи український закон про мову, грозився написати історичну статтю про рускіх в Україні. Коли президенту треба писати статтю про історію – це вірна ознака проблем з сьогоденням.

Але ми легко допоможемо йому цю статтю написати.

Що дозволяє Улусу Джучі прикидатися “Руссієй”?

Історія монархій – це в першу чергу історія династій. Московитські казкарі, що називають себе істориками, вигадали, що їхні фіно-татаро-чечено-угорські вожачки – це прямі нащадки київської королівської династії.

Ця дитяча брехня давно спростована.

Страшную вєсть прінєс я в твой дом, Надєжда, зові дєтєй. Учрєдітєль Москви Юрій Довгорукий був лише шостим сином Володимира Мономаха. Московити зараз всіляко намагаються цей факт приховати наче страшну таємницю, ліплять пам’ятники по всій Москві “Правителям Росії”, серед яких чомусь правителі Києва, але серед всіх тих пам’ятників наполегливо пропускають фігуру одного Великого Князя. Мстислава Великого. Чому? Та тому, що Мстислав цей окаянний мав молодшого брата. І ось це рускому серцю дуже образливо. Бо Мстислав Великий був старшим братом не когось, а саме Юрія Довгорукого.

Здавалося б: ну був і був, не плювати? Але, на жаль (для росіян), ні. До їхньої невдачі існувало лествичне право, і за цим правом на престол може претендувати лише перший син, первісток, або старший дядько. От і у Володимира Мономаха та його першої дружини Ґіти (дочки англійського короля Гарольда II Ґодвінсона, а не якоїсь там бобер-добер фон Цербской із дома № 791 на Домштрассе) був старший син – продовжувач династії Рюриковичів. І звався він Мстиславом Великим. Старшим. Головним. Спадкоємцем.

Тому Києвом, столицею, правив саме він – Мстислав. А молодшого Юрку батя відправив на окраїну, збирати данину з етнічно чужого елементу. І тому доньки Мстислава вийшли заміж за господарів Європи. А доньки Юрієв Довгоруких і Андрюх Боголюбських – ні.

Всі ці династичні моменти сьогодні неважливі, але в середньовіччі без бумажкі про предків ти – букашка. Саме таким букашкою був Юрій Довгорукий. Він не належав до представників династії, що мали право успадкувати Київський престол. А разом з ним права на державу не мали і всі його нащадки.

Ось і все.

Тому, коли прийшли монголи, його нащадки радо стали на службу новим господарям, розраховуючи із їхніх рук отримати право на владу.

Всі оті вигадані Куліковскіє бітви і різні “стоянія” то на Угрє, то ще десь з Пєрєсвєтом, Ослябой і іншими вигаданими персонажами – то все казки, що мають приховати головний факт: молодша безрідна гілка заліської окраїни участі в битві на Калці не приймала. Вони добровільно підняли лапки і без бою визнали себе власністю Субедея, Джебе і Сартака.

Син князя Ярослава Всеволодовича рускій святой Олександр добровільно поріднився з сином Батия Сартаком (пройшов обряд братання кров’ю), добровільно збирав для монголів данину і добровільно мечем проводив перепис підвідомчого бидла.

Ось це Володя Путін зобов’язаний згадати в своїй статті.

На відміну від еліти Русі, яка прийняла бій з військами Субедея і Джебе на річці Калці, еліти заліської окраїни підняли лапки і визнали вищість іноземців без бою. Після цього історія двох народів пішла різними шляхами. З цього моменту дві гілки Київської Імперії успадкували два різних батьківських сценарії: продовжувачі лінії родів, що прийняли бій з військами Субедея і Джебе, успадкували психологію боротьби; нащадки північної лінії – психологію Вови Путіна.

Московія – улус Джучі/Джочі.

Пізніше Орда розпалася на різні центри впливу. Казань, Крим, Середньо-Азійські ханства, де, як казав Путін, государственности никогда не было, були значно вищими за цю провінцію у нетрях амазонки. Ще і в 17 ст. в Орді зберігалися устої, закладені Чингізидами, за якими першість в Орді визнавалася лише за нащадками Чингізидів. Чингізиди тоді правили лише в одній частині, вона і була головною – Кримське Ханство з Гераями на чолі.

Татарські ж намісники-смотрящі в московській провінції, всі ці Грозні, Годунови і інші Наришкіни, попри постійні потуги виставити себе “царями” визнавали свою залежність від Центру і справно платити данину начальству. А коли забували, то зі столиці одразу приїздили пахани, від яких місцеві смотрящі “тиждень ховалися у скирті сіна” (не прикол – реальна цитата тогочасного посла Австрії Герберштейна про “царя”).

Населена поневоленими фіно-угорцями провінція Орди на чолі з татарською верхівкою потребувала позбавитися залежності від інших центрів впливу в Орді. Тому, наприклад, у 1552 році московський намісник-татарин Іван зі своїми татарськими воєначальниками, з татарським військом вирізав своїх татарських конкурентів у Казані.

А в 1571 році, коли старший начальник Девлет Гірей захопив і спалив Москву, отой грозний намісник Москви і самозванець, який в кіно грізно сдвігаєт брові, якого росіяни дуже люблять, бо на різний сатанинський смак людей при ньому обливали вогняною сумішшю, підсмажували на сковорідці, заливали в горло смолу (бьет значіт любіт), втік і знову визнав вищість офіційного володаря.

“…Посадил царем на Москве Симеона Бекбулатовича и царским венцом его венчал, а сам назвался Иваном Московским и вышел из города, жил на Петровке; весь свой чин царский отдал Симеону, а сам ездил просто, как боярин, в оглоблях…”

Вчинок цей російські історики не можуть пояснити й досі. Пояснити насправді дуже просто: Саін-Булат, син султана ногайської орди Бек-Булата, правнук хана Великої Орди Ахмат-хана – прямий нащадок Чингізхана, а “цар” Іван та ще й “Грозний” – ні. Тому:

«Государю великому князю Семиону Бекбулатовичю всеа Русии Иванец Васильев с своими детишками, с Ыванцом да с Федорцом, челом бьют».

Ось такіє рускіє люді жили тоді в Москві і томілісь под ігом.

В той же час українська воєнно-політична еліта ніяким ігом не томилася і його не знала, бо продовжувала сотні років вести війну з Ордою. На північному театрі воєнних дій – з московським туменом Золотої Орди, що пнувся розширитися на Захід і пробить окно в Європу. А на півдні козацькі еліти, які також вийшли із нащадків князівських і шляхетських родів Русі, вели війну з Кримським Ханством і його сюзереном Османською Імперією. Найсильнішою державою тогочасного світу, на хвилинку. (Про це є інша стаття на сторінці, якщо ще не читали – в пошук по сторінці: “козацький флот” – гордість за предків гарантую).

І вже до 1640-х років, а насправді і до 1620-х, цю війну Україна виграла. Козацькі еліти винайшли нову воєнну стратегію і ударами з моря впродовж 1570-1620-х зломили волю османських султанів. Це привело до підписання низки договорів, в яких султани зобов’язувалися забороняти підлеглим кримських ханам напади на Україну. А це і було метою війни – прибрати загрозу зі Сходу.

В результаті період ворожнечі з Ордою вже на початку 17-го століття змінився періодом союзницьких відносин. А в 1650 році Гетьманщина Хмельницького погодила зі Стамбулом мирний договір про вільну морську торгівлю Чорним морем і вільний вихід Гетьманщини на берег Чорного моря з правом будувати там міста. І лише відмова козацької верхівки цей договір ратифікувати не призвела до закріплення нових умов.

Так що Україна цілком самотужки, без всілякої підтримки папуасів, які самі в той час сиділи під “ігом”, здобула перемогу над Ордою.

Росіяни повикидали зі своєї історії всі незручні місця.

Але скільки не розповідай веселі казки, як “з дозволу” безродного Ыванца нащадок Чингісхана султан Саін-Булат перейшов до нього “на службу”, як не переставляй красиво слова, що цілі міста з папуасами передавали прибулим татарським князям, “запрошеним” на службу, але насправді міста ніякі підлеглі Ыванци нікому не передавали, бо вони і так належали приїзжому начальству з усіма підлеглими Ыванцами.

Почитайте витоки будь-якого московсього знатного роду середньовіччя – всіх цих юсупових, карамзіних, бекренєвих, берендеєвих, шмерендеєвих, годунових і прочіх чуркіних, обов’язково впретеся у чергового “путєшествєнніка із Орди”. Путєшествовал, путєшєствовал да припутєшествовал на територію, де роздають міста для твого прокорму.

Так що ось ця тема, коли в наш час захоплений Донбас зі всіма нещасними жителями передали під владу черговому путєшествєнніку із Орди Курченку, пішла як раз з отих часів, коли родоначальники московитів добровільно визнали себе власністю Батия, Джучі, Джебе і Субедея.

Всі проблеми сучасності витікають із минулого…

Так що в часи Переяславської ради правитель залісської провінції орди точно так само, а може й більше, потребував входження назад у склад Русі, в союз з “руськими людьми” із війська козаків і гетьманом його Богданом, ніж Гетьманщина потребувала звичайного військового союзу з черговим ворогом Польщі у боротьбі проти останньої.

І наступник його намісник Пьйотр Наришкін Пєрвий у 1700 році зміг підвищити власний статус до “царя і імператора” лише завдяки цьому союзу. І саме завдяки союзу з нами дозволив собі нарешті перестати платити данину цим клятим кримським татарам, які в меншості тримали в страху вєлікую страну.

Так що всі ці наришкіни, які й нині правлять Москвою разом з Путіними, нехай це не забувають. Без українців “нація пабєділєлєй” не отримала жодної перемоги в своїй історії.

Ось так треба дивитися на історію, а правильніше – веселі історії Росії. Під зовсім іншим кутом. А оте, що росіяни всім тичуть, – викинути на смітник. То погані вигадки, і їхнє завдання морочити всім голову. “Московія” – занюхана провінція спочатку Русі, а потім Орди. Завдяки Києву вона двічі позбавилася васальної залежності зі Сходу, із Русі-України отримала цивілізацію, зняла лапті та отримала європейський вектор розвитку. А без України неодмінно перетворювалася на відсталу окраїну цивілізації.

Ось і зараз без України миттєво на очах світу знову перевдягалася в убогий ватнік і перетворилася на посміховисько. Побажаємо росіянам в цьому успіхів, і не забути головне – поставити пам’ятник своєму справжньому царю-правітєлю – палію Москви – Девлету. Чувак знав, що робив.

 

Усі відео