Найпишніші квіти ростуть над прірвою

Тамара Горіха Зерня

Сьогодні повернулася з літературного фестивалю у Краматорську. Колишнє прифронтове місто, воно шість років лишалося у пам’яті згустком болю, холоду, бруду і темряви. Без опалення, без ліхтарів, без доріг. Взимку 2015 року Краматорськ розстрілювали росіяни: ви точно пам’ятаєте ці фотографії із градиною, яка застрягла прямо у дворі житлового будинку.

Ми не раз бували у місті тієї зими; весь час похапцем, проїздом, на чесному слові та одному крилі, на граничній втомі. Менше всього я уявляла, що колись приїду у Краматорськ на літературний фестиваль. Хто б міг подумати…

Чисті, вилизані до блиску вулички; розкішні парки із вигадливими клумбами, фонтани. «Сухі» фонтани, коли вода вистрілює вгору із землі, і між цими струменями бігають і веселяться діти. Дуже багато дітей, малюків у колясках, дошкільнят.

І таке відчуття свободи, чи що. За весь день у натовпі жодного разу не почула, щоб на дітей кричали. Знаєте, ця типова звичка совка, коли дітей повсякчас шарпають і намагаються присадити. От тут такого не було. Підходить мале, гортає дитячі книжки на розкладці. Біля нього спокійно стоїть і спостерігає тато чи мама; подивилися, повернули книжку на місце, побігли гратися у фонтан, батьки тримають рушник напоготові.

Це такий контраст із тим що відбувається на окупованій території. Таке враження, що там висмоктують життя, а тут воно буяє, ніби люди, які обпеклися, намагаються надолужити втрачене, цінуючи прості життєві речі.

Найпишніші квіти ростуть над прірвою.

Але я була б не я, якби не знайшла політику. Вірніше, політика наскочила на мене у вигляді активного таксиста. І їхати нам було недалеко, всього пару хвилин. Здавалося б, ну посидь мовчки, на крайній випадок розкажи про місто, ну чого ти з гострими розмовами пристаєш?

Пробний шар стосувався «30 тищ зарплати в армії». Мовляв, туди за гроші йдуть ті, хто за 8 тисяч працювати не хоче. «Слухайте, а за які гроші ви б пішли воювати?» – «Я?! Та нікогда в жизні! Це ж страшне!» – «Ооот. Тому давайте подякуємо тим хто пішли замість вас, правда? Чи може вам не треба армія? Може ви б хотіли тут росію?».

Росію він тут не хотів, про що відразу і дуже гаряче повідомив; і взагалі, пробний шар – він завжди пробний шар. Чоловік просто промацав, з ким має справу. (І це дуже добре насправді, що ставлення до армії та військових залишається сильним маркером). А оскільки ми майже приїхали і часу на дебати не було, то водій зайшов з козирів:

– Так хто ж знав, коли ми вибирали? От зараз всі кажуть, Зеленський те, Зеленський се… А за кого тоді голосувати було, вони ж всі однакові!!!
– Ні! – сказала я вже заучену фразу. На «всє ані адінаковиє» у мене давно є відповідь. – НІ, ВОНИ ВСІ БУЛИ РІЗНІ! А ви примудрилися з усіх різних обрати найбільш тупого!
– Та да, і наші казали, коли він тут приїжджав… Але хто ж знав?!

Усі відео