Зі Святом тебе, рідна та єдина!
День Незалежності – це наше свято свят. Неначе Різдво і Воскресіння одночасно.
29 років тому на уламках імперії з’явилася самостійна Україна. І це день народження нової країни. Але ж постала вона не на порожньому місці, а в продовження тисячолітньої державної традиції. Після майже трьохсот п’ятдесяти років російського панування в Москві твердо були впевнені, ніби Україна навіки вже розчинилася в неосяжних просторах імперії. А вона відродилася. І хіба це не є наше справжнє воскресіння як великого європейського народу?
Своєю волею, своєю незалежністю ми не поступимось ніколи. Добре сказано у святковому зверненні групи Першого грудня: “Україна дихає свободою. Це її кисень”.
Вітаю вас, дорогі українці, з цим великим святом – З Днем Незалежності України!
День Незалежності…
За 29 роки він для мене був двох типів. День Незалежності зразка 1992-2013 рр. – «Слава Богу, що незалежні, все решта налагодиться». Потім був День Незалежності зразка 2014-2018 рр. – «Нарешті! День Незалежності! Тепер тільки вперед!»…
Вже другий рік я бачу, як День Незалежності від зразка 2014-2018 повертається до зразка 1992-2013. І от це – страшно. Чорт з ним, що може й праві зелені, відверто на Москві не зіллють. Але… Буде втрачено час. Дуже дорогий. В той час як Епл буде створювати новий смартфон, а Ілон Маск запускатиме нову ракету, ми будемо доводити більшості, що дилетант у владі – це хибний шлях… Що поробиш? Доведеться. Іншого шляху нема, а їхати з України я нікуди не хочу – категорично. Вам важко – тікайте. А я – тут. Зі своїми. Я їм обіцяв – в день, коли обрали зелене одоробло. Та й взагалі не хочу я нікуди їхати. Після фронту – не хочу. Пліснява завелася вдома – тут її і виводити. Виводити цвіль, виводити вату класу ОПЗЖ…
Знаєте, я часто мрію про Україну, якою я хотів би її бачити. Про Україну, яка не думає, як би краще простелитися «аби не було війни», а аби ворог думав, як від нас ноги уносити. Про Україну, торгівельні марки якої беруть призи на міжнародних конкурсах у Європі та США. Про Україну, до якої росіяни ломляться, доводячи своє українське походження дуже непривітним українським чиновникам. Як у 1918 р. – в часи гетьмана Скоропадського. Про Україну, де довіряють своїй еліті та не вірять брехні Москви.
Я знаю, така Україна буде. Згодом. Я знаю, нинішні часи ми пригадуватимемо як тимчасові незручності. Ми повернемося на рейки будівництва держави, а не торгівлі нею.
Я не знаю, як і коли це буде. Але буде, обов’язково. Всім ворогам на зло. Побачите!
Слава Україні! З Днем Незалежності!
Важко, напевне, порахувати точно, скільки разів народжувалась Україна? Ставала сильною державою, щоби потім наробити купу помилок, пересваритись один з одним і фактично зникнути. І співали потім хлопи-кріпаки сумні пісні. До наступного відродження. І знову шанс від Бога, щоби вже остаточно. Щоби не повторювати помилок минулого. Але…
Майже тридцять років тому ми отримали ще один шанс. (Напевне, Бог дуже любить нас). Шанс, щоби остаточно перетворитись на сильну націю. Зробити нарешті свою країну заможною та квітучою. І зараз ми вже не можемо змарнувати цей подарунок Всевишнього. Дуже багато пролито поту та крові українців. Невже все дарма? Та й… А раптом це було востаннє, той шанс о 1991-му…
Вітаю тебе, моя рідна Україно! Зі Святом, ДНЕМ НЕЗАЛЕЖНОСТІ!
Доброе утро, любимая! С праздником тебя!
Вот парадокс, у тебя сегодня день рождения, а мы никак толком не можем понять твой возраст. Привычно-просто считать, что двадцать девять. Но так ли это?
Тогда, в том 91-м, это было легко и без усилий. Практически бескровно развалился СССР, мы порадовались диковинному понятию “независимость” и беспечно продолжили жить дальше убаюкиваемые разговорами о том, что мы в безопасности. Что США наш союзник, что Китай наш союзник, что Европа наш союзник, а Россия так вообще – брат. Мы не задумывались о бредовости самого термина “братские народы”. Мы не могли представить себе, что не брат, а трус и подлый предатель живет по соседству с нами. И мы снисходительно относились к безопасности, мы снисходительно относились к тем, кто уничтожал армию. Очень долго мы даже встречали Новый год два раза: по Москве, а потом уже и по нашему времени. И в какой-то момент мы совсем было расслабились.
А оказалось, что независимость нужно было защищать. А оказалось, что независимость от России нужно будет выбороть. И началась война.
Война за твою Независимость.
Мы повзрослели, вместе с тобой. Мы закалились, мы помудрели. Ну, конечно, еще не все, да и не во всех вопросах. Но мы готовы за тебя сражаться, мы уже шесть лет сражаемся за тебя.
А еще мы помним.
Мы помним пряно-эвкалиптовый запах Крыма и дымку над морем. Мы помним розово-маслянный запах Донецка и солнце над терриконами. Мы помним наших воинов, которые погибли в борьбе за Независимость. И током по открытому нерву бьет понимание того, что в борьбе за твою Независимость еще будут гибнуть твои сыновья и дочери. Но ты того стоишь.
Вот и думаешь – так сколько же тебе сегодня лет? Двадцать девять? Или только шесть?
Любимая наша. Родная наша. Единственная наша.
С праздником тебя!
С Днем Независимости!
Я не верю в «отдали свои жизни».
Нет. Не отдали. Эти жизни забрали. Пришел враг и отнял жизни наших братьев.
Я не верю в то, что герої не вмирають.
Умирают. Кто-то в одно мгновение, кто-то долго и страшно. Кто-то на фронте, кто-то уже дома, так и не сумев выйти оттуда до конца.
Я не верю в то, что не забудем и не простим. Забывают всех, а забыв, прощают. Чтобы снова обняться с оккупантом. Чтобы не победа, а «мир».
И я, к сожалению, не умею писать так, чтоб проняло тех, кому похрен и «я их туда не посылал». Жрать, срать, драть – это базисные установки стада, и их не проймет ничего, пока они могут спокойно жрать, срать и драть.
Я помню момент, когда слова «Донбасс», «аэропорт», «котел», «Иловайск» поменяли своё значение, стали триггерами, спусковыми крючками, отпускающими на волю страх и ярость, надежду и неверие, ощущение беспомощности и понимание, что ты можешь всё, и что уже не страшно.
Я помню людей, которые уходили драться только лишь за право жить на своей земле, и людей, которые несли последнее, чтобы драться было легче.
Я тыся
чу раз, наверное, ставила себя на место жены, матери, которая едет опознавать останки, и до сих пор не понимаю, как это можно пережить. Как объяснить детям. Как?
Сколько сейчас вокруг нас пустых людей? Людей, потерявших самых близких. Людей, из которых выпили жизнь.
Сколько имен уже выбито на граните? Сколько раз надо ударить в колокол, чтобы почтить все смерти в этой войне?
Но мы забудем.
Не мы, так наши дети.
Не дети, так внуки.
И герои умирают, выплеснув свою кровь на украинскую землю.
Останется только в который раз выцарапанная из глотки врага свобода.
Наша свобода НИКОГДА не была бесплатной. И никогда не будет.
Можно превратить парад в фарс, можно «договариваться», можно «перестать стрелять». Можно прое*ать все и еще вот это.
Но хорошо бы помнить, что в это самое время, каждый день, каждую грёбаную минуту звонит колокол. Звонит, отсчитывая цену нашей Независимости.
Більшість, переважна більшість українців люблять Україну.
Тільки люблять українці Україну по-різному.
Хтось любить мову, культуру, традиції й пісні.
Для когось любов до України – це любов до власного чи батьківського дому.
Для когось любов до України починається і закінчується на носінні вишиванок та/або державної символіки, в суть держави і державності такі не вникають.
Для когось любов до України починається і закінчується на двіжняках з можливістю покричати в мирних містах під час війни “Смерть ворогам!”
Для когось любов для України – це можливість безперешкодно зшибати бабло на концертах, порівнюючи Україну з повією.
Для когось – можливість зшибати бабло не на концертах, а грабуючи держпідприємства і банки.
Для ще інших – можливість за гроші грантодавців чи спонсорів підривати основи державності, відверто брешучи, аби отримати більше бабла. Таке собі споживацьке відношення до України як для скатєрті-самобранки. Але й ці люди теж люблять цю державу, прагнуть сюди, бо де ще вони таке знайдуть…
Для когось любов до України – це посада і можливості, які вони мають чи хочуть мати.
А хтось сприймає Україну як нереалізованого донора, який би мав їм допомагати, давати гроші, пєнсії, субсидії, низьку комуналку. Але чомусь цього не робить. Але і ці люди теж люблять Україну. Для них любов до України полягає в можливості разом помріяти про щасливе комуністичне майбутнє, а потім разом поплакатись, що їх знову кинули.
Але сьогоднішнє свято – це свято інших людей.
Це свято тих, хто любить Україну не формально, а реально, хто не сприймає її з точки зору споживацького відношення чи донорства.
Це свято тих, хто ставиться до України як до своєї дитини. Відповідально і оберігаючи її.
Це свято тих, хто не експериментує зі своїми дітьми і з своєю державою, залишаючи дітей клоуну, який навчиться.
Це свято тих, хто не ставить на шальки терезів існування держави взамін за те, щоб погладити свої брехливі стереотипи про бариг.
Це свято тих, хто своїми діями показав, що любить цю державу.
То з Днем Незалежності України, рідні.
А всім іншим бажаю усвідомити написане і те, що дуже важливо щоб в майбутньому Україна була, і у вас була можливість її любити.
А для того, як мінімум, треба переглянути своє ставлення до держави.
Велич епохи вимірюється виключно людською пам’яттю. Ані пафосними промовами, ані пропагандою, а лише тим, що ми здатні згадати.
Що ми пам’ятатимемо про сьогодення?
Пам’ятатимемо прапор над звільненим Слов’янськом.
Вогонь на Майдані, плач і пісні.
І дзвін по загиблим під Іловайськом.
Та сльози на очах вірян, які вперше за 350 років отримали власну, українську церкву.
Хтось пригадає безвіз, а багато хто (зокрема, я) взагалі вперше в житті побував в Європі завдяки йому.
І, звісно, Марш ветеранів – людей доброї волі, що прийшли не за наказом та разнарядкою, а лише за власним покликом.
А все інше врешті-решт забудеться. Всі ці дрібні провокатори і дурнуваті шахраї. Вся ця пліснява і цвіль. Хто їх згадає? Балади складають про героїв. Іноді – про злодіїв. Але ніколи – про слимаків і пристосуванців.
Ми живемо в еру великих трагедій і величезних подвигів.
“Сумно, страшно, а згадаєш –
Серце усміхнеться!”
Бережіть пам’ять.
Бережіть гідність.
Бережіть Україну.
Слава Україні!
З Днем Незалежності!
Особливо знакові речі в житті дуже скоро стають настільки звичними й невід’ємними, що їх просто перестаєш помічати. Це як дихати – не задумуєшся, доки раптом фатально не забракне повітря. Так і з незалежністю своєї держави. Чому б то про неї думати, згадувати, замислюватися? Аж раптом якісь відсотки якихось мешканців, що заселяють міста і села твоєї країни, торік зробили так, що цієї незалежності може й не стати… Ні, звісно ж, формально її ніхто не скасує. Бо навіщо? Можна просто вихолостити весь її зміст і перетворити на ганебну пародію. А пародії робити ці, кого завели у владу, вміють – це, мабуть, єдине, що вони справді вміють, можуть і роблять… І коли бачиш у сучасній Україні, як твоїм краєм керують ті, кому воно все “как-то по пріколу і нє очєнь-то і важно”, розумієш усю її цінність і важливість для всіх і для себе особисто. Цінність безцінної – незалежності нашої єдиної у світі України.
Шкодую, що не пощастило цього дня бути поряд з вами. Зміг вирватися в недовгу відпустку лише в середині серпня, тому поки ще не в Україні. Але останні мегабайти пакету потратив, щоб побачити вражаючий марш справжніх українців. На жаль, смикнув лукавий переглянути ще й виклад дійства від офіціозу… Таки з цим експериментом “дай кретинам владу” треба швидше закінчувати – за країну соромно…
А всіх вас, у кого Україна в серці, ще раз вітаю з цим чудовим святом!
СЛАВА УКРАЇНІ!
ГЕРОЯМ СЛАВА!
Постер © Нікіта Тітов
Постер на заставці © Андрій Єрмоленко
