Наше телебачення – це відображення нас самих

День телебачення – це чудовий привід, любий глядачу, поговорити з тобою відверто про це. А саме про інформаційну війну, відсутність хороших і «правильних» програм і фільмів на ТБ, ну і, звісно, брехливих, некомпетентних і неодмінно продажних журналістів. Колеги, гортайте далі, ви це й без мене знаєте.

Почнемо з кінця. Фрази «вам заплатили» і «ви проплачені» я чула в рази частіше, аніж «молодці». І тут не заперечиш. Бо, так, журналіст – це професія, журналістика – це робота, і, так, за неї платять. Як і за будь-яку іншу роботу. Якщо людина щось робить безкоштовно, це називається «волонтер» або «громадський діяч». Тому, так, за нашу роботу нам платять. І телевізійникам, насправді, значно складніше, аніж ти думаєш, любий глядачу. Бо ти часто обираєш для роботи канал не той, де більше платять, а той, де, працюючи, ти лишишся в мирі та злагоді з власною совістю і не втратиш поваги до себе. Чому так?

Бо телебачення – це дорого. Це апаратура, бензин, зарплати, оренда приміщень. І там дуже багато нулів в кінці. Дуже. Ти бачиш лише верхівку айсбергу під назвою «ефір». Але 90% цієї гігантської машини лишається за лаштунками. Ти, любий глядачу, за якісну журналістику платити не готовий. Давай чесно, не готовий. Бо є купа халявного контенту. Тому за це платить хтось – олігарх, держава, донор. Вловлюєте логіку? І знаєте, що найгірше? Що в максимально чесних новин мінімальні рейтинги.

Ти так часто любиш бідкатись, мій любий гладачу, на відсутність хорошого контенту. Особливо про війну і нашу багатостраждальну історію. Про засилля чорнухи і джинси. І навіть що не день бідкаєшся на це постами в фейсбуці. Але чомусь вперто не хочеш помічати, що телебачення – це дзеркало. Це відображення тебе, твоєї родини, твоїх сусідів і колег. Бо рейтинги – це хліб телеканалу. Це те, завдяки чому канал живе. Пропозиція і попит – речі взаємопов’язані. І ти можеш скільки завгодно говорити мені, що треба більше сюжетів про війну, і що ти хочеш фільмів про Лесю Українку і Сагайдачного. Бо фейсбук стерпить все написане тобою, але є докази того, що ти лукавиш. І це циферки. Рейтинги. Які показують, що ти не хочеш дивитись про Лесю Українку, що ти дивишся «Холостяк». І що ти перемикаєш новини на сюжетах про війну (продюсери кількох каналів, думаю, це підтвердять).

«Холостяк» – це унікальна історія. Хто, як і я був в блаженном нєвєдінії аж до карантину і не бачив жодної серії цього еммм… проекту, просвітлю. Суть: чоловік, по-любе багатий і успішний (хоча це не точно), і два десятки дівчат. Серед яких він має, як коня на ярмарку, обирати собі наречену (на якій після проекту, ясна річ, не одружується). Кожна серія – це такий собі коктейль з морального абьюзу, ексгібіціонізму і пропаганди того, що ти – товар, який обирають. З учасниць витягають всю брудну білизну про колишні стосунки. Тебе виганяють то за те, що ти «недостатньо щира», то за те, шо ти занадто щира і смієш (!!!) сказати головному самцю проекту, що тобі щось не ок. Якщо вірити самим дівчатам, під час проекту їм забороняють спілкуватись телефоном, користуватись навушниками і до певного часу читати книжки. Тобто ти в вакуумі з такими ж учасницями і одним самцем, з безкінечними інтерв‘ю і вправною роботою редакторів. Доки ти дурієш, холостяк бавиться тим, що ходить на побачення, зажимається і цілується по черзі з ледь не з усіма учасницями. І це все під романтичну музичку. А в цей час решта гарему сидить і обговорює – був поцілунок чи ні. В кожній серії холостяк когось виганяє, іншим дає квітки. І так, поки лишиться одна. З якою він розпрощається після проекту. І це – найрейтинговіше, що зараз є на ТБ. Частки – вражають.

А ще, любий глядачу, ти охоче дивишся екстрасенсів, програми типу «батько зґвалтував доньку» і програму про те, від кого ж таки народила Марина, і шоу, де четвірка жіночок ходять одна до одної в гості, аби лазити в холодильник, шукати пил на поличці, кошмарити чужих дітей і поливати тоннами бруду за очі. Ну ще трошки про моделей і про те, як недолуго з дівчат із алкозалежністю, які потребують реальної допомоги фахівців, типу роблять леді (хоча, насправді, ні). Ти можеш, любий глядачу, скільки завгодно відпиратись, але цифри – річ вперта.

Фільми про історію, насправді, є. І про війну є. І ти зараз дуже здивуєшся, але є багато. І сказати, що «я просто тєлєк не дивлюсь», не проконає. Бо Ютуб показує не менш невтішну статистику. Бо в фільму про війну тисяча-дві переглядів (є, звісно, проекти, коли до 300 тисяч, але рідко), але в «Холостячки» – 3 мільйони.

Хочеш якісної журналістики? Покажи це рейтингом. Неможливо вести інформаційну війну з іншими, якщо без бою програєш її у власній країні. Бо це не цікаво. Бо в сучасному світі кожен сам формує свою інформаційну бульбашку. І ми, при всьому бажанні, не можемо змусити тебе дивитись «хороше», «корисне» і «правильне». А ще світле, моральне і високе. Бо ти перемкнеш канал, вимкнеш тєлєк і підеш на ютуб дивитись те, що тобі цікаво і комфортно. Ти – доросла людина і сам обираєш, що дивитись. Але тоді або одягни спіднє, або зніми таки хрестик перед тим, як строчити черговий пост про погане ТБ і продажних журналістів.