Чотири «ні»

На передодні місцевих виборів маю зробити невеличкий політичний комінаут. Я мав чотири пропозиції від різних політичних команд і відмовив усім чотирьом. Чому? Двом із ідеологічних міркувань. Від кожної з партій я отримував пропозицію від людей, з якими приятелюю чи приятелював в минулому. Багатьох із них нас поєднує спільна діяльність і навіть багато в чому спільні погляди, але…

Позиція, що потрібно розчиняти “погані” партії “хорошими” людьми, для мене не прийнятна. Бочка із дьогтем залишиться такою незалежно від того, скільки б ложок меду ви туди не влили. Ті, хто заявляють, що будуть міняти “зло” на “добро” із середини, або безпринципні лицеміри-прилаштуванці, або кінчені дурбелики. Гірше від них лише ті, хто позиціонує себе як незламний громадський активіст, але автоматично міняє свої політичні погляди слідом за уподобаннями керівника організації чи установи, в якій працює. Це дійсно огидно. Маю право висловити таким своє “фе”, так як за 30 років своєї громадської активності ні разу не міняв політичної позицію через розбіжність у поглядах на неї із керівництвом.

Йти на вибори від політичної сили, ідеологію якої не поділяєш, а більшість кроків її топ-політиків засуджуєш, – це руйнування власної гідності. Йти від політичної сили, про ідеологію якої нічого не відомо, – тим більше. Навіть коли в її місцевих списках ти знаєш більшість людей. Навіть коли вони не погані громадяни, і ти “поїв із ними солі” в найтяжчі для країни часи. Два моменти.

По-перше, в списку є людина, яка паралельно розбудовує місцеві структури іншої ворожої партії. Політичне заробітчанство допустиме для піарників, рекламщиків, політконсультантів… Безпосередні учасники мають бути віддані силі, від імені якої виступають. Долучатися до такої команди для мене неприйнятно.

По-друге, аргумент, що місцеві вибори – це не про політику, а про каналізацію і дороги, – примітивна помилка. Я ще не починав про політику. Я про принципи. Людина, якій “какая разница” за яку силу вписуватися, з такими само принципами буде і місцеві питання вирішувати. Це базова програма світогляду.

Якщо я бачу партію, яка до старту виборів геть ніде крім реєстру Мін’юсту не присутня, як і її лідер, але ми бачимо купу вартісної реклами від її імені, у мене просте запитання: “звідки кошти?” Іншими словами, хто є кінцевим Карабасом, що смикатиме після виборів за ниточки. Адже у випадку перемоги прийдуть “хлопи” від нього і скажуть меру чи депутатами: “Ми вас проплатили, тепер оця фірма чи ця людина повинна отримувати в вашому місті оцей контракт чи оцю посаду “. Тому потрібно голосувати лише за прозорі проекти і за людей, яким є різниця під чиїми знаменами йти на вибори.

Тепер про політику. Моя ідеологія – меритократична (не плутати з програмою фейкової Меритократичної партії України Ігоря Шевченка). Із діючих в Україні партійних програм найближче республіканська ідеологія (не плутати з фейковою Українською республіканською партією). Для мене єдина республіканська партія – Європейська Солідарність. Вона найближча до моїх політичних поглядів, тому що це єдина проукраїнська, права, державницька партія із усіх існуючих. Я можу сперечатися і не сприймаю деякі пункти щодо релігійного світогляду чи консерватизму “традиційної сім’ї”, але ближчої ідеологічно політичної сили сучасності для мене немає.

Однак я з жалем відмовив і пропозиції від “ЄС”. Причина проста – я людина без визначеного місця проживання. Більшість свого часу (фактичне місце проживання) я проводжу за межами будь-якої існуючої територіальної громади (на дачі). За місцем прописки буваю пару раз на місяць – відвідую тестя з тещею. Житомир, де я працюю і куди сплачую податки, – це транзитна територія. Сюди я заїжджаю, щоб попрацювати, скупитися, зустрітися з кимось. Для мене місто важить не більше, ніж для пенсіонерки із Черняхівської ОТГ, яка кілька раз на тиждень приїздить на базар. Оскільки я принциповий прихильник принципової партії, то не мав морального права займати місце у її списку.

Проблеми місцевої громади мають вирішувати ті, хто найбільше інтегрований в її життя.

Колаж © Слово і Діло