«Це не просто кіно про війну, воно – про правду» – Петро Порошенко (фото, відео)
«Трохи нижче неба». Запам‘ятайте цю назву і обов‘язково подивіться цей фільм. Це не просто кіно про війну, воно — про правду.
Проти України ведеться війна не лише від часу захоплення Криму, Донецька і Луганська. Проти України щоденно ведеться війна фейковими новинами, якими намагаються зламати дух України і українства. Зробити українців меншовартісними, бездержавними, «лузерами». Тому цей фільм такий важкий, бо він — про правду.
Я вдячний за важливу пророблену роботу творцям стрічки, зокрема режисеру Руслану Горовому, продюсерам Михайлу Ухману та Сергію Коновалу, всій творчій команді. Вони робили це для того, щоб імена героїв України назавжди закарбувалися в нашій історії. Бо про кожного героя має бути знятий фільм, написана книга або складена пісня, вірш. Вони цього точно заслуговують.
Був радий бачити на екрані наших Кіборгів, воїнів 93-ої бригади, Євгена Межевікіна, якому я вручав Зірку Героя. Воїнів 79-ки, 80, 93, 74 та інших бригад, які назавжди закарбувалися у моєму серці. І дуже важливо, щоб подібні подвиги закарбувалися у серці кожного українця.
Цей фільм варто подивитися і тим, хто хоче побачити мир в очах Путіна або росіян. І це дуже гарне щеплення проти того, щоб не вірити російській пропаганді. І це дуже правильне рішення, яке почув від Михайла Ухманя, що це лише початок. А далі будуть ще фільми про Савур-Могилу, про 32-й блокпост, Авдіївську промку, про Іловайськ, Широкине, Маріуполь. Це буде епопея правди. Єдине прикро, щоб продемонструвати цей фільм, потрібні були зусилля волонтерів, які знайшли єдиний зал Будинку кіно, який готовий був його показати.
Радий, що сьогодні зі мною його дивилися і наші воїни, і моя дружина, і Ахтем-Ага, який пройшов катування і знає, за що і як він боровся, і яку ціну потрібно заплатити за свободу. Важливо знову і знову почути не тільки від героїв фільму, але і від самих воїнів, навіщо українці билися за кожний клаптик української землі. А тим, в кого ще виникають ці запитання, треба ставати більше українцями.
Від усієї душі усім, хто живе з Україною у серці, раджу подивитися фільм про наших героїв «Трохи нижче неба».
Сьогодні була прем’єра важкого, але сильного документального фільму «Трохи нижче неба».
Донецький аеропорт. Війна очима воїнів і їх родин.
За Україну треба не вмирати, а вбивати і перемагати.
По іншому – не вдасться.
Інший варіант може запропонувати лише зрадник.
Дякую, Михайло Ухман, за блискучу роботу і запрошення.
Радий був зустріти багатьох друзів і щиро вдячний, що прийшов Петро Порошенко.
«Дві доби дуже страшно! А потім вже навпаки!..» ©
В зрительном зале Дома кино тишина. Не просто очень тихо, а гробовая тишина. Только слышны голоса героев фильма «Трохи нижче неба». Воспоминания тех, кто, стиснув зубы, дрался за ДАП. Через крики, матюки, через немогу и нехочу. Да, невозможно в часовом хронометраже рассказать про всех защитников Донецкого аэропорта. Невозможно в истории гибели четырёх бойцов рассказать о всех тех, чьи жизни там в терминалах (на пути «до» и «оттуда») оборвали российские пули и осколки. Невозможно… Но Руслану Горовому и тем, кто работал над фильмом, это удалось.
Фильм, бьющий наотмашь. По-военному. Зло. Не щадя твоих эмоций. Так и должно быть. Только через слёзы и дрожь внутри можно показать весь ужас войны, которую в наш дом принесла россия… Искусал все губы, пока смотрел.
Вспоминал свой дикий страх там. Снова перед глазами моя первая картина войны. Ночь. Мы в районе Селидово. Третий день принюхиваемся к войне. В стороне ДАПа зарево. Словно пылает гигантский костёр, и его отблески зловеще отражаются в тяжелых октябрьских тучах. И тут картина дополняется выходами «Градов». Одновременно. С одной и другой стороны… Ты стоишь как дурак с открытым ртом, смотришь на это и не можешь поверить глазам.
Я, наверное, так никогда и не пойму, как там можно было выстоять? Какой характер нужно иметь, чтобы не дрогнуть. Не сломаться. Драться насмерть. Отправить домой последнюю СМС «Прощайте, мои родные», сменить магазин в автомате, отправить ВОГ куда-то туда и продолжить бой. Ведь пока у тебя есть хотя бы один процент на победу, нужно продолжать бой. Битву за Украину…
p.s. Очень надеюсь, что скоро фильм «Трохи нижче неба» покажут по украинским телеканалам. Понятное дело, что не по всем. Некоторые телеканалы уже стали рупорами кремля. Но всё же…
Нарешті і я напишу про прем’єру документального фільму “Трохи нижче неба”. Я з усім цим повинен був пожити пару днів. Та й написали про нього багато хто добре і детально. Я навіть думав взагалі від цього “відпетляти” якраз через те, що “все вже сказали”. І тому що фільм змусив знову пережити і продумати не тільки його події, а й багато зі свого. Але потім зрозумів. Саме тому напишу.
“Трохи нижче неба” вийшов особливим фільмом. Документальних фільмів про війну і безпосередньо про ДАП знято вже багато. І кожен вкладає свою цеглину в загальну “стіну пам’яті”. Але тим, хто робив цей фільм, вдалося показати цей маленький шматочок правди про війну в таких гранях і деталях, що він пройшовся по душі наждаком, навіть у мене, давно огрубілого, і того, хто бачив подібне своїми очима.
Це не фільм про всю історію ДАП. Це не є хронологією і перерахуванням учасників. Це не батальне полотно і не “військовий хоррор”. “Море крові та вогню” чекати не треба. Це тут представлено рівно настільки, щоб показати без перебільшень той “фон”, який був щоденною “рутиною” для всіх учасників подій. Але і цього цілком достатньо.
Це кілька людських історій. Про життя і смерть тих, кого звикли називати “кіборгами”. В розповідях побратимів, друзів, близьких, батьків і дітей загиблих. Це ті самі “грані” і “деталі”, з яких складаються найпереконливіші та правдивіші картини. Це не просто можливість на 56 хвилин опинитися там, поруч. Це можливість хоч трохи відчути в комплексі, навіщо, як і за що. Так як вони. Люди, які прийшли тримати ДАП. Вони не були навмисно зібраними за безстрашністю та витривалостю кіборгами. Це в більшості люди, які ще декілька місяців тому були такими ж як і всі. Звичайними мирними людьми. Просто вони залишили свій маленький світ і рідних. Ненадовго, щоб відбити навалу. Але для багатьох виявилося назавжди.
Тому зараз я повинен сказати головне, заради чого я все це пишу.
Я часто чую від хороших людей “Я не можу змусити себе дивитися це. Це дуже важко, це надовго виводить мене з рівноваги”. Коли це говорять ті, хто все це пройшов на будь-якому з рівнів, або ті, хто був щільно поруч, я їх розумію. Занурюватися в це знову – це як шити рану по живому. Я сам пишу тільки сьогодні саме з цієї причини.
І коли я чую це від щирих, чистих і переконаних людей, теж розумію. Вони і так з нами. Вони і так підтримують і розуміють нас. Вони відчувають біль, коли чують про нові втрати. Вони завжди підставлять плече.
Але…
Коли за щось борешся. Коли щось підтримуєш. Коли розумієш, що ти віддаєш багато для загального, завжди є той, хто вже віддав все. Це потрібно дивитися. Щоб прийти до остаточного розуміння заради чого все це. І заради чого ти робиш це. Не тільки завдяки висновкам свого розуму, картинам, складеним уявою, і реакцією серця.
Треба подивитися на все це своїми очима. Хоча б збоку. Хоча б ці самі 56 хвилин. Спробувати відчути. Може бути, пережити біль і безсонну ніч. Може бути, відчути себе пригніченим і вибитим з колії. Пожертвувати деяким часом свого звичного існування. І зрозуміти. Зрозуміти до кінця своє власне “в ім’я чого?”.
Адже це не вигаданий фільм жахів – можна не любити і не дивитися. Це те, що було в реальності. І від цього нікуди не піти. І якщо ти не готовий пожертвувати власними почуттями і рівновагою, щоб доторкнутися до цього, щось не так в твоїх словах про “розуміння” і “співпереживання”. Щось не так в чесності перед самим собою. І це варто подолання.
Я бачив людей в залі після того, коли ввімкнули світло. Бачив їх обличчя і очі. Чув, що вони говорили. І розумів, цей фільм повинні бачити.
Я виходив із залу на крок попереду Петра і Марини Порошенків. І чув, про що вони говорять. Тихо-тихо. І коли Пороха зупинили журналісти, він, який звик говорити голосно, ніяк не міг вийти на «нормальну гучність». Я знаю механіку голосу. І знаю, що таке “здавило горло”. Це не імітується. Це організм робить сам, нехарактерним скороченням м’язів. Його інтерв’ю бачили багато з вас, і немає сенсу його переказувати.
Але є головне, що можна виділити. Цей фільм повинні побачити мільйони. І таку роботу треба підтримувати (а у команди фільму в плані цілий ряд подібних стрічок). І я згоден з ним. Повинні побачити, щоб багато що згадати і зрозуміти. Зараз це потрібно більш ніж будь-коли. І повірте мені, якщо він так сказав, цей фільм побачать мільйони. Принаймні, їм нададуть таку можливість.
Тому що в ньому є головне. У маленькій стрічці, яку створила маленька група переконаних людей. Своїми силами і за свій кошт. Але за дією він сильніше і чесніше за деякі зі щедро профінансованих стрічок. Цей фільм потрібно дивитися. Навіть не «в пам’ять про загиблих”. Для себе потрібно. Після нього багато остаточно встане на свої місця.
У залі були кілька хороших людей, які прийшли на моє прохання. І я бачив, що вони пережили біль. І я бачив, як хтось із них йшов мовчки, не маючи сил на слова. Дякую їм за подолання себе. Тепер вони ще краще будуть розуміти те, що до кінця розумію я.
Дякую “батькові” фільму Михайлу Ухману та режисеру Руслану Горовому. Дякую всім, хто робив цей фільм. Дякую всім, кого я побачив в цьому фільмі. Низький вам уклін. І дякую тим, про кого він. Шкода, нікому з вас я вже не зможу подякувати особисто. Але завдяки вам тепер багато хто зрозуміє все ще краще.
Все це відповіді на питання “Навіщо було тримати ДАП?”, “Заради чого все?”, І “що робити далі?”.
P.S. Після фільму ми спілкувалися з його творцями в колі тих, хто був “всередині” подібних стрічок. Не тільки в ДАПі. Думок було багато. Від “так і треба робити” до “можна було зробити краще”. Але ніхто з нас не сказав “цього не треба було робити”. І всі сказали “Дякую!”
Це важливо. Просто подивіться.
Я буду повідомляти про будь-яку можливість побачити цей фільм.
«Трохи нижче неба» це моя п’ята документалка.
До війни були «Київський потоп» про куренівсьську трагедію і «Система» про кримські тюрми. А з війною зняв «Укропи Донбаса», «Переселенець» і тепер цей фільм.
Мені легко в цим житті. Легко в тому плані, що на мої фільми та заходи не ходить відверта сепарня чи 3,14дота штибу представників партії кума х*йла. Так само не ходять і гівноканали та ЗМІ, які ту х*йню підтримують. Я дуже радий був бачити на прем’єрі кіно таку кількість небайдужих людей. Мені було дуже важливо отримати зворотній зв‘язок від самих Кіборгів і від колег режисерів, і я його отримав.
Ще важлива деталь. У мене немає мети примирити між собою патріотів, які мають різні політичні погляди чи бачення. Я достатньо дорослий, щоб розуміти – на цьому етапі це неможливо, а може й непотрібно, адже так чи інакше всі ці люди на одному боці і їм не треба пояснювати, чий Крим і хто х*йло. Прийде час, і ми або об’єднаємося навколо спільної ідеї, або просеремо все як сто років тому, або буде якійсь третій варіант. А щодо фільму, то наведу приклад.
Колись, коли я знімав «Київський потоп» про трагедію 1961 року, то записав спогади великої кількості очевидців біди і «ліквідації наслідків». В момент запису це була буденна робота. А тепер багатьох з героїв фільму вже просто немає на цьому світі. А фільм лишився. Тепер є можливість послухати не чийсь переказ про ті події, а історії очевидців.
Час мине, нас теж колись не стане. А «Трохи нижче неба» вже є. І буде. І ніша, яка заповнена ним, вже не заповниться забуттям чи ворожою пропагандою. Це для мене найважливіше. «Трохи нижче неба» – це спроба хоч трошки віддати борг людям, завдяки яким моя сім‘я живе в Україні, а не в черговій банановій республіці, що створена «русскім міром».
Обіймаю всіх. Бережіть одне одного. Невсеремось.
* * *
Я дуже дякую кожному, хто витратив півтори години життя на похід в столичний Будинок кіно і подивився «Трохи нижче неба».
Я зміг хоч трошки віддати борг тим, хто виявився сильнішим. І за мене, і за життєві обставини, і, зрештою, за бетон летовища.
Бережіть Україну. Не дайте русскому міру прийти в вашу оселю. Бо наразі, пролітаючи над Донбасом, журавлі завжди плачуть.
Фото © Facebook Руслан Горовий та Петро Порошенко
