Кадрова Зе-політика під час війни

Пригадуєте, скільки ґвалту підіймали супроти Порошенка, членів його владної команди та керівництва Укроборонпрому аж до приходу до влади гідранта? Ще й після того часом зривалися надтріснутим фальцетом щось кричати про “розкрадання й наживання”. Але все це аж надто нагадувало запізнілі верески про Ліпєцкую фабріку, тому донині тему зрідка експлуатують хіба наймаргінальніші персонажі. Тим більше, що після “страшних викриттів” і півтора року посилених пошуків тисячі слідчих нічого так і не нарили. Не зовсім нічого, бо порушення там таки траплялися, але всі вони були розслідувані ще прокуратурою під керівництвом Юрія Луценка. Чогось помітного опісля не зафіксовано. А тепер на всілякі розмови про ситуацію в Укроборонпромі взагалі буде накладено табу. Чому? Бо саме зараз усе найцікавіше й розпочнеться. В розумінні “розкрадати й наживатися”. А ще дещо й гірше в інтересах країни-агресорки.

Альварас Абромавічюс, до якого, звісно, теж є чимало застережень, але основні стратегічні ідеї якого нам відомі – і вони спрямовані на інтеграцію нашої оборонки до західної системи міжнародної кооперації, так от, він тихенько погодився піти. Піти, властиво, в нікуди. Бо ні про які урядові призначення не йдеться, а формулювання “на інше місце праці” – це культурне пояснення звичайного копняка під задницю. Коли Альварас пішов з уряду в часи Порошенка, то шуму й крику було… Там і Кононенка приплів і якісь дикі закиди в недемократизмі та волюнтаризмі Порошенку. Зараз іде тихенько й майже нечутно. Ми й дізналися про його близьке звільнення аж через місяць після його оголошення. І тільки завдяки тому, що нове призначення – це вже справжній треш. Але чомусь усе частіше ті, які були такі гучні й принципові в часи “диктатора” Порошенка, зараз стали тихішими за помах крилець метелика. Бо притчу про амбіційність, образливість та мстивість МЗЧ (Маленького Зеленого Чма) засвоїли дуже добре. А скелети в шафах є в багатьох, навіть доволі позитивних діячів…

А тепер про нове призначення. От ви знаєте, хто такий Сергій Тихонов? Ні, не Вячеслав Тихонов з Луганська й не радянський актор, а саме цей – Сергій. Більшість пошуковиків про нього геть нічого не знають. За запитами показують лише новину про його вже фактично вирішене призначення; про те, що до цього суб’єкт уже якось дуже непомітно встиг попасти на роботу в офіс зєпрідєнта й зайняв крісло завідувача відділу безпеки та оборонно-промислового комплексу Офісу президента. Попри гучність назви, посада декоративна й чисто паперова, на відміну від посад очільників управлінь, які дійсно мають якісь суттєві впливи. А ще про те, що цей Тіхонов колись устиг побувати нардепом 3-го скликання Верховної Ради.

Склалося так, що депутатом того скликання був і ваш покірний слуга. Тому, добре порившись у пам’яті, я дещо про Тихонова згадав. Те, що в Раду він зайшов за списком найодіознішої та найбільш проросійської ПСПУ Наташки Вітренко, вже зараз усім відомо – сайт Верховної Ради зберіг цю інформацію. Сергій Тихонов увійшов до парламенту як №9 її списку. Саме ПСПУ й КПУ були першими промоутерами захоплення Донбасу, й на них, а не на регіоналів опиралися спершу окупанти. Але вже до кінця 1990-х саме цей агресивно-проросійський образ прогресивних соціалістів був сформований остаточно й безповоротно. Склалося так, що з Вітренко та її бой-френдом Марченком я був знайомий ще з початку 1990-х, коли разом бували на конференціях Шіллер-інституту в Німеччині та США. Вона вже тоді сповідувала деструктивні лівацькі погляди, але проросійська ідеологія в той час із неї ще не перла. Коли мене обрали на довиборах у 2000-му році, перестрівши її в колі підлеглих, я звично привітався: “Наташка! Привіт!” Ну й вона якось подібно відповіла, деякий час ми були з нею на “Ти”, а це призвело її партійців до когнітивного дисонансу – ідеологічний ворог-рухівець виявився на короткій нозі з партійною багінєй. Відповідно, спершу мене не сприймали за прямого ворога й деколи доволі відверто спілкувалися.

Чому я про це згадую? Бо це – єдиний місточок у пам’яті до абсолютно непримітного нардепа Тихонова, який зараз виплив на такій відповідальній посаді. Нардепи в той час не дуже розкошували – окремі кабінети були лише в особливо наближених до оточення Кучми. А ми тіснилися по три депутати в одному приміщенні. Мене підселили до рухівця Юрія Ключковського та ПСПУшника Михайла Сидорчука (доволі впливового в їхній партійній ієрархії якогось там секретаря партії). Тихонов на той час уже встиг перебігти із ПСПУ до кучмістів та десь тоді увійшов до фракції “Регіони України” (перший прообраз майбутньої фракції ПР). Відповідно, в нього виникали конфлікти з екс-однопартійцями. Раз я невільно став свідком такої явно непарламентської “стрєлки” – з матом, звинуваченнями й погрозами. А потім Сидорчук трохи мені ж виливав душу про “цього жуліка і отщєпєнца”.

З тих одкровень взнав, що скандаліст підкупив їх своєю проросійською позицією, а також і певними фінансовими ресурсами. Ще – що він власник чи керівник якоїсь шахрайської фінансової структури, яка “багатьох нормальних людей на бабло кинула”. Йшлося про ЗАТ “Інвестиційно-фінансова компанія Аста”. Вона й досі існує, але вже перереєстрована й з іншим керівником. Підприємство доволі закрите, й даних про нього в реєстрах мізер. Ще довідався, що цей Тихонов, прийшовши в Раду, продовжив свій брудний бізнес та нечесний лобізм, а щоб мати можливості для лобізму, “став підігрувати кучмістам та бігати до владних кабінетів і голосувати за гроші й за ідеологічно чужі закони”. Розповідав і чимало якихось солоних деталей, але то вже були більше емоції.

Сам Тихонов ніколи не був помітним і активним у легальній депутатській роботі. Тому, якби не той скандал та одкровення екс-однопартійця, я б про нього зараз нічого не згадав. Але в сухому залишку – Зеленський ставить на особливо відповідальну та відверто режимну в час війни посаду кадра, який:

– мав явно проросійську позицію, з якою й заходив до парламенту. Про перегляд цінностей нічого не відомо;

– ішов до наступного скликання з не менш одіозним списком від Кучми “За ЄДУ” (точніше – “За єдину Україну”) – пригадуєте, що саме звідти й виросла тодішня мафія та нинішня олігархія. Лише тоді кучмісти в загальнодержавному окрузі взяли мало, й він не пройшов;

– належав до політичної групи партії регіонів. Чи був її членом у наступні роки, нічого не відомо через повну відсутність біографічних даних;

– мав славу нечистоплотного щодо грошей бізнесюка;

– проявив себе пристосуванцем та лобістом власних бізнес-інтересів;

– не має жодних відомих навіть досвідченим експертам досягнень;

– не має навіть мінімально відомої біографії. Ми ж узагалі нічого не знаємо про те, чим він займався та де перебував від 2002 року. А особливо в роки російської агресії.

Хороша кадра? Чи не так? Десь журналісти накопали, що його вже планували на посаду віце-прем’єра із стратегічних галузей промисловості (теж, тільки в Зеленського такі рішення могли зародитися). Але тоді ніби МЗЧ зумів переконати Горбулін, щоб не гробити остаточно економіку такими кадрами. Зараз голос Горбуліна вже почутий не був, а в фаворі “дружні пропозиції” з Москви. Саме звідти, а не з Києва, призначали в Мінську ТКГ Кравчука й Фокіна. Чи призначення Сергія Тихонова не з того ж сценарію?

Ну й основне. А де всі ті, які так верещали про “зраду” на кожен крок Порошенка. Тут, навіть якщо цей Тихонов не виявиться російським агентом, підстав для крайнього обурення хоч відбавляй. Усі наші дуже “прозахідні недорогенькі” не відреагували навіть на заяву послів G-7, які вже в цій рокіровці Абромавічюса на Тихонова побачили порушення принципів Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) при обранні керівників концерну “Укроборонпром”, а також шлях до непрозорості та згортання реформ української оборонки.

Ну й зовсім “вишенька на тортик” – як там наш “принциповий” Мустафа, який уже надійно присмоктався до ресурсів оборонного відомства? Його інтересам нічого не загрожує? Адже реформи на хліб не намажеш…

Карикатура © Артем Бушуєв