На війні як на війні

Бачу, що досить багато людей продовжують наярювати прутня на статистику летальності по віковим категоріям, порівнювати рівні смертності за рік в перерахунку на день чи місяць. Що ті підлітки на PornHub.

Зрозумійте нарешті, що епідемія і взагалі небезпека того чи іншого збудника оцінюється не тільки летальністю. Небезпека – в кількості людей, які можуть захворіти в обмежений період часу. І в ускладненнях. Що в сумі дає таке навантаження на медичну систему, що система не витримує. І те, що помирають в першу чергу старі, – це тільки те, що в першу чергу помирають старі. Бо ціною життя старих рятують життя молодих. A la guerre comme a la guerre. А в епіцентрах епідемій ситуація в шпиталях – це справжнісінька війна. Кількість пацієнтів така, наче десь поряд йдуть повномасштабні бойові дії. Хіба що немає моря крові та відірваних кінцівок. А в іншому точнісінько так само. Рятують в першу чергу того, в кого більше шансів на одужання. Як на війні шанси на порятунок залежать від кількості хірургів в найближчому шпиталі, так тут – від кількості апаратів ШВЛ. А ще й там, й там – від кількості лікарняних ліжок. При всіх рівних вхідних даних померти в лікарні все ж таки складніше, ніж в бліндажі чи навіть вдома.

Так ось, коли система не витримує, до жертв військових дій починають додаватись ще “пов’язані” жертви. Це ті пацієнти, які не дочекались планової операції, ті жертви нещасних випадків, кого не прооперували вчасно, бо нема кому оперувати, це ті інфаркти та інсульти, яких просто не довезли до лікарні, або довезли лише до такої, де немає необхідного обладнання. Бо всі лікарні, де то обладнання є, знаходяться в самому епіцентрі епідемії чи самі стали центром епідемії. Бо будь-яка лікарня, що почала приймати інфекційних хворих, стає закритою для всіх інших.

Подивіться на кадри з лікарень в епіцентрах – люди, переважно молоді люди, сидять чи лежать по коридорах у кисневих масках, підключених до балонів з киснем. Бо не вистачає ані потужності лікарняних кисневих станцій, ані штатних точок підключення.

Хто там порівнює Ковід зі звичайним сезонним грипом, скажіть – чи це схоже на звичайну картину при звичайному сезонному грипі?
До 30% виявлених хворих потребує лікарняної допомоги. Не менш 5% – інтенсивної терапії.
Це в середньому. В епіцентрах – більше.

В Нью-Йорку – 50 000 хворих за тиждень. Це 15 000 хворих, що потребують просто лікарняної допомоги, і ще 2 500 – спеціалізованої допомоги.
Це не грип, де ускладнення виникають в одному проценті випадків. А самі ускладнення – далеко не ті, що при грипі.

Медична статистика – це не просто “взять и поделить”. Не можна просто взяти і поділити кількість лікарняних ліжок в країні на кількість хворих. Як це робила одна дама в коментах під одним з репостів, ділячи кількість хворих в Іспанії на кількість ліжок в країні, доводячи цим, що ніякого колапсу нема, і вся ця історія – побрехеньки. Особливо не можна це робити в великих країнах з нерівномірною щільністю населення. В тих же Штатах один тільки Нью-Йорк – майже 50% всіх випадків. Не можна везти пацієнтів з епіцентру в інші міста, бо ті одразу стануть новим епіцентром. Навіть у будь-яку лікарню не можна, бо треба лишити хоч частину лікарень “прозапас” та для хворих з іншими патологіями. А в Бергамо та Мадриді таких вже не лишилось.

Подивіться на Бельгію, яка при тотальному карантині, з забороною пересування навіть приватним транспортом для пересічних осіб, де навіть критичні підприємства працюють максимум впівсили. І Бельгія має стабільно кілька сотень-тисячу нових випадків в день, 5% з яких – у важкому стані.

В Італії, де кількість нових випадків падає вже 4 дні поспіль, кількість смертей тримається стабільно на відмітці 700-800 на день. Якщо поділити на всю країну, це начебто й схоже на щоденну смертність від серцево-судинних патологій. Але це значно більше, ніж від будь-якої іншої інфекції. А в епіцентрах – і того більше. Нас досі рятувала не дуже велика щільність населення. І те, що 60% населення мешкає у сільській місцевості, де щільність ще менша. І низькі (порівняно з Європою) показники внутрішньої міграції. І вимушений карантин. Вимушений тому, що ми, як і більшість країн світу, на відміну від тих же Японії, Сингапуру, Південної Кореї, Таїланду, пролюбили карантинні міри та скринінг для прибуваючих в країну. А тепер вимушені вдатися до максимальної ізоляції.

Але в нас все одно все ще попереду. Інертних ідіотів вистачає. Інтернет переповнений кадрами з дитячих майданчиків, де людей хоч і поменшало, але все одно багато, з церков, набитих прихожанами, що по черзі прикладаються до святинь. Сьогодні зранку, дорогою на на роботу, я ледь не отримав газу з балончику у лице за те, що зробив зауваження дядечку, що зайшовши у салон і важко дихаючи, стояв зі спущеною на підборіддя маскою. Наші заробітчани, повертаючись по домівках, не дотримуються ізоляції, а навпаки примудряються збирати навколо себе натовпи народу.

Сидячи зараз в своєму тихому відділенні, я заздрю мужності колег з Олександрівської, які напряму працюють з хворими на Ковід, не маючи і 10% засобів захисту.
Вони вже герої.
Бо виходячи з досвіду країн, що зараз знаходяться на гребні хвилі, значна частина з них захворіє, а хтось може і померти. І це за зарплатню 4-8 тисяч гривень.

Тож зробіть добру справу – залишайтеся вдома.
Врятуйте себе та врятуйте оточуючих. І врятуйте медиків. Бо якщо бабахне, готуйтесь до того, що інтубувати вас доведеться гінекологам, а оперувати – рентгенологам.