Все змінилося десь між Інститутською та Севастополем
У дев’яності та нульові уся спільнота журналістів, політологів та активістів складала кілька сотень осіб, знайомих, максимум, через одне-два рукостискання.
Всі всіх знали. Всі зі всіма бухали, курили траву, працювали в одних медіа, сперечалися, трахалися, подеколи народжували дітей, обмінювалися плітками про спільних знайомих та сперечалися про світоглядні питання. Бо вони ж часто не співпадали!
Але ніхто через це не бився. Ми що, дикуни якісь? Ну от має людина власну думку, в мене інша – ми ж нормальні, це демократія та обмін позиціями.
Просто для розуміння: я навчався в одній групі з Кутєповим та Наталкою Гуменюк, а також із Дімою Фурдаком з плюсів, який своє спільне фото з Зеленським, вже, певне, зацілував до дірок в моніторі. На паралельному вчився Толік Ульянов, котрий Дадакіндер (вже тоді ватнуватий), на курс вище – Свєта Заліщук, а на курс нижче – Ксюша Василенко, зараз більше відома як Соня Кошкіна. Це просто щоб ви розуміли структуру соціальних зв’язків.
Серед усіх були люди з різними поглядами, але це не розділяло – яка війна в межах однієї аудиторії чи гуртожитку?
До 2014-го року це була взагалі нормальна ситуація. Навіть ще під час Майдану – до Інститутської – хтось міг зранку вести досить-таки фамільярну та дружню дискусію з регіоналами, а ввечері виходити на сцену.
Це норм було. Справді норм.
Все змінилося десь між Інститутською та Севастополем.
Так завжди відбувається після першої вбитої дорогої тобі – чи просто шанованої тобою – людини. Ти просто втрачаєш природну здатність до толерантності. Це людське. Воно так працює.
Але окрім суб’єктивного, є і логіка. Ти розумієш, що частина людей, з якими ти був приязний, прямо причетні до цих вбивств. Вони зробили багато, щоб ці вбивства стали можливими. Якщо в тебе розвинута критичність до себе, ти розумієш, що ще тоді міг би їх зупинити. Можливо. Може, й ні, але ти навіть не спробував. Ти був хорошим та ввічливим, і от диви, що вийшло.
Для того, щоб усе повернулося, треба воскресити велику кількість народу. Якщо це не вийде, то вибачте, фарш неможливо провернути назад, навіть якщо дуже захочеться, і всі на це погодяться.
Вже у Серьожі Іванова не дуже вийшло спершу на “Праві на владу” заштовхнути Зе у крісло президента, а потім повернутися до зручної позиції чесного критика влади. Його приклад мав би стати іншим наукою. Кому не став – ну, я не знаю.
І зараз вже не буде, як колись було. Якщо-коли буде новий Майдан чи революція, чи підйом переворотом, чи ще якась така подія, ви не зможете зранку бути на Ньюсвані чи на “Праві на владу” в якості дуже незалежного експерту, а ввечері на його сцені. Ну не вийде однією і тією ж рукою тиснути руку Шарія чи Дубінського, а потім її ж прикладати до серця, співаючи гімн. Ну от вибачте. Я все розумію, я знаю, що раніше виходило, але часи змінилися. Тепер не вийде.
Ну, може, кілька секунд пробути на сцені й зможете. А потім вас просто обережно візьмуть за руки, за ноги та скинуть з цієї сцени, розгойдавши. Не дивлячись на приязні стосунки і старі симпатії. Я точно знаю.
Звідки така впевненість, спитаєте ви?
Бо – не беріть близько до серця – але я ж і скину.
P.S. Звісно, це не стосується сценарію, коли таких, як я, відбитих йолопів, вб’ють або посадять.
Але повірте, цей сценарій вам, зрештою, сподобається ще менше.
